Література російська, великоруська, українська і галицька. Михайло ДРАГОМАНОВ

 

Література російська, великоруська, українська і галицька. Михайло ДРАГОМАНОВ






Література російська, великоруська, українська і галицька

Михайло ДРАГОМАНОВ


Destruam – et aedificabitis! 1)
 
І

Шановна редакція «Правди» поставила недавно питання, чи може бути згода між «русинами» і «русскими»¹, між «українофілами» і «панрусистами», або «москвофілами» у Галичині. Питання те дуже великої ваги, бо, справді, незгода між не дуже многочисленною інтелігенцією у Галичині і той фанатизм, з яким ведуться між її партіями свари, не може не шкодити поступу народу руського у Галичині. Звісно, між людьми, з которих одні хотять волі і світла, а другі – неволі і тьми, згоди бути не може і не треба; але між людьми просвіщеними, чесними, которі бажають добра своєму народові, мусить наступити згода по практичним питанням, хотя би зосталась між ними ріжниця у деяких теоріях. Шановна редакція «Правди» сказала, що у практиці великої ріжниці між сторонництвами галицько-руськими немає. Хай мені дозволено буде узяти перо у цьому питанні і висказати, що і теоретичний спор між партіями цими йде більш з недорозуміння, ніж з сущності діла, що вже кілька років псується народне руське діло більш з-за qui pro quo 2), ніж з-за діла справдешнього.
 
Незгода у Галичині пішла з-за питання про відносини літературної крайової роботи до літератури у Росії. Одні заявили, що хотять мати одну літературу, одну літературну мову з Росією, а в ній з Великоруссю; другі хотять удержати свою літературу і єднатись у Росії тільки з українською літературою. Єсть ще третя партійка у Галичині: це ті, котрі не хотять знати ні Великої Русі, ні України, а хотять мати свою зовсім окрімну, австро-рутенську літературу; но як ця партійка чудним образом злучається з партією панруською – хоть здавалось би, вона тим більше повинна б хреститись од великорусів, коли боїться і українців, – то ми про неї говорити не будем, як про партію, котора сама ясно своїх ідей не розказала, хотя може й вона, як і другі, теж дещо у собі має правдивого.

Головний спор ведеться між панруською партією і галицько-українською. Отже, нам здається, що спор цей і почався, і йшов таким побитом, що діло, замість того, щоб вияснятись, тільки більше запутувалось. Зоставлю на боці причини меншої важності (личності і т. д.), а обернусь до причин головних, од чого таке сталось з цим спором. Перша причина: що спорить почали з-за Росії і російської літератури, а ні того, ні другого ті, що споряться, не знали і мало знають і досі, бо, мабуть, і досі російська книжка або журнал у Галичині – рідкість. А який може бути серйозний спор без фактів? До чого, напримір, мало знають у Галичині Росію, навіть ті, хто найбільш про єдність з нею говорить, бачу хоть би з того, що колись-то «Боян»², поставивший собі метою пропаганду панруських ідей, напечатав, що «язик, яким говорять у Росії, є галицький літературний язик», т. є. мова партії «Бояна». Я добре пам’ятаю, як сміялись у Росії з цього ті, що прочитали слова «Бояна» і буквально перепечатали у «Санкт-Петербурзьких відомостях» «письмо» автора цієї фрази до п. Куліша. Кожний з нас, росіян, читаючи – святий знає, на якій мові писане, – це письмо «Бояна», думав: «Слава тобі, господи, що ми не так говоримо, як пишуть у Галичині». Ось другий примір. Не раз чув я і читав, що п. Дідицький подражав Пушкіну і Лєрмонтову, за що одні його похваляли, а другі лаяли, глядючи по тому, до якої партії належали критики п. Дідицького. Я б не хотів сказати що-небудь неприятне п. Дідицькому, котрого патріотизм і працю для народності руської мушу поважати, хоть і не зовсім ділю його ідеї; але – змилуйтесь! – який же він російський поет, який ученик, не то товариш Пушкіна та Лєрмонтова! Начати з того, що Пушкін і Лєрмонтов правдиві поети, а не версифікатори тільки, люди великого таланту, признаного усією Європою. А потім: що схожого є між ідеями і темами творів автора «Евгения Онегина» або автора «Героя нашего времени» і «Думы к поколению» – а автора «Буй-Тура» і «Сна князя Льва»? А щодо мови, то треба не тільки не знати російського літературного язика, а треба бути лишеним усякого чуття живої мови, щоб зрівняти хоть на крихту чисту й гарну великоруську мову Пушкіна, того Пушкіна, що вчивсь поетичній мові у своєї псковської няньки-кріпачки, коли вже став первим поетом у Росії, що посилав (що то за хлопоман був!) російських писателів учитись мові не по книгам, а «у московських перекупок», або мову Лєрмонтова, автора «Песни про купца Калашникова», що любувавсь навіть і «говором пьяных мужиков», – з мішаною, мертвою мовою поезій п. Дідицького. Ось як він каже про свого «буй-Тура»:

«Той (тот) князь на Руси так прославился (треба по-великоруськи наголос на á положити, а тогді, значить, ритму не буде),

Так с ей (ee) врагами насильно бился (насильно по-великоруськи = противу воли – значить, п. Дідицький сказав би нісенітницю)

И так половцам дался во знаки (цілком не повеликоруськи, треба б сказати: дался знать),

Же (что) щебетали о нем и птаки (птицы, про розум усієї фрази вже не кажу).

И руска(я) пѣсня з старинных лѣт.

Такие чуда о нем гласит» (по-церковному; а удобавок великорус лѣт прочитає лет, значить, рима пропаде)...
 
Годі! І це ученик Пушкіна, товариш Лєрмонтова! це великоруська мова?! Ні, так у Росії говорять хіба рекрути з українців, що бояться говорити по-своєму і кажуть «поєл коней», щоб тільки не сказати напував. Коли вже хочете шукати аналогію у Росії писанням галицьких поетів, то йдіть не до Пушкіна і Лєрмонтова, а ще менше до Тургенєва або Островського, а возміть хіба «Битва русских с кабардинцами, или Прекрасная мусульманка, умирающая на могиле своего друга»³ і т. ін., що читають у Росії денщики та лакеї, та й то аналогія буде вірна хіба як до сюжетів і ідей, а по мові, то аналогії не знайдете нігде.

Спитаю я тепер, чи стоїло сваритися з-за таких поетів, котрим не тільки у Росії, але навіть нігде аналогії не знайдете? Нащо було вірити їм, коли вони казали, буцімто вони зливають галицьку літературу з російською? А тут ще у Росії самій ніхто і не думав вважати галицьких літераторів своїми, братами Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенєва. Нагадаю не тільки про статтю Чернишевського «Национальная бестактность» у «Современнику», що був колись також самим любленим журналом у Росії (мав до 6000 підпищиків), про суд над галицькою літературою, над її мертвими сюжетами, її мертвою та неорганізованою мовою, який знайдете у «Истории славянских литератур» п. Пипіна, що тепер один з редакторів самого любленого у Росії журналу «Вестник Европы» (має 8000 підпищиків), але навіть і про те, що сама «Современная летопись „Московских ведомостей“⁴», котора навіть чи не перва підняла і у Галичині, і у Росії питання про відносини галицької літератури до російської, похваливши галицьких літераторів за те, «що вони не передражнюють простонародного говору, як малоруські, а стараються зближати свою мову до російської літературної мови», – сама, кажу, «Летопись» п. Каткова сказала не дуже давно, що представляти у Росії на театрі звісну Галичині «Роксолану»⁵ ніяк не можна. Таким признанням орган п. Каткова доказав, що одне діло – централістичне доктринерство кабінетне, а друге діло – літературні вкуси російської публіки, воспитаної на живій літературі, на живій мові. Чому ж та сама публіка, ті самі літературні критики Великорусі, як нижегородець Добролюбов, саратовці Пипін і Чернишевський, так хвалили Шевченка і Марка Вовчка? Чому первого переводять луччі поети у Росії, а другого печатав у себе і п. Катков і переложив сам Тургенєв? Чому у Петербурзі і у Москві і досі дають на театрах хоть і дуже пристарілу «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника» і т. д.? Чому навіть і прості великоруси читають у оригіналі Шевченка і плачуть, як я сам то бачив, читаючи цього українського поета життя і волі? Тому, що жива мова, живі типи завжди людям по серцю; тому, що жива українська мова ближча і понятливіша самому простому великорусу, ніж неорганічна мішанина тих людей, що хотять писати по-великоруському, а пишуть господь зна по якому.

Глядючи на сі факти, не можу не сказати, що у Галичині вийшло велике qui pro quo з літературним питанням од того іменно, що спор пішов з-за відносин галицької літератури до російської, а фактично ні літератури, ні літературних вкусів публіки російської, ні мови її у вас не знали, особливо ті, що найбільш про союз з Росією говорили.

Друга причина, з чого спор про відносини галицької літератури до російської став на таку ненормальну і погибельну для народного діла у Галичині дорогу, теж тілько почастний наслідок того ж загального недостатку фактичного знакомства з Росією і її літературою.

Розмова про відносини Галичини до Росії піднялась у вас у часи, не дуже щасливі і для Галичини, і для Росії, не дуже пригодні для взаємного порозуміння, а – головне діло – ті, хто узявсь говорити і у вас, і у нас про взаємини Галичини і Росії, були люди, мало спосібні зрозуміти це діло, та уп’ять люди, мало спосібні й поняти, що і до чого мусить прилучатись. Ваші побачили у Росії тільки ту партію, що найбільш гомоніла у смутні часи після польської революції і після каракозовського вистрілу на царя⁶ , – і як та поліцейська, або найбільш бюрократична партія наша ухопилась за національний централізм, а потім, з ініціативи чехів (которі мали свої почастні причини єднатись з російськими слов’янофілами), за славізм, то у вас і поняли, що уся Росія або головніша часть її інтелігенції, не кажучи вже про уряд, представляється партією «Московських відомостей», котору у Австрії вважають, далеко не зовсім вірно, панславістичною; усім здалось, що от-от-от Росія появиться у Австрію, щоб зробити другу Садову⁷, і, натурально, одні почали кланятись цій Росії, а другі – лаяти її. Місцева літературна незгода у Галичині стала ще зліше, прийнявши політичну окраску. І вп’ять шкода збільшилась від того, що замість того, щоб пізнати Росію з її власних джерел і з усіх боків, галичани взнавали її, окрім витягів, що робило «Слово» з газет однієї партії у Росії, що представлялась «Московськими відомостями» і тогдішнім «Голосом», найбільш з німецьких віденських газет, которим вигідно було кричати про московського козака, стоящого коло воріт Австрії, готового розорити трохи не увесь світ, і ну – хто поклони бить, а хто лаяти цього «апостола панславізму з нагайкою!».

Тогді як, приглядівшись ближче, можна б було побачити, що між поліцейсько-бюрократичним напрямком «Московських відомостей» і настоящим слов’янофільством московським є велика ріжниця, що це слов’янофільство де з яких боків не такий страшний чорт, як його малюють – це довго б треба доказувати, і тих, хто хоче добре оцінити московське слов’янофільство, як воно було і є, з його добром і злом, одсилаю до статей «Восточная политика Германии и обрусение» М. Т-ва⁸ і «Характеристика литературных мнений в России от 20 до 50-х годов» п. Пипіна у «Вестнику Европы» за 1872 р. Я тепер нагадаю тільки те, що сам Костомаров у своїй статті про Конст. Аксакова признав, що московські слов’янофіли перші у Росії указали на общинний, народний принцип у історії, на роль земських соборів, козацтва, розколу; у часи емансипації крестян у Росії слов’янофіли стояли за те, щоб наділити їх землею, і за сільську автономію; слов’янофіли не раз голосно говорили проти церковної нетерпимості у Росії, проти монашеського деспотизму архієреїв і т. д.; у слов’янофільській «Русской беседе»⁹ найшло собі пристанище українофільство, як стало воно знову виходить на світ після гонєнія 1848 р.; «День»¹⁰ Iв. Аксакова боронив п. Костомарова од п. Каткова; він же полемізував проти доктрини п. Каткова, що Росія мусить робити з Польщею те, що Прусія з Познанню і т. д. Московських слов’янофілів ніколи не любила російська бюрократія. Николай І бачив у слов’янофільстві дух Стеньки Разіна; багато писань Хомякова, Кошелева¹¹, Самаріна могли буть напечатані тілько за границею; три газети Iв. Аксакова («Парус», «День», «Москва») скінчили вік під адміністративними карами, котрі тепер чотири рази за 1872 р. постигли полуслов’янофільську «Беседу»¹². Правда, теологічна закваска, котора лежить у московських слов’янофілів, як modicum fermentum, часом totam massam corrumpit 3); але хто знав добре їх, той не міг не хитати головою, бачачи, як галицькі клерикали думали, що вони справді брати з московськими слов’янофілами, а галицькі народовці ставили на одну дошку чесного великоруського хлопомана Iв. Аксакова з бюрократом п. Катковим, а то і з обскурантом п. Говорським¹²’, которого журналові стидалась дати субсидію навіть і київська адміністрація і которий перебрався у Вільну, дальш которої трудно було і побачити цей орган «мрачного сонмища» і «ташкентцев Северо-Западного края».

Але мало того, що московське слов’янофільство зовсім не було таке і у самі худші свої часи, яким воно здавалось австрійським москвофобам і москвофілам, то й воно зовсім не представляло більшості російської громади і її виразителя, російської печаті. Руководящі ідеї російської громади щодо тих національних питань, которі піднімало московське слов’янофільство, лучче усього виражаються статтями про його п. Пипіна у «Вестнику Европы», которі (прошу замітить) завше резюмує і з которими згоджується сам обозріватель журналістики у «Голосі». Те, що каже п. Пипін про національні доктрини московських слов’янофілів, можна зрезюмувати так: вони, окрім деяких ідей, були не стільки общеруські патріоти, як самі про себе думають, скільки московські партикуляристи. От того вони і не люблять ні Петербурга, ні, як кажуть, петербурзького періоду історії Росії, тоді як тільки у цей період стала формуватись у Росії громада і культура правдиво всеросійська, т. є. зо всіх елементів – як великоруського, так і малоруського, та ще й польського і німецького. Од того московські слов’янофіли не були консеквентні у своєму погляді на українофільство, бо, як руський народний напрямок, вони б мусили виказувати симпатію малоруському напрямку, як і великоруському, а вони перейшли у один стан з «Московськими відомостями» і т. ін. державними централістами, а не народовцями (дивись особливо: «Вестник Европы», 1872, декабрь).

Та ще мало й того, що більшість літературної і освіченої громади у Росії так оцінює московський партикуляризм: російська громада зовсім індиферентна до націоналізму, ставлячи – як майже усі громади великих політичних тіл, давно дійшовших до досить вже обширних державних границь (Англія, Франція), – на первому плані питання соціально-культурні і діло розвою і строю своєї хати. Од того і панславізм, і москвофільство, і українофільство, як національні напрямки, мало ціняться у Росії, хоть послідні обоє стоять у зв’язку з питанням про розвій домової культури і літератури і мають свою соціально-культурну важність у Росії, од чого і не забуваються зовсім. Панславізм же і національний централізм мають у російській літературній громаді ціну вельми низьку. Я не буду казати про уряд у його дипломатії, бо мало це діло знаю; скажу тілько, що не дуже-то видно по практиці, щоб уряд російський дуже поспішавсь розливати кров і потом зароблену копійку свого народу задля чехів і болгарів і що генерал Фадеев, ідучий у Цареград через Відень, більш займає віденських газетних крикунів, ніж Росію, у которій його мало хто й читав і деякі почули про його тільки тоді, як німці, которі і досі не мають переведеним ні одного путнього курсу історії Росії і її літератури, ні однії монографії якого-небудь Костомарова, перевели за проводом віденських централістів і балтійських феодалів, которі мають кожні свої резони кричати про Росію, перевели осміяного у російській печаті генерала Фадеева та й почали кричать: ось мов, що дума Росія! Не буду я говорити і про визови учителів з Чехії, Галичини і т. д. російським міністерством народної освіти, которе, щоб як-небудь витягти свою непопулярну у Росії реформу гімназій, хапається за чехів і галичан, як потопаючий за соломинку, – це діло спеціальне міністра освіти, не тільки не торкающеся до російської громади але й до усього уряду російського, которий більшістю майже 2/3 голосів у державному совіті не одобрив проекту реформи міністра освіти. Скажу хіба, що те робить честь російській громаді, що обскурантний класицизм не знайшов у неї слуг собі і мусить скликати голодну сарану по усьому світу. Не буду говорити я і про централістичну політику у Польщі після 1866 р. на образ французької політики у Ельзасі, пруської у Познані; про народну освіту на Україні теж говорити не буду: про все це була річ у другім місці. І взагалі я буду говорити не про уряд, а про громаду, про літературу, бо усе питання піднято у вас з-за російської літератури, та й уряд російський до Галичини не торкається та й не торкнеться.

Отже про громаду (освічену) і літературу у Росії кажу, що вона і не дума ні займатись через край панславізмом, ні віддаватись ідеям національного централізму. Не глядючи на те, що слов’янофіли московські зачіпали деякі важні питання і інтереси громадські, так малий смак має громада у Росії до містицизму і фантастичних замірів, що ні один слов’янофільський журнал у Росії не міг продержатись самою публічною підпискою, без помочі якого-небудь мецената (Кошелева напр.). Журнали ж, которі слов’янофільству і націоналізму давали бюрократичний і обскурантний характер, як напр. «Заря», не могли знайти і мецената і зникали, не наживши і 800 підпищиків, тоді як публіка давала 68 тисяч підпищиків «Современнику», «Вестнику Европы», «Отечественным запискам», «Делу». У часи польської революції п. Каткову удалось узяти велику силу, і треба признати, що він показав немало публіцистичного таланту і ловкості, з которою він умів зачіпати важні питання, умів уплітати у свою централістичну доктрину симпатичні квіти, як напр. оборону западноруських, а потім і великоруських крестян од замірів аристократичної російсько-балтійсько-польської партії, що мала колись органом газету «Весть» (хотя сам завше був англоман-аристократ по теоріям і колись полемізував проти крестянського наділу), ідею о рівності віроісповіданій проти самих віленських православних клерикалів, і т. ін.; одначе і п. Катков у послідні часи запутавсь у лабіринті противорічій і стратив свою міць у публіки; газета його ще держиться, бо газета має ціну яко збірник новин, і не глядючи на її напрямок, але журнал «Русский вестник» (а журнали у Росії більш представляють дух публіки, ніж газети) ледве дихає і годується на щот «Московських відомостей» – думаю, що не надовго, бо луччі сотрудники з московських професорів перебігають у «Вестник Европы» 4). З напрямком цього журналу читателі «Правди» знакомі трохи. Возьміть также другий журнал петербурзький, «Отечественные записки», що має після «Вестника Европы» найбільше підпищиків, – і ви не тільки не знайдете сліду якого-небудь панславізму або національного централізму, але навіть крайню насмішку над такими питаннями і ідеями. Досить буде сказати, що один з редакторів «Отечественных записок», Щедрін (Салтиков, трохи теж звісний Галичині з переводу п. Нечуєм однієї його казки)¹⁴, що випустив термін «ташкентці», которим кличуть у Росії усякого роду сарану, котора то як жандарми, то як адвокати, то консерватори, обрусителі, цивілізатори, класики і т. д. летить туди, де «жрать» можна легше, «котора лице чоловіче (і народне) вважає не за образ божий, а за об’єкт, куди можна завше ткнути чи плюнути», а потім «закусити всеросійським пирогом (т. є. грішми, забраними з народу і народів), виставленим у безконечному ізобілії: іже і у єдинонадесятий час прийде (як австрійська еміграція), нічтоже сумняшеся, но да ясть!». Возьміть полусоціалістичне «Дело»¹³, що шириться особливо у великоруських губерніях, возьміть критичну «Неделю»: ви не найдете там і сліду тих ідей, которі після «Московских ведомостей», перейшовших через фільтру «Слова» і «Neue freie Presse»¹⁵, вважають у Галичині за пануючі у російській громаді. Та возьміть самий «Голос» послідніх місяців: він було зовсім хотів бути петербурзькими «Московскими ведомостями» (петербурзьке слов’янофільство), одначе тепер у фейлетонах каже про панславізм і слов’янофільство те ж саме, що і «Санкт-Петербургские ведомости» і інші. А щодо домових праць, то і «Московские ведомости», і «Голос» завше не кидали критичної і сатиричної методи, а фейлетони і хроніки «Голоса» у останні місяці пишуться з таким духом, которий називали колись нігілістичним 5). Тільки з таким критичним, а не шовіністичним духом і може держатися журнал або газета у російській громаді – не кажу вже, щоб вона поважалась.

Придивившись до такого духу російської громади, ви побачите, що той страх і ті надії, которі виходили у Австрії з фантому донського козака як апостола московського панславізму і которі дали такий жаркий політичний характер галицькому літературному спорові, зовсім безосновні. У Росії не тільки мало хто займався питанням: бути чи не бути слов’янським державам, окрім Росії, бути чи не бути слов’янським літературам поза Росією, – але навіть більшість російської громади і не думала про слов’ян: не ми їх тягли до себе, вони самі до нас лізли, і їм самим не робить честі, що вони полізли до нашого реакційного табору, до умираючої Росії, а не живої, Росії будущого. Але це кинемо, бо інакше зайшли б далеко убік од діла.

Коли у Росії освічена громада, більшість органів печаті не ставила ніколи питання про жизнь або смерть западнослов’янських літератур, яко про діло для Росії неінтересне, то не ставила вона ніколи того ж питання і про українську літературу, хоть це діло і не без інтересу для Росії, у которій живе 12 мільйонів українців. Що таке de facto українська література у Росії, про це ми тепер говорити не будемо, зоставляючи нашу річ про це надальше. Скажемо тепер тілько те, що вже видно і з приведених вище примірів: що усе живе, т. є. живим язиком і про інтересне діло написане по-українському од Котляревського, которого «Енеїда» знайшла колись не тільки читателів, але й подражателів у Великій Русі, до Шевченка і М.Вовчка, мало свою пошану і добрий привіт у Росії, у Великій як і у Малій. Ніколи ні один поважний критик у Росії, оцінюючи українські книжки, не одступив од основного закону критики російської, т. є. що все те гарно, що живою мовою про живе діло говорить. Виїмку робить хіба Бєлінський, которий з геніальним почуттям первий замітив родство «Слова о полку Ігореві» з українськими думами, которий оддавав первенство перед великоруськими піснями – малоруським ради їх гуманного і свободного, європейського (Бєлінський був «западник») духу, а однако кріпко нападав на перві твори Шевченка¹⁷. Але Бєлінський тоді державсь гегеліанської державної доктрини і, окрім того, як чоловік тонкого естетичного чуття, не міг, не будучи українцем, находити смаку у – скажемо правду – дуже необроблених і часом безпорядочних писаннях нашого великого кобзаря і, яко гуманіст і мало знаючий історію відносин поляків і русинів, трохи жахавсь кровавих картин, которі, як здавалось йому, з дуже великою суб’єктивністю намалював Шевченко. Але, виключивши Бєлінського, усі критики російські не казали нічого, окрім симпатичних слов про Шевченка, а первий випуск «Народних оповідань» М.Вовчка зробив прямий фурор у Росії, появившись тоді, як тільки піднялось крестянське діло. З писем і дневника Шевченка видно, яку він мав честь і приязнь у московських слов’янофілів і петербурзьких лібералів. Нагадаю рецензію на Шевченка у «Современнике», писану Добролюбовим. А слов’янофіл Аполлон Григор’єв, колись-то соредактор у погодінському «Москвитянине», по смерті Шевченка написав статтю у «Время», у которій ставив Шевченка рядом з поетами, которі мають вічну ціну, як Данте, і вище Гоголя, у чому, по-моєму, трохи пересолив. Немало великоруських рублів дано було п. Костомарову, як він задумав видати євангеліє і учебники на малоруській мові; Хом’яков напечатав радость свою «Проповідям» Гречулевича¹⁸, Бєлаєв у «Дні» хвалив замір видати євангеліє по-малоруському. Ів. Аксаков, як я казав, обороняв замір Костомарова од доносів Каткова. І хоть потім очі п. Аксакова, у которих, як казав п. Катков, попереду «двоїлось» нащот українізму, зовсім помрачились, як і у п. Каткова (не без причин ваших, галицьких, як скажемо нижче), одначе остання печать у Росії не переставала, при случаї, виражати недовольство адміністративним запрітам заміру п. Костомарова. Статті «Санкт-Петербургских ведомостей», відомі і в Галичині, книга п. Пипіна, недавні статті Т-ва і Пипіна у «Вестнике Европы» тому свідоцтво.

Ще менше у Росії ставилось питання про те, чи бути, чи не бути власній літературі у Галичині. Нагадаю вп’ять про пом’януту статтю Чернишевського у «Современнике», про книгу Пипіна, а далі і про слова самого Влад. Ламанського; цей послідній колись у «Дні» (1862 г., №7), обсуджуючи питання про літературу українську в Росії і про галицьку і висказавши ідею, що неможливе діло, щоб література українська зовсім виділилась з російської, однако ж прибавив, що є потреби літературні і культурні, которі найлучче можуть бути удовольнені тільки українським словом, а про Галичину сказав, що не можна зупинити галичан од роботи над розвоєм своєї народної літератури. У часи, як піднялись напади на українську літературу у Росії і у Галичині, п. Ламанський у своїй брошурі про італійську літературу сказав, що недобре роблять крайні великоруські патріоти, що неприязно дивляться на опити малорусів і галичан розвивати свою народну літературу. А ще ж п. Ламанський є крайній панславіст! Остання публіка літературна у Росії не тільки не дивилась неприязно на галицьку літературну автономію, але навіть не більш, як разів 3 до 4 на рік і згадувала про Галичину. «Хай роблять, що хотять і як хотять! – от що скаже усякий у Росії про Галичину. – Лучче їм писать по-українському, хай пишуть; лучче по-московському – їх діло!». Тепер, мабуть, усі вже увірились у вас, що російська держава не думає однімати Галичину от держави Габсбургів, а я скажу, що російська громада і література не думала ворогувати проти літературної автономії Галичини. Правда, інколи у газетах у Росії («Московских ведомостях», «Голосе», «Биржевых ведомостях») появлялись статті проти галицьких українофілів і народовців і у похвалу панрусистам галицьким, але то були тільки одголоски ваших власних, галицьких криків. У Росії не мали других джерел, щоб знати, що робиться у Галичині, окрім «Слова», – бо воно є єдиною газетою у вас, котора без перериву і з більшою чи меншою повностю розказує про політичне життя у Галичині. Звісно, не можна похвалити редакцій російських газет за те, що вони без критики приймали докази «Слова», буцімто галицькі народовці запродались полякам, ізмінили народові і Слов’янщині, ворогують проти Росії і т. д. Але не можна не попрікнути і деяких народовців (або тих, що часами приставали до них) у тому, що і вони без критики відносились до Росії, отожествляючи російську громаду з пп. Катковим або і з Говорським, у тому, що і вони показували прихильність до теорії о монголізмі Москви (дивись статті у «Основі» за 1872 р.), та ще і у тому, що дуже поспішили поділити Росію на Московщину, або Росію, і Русь, або Україну. Можна попрікнути народовців і у тому, що вони не постарались доказати неправду клевет «Слова», хоть би розіславши у редакції російських журналів такі розумні статті, як «Одвіт п. Партицького „Московським відомостям“ і „Москві“» у «Правді» за 1867 р. Розказням «Слова» було б менше ходу у Росії, а через те менше було б чвари і запалу між партіями і у самій Галичині. Одначе російська печать усе-таки показала образки критичного і поміркованого погляду на галицькі діла: нагадаю про статті «Санкт-Петербургских ведомостей» у часи свару між пп. Кулішем і Головацьким¹⁹ або «Січі» і «Основи»²⁰ у 1868 р. Петербурзька газета показала факти, которі свідчать о безосновності клевет «Слова» на народовців, і прибавила од себе замітки, що обидві галицькі партії більше чи менше грішать фанатизмом і діляться або з-за неважних діл, як правопись, або з-за далеких, як панславізм і панрусизм, і тратять час і запал, которий лучче б приложити до практичних діл, на которих обидві партії могли б зійтись, бо не дуже-то вони діляться на практиці один од других. Це все дає мені право сказати, що узагалі російська печать менше винна, ніж галицька, у тому, що незгода між руськими партіями у Галичині затяглась так надовго і стала такою острою.


Головна вина галицьких патріотів обох партій у тому, що вони дали більш важності і уділили більш часу такому для них заграничному, а не домовому питанню, як питання про відносини галицької літератури до російської. Минаючи те, що Росія мало дума для Галиції, що вона не може гадати про те, щоб піднімати проти себе Австрію і Германію, щоб узяти провінцію, яких у неї і без того немало, і не може ждати для себе великої користі од того, що галичани будуть писати по-російському, бо галичани усе одно будуть писати про свої діла і інтереси, а Росія має свої діла і інтереси, – і самим галичанам, як би вони не думали про свої відносини до Росії і російської літератури, усе одно треба самим працювати над народною освітою, над наукою про свій край і т. д. Цю працю усе одно галичанам треба вести своїми силами, у своїх обставинах політичних, соціально-культурних, язикових, так що галичани, хоть би і не хотіли, а не можуть не розвивати своєї, власної літератури. Малоцінність усіх чварів з-за питання про відносини галицької літератури до російської виясняється більш усього тим, що ті самі люди, которі говорять про єдность з Росією, усе-таки volens-nolens 6) виробляють свою літературу, і духом, і язиком одмінну од російської. Про дух «Слова», «Нового света»²¹ і т. ін. я уже і не говорю: щирі підпищики цих почтенних журналів, навірно стали б хреститься, як од диявола, якби їх засадили читати не тільки «Отечественные записки», «Вестник Европы», Добролюбова, Тургенєва, Островського і т. д., а хоть би самі богословські писання Хом’якова або і самі «Московские ведомости» (про жидів) і «Голос» (напр. недавній фейлетон про нігілізм Соломона і Екклезіаста)7). Але возьмемо одну мову хоть би, напр., нового «Страхопуда», котрого «главний» сотрудник вже в 1867 р. виступив як докажчик тожества літературного язика галицького з російським і, значиться, мав досить часу вивчитись послідньому. Мушу признатись, що дещо прочитав я у новому «Страхопуді» з довольством: видна щирость до руського діла, видно і духа критики, є доля й остроти, але мова «Страхопуда» навела на мене сум. Не розберу я, яка це мова, – тільки не російська. Беру № 1 і вибираю перші попадающіся одміни од літературного російського язика. Одні одміни вийшли од того, що автор пише по-українському або почастно по-галицькому: який (какие), ся бороти (бороться), заспѣваєм (запоєм), сватове (сватья), числиш (считаешь), я к вам витаю (прихожу) і т. д.; другі – з того, що автор пише по-церковному: днесь (теперь); треті – з того, що автор пише по-латинському: коррупції (порчі), тестамен (завещание); четверті, численніші, – од того, що автор видумує форми, ніякому руському язику – ні великоруському, ні малоруському – не принадлежащі: я снил (мне снилось), отиграет на басе (сыграет; отыграть по-великоруському контраст від «програти» гроші, т. є. назад вернути ігрою у карти абощо); отспѣвает (пропоет); жмется сердце (сжимается; жмети значить щось друге, а не те, що хотів сказати автор; напр, у переводі «Erlkönig»: мальчик жмется к отцу, т. є. притуляється до батька); при заре небенгальских мрак (???). Тут раз, що зовсім смислу нема, а удруге, що і такої форми genetivi pluralis од слова мрак у великоросів нема; було б «мраков», так на лихо мрак по-великоруськи pluralis не має). Деякі помилки у п. Страхопуда виходять з того, що він боїться сказати по-малоруському: мені снилось, проспіває, тепер, думаючи, що погано буде, та й махне: я снил! і т. д. А воно якраз виходило, що тут малоруське було те ж саме, що й великоруське, а п. Страхопуд зо страху, щоб не заговорити по-українському, заговорив по-ніякому! Уже про наголоси у стихах і говорити нічого: по «Страхопуду» приходиться читати или, если, нескóлько, есть ли:
 
Хоть нè | óдной | мысли | сын (!?),
Пóдай | руку, | честный | воин!

Таких стихів, таких наголосів ні одно ухо, ні одно горло ні великоруське, ні малоруське не витерпить. Видно, що п. Страхопуд стратив навіки всяке чуття руської речі (котора щодо ритму майже одна у великорусів і у малорусів). Ніякої ні граматики, ні словаря по таким писанням, як п. Страхопуда, написати не можна, тогді як по Пушкіну і Лєрмонтову, по Шевченку і пісням українським та галицьким можна зробити і органічні словарі, і органічні граматки. Я вже не кажу про те, що, стративши усяке почуття живої чоловічої мови, п. Страхопуд пише такі безсмислиці, як лакейства без чела (??) і т. д.

Чудне діло. Я знаю чужинців, англичан і італьянців, которі почали учитись російській літературній мові пізніше п. Стебельського²², а, однако, знають її лучче його. Я міг би привести російські стихи одного з таких чужинців, стихи, которі у безмірне число крат вірніше написані по-російському, ніж стихи п. Страхопуда! Чому це так? Тому, що чужі люди брали російську книгу, словар, граматику і вчились формам і словам органічного російського язика, висліджуючи його закони, – їх рідна мова, будучи зовсім далекою од російської, не збиває їх, і вчаться англичани, італьянці російській мові розумно – і виучуються. А галицьких «росіян», коли читаєш, то бачиш, що діло стоїть так: змолоду заб’ють його латиною і німеччиною, рідну мову він наполовину забув, кругом себе чує польську або німецьку, толкує про Росію, але ні книжок російських не має, ні речі живої великоруської не чує; возьметься писати по-російському – тут йому лізе слово або форма галицька, польська, церковна, німецька і т. д., а тут ще страх – коли б не сказати по-малоруському!.. Лихо та й годі. Треба ще прибавити, що учений англичанин або італьянець – чоловік просвічений новим європейським духом, він і у Росії шукає того ж нового європейського духу, которим живе і російська література, як література усіх великих народів; він не перемішає Державіна, Карамзіна з Тургенєвим, як панове Страхопудове, бо і у себе учений англичанин не перемішає Попа з Теккереєм; учений німець, француз, англичанин і т. ін. коли б захотів прочитати російське або перевести або написати про Росію, то переведе Лєрмонтова і Пушкіна, українські пісні (Боденштедт), Тургенєва – «Записки охотника» (Віардо) або «Песню о Калашникове» (Тецца) або напише про народні пісні і про комедії Островського (Ральстон), про історію свободних ідей у російській літературі (Кастеляр) і т. д. А галицько-угорські руські з їх старосвітським духом, з їх мовою можуть хіба розвити якусь власну літературу, котору можна буде назвати австро-угро-уніятсько-бурсако-руською, але, крий, боже, не російською і не великоруською!

Коли тепер добавити до того, що галицькі «русские» volens–nolens, а виробляють літературу, ні духом, ні мовою не похожу на російську, і після усіх криків про єдность з Росією пишуть так, як «Страхопуд» (про «Новый свет» я уже і говорити не буду, колись був кусник з його приведений буквально у «Санкт-Петербургских ведомостях»– так росіяни вже і не сміялись, а аж сумно стало: господи, казали, невже єсть живі люди, що так і таке думають!), як добавити до цього, що луччі представителі «руської» партії у Галичині, як Наумович²³, пишуть найбільш потрібні у краї популярні книжки доволі чистою малоруською мовою, которій можна забажати хіба поменше німецьких і латинських слов, – то вже зовсім бачиш всю маловажність усього спору між літературними партіями у Галичині. Так як люди обох галицьких сторонництв хоть і не знають добре Росії, одначе і не діти ж, щоб споритись зовсім з-за мани (фантому), якою єсть псевдоросійська література в Галичині, то мусять бути глибші причини роздвою обох галицьких партій, причини політичні, соціально-культурні, а не тілько ріжноріч про відносини галицької літератури і її мови до російської – і ця послідня ріжноріч мусить бути тільки поводом і прикривкою других, глибших причин незгоди. Не будучи галичанином, не берусь судити про це. Одначе так як незгода ведеться під прапорами, на которих написані ріжні формули про відносини галицької літератури до російської, то вияснення цих відносин на фактах мусить помогти удаленню тих недорозумінь, двосмисленностей і qui pro quo, що тепер у великім числі набрались у Галичині, і може помогти коли не всім, то деяким живим людям з ріжних партій прийти до згоди хоч по деяких питаннях.

Отже, як було сказано, що практично немає великої ріжниці між правдивими патріотами обох партій, – ми добавимо, що є у словах і ділах декого з обох партій ще такі точки, которі можуть звести їх між собою у згоду. Уже і тепер, не глядючи на незгоду між двома партіями у Галичині, одні роблять на практиці те, що другі хотять у теорії. Партія «русских», говорячи про єдність Галичини з Росією, бере через край, як то ми показали; мало того, вона вибира у Росії те, що Росія сама викидає, єднається у Росії з тим, що шкодить самій Росії; але партія ця підніма питання про діло, которе є однією з органічних потреб галицької громади, од чого партія «русских» усе-таки держиться доволі міцно, не глядючи на її помилки, бо землі сусідні, рідні по племені та ще й маючі таку зв’язку одна з другою, як Україна, особливо правобічна Україна, маюча стілько общих соціальних боків з Галичиною, не можуть не увійти у таку або іншу, але тісну взаємність між собою. Діло тілько у тому, щоб знайти образ і міру взаємності, польготну для обох країв, – а це ж не удасться вашим «русским», которі тілько шкодять ділу, що беруться провадити. Ваші народовці, навиворот, у теорії йдуть проти ідеї о взаєминах з Росією, але на практиці лучче єднаються з нею, ніж «русские», бо беруть з Росії немало її продуктів, а іменно продукти живої Росії, її літератури і науки, бо про другого роду взаємини нам, которих історія розділила між двома політичними союзами, з которих кожний може робити своє діло на користь чоловічества і культури, думати шкода. Іменно народна партія в Галичині, починаючи од взаємин Маркіяна Шашкевича (которого треба вважати не тілько батьком нової літератури у Галичині, але і батьком народної партії), починаючи од взаємин Шашкевича з малорусами Максимовичем, Бодянським і з українствувавшим великорусом Срезневським, галицька народна партія прийняла українську літературу, котора, як ми бачим, має свою почесть і свою важну задачу і у Росії, прийняла (через «Слово» 1862–63 рр., а потім особливо через «Правду» і почасти через недавню «Основу») і познакомила Галичину з научними роботами українців Куліша, Костомарова, Максимовича, Котляревського, великорусів Лавровського, Пипіна, Прижова, Стасова, Кавеліна, Гільфердінга, подала по образку повістей Щедріна, Тургенєва, подала кілька витягів з «Журнала министерства народного просвещения», «Вестника Европы», «Отечественных записок», «Санкт-Петербургских ведомостей». Так іменно «противуроссийска» партія у Галичині зробила більш для пропаганди літературних і наукових творів і методи поважаної у Росії літератури, ніж та партія, котора говорила про єдность з Росією. Не дарма та партія галицька, котора недавно була названа у «Правді» рутенцями²⁴, так ненавидить українство, що навіть вже говорить, буцімто українофіли – «москалі», і не дарма рутенці не діляться з «русскими», т. є. з тими, которі так багато говорять про єдность з Росією, тільки не можуть ніяк з’єднатися з тим іменно у Росії, що є настоящого російського. Не дурно, і з другого боку, і ті з росіян, которі мали случай познакомитись близько з літературою і партіями у Галичині, висказували більш симпатії до народної партії, хоть вона часом і несправедливо антипатизувала до Росії, ніж до «старої» партії, хоть вона стільки говорила про братерство з Росією, – так само, як у Великорусі люблять «сепаратиста» Шевченка, а не можуть читати «общерусса» Дідицького.


Чи не свідчить це усе, панове, про те, що справді у ідеї о взаєминах Галичини з Росією є органічна потреба, хоть вони Бог знає як проводяться, так що виходить, що іменно між духом громади і літератури у Росії і духом так званих «ворогів Росії» на Україні і в Галичині є більш зрідства, ніж з духом «братів» Росії?


Але щоб не здавалось, що ми якось парадоксально перевертаємо угору ногами усе питання про літературні відносини між Галичиною і Росією, ми мусимо обернутися до позитивного перебору питання: що таке, справді, література російська, великоруська і малоруська у Росії? Затим легше можна буде винести позитивні ідеї і про літературні відносини і взаємини між Галичиною і Росією. Це ми попробуємо зробити в дальших письмах, як шановна редакція «Правди» зволить нам уділити у себе місце.


 II

Тепер треба нам обернутись до розбору того питання, що таке на фактах так звана у Галичині література російська у Росії (не в Галичині). Тут зустрічаємось уперед усього з термінологією, прийнятою до цього у галицьких народовців, по котрій література російська є синонім великоруської і єсть через те щось таке не тільки одмінне, але і противне до літератури малоруської, або, як кажуть, у Галичині, руської. Ця термінологія має свій корінь у тій ріжниці, котору у Галичині проводять між Руссю а Росією. Питання про цю ріжницю дуже важне, бо з тієї формули, яку про це діло поставимо, виходять преважні виводи, торкаючі не тільки усі літературно-культурні діла великого краю од Карпатів до Уралу, але навіть і політичне життя цього краю. Вірні нашому методу не залітати у будучність і теоретичні виводи без опору на фактах минувшого і сучасного, ми обернемось і до питання про те, що то Русь, а що Росія, поглянувши на факти минувшого і сучасного. І от тут-то ці факти не позволяють нам зовсім признати за реальну ту границю між Руссю і Росією, котору проводять поборники цієї границі. Поперед усього уже батьки цих термінів Русь і Росія, як буцімто імен двох різних тіл народних і моральних, дуже мало можуть ствердити нашу віру у реальність цих термінів. Явно, батьки ці – поляки із школи п. Духінського, котрі ще додають, що Росія, або Великорусь, або Москва – це Туран, а Русь, або Малорусь – це Польща. Галицькі народовці на ці додатки, особливо на послідній, не згоджуються, але основу терміна про ріжницю між Руссю і Росією усе-таки прийняли од поляків школи п. Духінського. Мушу, одначе, добавити, що між поляками і народовцями галицькими посередниками були публіцисти «Слова», бо вони перві зробили з двойного с у слові русский знамено політичне і через те перепутали усю історико-етнографічну термінологію у галицькій літературі.

Перше діло я мушу сказати, що знамениті українські писателі, которих патріотизм український стоїть повище сумніння і которі деякими трактувались як українські сепаратисти, ніколи не уживали термінів Русь і Росія як окремих, ніколи не одбирали у великорусів (москалів) імені руский, або русский. Вказую на п. Костомарова з його статтями «Две русские народности», «Ответ на выходки газеты «Czas» i «Revue contemporaine», «Правда полякам о Руси» у петербурзькій «Основі» і на п. Куліша у його епілогу до «Чорної ради»²⁵, у которому у первий раз були систематично висказані погляди про живу потребу української словесності, і на той лист²⁶ його до п. Партицького, которий був напечатаний у «Правді» у 1867 р. Пан Костомаров у українофільському органі ось якими словами одказав полякам, видумавшим новинку про Русь і Росію: «Пусть отстанут поляки от ребяческих замашек забрасывать международную вражду в надежде разложить наше русское отечество... Не разложилось оно политически в междуусобиях земель и князей, не разложилось оно духовно под татарским, литовским и польским владычеством, не разложится оно и от выстрелов ультрамонтанских газет и журналов, задаваемых нам из-за плохих гуляй-городищ. История, очевидно, ведет к сближению, к сознательному сродству и соединению всех славянских племен, а никак не к разложению. Кто против истории, против того история. Против такого рожна трудно прати» 8).

Пан Куліш у «Правді» (1867, ч. 9) так виясняв свій лист до п. Головацького: «Завітую, що коли ляхи печататимуть моєю правописсю на ознаку нашого розмиру з великою Руссю, коли наша фонетична правопись виставлятиметься не як підмога народові до просвіти, а як знамено нашої руської розні, то я, писавши по-своєму, по-вкраїнськи, печататиму етимологічною старосвітською орфографією. Себто, ми собі дома живемо, розмовляємо і пісень співаємо не одинаково; а коли до чого дійдеться, то половинити себе нікому не попустимо. Половинила нас лиха доля довго, і всиловувались ми до одностайності руської кривавим робом, і вже тепер шкода лядського заходу нас розлучати!».

Так говорили про одностайність руську ті люди, которі поважаються у галицьких народовців яко щирі руські, а не російські патріоти. Чому ж галицькі народовці, галицькі руські уживають термінів польських про руских, руських, русинів і про росіян, русских або москалів? Тому, думаю, що галицькі партії, розсерджені одна против однієї із-за своїх домових питань, хапаються за перву встрічну термінологію, щоб підвести під неї свої ріжниці, – а ухопились галичани за термінологію, котора ділить Росію на Русь і Росію; од того у Галичині мало ознакомлені з історією і сучасністю Росії, а потім од того, що галичани, як австрійці, на усе дивляться з погляду австрійських обставин. Бачачи у себе боротьбу коронних країв і народностей, галичани підвели під готові, австрійські мірки і питання про відносини Великої і Малої Русі. Між одною і другою є ріжниці історичні і етнографічні; не все, що годиться для однієї, годиться і для другої – от австрійські критики ділу Росії і почали шукати між Малою і Великою Руссю свого роду Литави. А тут ще поспіли поляки з своєю термінологією про Русь і Росію – ну, і готове діло! І ми зразу получили два цілком одрубні народи, два краї, которих охрестили двома іменами, тільки орфографією одмінними одно од другого! А прийняли ми раз два одрубні народи руських і росіян – зараз виводимо і дальші виводи про їх одрубність культурну, а далі і політичну.

Між тим знайти фактичну границю двох новоподілених народів на невідомій світові річці Есмані²⁸ не так-то легко, як написати о чи у або одно чи два с. Почать з того, що вже, коли уся ріжниця імен народів зводиться на таку малість, то уся така термінологія з первого разу стає дуже якось нетвердою. Мусимо признатися, що нігде у світі ми не бачили другого подібного приміру; і якби хто зачав розказувати, що є дві одрубні народності у Франції: одна франки, а друга французи, то міг би тільки насмішить люд, котрий знає досить і географію, і історію. А таку ж саму ціну мають усі розказні нових польських етнографів про те, що русини, руські одно, а россияне, русские – друге: смішно це слухати навіть і тогді, як ці самі імена начнуть писати латинською, французькою і німецькою орфографією і звати одних Rutheni, die Ruthenen або les Ruthenes, а других – die Russen, les Russes і видумувати такі нечувані досі терміни як la Ruthenie або й la Roussie. Я не хочу сказати, що між Великою і Малою Руссю нема ріжниці: вона завсігди була і не дуже-то мала. Не говорячи вже про спом’януту статтю п. Костомарова «Дві руські народності», котору я б радив частіше читати як централістам, так і партикуляристам у руському світі і котора хоть дечого торкнулась дуже легко і де у чому помиляється, але намітила цілу програму історико-психологічних робіт на довгий час, – спом’яну я хоть про те, що сам п. Катков («Московские ведомости, 1866, № 12) висказав, що між «Великою і Малою Руссю ріжниця не тільки у тому, що у одній кажуть что, а у другій що, как – як і т. д., а що між обома Русьми є глибокі духовні контрасти». Чим більш будуть учити історію і етнографію руську, тим більш будуть знаходити ці ріжниці між обома Русьми. Але усе-таки саме поверхне знакомство з історією не дозволяє ні одняти у москалів або у українців і галичан ім’я Русі, ні присвоїти його кому-небудь одному, бо вже з XII в. увесь край, де і досі міститься найбільша доля народу малоруського і великоруського, т. є. од Карпатів до Суздаля і Мурома, звавсь однаково Руссю. І усі імена – «русин», «руский», «руський» і т. д. пішли од цього слова, як і латинські слова «Russus» і «Ruthenus». Усі ці слова – синоніми, котрі одно од другого розличаються тільки орфографією. Як не велика вже ріжниця між двома латинськими варіантами імені жителя Русі (Russus і Ruthenus), але усе-таки і західні писателі завсігди знали, що це тільки різна орфографія одного і того ж слова. З многих примірів вкажу на Герберштейна, котрий писав свою книгу, як ще була держава Литовсько-русько-польська разом з Московсько-руською. Книгу свою назвав Герберштейн «Rerum Моsсоvitісаrum commentarii, Russiae brevissima descriptio...» 9) і т. д., а в ній говорить так розумно про те, що таке Русь, як і тепер лучче трудно сказати: «Sed undecunque tandem Russia nomen acceperit, certe populi omnes (у землі, що звали колись Скіфія), qui lingua Slavonica utuntur, ritum ac fidem Christi Graecorum more sequuntur, gentіlіter Russi latine appellati – ad tantam multitudinem excreverunt, ut omnes intermedias gentes aut expulerint aut in suum vivendi morem pertraxerint: adeo ut omnes nunc uno et communi vocabulo Rhuteni dicantur» (Op. cit., Antverpiae, MDLVII, p. 2) 10). І Герберштейн зве через те Rutheni або Rhuteni і москвичів і заволжців, і черкасців і віленців (р. 91, 101, 111, 112, 113), так що і ми можемо назвати русинами нижегородців так само, як і галичан, не знімаючи тим тих різниць, которі є між ними. Звали колись свою землю москвичі і галичани однаково – Русь, Русіа, а потім, як стали більш переймати латинські і грецькі моди, то Руссіа, а далі Россия – і два с і о замість у появились первий раз іменно у Русі Київській, котора у XVI–XVII в. більш знала латинську і грецьку мову, ніж Русь Московська, – так що, коли угодно, ми маєм право і тепер назвати не тільки киян, але і галичан росіянами, не думаючи тим самим признати їх великорусами; на лихо тільки, що так у Росії ніхто себе та й нікого не зве, і це слово після київських книжників XVII в. і московсько-петербурзьких XVIII в. стало у Росії уживатись тілько у сміхотворно-високому стилю. Коли це його обновили польські самозванці-учені, як п. Духінський і К° – і пішло воно гуляти по світу у новому смислі! Седан майже вигнав його вже з Франції, так воно тепер перебралось у Германію, а особливо у Австрію. Але нехай його уживають, хто хоче, окрім руського люду, которому стидно не знати або калічити свою історію! (Ми будемо в нашій статті уживати терміна росіяни для того тілько, що в Галичині звикли до цього терміна; але будемо розуміти під цим усіх слов’яно-руських жителів Росії, як білорусів, малорусів і великорусів).

Може, скаже хто, що діло не в іменах. Як не назви, а усе-таки ріжниця між тим, що у Галичині звуть «Русь» і що – «Росія», себто між Україною і Галичиною, з одного боку, а Московщиною, – з другого – є. На це скажу, що, звісно, є, але коли вже обидва краї назвались одинаковим іменем, то й це мусить що-небудь теж значити. Здавна одна історія, котора потім одірвала тільки Галичину у особий політичний союз; одна віра, котора має таку силу у очах народу, – це усе не могло ж остатись без послідків. Було б чудо, якби було інакше! Чи погано то було, чи ні – друге діло, але історія народу руського йшла попереду так, що увесь край од Карпат до Волги був у живих федеративних взаєминах, а потім став централізуватись у два тіла політичні, з которих одно, західне, прийняло у себе не тільки малоруське, але і білоруське плем’я, близьке до малоруського, але і до великоруського, у которого формації воно прийняло немалу долю; мало того, ця Західна Русь, Литовська, почала явно йти к тому, щоб притягти до себе і політично Русь Всхідну, – і з цієї дороги звернула тільки через союз з Польщею, котора теж – чудне діло! – не могла відректись од того, щоб не завладіти усією Руссю, західною і всхідною 11). Але з того часу, як, за причиною попереду релігійною, а потім соціальною, Київська Русь зачала боротьбу з Польщею, роля централізатора Русі перейшла од Києва, Вільна, Луцька, Варшави до Москви і історія так пішла, що увесь край, де жив і живе тепер малоруський народ, не тільки не мав собі самостійності і центру, але навіть і зобравсь собі укупу тільки через централізаторський процес Московського царства, а особливо Петербурзької імперії – та ще й не зовсім, бо Галичина одійшла у другу державу, а значить, і у другі соціальні і культурні обставини. Надармо б ми хотіли одшукати для малоруського народу що-небудь похоже на права історичні, на Rechtscontinuität 12) корони святого Стефана, святого Вацлава і т. д., про що так дбають у Австрії. Ми бачимо, що, напр., Харківщина з Курщиною і Воронежщиною завсігди були землями Московського государства. Чернігівщина, оддана своїми князями Московському государству, була у йому до 1610 р., і нівідкіля не видно, щоб вона тим була не довольна з національного погляду. Тою же дорогою ішла у XVI в. за Глинськими і Дм. Вишневецьким і наповнявшася тогді людом земля Лубенсько-Полтавська. Так званий «смутний час» у Московській державі одірвав Лівобережну Україну од Москви, але не надовго. Уже сам Петро Сагайдачний, котрий ходив війною і на Москву, був готовий піти тією дорогою, що пішов опісля Хмельницький. Цей послідній обернувся до Москви, як до землі руської і православної, і хотів привернути до неї увесь руський люд аж до Любліна і до Карпатів. Якби те удалось, то може б Мала Русь (котра, замітим, назвала себе сама ще у XIV-ім в. Малою, як думаємо, з поводу переходу митрополита Петра²⁹ у Владимир і Москву) – може Мала Русь уся і получила б що-небудь похоже на історичне право і мала б силу більш задержати свою політичну і національну індивідуальність. Але сталось не так, і сталось не тілько через «хитрость сусідів», – бо у історії завсігди причини осередні мають більш сили, ніж причини побічні, – сталось так, що тільки те, що тепер зветься Чернігівською і Полтавською губернією з Києвом та Запорожжя осталось у союзі з Московським государством під назвиськом Мала Русь, або Гетьманщина³⁰. На лихо, ця Гетьманщина і Запорожжя мали більш воєнну, ніж гражданську конституцію, котора хоть мала у собі зерна добрі, але у цілому не могла годитись для життя у XVIII-ім в., у которому удобавок козаччина стала так явно вироджатись у панщину, що Катерині II зоставалось тільки (як то видно з дуже цінної книжки Ал. Лазаревського о малоросійських крестянах у XVII–XVIII в.) приложити послідню печать, щоб ствердити потроху складавшуся кріпаччину. Коли Катерина II знищила Гетьманщину, народові, которий одрікся од гетьманщини ще за Мазепи, нічого було за нею плакати, а старшина була задоволена правами великоруських дворян. Про Січ Запорозьку теж мало хто думав, та, прочитавши безсторонньо народні пісні про руйнування Січі, побачимо, що і у самих запорожців не тільки руки, але і язик не піднімавсь так енергічно против «москаля» і особливо против «цариці-матері», як колись против «ляшків-панків». А народ так і досі співа, що самі «запорожці край веселий, степ широкий занапастили»! І за тієї самої Катерини, котра знищила останки автономії Малоросії, досягнута давня ціль руського люду, ще од часів Владимирових, – себто степи Новоросії до Чорного моря одкрились для руської колонізації. Натурально, малоруський народ посунувсь туди, але вже зовсім на другім праві, ніж у колишній Гетьманщині, та ще і перемішавшись з другими племенами од великорусів до греків і німців. За тієї ж Катерини і оп’ять на особім праві, з особенними обставинами соціально-культурними, прилучилась до братів і правобічна Україна з Подоллю і Волинню. Далі уже за Александра І укупі з Варшавою прилучилась до Росії і Холмщина з Підляссям. Так після віків розділу, по шматках зобравсь докупи майже увесь малоруський народ, але без одного права власного, навіть без одного общого імені (дивись «Записки о Южной Руси», І т.), без ясного почуття своєї національної самостійності, хоть і з немалою долею славних діл у минувшому, з немалим числом індивідуальних одмін, з явно доказаними примірами потреби волі і самоуправу. Удобавок зійшовсь докупи малоруський народ під державою, зложеною племенем, братнім по мові, по вірі, племенем енергічним і колонізаторським, – і має общність і взаємини сучасно тільки на основі того права, того строю, которий общий усій Російській імперії.

Серед таких-то обставин складалась історія, література і культура Малої Русі. Кажу вп’ять, що, кому угодно, може плакати на цю історію, може хотіти почати нову, але поперед усього треба признати і зрозуміти факти, треба знати, при яких обставинах починати і вести далі цю нову історію. До половини XII-го в. культури і літератури у Московській Русі майже не було, окрім Новгорода, которий після татарського погрому був майже єдиним містом на всій Русі, де світилось моральне життя. З XVI-ro в. центром культури руської стоїть то Київ, то Вільно, то Острог і Львів, то вп’ять Київ. Але тоді не знали принципу народності, бо не дбали про маси народу – з моральних ідей ясно чули тільки віру. Мова церковна панувала у літературі руській, як і у всіх інших, і під нею іменно через те не розвивалась мова народна, бо церковна не стояла од неї так далеко, як латинщина. Живучи серед то білорусів, то малорусів, маючи взаємини з поляками, мова літератури руської набиралась полонізмів, білорусизмів, малорусизмів, але так мало удалялась од спільного усім трьом Русям церковного язика, так мало зближалась з народною, що москвич Курбський міг без перепони переписуватись з Кост. Острозьким, що патріарх Філарет читав вільно біблію руську Скорини, а Димитрію Ростовському не треба було дуже переміняти свою мову, щоб передставляти у Ростові ті комедії і драми, которі він було понаписував для київських бурсаків. Літературна мова западноруська стала общою руською, що і облегшило потім перехід культури і літератури у Велику Русь у XVII–XVIII в. З XVIII-oгo в. став народжуватись патріотизм світський замість виключно церковного; але й цей патріотизм зразу не міг стати чисто народним – він був тільки державним. А як центр держави, до которої по шматках прилучавсь народ малоруський, лежав у Великій Русі, то зближення літератури і культури руської з крайовими елементами потяглось до елемента великоруського; це робилось так потроху, що малоруси майже і не запримічали того, а як і стали запримічати, то попереду не знайшли у тому нічого ненатурального. Так заложен був фонд тій руській літературі і культурі у Росії, кажу, у Росії, т. є. у Російській імперії, і виключаю Галичину з усього того, що буду говорити тут, бо Галичина, не попавши у XVII-ім в. у союз з Москвою, а у XVIII-ім в. не попавши у Росію а одійшовши зовсім у друге політично-культурне тіло, не могла узяти долі у тому соціальному і культурному процесі, у которий вступила Великоросія, Малоросія і Білорусія. Ця література de facto стала общою усій руській Росії і там, у нас, зоветься просто руською. І її-то у вас звуть російською, а це б ще нічого, а то й великоруською, хоть у ній узяли долю і малоруси, давши, окрім маси мілких робітників, Дмитрія Ростовського (первого у Московщині живого писателя з духовних), Феофана Прокоповича (первого там же світського оратора і публіциста з духовних), Богдановича, автора первої повісті, котору прочитала публіка у Росії з занятностю), Гнєдича (первого, хто показав у Росії правдивий класицизм і перевод всесвітнього генія – Гомера), Гоголя – батька реалізму і живої народності у літературі російській, Остроградського, первого з руських учених, заробившого собі європейську репутацію, Костомарова, первого після Карамзіна історика, которого, окрім учених, чита з інтересом і публіка, писателя, у которому небувалим досі у Росії робом скупивсь не тільки учений, публіцист і артист, але патріот, і космополіт, і федераліст у двойному смислі цього слова (союз і автономія). Правда, що цей процес літератури у Росії усе більш одтягував її од мови малоруської, тоді як вліяння мови великоруської усе більш росло і росте по мірі того, як росте почуття народності, – але я не думаю, щоб ті великі імена, которі я виписав вище, не занесли з собою у літературу російську і духу, а часом і слова українського – це було б противунатурально. Та в усякому разі той процес, яким ішла література у Росії, затяг з собою у обще моральне життя з великоруською освіченою громадою і малоруську – до того, що мова літератури російської стала не книжною, як для галичан, але живою, матерньою мовою для освічених шарів громади малоруської, як і великоруської. Ця живость для нас, українців, мови літератури російської піддержується тим неперестанним обміном колонізації між Великою і Малою Руссю, которий не перестає з XVIII-oгo в. і переміняється так, що колись-то, як Малоросія була вище культурною, ніж Великоросія, то і ремісники (навіть судострої, пильщики і селітровари, которих Петро Великий визивав з Малоросії), духовні (од Петра до Єлизавети не було ні одного архиерея з великорусів у Великій Русі), співці і музиканти, живописці, чиновники, велика доля професорів (самостійна руська медицинська школа у Москві з научним напрямком у контраст старій петербурзькій німецько-практикантській була заложена малоросами Іноземцевим і Миклашевським) і т. д. їхали з Малоросії у Велику Русь; а тепер це усе йде навиворот і йтиме так до часу більшого розвиття полуденного руського краю, которе не замедлить наступити після нових залізниць і которому українці мусять помогти працею науковою і артистичною. А найбільш, чим піддержується живость мови російсько-літературної і для українців, це те, що література російська у найбільшій долі своїй одвічає на моральні жадання громади усієї Росії, так що українець, которий би заказав собі читати те, що у вас звуть чужою для України, сусідньою і т. д. літературою, скоро став би глухий, сліпий і німий не тільки к тому, чим живе уся Росія, що має силу над політичним, соціальним, економічним, моральним життям і України, але і к тому, що діється на усьому освіченому мирові, хіба б задав він собі праці читати масу книг і журналів французьких, німецьких, англійських, що завсігди діло трудне і доступне тільки дуже невеликому числу людей і то не у дуже великому розмірі.

Я знаю, що я прийшов тепер до такої точки, про котору у Галичині, у народній партії, установились кріпко погляди, з которими мені боротись буде рисковано. Погляди ці більш або менш зрезюмовані, напр., у деяких місцях «Послання до земляків» Шевченкового, а особливо коментованого так, як недавно коментував його шановний п. Огоновський, або у тих місцях «Причепи» п. Нечуя, де він говорить про «московські» університети на Україні. Погляди, про которі йде річ, такі: література російська, як і уся культура на Україні з XVIII-oгo в., є буцімто діло урядового деспотизму, тілько одбивала українців од своєї мудрості, робила перевертнів, а перевертні це пани, п’явки народу, експлуататори, мучителі і т. д. Я знаю, що з такими поглядами буде мені споритись трудненько, тим більше що, справді, панство зробило немало пакості народові українському з XVIII-oгo в., а це панство між іншими одмінами од народу на Україні мало і ту, що говорило російським язиком і гляділо на українську народну мову, як на низьку 13). Не буду я спорити і против того, що чим більша у якому краю ріжниця мови клас культурних од простонародної, тим трудніше поступа той процес злучення між ріжними класами народу, которий процес так настойно викликується сучасним прогресом демократичних ідей. Одначе «трудно» ще не значить «не можна». З тим патріотизмом, которий світить у словах посланія Шевченка против німецької і за свою мудрість і т. д., я спорить вважаю зовсім лишнім, бо це той же самий квасний патріотизм московських слов’янофілів, ті ж самі старопольські ідеї Міцкевича, В.Поля і т. д., приложені до України. Я попробую тілько виступити в обороні ролі російської літератури і культури на Україні, поставивши тези: що мова російська, хоть і далека у звісній мірі од народної української, але була і єсть не тільки органом п’явок народних, а і органом тих ідей, которі зробили нас, українців, людьми, демократами і самими українофілами, коротко – народолюбцями, народовцями 14). Ідей цих, як би ми не силувались, ніяк не можемо вмістити в ідеали ні Гетьманщини XVII-oгo в., ні Січі Запорозької, як ніяк не можна помістити тепер ідеї освіченого французького демократа у рамки поглядів Паризької комуни XIV-ого в., – хоть і в Гетьманщині, і у Січі, і у цій комуні були зерна, которі приятель волі і народоправства не може не шанувати, яко прориви здорового і твердого розуму народного, виходячого з практичних інтересів народу крізь хміль старосвітських релігійних і політичних ідей – хміль, которий, на нещастя, сидів і у головах народних, через що і здорові початки не дійшли до панування і мусили заховатись до луччих часів, часів науки, відкіля б і як би вона не прийшла.

Песимістичний погляд українофільської ортодоксії на ролю російської культури на Україні виходить на добру долю з крайностей парціального патріотизму, до которих далеко не причастні усі щирі народолюбці на Україні; а песимістичний погляд галичан виходить найбільш з незнання російської культури і з переношення на неї поглядів, виведених з знакомства з польською культурою, котора з 1830 р. живе зовсім у болізненому стані і досі не вирвалась з романтизму і аристократизму. Обернемось лучче усього до короткого перегляду осереднього составу російської літератури з кінця XVIII-oгo в. Натурально, ця література ділиться: на теоретично-наукову і на образнопоетичну, на переводну і оригінальну. Щоб стати зразу на більш безсторонню основу, я обернуся попереду до теоретичної і до переводної літератури у Росії. Тут ми бачимо, що у кінці XVIII-oгo в. і початку ХІХ-ого, саме тогді, як рішавсь перелом життя, після знищення Гетьманщини на тій мові, з которої виробилась сучасна російсько-літературна, стали являться переводи Таціта, Вольтера, Руссо, Беккарії, Адама Сміта, Бентама і т. д. Хай хто загляне по старим бібліотекам на Україні або перегляне по старим книгам списки передплатників, то побачить, що книги ці дуже ширились по Україні з кінця XVIII-oгo в., так само як багато українських імен бачимо ми у первому європейсько-ліберальному кружку у Росії, дружеському обществі Новикова, од румино-українця Хераскова до чистого українця Гамалії 15). Реакційний вік Миколая Павловича трохи задержав це усвоения російською літературою творів луччих всесвітніх голов, але зовсім він не міг їх удержати, і мало-помалу, чим дальше усе швидше ця література усвоює собі ідеї і твори Гізо, Тьєррі³¹, Прескотта, Маколея, Шлоссера, Гервінуса³², Мілля, Боккля, Літтре³³, Луї Блана, Прудона, Лайєля, Дарвіна і т. д.; і тепер ми бачимо, що іноді знамениті європейські писателі Боннмер, Мілль, Дарвін (з романістів Лео, Ауербах, Шпільгаген) пишуть по заказу російських редакцій статті і монографії (як напр., Боннмерова о крестянах у Франції) для російських журналів або дають росіянам переводить з рукописів і з коректур свої твори, роблячі епохи у історії мислі.

Я спитаю тепер усякого безстороннього чоловіка: звідки може навчитись більш українець – з своєї мудрості, з переказів Січі або з Мілля чи Дарвіна? У наші часи пориву до рівності і до крайової автономії не дуже-то жалують панство, централізацію і такі великі держави, як Росія, котору навіть єсть охотники рівняти до держав Чінгісхана, Тамерлана і т. д. Одрікати законність демократичних і автономічних ідей, звісно, я не стану. Я тільки нагадаю про те, що й Боккль признав культурну неізбіжность аристократичних періодів, навіть і таких, як брамінство. Державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, луччим формам громадського строю, але для таких бідних і одсталих країв, як ті, з которих складувалась Росія, в которих у деяких ще 80–90 літ назад гуляли татари, централізація була неізбіжною формою громадської організації і дала можливість ввести і земський спокій, і дороги, і школи, і університети. Надіюсь, і сам п. Нечуй згодиться з нами, що хотя і не в дуже блискучих російських університетах можна було і за самого Николая I-го навчитись дечому, хоть би і самого народолюбства, більш, ніж у Київській академії XVIІ-ого в. Судять дерево по плодам, а щоб не називати як тільки імен, приятних народовцям українським, нагадаємо, що на тій «московській» літературі, котора дала освіченому українцеві можливість познакомитися з філософічними, лінгвістичними, історичними, політичними ідеями луччих голов всесвітніх, що з тієї держави, котора дала то службою, то літературою, то наслідством нашим народолюбцям можливість об’їздити Європу, – ми маємо Максимовича, Потебню, Костомарова, Куліша, Марка Вовчка, самого п. Нечуя, ми маємо тих невідомих, але достойних шанування людей, которі готовили громаду до ідеї емансипації крестян і которі ще немало послужать народові українському більш на те годним робом, ніж колишні Дорошенки та Палії, а особливо Мазепи. Скажу у кінці, що ми, українці, знайшли наш народ і саму народну мову, тільки перейшовши через європейську школу, у чому найбільш усього помогла нам російська література і сила російської держави. Хай, хто хоче, плаче, чому не случилось інше, – але того, що случилось і що є, дорікати не можна: тільки струсі ховають очі од того, що перед ними стоїть.

Те, що ми сказали про важність для української громади європейських науково-політичних ідей, перейшовших через російську літературу і школу, треба сказати і про літературу образно-поетичну. Трудами великорусів чи українців з XVIII-oгo в. познакомилась публіка у Росії на російській мові з Гомером, Софоклом, Шіллером, Гете, Шекспіром, Жорж Зандом, [Еркманом-]Шатріаном, Флобером, Золя, Шпільгагеном, Ауербахом і т. д., з естетичними поглядами Вінкельмана, Гегеля, потім Прудона, Тена і т. д. І було б діло ненатуральне, якби те знакомство зосталось зовсім без сліду на літературних ідеях громади у Росії, у Великій, як і у Малій.

Знакомство з научними і соціальними ідеями європейськими у Росії з XVIII-oгo в. зробило, що чим дальше усе більше стали появлятися у Росії люди, которі не тільки могли йти за передовими проводирями європейської науки і мислі, але і дещо робити зовсім самостійно і прикладувати свій могучий голос до общого хору передових умів європейських, як математик Остроградський, хірург Пирогов, фізіолог Сеченов, клініцист Боткін, публіцист Герцен, не щитаючи тих, котрі трудяться над наукою про Росію по тим же ідеям, по яким європейці трудяться над наукою про свої землі, которим, як напр. Костомарову, тільки незнакомство європейців з руським язиком шкодить, що їх імена не поставлені рядом з іменами Тьєррі, Маколея і т. д. Так само знакомство з поетичною літературою і естетичними ідеями передових народів Європи зробило те, що у Росії появились такі творці поетичні, як Грибоедов, Крилов, Пушкін, Гоголь, Тургенєв (я тепер про тих, що писали по-українському, не говорю), которих чим дальше тим більше уся Європа бере у пантеон всесвітніх геніїв. Я мушу зостановитись надовше над образно-поетичною літературою російською для того, що література поетична має особливо велике вліяння на виробку і перевагу мови, і для того, що поетична література мала у Росії особливу силу тогді, як наукова і політична була зупинена реакцією; а ще для того, що розбор поетичної літератури російської дасть нам факти для того, щоб точніше розрішити питання, що таке російська, або руська література у Росії, а що таке великоруська і у яких вони відносинах стоять до української.

Ми бачили, що російська література теоретично-наукова, т. є. те, що писалось з XVIII-oгo в. мовою, котору у Галичині зовуть російською, або великоруською і котора справді по составу своєму близька до великоруського наріччя, було і є тією скарбницею, з которої і великорус, і малорус брав і бере знання і ідеї общеєвропейські, з которої він може познавати й те, що робилось і робиться на його землі. Так само більшість того, що писалось у ХІХ-ому в., а особливо од Пушкіна, у поетичній літературі російській, висказало думи і змалювало образи життя культурного шару громадського – як передового, здорового, так і одсталого і паразитного – по усій Росії, на північ, як і на полуднє. Пушкін, Рилєєв, Грибоедов, Лєрмонтов у своїх ліричних п’єсах і поетичних монологах висказали ті думи і почуття, которі були у головах і серцях не тільки москвичів, нижегородців, але і полтавців, киян, катеринославців і т. д. Змальований Пушкіним Онєгін і Ленський, Грибоєдовим Чацький, цей прототип декабристів, жили по всій Росії, говорили скрізь однією мовою – і назвати Пушкіна, Рилєєва, Грибоедова (хоть у посліднього є кілька не стільки великоруських, скільки спеціально московських типів) великоруськими тільки писателями буде гріх против правди реальної. Те ж саме треба сказати про Лєрмонтова, виключаючи хіба його «Песнь о Калашникове», про Герцена з його романом «Кто виноват?», у которому намалював прототип всеросійського ліберала 40-х годів (Бельтов), а далі про романи Тургенєва, особливо ті, у которих малюються типи передових людей російської громади ідеалістів Рудіна (1857), Лаврецького («Дворянское гнездо», 1859), юмористів (як скульптор Шубін у «Накануне», 1860), нігілістів (Базаров в «Отцы и дети», 1862), про половину стихів Некрасова (не ту, у которій він малює життя народу великоруського, як у другій половині, а у которій він розказує ті думи і про ті типи, которими повні були передові кружки російської громади у 50–60 годи нашого віку), про роман Чернишевського «Что делать?» (1864), роман, у которому хоть і не все можна назвати правдиво-поетичним, але которий намалював кілька образів з передової російської молодіжі 1860 р. Конкретно для галичанина, як не для росіянина, можна сказати так: молодші українці (і українофіли) усе-таки більше або менше підходять під типи Шубіна або Базарова Тургенєва, Рахметова, Лопухова і Кірсанова Чернишевського, старійші більш або менш підходять під пом’януті вище типи Герцена і Тургенєва, що зовуться у Росії «люди 40-вых годов», або, не без іронії, «сороковисти», – так що галичанину, напр., которий хоче у типі зрозуміти своїх українських знайомих, треба б конечно прочитати романи Герцена, Тургенєва і Чернишевського. Правда, українська передова громада мала завсігди деякі одміни свої, свої мотиви тих общих тем, которі займали голови російської передової громади. Так, у старинному харківському українофільстві і слов’янофільстві було щось одмінне од лібералізму і слов’янофільства столичних декабристів, але мало обсліджено цей бік культури на полудні Росії, хоть може б, якби хто з українського погляду розібрав хоть би життя і писання Каразіна, которого столітній юбілей цей рік настав, то може б і вловив деякі оригінальні одміни духу української громади часів Чацького і декабристів. Та й то сказати, що Каразін, цей наш «маркіз Поза», як його звали при дворі Олександра I-го, цей настоящий основатель першого університету на Україні і слов’янофільства у Росії, і говорив, і писав мовою російською 16). А з другого боку, Рилєєв, которий, коли не помиляюсь, був родом з Чернігівської губернії і первий (другий Пушкін – «Полтава», третій – Гоголь, четвертий – Шевченко) пробував увести у поезію освіченої громади українські традиції історичні і звести їх з ліберальними ідеями передових людей (поеми «Наливайко», «Войнаровский»), обертавсь не тілько до українсько-козацьких, но й до старокиївських, і новгородських, і московських земських традицій, вибираючи по усій Русі теми, пригодні для усеросійського народного патріотизму і лібералізму, і викладаючи їх на мові, общій тогді усій передовій громаді у Росії 17).

Ще більш виявились дальше ріжниці між слов’янофільством московським 1840-х років і київським кружком святого Кирила і Мефодія, кружком, которий одним боком своїх ідей підходив до слов’янофільства К.Аксакова, а другим – до западництва Герцена і Бєлінського і которий зачепив деякі ідеї, як напр. про волю крестян, раніш і глибше, ніж вона зачеплена була хоть би і у «Записках охотника» Тургенєва, і которий раніше попав під кару, ніж сучасний і аналогічний петербурзький кружок Петрашевського, до которого належав поет Плещеев, романіст Достоєвський і почасти первий тепер у Росії сатирик Щедрін. Гарячі думи київсько-українського кружка вилив у своїх монологах Шевченко, і вони лягли нестираємим пам’ятником того, що українські традиції можуть жити обік з луччими ідеями віку нашого, і лягли через те твердою основою української літератури. Але ніхто не піднявсь до того, щоб закріпити тип спеціально українського ліберала 40-х років рядом з Бельтовим Герцена, Рудіним Тургенєва, которі через те і зостались єдиними типами всеросійськими, під которі ми мусимо підводить і самих українофілів 40-х годів, українофілів, що мали свою програму не тільки у знаменитому письмі Бєлінського до Гоголя, але і у думах Шевченка 18). Треба правду сказати, що й типу московського слов’янофіла не дала нам література, так що типічними людьми 40-х років у Росії зостаються «западники» Бельтов і Рудін – знак, що може це й були справді корінні типи передової громади російської у ті часи і що слов’янофіл і українофіл були їх тілько варіантами.

Шістдесяті роки повели за собою дальший розпуск так званого «западничества» до того різко критичного напрямку, которий реакціонери прозвали були «нігілізмом» і которий чим дальш тим більш доходив до того, що пряміш усього може бути названо реалізмом, або позитивізмом у філософії і демократизмом, або народовством у політиці; піднялось було у новому виді свойому слов’янофільство, т. є. великоруська хлопоманія, або народовство, і українофільство, т. є. малоруська хлопоманія, або народовство. Усі ці три напрямки 60-годів мали те общого, що усі були кожний по-своєму демократичні і почасти децентралізаційні. Не тільки слов’янофільство (великорусофільство), але й нігілізм посунув за собою у літературу велику долю елемента простонародного великоруського. Українофільство ж хотіло підняти українську мову на зовсім рівну ступінь з російською. Окрім різниці у мові, українофільство, особливо провінціальне, мало деякі й моральні одміни од нігілізму і лібералізму великоруського, особливо од петербурзького. Ці одміни виходили з народного характеру, історичних традицій і основи, на которій зростало українофільство. Так, тогді як лібералізм молодіжі великорусько-столичної мав більш політичний характер, революційну окраску, український – більш соціальний, або педагогічний. Великоруські «красні» печатали прокламації, лучились з поляками; українці печатали граматки і таблиці для складів, з поляками ж сварились до того, що мусили писати письма до московських слов’янофілів і просити їх, щоб не сердились на таку розбрань з братами-слов’янами (бо Ів. Аксаков напечатав було у своєму журналі «Парус», которого тільки 2 нумери і пустила цензура, письмо Крашевського з Житомира під заголовком «Письмо із Польщі»). Потім нігілізм – одно з первих діл – попав на лірику і естетику, знати не хотів старовини, українці ж ліри не кидали і старовину свою славословили. Подумавши ще, можна б наловити ще кілька одмін молодіжі, так званих колись «нових людей» у Великій і Малій Русі. Але вп’ять случилось так, що в українців не знайшлось ні поета, которий би виразив по-українському їх спеціальні думи, ні романіста, которий би вихопив з життя і запечатлів навіки типи українських нових людей у паралель героям романів Тургенєва, Чернишевського. Шевченко вже не міг одвічати усім ідеям, народившись у часи після його смерті: найлуччі його думи писані по формам і ідеям 40-х, а поеми – так і 30 років. Ні біблейсько-революційний містицизм, ні ідеалізація козацької старовини Шевченкова не могли вже володіти умами університетської молодіжі 60-х років. З других поетів українських найбільш написали після Шевченка Куліш і Кониський. Куліш гарний переводчик, але поет слабий; Кониський ще слабіший. Од того у обох у стихах недостає не тільки сили образів, але навіть і ясності ідей, хотя звісно, що про Кулішеву прозу того сказати не можна; яко слабосильні поети, і Куліш, і Кониський поневолі мусили піти по старим дорогам Шевченковим, а по старим дорогам і самого Шевченка уже не могла йти нова українська молодіж. Навіть і публіцистика українська не дуже-то розвивалась у 60-і роки. Костомаров і Куліш написали, правда, кілька гарних публіцистичних статей, але публіцистика не була їх спеціальним ділом. Од того случилось так, що органами ідей української, як і великоруської університетської молодіжі у 1860-і роки стали скоріш Герцен, Чернишевський, Некрасов, Добролюбов, а потім сам Писарєв більш, ніж спеціальні українські писателі. По часті белетристики з проб передати образно життя і типи «нових людей» українських, скільки-небудь серйозне тілько оповідання «Перед світом, оповідання про нових людей» («Русалка», 1866, ч. 6–11), але це більш програма повісті, ніж повість, та і програма коротка та ще й не без старих водевільних закидань, á lа «Наталка Полтавка», і deus ex machina 19). Серйозно про цю повість так же мало можна рискувати говорити у Росії і перед українцями після романів Тургенєва, як і про стихи Кониського після статей Герцена і стихів Некрасова. Інтересно, що і слов’янофільство теж уп’ять не породило ні публіциста, ні поета, которого можна було б поставити рядом не тільки з Герценом, Некрасовим, Добролюбовим, Чернишевським, але навіть і з Писарєвим, ні белетриста, которий би індивідуалізував типічні черти молодого слов’янофільства рядом з Базаровим, Рахметовим і т. д. Слов’янофільство з’явилось ще слабіше, ніж українофільство, а коли вважати слов’янофілом, т. є. великорусофілом, напр., графа Ал. Толстого з його великоруськими стихами, то воно, можна сказати, потяглось назад до реакційних ідей і до парафрази народних пісень і билин, як це робили наші Амвросії Могили, Єремії Галки і т. д. 30–40 літ назад.

Так у тій часті поезії і белетристики у Росії, котора передає суб’єктивні ідеї або малює життя передової меншості так званої «образованої громади», не вдалось виділитись спеціально українському напрямку і елементу, крім одного Шевченка, ні спеціально великоруському; елемент російський, або лучче європейсько-великоруський, узяв перевагу над тим і другим і притягав до себе і більшість симпатій і молодіжі української. Од того література поетична, котора представляється Пушкіним, Лєрмонтовим, Тургенєвим, Герценим і т. д., мусить назватись у Росії не великоруською тільки, а всеросійською – по її фактичній силі.

Те ж саме треба сказати і про ту часть образної літератури, котора об’єктивно малює життя більшості образованої громади більш або менш сатирично. Начало такій літературі положено Грибоєдовим з його комедією «Горе от ума», але у свій час Грибоедов стояв більш або менш одиноким, і тільки після Гоголя реально-сатирична література опанувала усі другі роди белетристики у Росії. І ця література служить великою зв’яжущою силою для громади російської, бо вона ухоплює типи життя тих класів народу – панів, чиновників, – которі скрізь у Росії майже однакові побитом, поглядами, мовою, з дуже незначними місцевими одмінами. Так, коли виключити у Гоголя (про «Вечори на хуторі» і про «Миргород» я не говорю тепер), коли виключити великоруських купців у «Женитьбі» та дві-три сцени з великоруським простонароддям у «Мертвих душах», – останні типи безсмертної галереї Гоголя одні, як Собакевич, Ноздрьов, скоріш способні акліматизуватись у Великій Русі, другі, як Манілов, Коробочка, пожалуй, Плюшкін, – більш у Малій Русі, але всі вони можливі і там, і там, а щодо городничого, Хлестакова, Чичикова, Бетрощева, Хлобуєва, Петуха і т. д., то це щирі всеросійські типи, которих знайдете од Архангельська до Одеси. Українець Гоголь не міг заставити їх говорити по-українському, бо вони так у житті не говорять. Що сказано про Гоголя, те саме прикладається і до других «живописців биту», як казав Гоголь, звісно, до тих, которі описують побит тих шарів народу у Росії, которий фактично живе і говорить однаково по усій Росії.

Повернувши літературу у Росії раз назавсігди на дорогу реалізму, Гоголь послужив багато для скріплення літературного діла росіян північних і полудневих, хоть, правда, як то ми покажем дальше, Гоголь же, і іменно своїм принципом реалізму, положив міцну основу і центробіжним напрямкам у літературі російській – великоруському і малоруському. А поки так іменно своїми повістями малоруськими і тим духом малоруським, которий уніс Гоголь у літературу російську, він послужив й тому, що українці більш ще прив’язались до російської літератури. Я мушу на Гоголі зупинитись надовше, бо на нього остановились у Галичині погляди, дуже одмінні од тих, що я висказав, особливо з поводу його українських повістей. Ці погляди перш усього висказані були п. Кулішем – і прийнялись де у кого з українців (далеко не у всіх, як те видно з приміру Мордовцева, Максимовича і т. д.), а особливо у галицьких народовців. Ті, хто у літературі більш усього цінить мову, готові виключити Гоголя з українців уже з-за одного того, що він писав не по-українському. Це, думаю, перва причина, по которій п. Куліш защитав Гоголя «у сусідню» тілько, заесманську словесность. А друга була те, що п. Куліш знайшов у Гоголя етнографічні помилки, «панський» погляд на народ як на щось потішне, так що п. Нечуй вже назвав Гоголя «нерозумним Гоголем, которий писав на потіху нерозумної Московщини».

Я мушу перед усього нагадати, що п. Максимович, доволі компетентний суддя у малоруській етнографії, виступив на оборону етнографічної вірності Гоголя. Не буду пускатися у деталі і розбирати, справді, де і у чому помилився Гоголь против етнографії, – але скажу, що тепер, після виданих п. Рудченком народних казок, питання про народність «Вечорів на хуторі коло Диканьки» мусить бути пересуджене знову, бо тепер видно, як багато чисто народних тем і образів узяв Гоголь у свої «Вечори». Не буду я шукати у Гоголя і того погляду на народ, який маємо ми і який усетаки не у тому стоїть, щоб бити поклони перед усякою етнографічною одміною побиту народного, бо народові з того не легше, та й не всяка така одміна є справді щиро народна, а у тому, щоб боротись за права народу та працювати для його освіти. Але такої поваги до народу не знайдемо і у Квітки, так вивищуваного п. Кулішем, – бо цей Квітка (у «Сватанні на Гончарівці») висказав таку народолюбну ідею, як що у доброго пана кріпаком лучче жити, як вольним. Нашого погляду на народолюбіє не могло бути у 20–30 роки цього віку, але це не значить, щоб наші погляди не вийшли органічним процесом з поглядів батьків і дідів наших, сучасних Гоголю, Квітці і т. д. Коли перечитати листи Гоголя, надруковані п. Кулішем, за його статті про початок Малорусі, за його поклик про те, щоб йому досилати матеріали для історії Малорусі, за його статтю про пісні малоруські, то побачимо, що у 1829–35 р. не було нікого, не виключаючи Максимовича, хто б так багато і прилюдно говорив про пісні, повір’я, казки і т. д. простонароддя малоруського, хто б так будив громадську увагу до Малоросії, до «нашої України», як каже Гоголь. Та не було нікого – де у чому й досі нема кого, – хто б змалював деякі боки життя українського, як Гоголь.

Для того, хто цінить у літературі більш дух і матеріал, ніж слово, Гоголь не перестає бути українцем не тільки в «Вечорах» і «Миргороді», але і у «Мертвих душах». У «Вечорах» він змалював природу українську, пересказав українські повір’я і казки, але, окрім того, зачертав і кілька образів типічних українських: дівчата, дяк, панич, губернський голова, що возив Катерину II, винокур і т. ін. – це чисто українські типи. «Старосвітські поміщики», «Іван Іванович і Іван Никифорович», бурсаки у «Вії», особливо Хома Брут, це вп’ять чисто українські типи. Скажу вп’ять, що українська (по мові) література не дуже-то багата об’єктивним малюванням життя і індивідуалізацією образів, так що Гоголь де у чому і досі не перегнаний не тільки романтиком (по методу літературному) Шевченком, але і Марком Вовчком і Нечуєм, которі явні ученики Гоголя або Гоголевого ученика Тургенєва. У «Тарасі Бульбі» мало битових українських образів – там драма фабули виступає на первий план – але і там деякі образи Січі, жиди, сам Бульба нагадують щиру правду битову. Українець не може забути, що «Тарас Бульба» був первий опит історичного роману чи поеми з української старини, писаний не так правильно, як «Войнаровский» або «Полтава», і у которому виведений народ український. Один шановний галичанин писав мені³⁴, що у його валиться з рук «Тарас Бульба» після того, як він познакомився з Шевченком. Думаю, що це з того, що у Гоголя не виставлені так мотиви борби народу руського з панством польським, як у пізніших п’єсах Шевченка. Це правда. Гоголь стояв ще на естетично-романтичнім, або національно-релігійнім погляді на українську старину. Боротьбу против унії, против жовнірства польського та боротьбу за права козаків, а не соціальну революцію усього народу українського против панства бачив Гоголь у старій історії України. Але не інакше дивились на це діло і самі козаки, сам Хмельницький, ті, хто складали сучасні вірші про Хмельницького (напечатані Костомаровим у послідньому виданні «Богдана Хмельницького»), малорусько-козацькі літописці XVII–XVIII в. Не інакше дивились не тілько Бантиш-Каменський і другі начинателі науки про Україну, та і сам син народу, кріпак Шевченко, у первих п’єсах своїх дуже недалеко одійшов од цього погляду: «ревіли гармати»; «танцювало лихо!» – ось що хвалить Шевченко у старій Україні та «волю козацьку»; а лихо бачить у ляхах та уніатах, і тілько слівце «ляшки-панки», которе бачимо у «Тарасовій ночі», предвіща той народний, соціальний погляд, на которий прямо став Шевченко тільки після переїзду у Київ, де, мабуть, на його мали вліяння молодші, перейшовші через європейську школу приятелі Костомаров, Куліш і т. д. По погляду на мотиви боротьби українців з поляками «Тарасова ніч» і т. ін., і самі «Гайдамаки» не далеко одійшли од «Тараса Бульби» – ріжниця тілько у тому, що у Шевченка немає ні одної п’єси, так обробленої, як «Тарас Бульба». По часу, коли появились малоросійські повісті Гоголя і «Тарас Бульба», ми маємо повне право щитати, що Гоголь породив і поетичні проби Метлинського, Костомарова і самого Шевченка – і коли не визнав, то йшов паралельно з етнографічними роботами Максимовича, Бодянського, Срезневського і т. д. і був, таким робом, одним з батьків новішого українського народолюбія, тим більше що про Україну так багато й голосно говорив чоловік, ставший зразу рядом з Пушкіним авторитетом у очах російської громади. Але мало того, що у малоросійських повістях Гоголь – праотець Шевченка та ще й досі не перегнаний зовсім молодшими белетристами – він і у своїх творах не перестає являтись з щирим українським характером. І може, не виключаючи і самих Шевченка і Костомарова, Україна не мала ще другого сина, которий би так повно виразив у собі дорогі боки її народного духу. Недоучений український панич Гоголь приїздить у Петербург, куди багато вже наїздило паничиків з України, щоб вислужитись, – і замість того, щоб оддатись шуканню бюрократичної кар’єри, почина турбуватись, що не взнав Україну, як був на ній. Почина він письмами прохати родичів і знакомих, щоб посилали йому описи звичаїв, пісні українські і т. д., збирається писати історію України – і тільки й сам мов боїться, що так гаряче, як він пише, історію писати не можна. «Дуже вже пече!» – каже він. Ще як тільки приїхав Гоголь у Петербург, то зараз писав матері, що «тишина в нем необыкновенная, никакой дух не блестит в народе, все служащие да должностные, все толкуют о департаментах да коллегиях, все погрязло в трудах, в которых бесплодно издерживается жизнь их». А чим більше Гоголь увіходить у грандіозні образи, що горіли на листках писаної їм історії України, тим більше задумується «над страшним, потрясающим болотом мілочей, которі опутали наше життя», тим більш рветься, щоб «совершити що-небудь велике, потрібне людям», і почина з того, що сміється над цим болотом «скрізь видимий світові сміх і невидимі, незримі йому сльози» 20).

І збудив він велике сонне болото, перелякав велике царство, про которе кричали усякі Погодіни, Булгаріни, що йому «усі землі завидують», розворушив його, приставивши до очей його дзеркало і сказавши: «На дзеркало нічого жалкувати, коли пика крива!». Але і того йому мало – хочеться йому ідеалів, хочеться йому показати не «благонаміреного чоловіка», а «блискучу голову, котора б прогриміла величаво-грізні речі» про правду і зразу поробила усіх людей «людьми-християнами». Недоучений, збиваний з толку московськими слов’янофілами, Гоголь кидається у релігіозний містицизм, він шукає ідеалів там, де їх шукав Сковорода, наші кобзарі і сам Шевченко (хоть і інакше), як писав «Неофіти». Покинувши поетичну сатиру, він виступа з монологами і проповідями («Выбранные места из переписки с друзьями»), але старосвітські ідеали його визивають проти себе бурю і письмо Бєлінського. Гоголь пада знеможений, начина потроху вп’ять вертатись до показування людям дзеркала життя їх, але недуг і ізувірство духовних совітників його, особливо отця Матвія³⁶, добивають великого гумориста; він палить свою рукопись 2 часті «Мертвих душ», діло 10-літньої праці, все з-за страху, що може вона не принесе пользи (користі) людям. І це не українець, це «перевертень», це зубоскал і отрицатель тільки! Ні, це голова, у которій помістились і ті козаки й дівчата, що і любов зовуть «правдонькою», це «Перебендя», це той же Шевченко, которий більш усього боїться «прожити гнилою колодою», та ще удобавок це голова, у которій помістились усі ті голови, що зложили віками приказки, пословиці і пісні українські, которі так часто крізь сміх плачуть. Можна жаліти, чому Гоголь забув опісля народ спеціально український. Але щоб йому український націоналізм дав багато помочі на рішення тих питань, що пекли його душу, – не думаю. Ні у народу, ні у традиціях старини Гоголь не знайшов би одвіту на те, як зробити, щоб не було того болота, которе бачив він перед собою; у народу, правда, він би побачив порив до волі, вражду до кріпацтва, але дуже запутану містицизмом тих же самих отців Матвіїв, що погубили і Гоголя, і жадної ясної ідеї, як же добратись до волі! Як же виключити з історії України і з українофільства, що ширилось у часи Гоголя між потомками мазепинської старини, і протест против кріпацтва, то традиції старої України мало чим більш були б годні для рішення сучасних питань, як і традиції московської старини. Традиції старої України були годні тільки на те, щоб збудити аналіз сучасності, і це вони зробили через Гоголя, як і через Шевченка, – хоч у кожного ріжно. Шевченко був молодший Гоголя, попав у свіжіший кружок та ще й сам попробував панської ласки; од того йому легше було дійти до гордійського вузла болота сучасної Росії – він через те не дуже-то прихилявсь і до мазепинського українофільства, обізвавши «варшавським сміттям» ясновельможних гетьманів і осміявши українофільствувавших потомків «гетьмана дурного». Але й Шевченко запутувавсь у політичних і національних ідеях і ідеалах, і у його ясна тілько негативна ідея: ненависть до кріпацтва, ненависть до сучасного болота. Але як начне він говорити про те, як вийти з нього, то зараз упадає або у біблейську містику, або у гайдамацтво, которе тут же він сам і осудить, почувши, що і у йому нема будуючої правди. Об’єктивний рай свій і Шевченко зводив на сім’ю. Од того і Шевченкова заслуга лежить більш у тому, що він прокляв сучасне болото життя, як і Гоголь, ріжниця тільки у тому, що Шевченко прокляв його як оратор, монологами, скріпленими часом дуже виключними мелодраматичними фактами, тоді як Гоголь виставив «на всенародні очі усе страшне болото мілочєй, опутавших наше життя», показав «пошлость пошлого чоловіка» у самому обиденному, у самому такому, що не ріже вже й очей, або і у такому, що усі вже вважають «благонаміреним», – і намалював цілу галерею благодушних, з первого разу невинних пошляків, котора способна перелякати свіжу душу більш, ніж «кати», «душогуби», кровосмісителі і т. ін. образи Шевченкові, которі завсігди не можуть не бути виключні. За помоччю цієї галереї та за помоччю тих ідей, которі не виносяться із традиції XVII-oгo віку не тільки Москви але і України, такі люди, як Бєлінський, Герцен і передові українофіли, зрозуміли, що треба зробити, щоб вивести Росію, у тому числі і Україну, на ту дорогу, на котору вона вступила після знищення кріпацтва. І це незабутня заслуга поетичних традицій і ідеальних поривів душі української, що вони збудили у Гоголя недоволення болотом мілочей, а юмору українського – що він дав Гоголю силу змалювати його безсмертну галерею. Кажу «безсмертну», бо абстрактні речі про історичні ідеали проходять, а факти, типізовані поезією, так само як наукою, котора має тільки другий метод, але одну ціль з поезією, остаються навіки. Гоголь не перестав бути українцем і тогді, коли малював цю галерею. Так, коли вже зоставити на боці його юмор, то ті малювання природи, которі Гоголь увів первий у літературу російську, що попереду хіба тільки Кавказ або Крим малювала з любов’ю, ті монологи серед розказу, сама їх міряна проза, мов у «Слові о полку Ігореві» або у думах українських, – це все говорить про українця і часом дуже підходить до стилю Шевченкового. От од чого ніяке доктринерство українофільської ортодоксії не може увірити масу живих українців, що Гоголь не наш хоть би у тій навіть мірі, як не наш Пушкін. Гоголь зостається досі не тільки самим великим писателем російської літератури, але і характерним виразителем української натури, которої Шевченко виразив другу половину, – і через те Гоголь служить двічі, а як згадаєм, що він змалював деякі типи українські і деякі боки життя України старої і сучасної, то і тричі зв’язкою між українцями і російською літературою.

Од того-то погляд, которий іногді можна почути од галичан, що Гоголь – то для українця не що друге, як і Мальчевський, Залеський і т. п. «перекинчики» польсько-української літератури, – зовсім невірний, по крайній мірі – щодо українців російських. Признаюсь, що я не дуже повно ознайомлений з польсько-українською школою. Думаю, що не без користі була би паралельна студія про те, що зроблено українськими традиціями і натурально-психічними силами у літературі польській і російській, як у XVII-ому, так і у ХІХ-ому віку. Така студія помогла би нам зрозуміти, які сили природні українського духу найбільш послужили б українському народу, як їх направляти пряміше на цю службу. Думаю я, що для польсько-шляхетської громади українська школа не була без користі, яко початок сепаратизму од Польщі і прихильності до України, прихильності, котора мусить усе більш рости у цій громаді і потроху засипувати те провалля, которе зробилось історичним робом між ополячившоюся шляхтою і українським народом од Карпат до Дніпра і которе було колись так пагубним для народу, а тепер чим дальш усе становиться страшніше для самої шляхти. Не можу судити, – може, для галицько-руської громади, котора і досі виховується під польським натиском, а 30–20 літ назад зовсім не мала живої і рідної основи виховання, і польсько-українська школа мала ту ж роль, яку у Росії мала «Полтава», «Войнаровский» і «Тарас Бульба». Може, й на Шевченка мали вліяння які-небудь з польсько-українських писателів, так як і Пушкін і Гоголь. Але це усе не понижає Гоголя, а тільки повишає ціну для нас польсько-української літературної школи. Але для російських українців уже тим не можна ставити на одну дошку Гоголя і якого-небудь Залеського, що з нас і п’яти чоловік не знайдете, щоб читали Залеського, тогді як Гоголя читаємо і зачитуємось ми усі. Та здається мені, що і по духу, і по наслідках не можна рівняти Гоголя з польськими поетами, навіть становлячись на самий вузький український погляд. Мова Гоголева усе-таки ближча до народної української, коли вже чисто великоруська ближче до неї, ніж польська. Потім, споминаючи старину українську, Гоголь становиться прямо у табор український, а не у польський, чому я не знаю приміра не тільки у Гощинського, але навіть і у козакофіла Чайковського. Не знаю я у польських писателів і такого об’єктивного правдиво-українського матеріалу психологічного, який дають «Вечори» і «Миргород»: увесь українізм польських поетів, мабуть, чи не зводиться на декламації про степи та річки українські! А ще більше не знаю я, щоб хто з польських писателів мав такі наслідки у своїй громаді, як Гоголь, щоб хто збудив такий дух самокритики індивідуальної і соціальної, щоб хто наплодив цілі покоління з реформаторським напрямком, которі б прийшли до кореня усієї політичної роботи на світі, а особливо на слов’янському світі, до роботи коло «хлопа», коло «мужика», щоб йому було легше жити, лучче їсти, щоб помогти його розумові скинути з себе кайдани містицизму релігійного і політичного і т. д. А з Гоголя-то іменно і почина швидше рости у Росії дружина людей з таким напрямком. Ця дружина, правда, говорить між собою не українською народною мовою, а російською; але ті, хто єсть українці у цій дружині, не цураються і народної мови, а особливо не цураються роботи для українського народу – не як «пани» і «перевертні» дивляться вони на мужика, а вважають його братом своїм, которому мусять вони служити. Та й не одні тільки родові українці служать українському народу: хоть би і у правобережній Україні після 1863 р. ви багато знайдете і великорусів, которі не чули ніколи і слова українського, поки не приїхали туди, з которих деякі держались і держаться і досі централістичних поглядів на Україну, але усе-таки, яко ліберали і демократи, чесно послужили і служать українському народу мировими посередниками, мировими суддями і т. д. І увесь той російський реформаторський лібералізм і демократичне народолюбіє стали на тверду основу після Гоголя. Коли хто найде таку численну дружину практичних народолюбців у польсько-шляхетській громаді хоть у Галичині, которі б вважали себе братами і слугами українського народу і которі б були породжені творами Залеських, Гощинських, Чайковських і т. д., я тоді згоджусь поставити послідніх у паралель з Гоголем; але тоді ми муситимемо справді признати Залеських і т. д. батьками перекинчиків і перевертнів, тільки не од народу до панів, а од панів до народу. А таким батьком став у Росії Гоголь у Великій Русі, та й у Малій 21). Яко батько критично-соціального і народно-реформаторського напрямку у російській громаді і літературі, Гоголь не тільки послужив кріпким зв’язком освіченої громади малоруської з великоруською, але mirabile dictu²²) для того, хто незнакомий реально з Росією і її літературою, Гоголь послужив і виходною точкою і для виділу з всеросійської літератури літератур почастних, великоруської і малоруської, з которих перва хоть і явившася пізніше, ніж малоруська (бо послідня родила і Гоголя), але уже одним тим, що вона (великоруська) єсть і прогресує, визива на прогрес також і малоруську.

Гоголь своїми малоруськими повістями первий увів у літературу російську місцеві (українські) типи з простонародною мовою, первий живо змалював простонародний побит, которий до того коли пробивавсь у панську літературу, то більш невольно, найбільш у такому роді літератури, як байка, особливо у Крилова, про которого самого треба сказати, що він, правда, почав писати дуже раніш Гоголя, але найлуччі свої щиро великоруські байки написав вже після малоруських повістей Гоголя («Вечори» були напечатані в 1830–31 р., «Миргород» – 1834). Після «Вечорів», которі з таким ентузіазмом встрітив Пушкін, і сам Пушкін од «Бахчисарайского фонтана», «Каменного гостя» обертається до «Сказки про рыбака и рыбку» (1833) і т. ін. 23) Між «Миргородом» (1834) і «Мертвими душами» (1841) пишуться під вліянням Гоголевого толкователя Бєлінського щиро великоруські пісні Кольцова (воронежця, що не забув опоетизувати і чумаків). З 1833 р. починають появлятися розкази з великоруського простонародного побиту Даля, которий, по характерному случаю, родивсь і зріс теж у полудневій Русі – у Лугані Катеринославської губернії. В 1837 р. появляється перва і досі лучча проба образу з великоруської старини – «Песня про царя Ивана Васильевича, молодого опричника и удалого купца Калашникова» Лєрмонтова, котора так же відноситься до великоруської билини, як Шевченкові поеми до малоруської думи (я не рівняю тут ідей обох писателів), з тою тілько ріжницею, що у Шевченка, як у самоучка, нема ні однієї п’єси, так стрійно і без непотрібної довготи, т. є. так естетично (розумію не школьну реторичну естетику) і гармонічно скомпонованої.

Оселившись у Петербурзі, у Великорусі, Гоголь переносить своє наглядання не тільки на більш або менш схожі по усій Росії дворянсько-чиновничі круги, але і на такі, которі і по мові, по психології спеціально великоруські: він виводить купців великоруських у «Ревізорі» і у «Женитьбі», у которій генетично єсть увесь Островський з його комедіями і драмами з купецько-великоруського побиту, початими уже у 1849 р.; виводить Гоголь у «Мертвих душах», хоть і мало, і великоруських селян. І цікаво, що той самий Гоголь, которий перемішує юмор і жарт з сентиментальностю і ідеалізацією, коли малює крестян і сільських панків малоруських, стає тільки юмористом, коли малює купців і селян великоруських, за що, замітимо, ніхто ще з сурйозних критиків у Росії не думав докоряти Гоголя, мовбито він зневажає великоруський народ. Збуджений Гоголем реалізм і аналіз у Росії робить те, що література зачіпає усе ширші круги, береться за образи народного побиту і доходить до «Записок охотника», повістей, як «Муму» і «Постоялый двор» Тургенєва (1847–52), за которими йдуть повісті і романи з сільського великоруського побиту Григоровича («Антон Горемыка», «Рыбаки» і т. д.; «Деревня» появилась ще ранше Тургенєва), Писемського («Плотничья артель», «Леший»), комедії і драми Островського, поеми Некрасова («Коробейники», «Мороз – Красный нос» і др.), повісті і очерки М.Вовчка (великоруські), Успенських, Левітова, Якушкіна, Решетникова («Горнорабочие» і др.). Ось де справді великоруська вже, а не російська белетристика, бо названі тут п’єси і автори описують побит народно-великоруський, которого вже не знайдете у Малоросії. Та й для того, хто знає живу мову великоруську, видно, що й мова в таких п’єсах дуже одмінна од мови поем Пушкіна, романів Тургенєва, які ми назвали вище; реалізм російської літератури після Гоголя требував, щоб усякого чоловіка малювати так, як він живе справді, т. є. і з його мовою. Од того мова народної драми, поезій т. д., де виводяться великоруське купецтво і селяни, є правдива, чиста народна мова великоруська, так що, напр., галицькі общеруси мусили б прозвати Островського і Некрасова хлопоманами і сепаратистами, кацапством, у паралель тому, як вони кличуть тепер українську літературу хахлацтвом. Увод у російську літературу і через те у громаду простонародного великоруського побиту і мови не став на одній белетристиці і поезії. Розбуджена белетристикою увага до простого люду піднялась у Росії особливо у часи емансипації крестян. Появились збірники пісень, пословиць, казок великоруських Кирєєвського, Рибникова, Костомарова (Саратовська губернія), Варенцова, Безсонова, Даля, Афанасьева, Худякова, Якушкіна, Шейна і т. д., появивсь і «Толковый словарь живого великорусского языка» Даля. Домовий демократизм і вліяніє педагогічних ідей школи Песталоцці і Дістервега повели к тому, що книжки для шкіл не тільки народних, але й для елементарного домового виховання дворян і читанки для гімназій стали наполовину наповнятись простонародним великоруським елементом: піснями, казками, пословицями, которі стали основою науки рідної мови, як то можна бачити з книжок К.Ушинського («Родное слово»), Водовозова, Паульсона, Семенова і т. д. Появились книжки і книги, як «Рассказы о русской земле», «Куль хлеба» Максимова³⁷ і т. д., которі написані майже цілком простонародною великоруською мовою, а в книгах, як Петрушевського «Рассказы про старое время на Руси», близька до простонародної великоруська мова переміняється з одривками з великоруських билин, пісень і присловій історичних. З цією педагогічною великоруською літературою случилось вже qui pro quo не гірше тих, які бувають у Галичині. Ті ж самі причини, що викликали великоруську поезію і белетристику, т. є. демократизм і реалізм, викликали і українську; ті ж самі педагогічні начала, котрі увели у педагогічну літературу коло общого і державного елемента елемент місцевий і простонародний, великоруський, мусили увести у педагогічну літературу і школу і елемент місцевий і народний український. Цього і хотіли передові педагоги російські, як Ушинський, Водовозов, Вессель. Але передові українофіли хотіли зразу підняти до монопольного панування у школах мову і елемент український і витіснити елемент російський, буцімто тільки крайовий, великоруський. Держава і усі, хто кріпко держиться за status quo і у Великорусі, і у Малорусі, на те не згодились. Та й передові українофіли ще мало наготовили були книжок до такої радикальної реформи. А тут піднялись крики про український революціонізм од поляків і про сепаратизм – од катковців. Печатания книг педагогічних українських і увод їх у школи були заборонені. Піти на компроміс і поставити народний елемент український рядом з культурно-державним, російським, передові українофіли не захотіли. Та між ними й не було спеціалістів-педагогів і практиків, як Ушинський, Семенов, Водовозов і т. д., – і уже од того одного вони не могли зробити таких книг, як великоруси-педагоги, у которих би згармонувати обще з крайовим, державне з народним, російське з українським. Ті ж, хто стояв ближче до діла педагогічного, учителі українці, ті або з українофільського доктринерства, а найбільш з провінціального малознання, ліності і «страха ради иудейска», страху зовсім мілкого, а не сурйозного, не тільки не виготовили українських книжок педагогічних, паралельних великоруським по принципам нової педагогіки, але й не вияснили цього питання у літературі. Через те сталось у Росії двічі нелогічне діло: спеціально великоруська, крайова педагогічна література прикладається, мов би то обща російська, і на Україні. І це настойне діло українських педагогів – вияснити цю нелогічність, – то тим більше діло нетрудне, що питання це теоретично доволі вияснено у заграничній літературі. А коли у Франції і Германії, де сільський елемент не має такої сили перед городським, більш або менш вже одностайним, і де центральна мова літературна давніш почала вліяти на народні провінціальні, то у сільській, мужичій, широкій і молодій Росії тим більше неможлива одностайна система педагогічна, ні та, котора б знати не хотіла сільсько-народних крайових елементів, ні особливо така, котора б один крайовий елемент нав’язувала усім краям, зовсім одмінним. Вияснити це тим легше можуть українські педагоги, коли стануть на позитивну точку; вони можуть указати на приміри і ідеї великоруських педагогів, которі самі не думали вважати свої книжки всеросійськими, а не крайовими тілько. По натуральному ходу діла із цих qui pro quo мусить російська громада вийти – і уже один прогрес, чим дальше усе ідучий, великоруської філології, етнографії, літератури і педагогіки, которі тепер випередили безмірно українську, не може не посунути і прогрес української філології, етнографії, літератури і педагогіки; і так процес ународовлення і через те диференціювання культури і літератури у Росії на великоруську і малоруську не може не посунутись уперед, бо основа російської держави – село і мужик, а це село і цей мужик дуже одмінні по ріжним краям Росії і у такій обширній державі не можуть і за віки зробитись одностайними. Як піде далі цей процес децентралізації літератури і громадської культури у Росії, цього тепер сказати не можна конечно. Все, що можна зробити тепер, це дослідити й виложити факти, як вони єсть, а не як кому бажається суб’єктивно. Це треба зробити як тим, хто стоїть більш за центротяжну силу, так і тим, хто за центробіжні, і для того, щоб знати вірніше, куди і як приложити силу своєї праці, так щоб вона й не пропала дурно і щоб стала на добро народу руському і освіті, бо всі гріхи простяться, окрім гріхів против народу й розуму.

Отже, з фактів я думаю, треба сказати галицько-руській публіці як панруського, так і українського напрямку, що на цей час те, що у Галичині зовуть просто руською, російською, або великоруською літературою, не є одностайне, а складом і навіть мовою ділиться надвоє: на руське або російське, і на великоруське почастно. Усе те, що передає наукові або поетичні факти, ідеї, почуття передової громади у Росії (од Архангельська до Севастополя і од Кам’янця-Подільського до Благовєщенська на Амурі) і тих шарів, которі зараз стоять за передовими (дворянських і чиновничих), ця уся література по історичному характеру мови є більш чи менш великоруська, але по ціні своїй є всеросійська, руська література, мова которої стала вже живою, матерньою мовою для тих, хто її читає. Усе ж, що у поезії, белетристиці, у педагогічній літературі говорить про сільський люд великоросійський або до його говорить, те і по матеріалу, і по мові великоруське.

Скаже хто, і галицькі народовці говорять: коли так, то усе-таки відносини російської літератури до українського народу дуже ненормальні, усе-таки вона мусить одривати культурні шари української громади од народу, плодити, як кажуть, перевертнів і т. д. – а од того щирі друзі народу українського мусять поставити собі ціллю виробку осібної літератури на чисто українській підставі і для того перш усього вийти масою з літературної роботи російської і добиватись, щоб увести українську мову у літературу, школу, гімназію, університет. Почасти, щодо перевертнів, я вже одвічав на такі речі і повернусь до цього діла ще далі. А тепер подивимось, які фактичні шанси має такий дораджуваний галицькими народовцями літературний український сепаратизм. Тут мушу указати попереду на те, що, як видно по статистиці, найбільш купують книг і журналів російських після столиць іменно у южних, малоруських провінціях, значиться українська публіка не протестує против російської літератури, не дуже бажає переміни, бо якби бажала, то й була б переміна; літературним сепаратистам українським прийшлось би попереду всього видержати конкуренцію з російською літературою у самім своїм ріднім краю. Конкуренція ця не буде дуже рівна. Найлучче це стверджується тим, що не тільки Костомаров, але й сам Куліш більшу часть того, що написав про саму Україну, писав по-російському. А переводити Маколея або Тікнора і т. д. по-українському, а не по-російському навіть і у думку не приходило п. Кулішу – значиться, «перевертнями» треба б вважати і тих самих, которі найбільш послужили збудженню українського напрямку у Росії. У послідні десять років, після того як був піднявсь спор у Росії про границі української літератури, література російська не тільки не втратила своєї сили, але ще безмірно придбала її, особливо переводами. Окрім того, моральна сила її прибула од того, що не тільки у Слов’янщині, але і у Германії, Франції, Італії, Англії стали учити російський літературний язик. Трудно думати, щоб коли-небудь, а особливо за нашого віку, сповнилось то, що проповідують кілька крайніх містиків-централістів у Слов’янщині і у Росії, цебто, щоб усі слов’янські мови злились у одну російську; але велике розширення мови російської по Слов’янщині і навіть узяття цією мовою ролі посередничающої між ріжними слов’янами і між Слов’янщиною і другими народами діло далеко не неможливе після того, щб ми чули й бачили у послідні часи. Московські слов’янофіли і їх приятелі у Слов’янщині і не гадають, що скоріше дасть мові російській ходу за границями Росії. То буде не слов’янофільство, а скоріше «западничество» і навіть, те, що кликали колись у Росії невірно «нігілізмом» і що виробилось у позитивізм і демократизм. Тому, хто безсторонньо погляне на західнослов’янські літератури, не може не кинутись в очі велика бідність їх общечоловічим елементом і перевага національних, навіть узьких ідей і тенденцій. У самих чехів переводної літератури майже нема, хотя з усіх западнослов’янських народів одні чехи можуть рівнятись з німцями просвітою маси народу, чим безмірно опереджають Росію. Я не можу без сміху згадати комічного ефекту сцени, як колись один шановний дуже професор у Празі – щирий русофіл, але, як усі австрійські слов’яни, маючий про Росію чисто німецькі ідеї, – через п’ять хвилин знакомства мого з ним, підійшов до своєї полиці з книгами і, узявши німецький перевод Бокля³⁸, спитав мене, чи знаю я це діло? Я йому пресмирним тоном сказав, що у Росії 9–10 год назад вийшло зразу 2 переводи Боккля і, мабуть, коли не раніше, ніж по-німецькому, то заразом. На неоднократні мої запитання, од чого у чехів так мала переводна література, мені казали завсігди: од того, що чехи добре знають чужі мови, так що обходяться без переводів. «Чужі мови», думаю, багато сказано: простіше треба б було сказати: німецьку. Одначе німці й англічани, мабуть, не менше чехів знають чужі мови, а проте література переводна у них не бідна. Правдивіше буде сказати, що чеська публіка морально і економічно бідна для того, щоб усвоїти на чеській мові усі великі твори чужих літератур. Економічно – ясне діло, що чим менший народ, тим трудніше йому оплатити працю обширної літератури; морально – маленькі народи, затягнуті у боротьбу за питання крайові і національні, бідніють ще більш ідеями і інтересами всесвітніми. Од цього ми бачимо по всіх западнослов’янських літературах, що після періоду національного розбудження, которий дав кілька славних крайових істориків, археологів, етнографів і філологів, багато-багато як вспіла де, як у чехів, розвитись література елементарно-педагогічна. А затим уся література ударилась у газети, молодіж ухопилась за патріотично-політичні ідеї, которих завсігди не може бути багато і которі зводяться скоро на кілька стоптаних фраз. Широкі общечоловічі ідеї, научні питання або стратили свій інтерес у западнослов’янських громадах, або й не получили ще інтересу. Національний же патріотизм один безсильний піддержати надовго не тільки умственну, але й соціально-політичну роботу. Од цього майже скрізь у Слов’янщині ми бачимо, що молодше покоління після Шафариків, Палацьких, Гаїв, Гавлічків і т. д. одличається моральною бідностю і науковою мілкотою, котора веде за собою упадок і реального патріотизму, і праці над розвитком власної літератури. З усіх слов’янських літератур одна російська, наперекір тому, що говорять про Росію і німецькі, і московські, і словенські націонали, не патріотична, а космополітична по принципам, ідеалам і по методу. Навіть ті російські писателі і поети, которі пишуть про рідні теми історичні, народні і т. д. не мають поперед усього задач національно-патріотичних, цебто оборонити або вихвалити свій народ, а мають задачу вияснити факти і життя народу з общих наукових, соціальних і психологічних поглядів, а діло служби народу російському само собою робиться, так як сія вся завсігди само приложиться, коли ми будемо шукати поперед усього правди. Думаю, що це виходить не з чого, як з того, що Росія велика держава, російський народ – великий народ; йому нічого за своє життя боротись; йому треба самостроїтись так, як то велить наука і правда всесвітня. Од того виходить, що у Росії «патріотичну» літературу, як стихи Хом’якова, Язикова, драми Кукольника, Полевого, романи Загоскіна і т. д. ніхто не чита, окрім кілька доктринерів та унтер-офіцерів, а любимі діла Пушкіна, Лєрмонтова, Гоголя, Герцена, Тургенєва – або космополітичні, або сатиричні по ідеям; од того росіянин з стораз більшим інтересом буде читати про Маккіавелі, Вольтера, Прудона, Дарвіна, ніж про добродітелі Івана III, хоробрість Дмитрія Донського, про Івана Сусаніна і т. д. Треба додати, що довгочасна неволя і одстоялість Росії виробили у умі навіть і простого росіянина охоту швидше до песимізму до свого рідного, ніж до ліричного патріотизму, – так що Тургенєв вірно сказав, що «руський чоловік тільки тим і гарний, що сам про себе препогано дума». Од того російська публіка – діло, самохвальним німцям і онімеченим слов’янам західним зовсім непонятне. Почувши, напр. (в монографії Костомарова), що Дмитрій Донський був трус, а «подвигу» Івана Сусаніна зовсім не було, не хотячи дуже довго й думати про такі сюжети, скоріш згодилась з песимістами і негаторами. У таких звичаях ума руського та у числі і багатстві громади російської лежить причина того, що література російська найменш узько-національна, найбільш космополітична з усіх слов’янських і що переводна література у Росії росте так, що з нею не можна рівняти ні однієї слов’янської, навіть і польської (у которій говорять як про щось дуже важне про початок переводу історії всеобщої Шлоссера, що переведена вже років з 10 на російську мову і що пора вже її перестати і читать, яко дуже одсталу од сучасних поглядів, потріб, а щодо старинної історії, то і по фактах). Тільки до часу цензура зупиня розвиття цієї переводної російської літератури, котора тим більшу має будучність, що книги російські і тепер дешевше не тільки англійських, але й німецьких (я говорю про книги нові і не про видання класиків). Коли подумаєте про бідність переводної літератури і мізерність журналів (Revue) слов’янських у порівнянні з російськими, про те, що по мірі того, як росте націоналізм у слов’ян, молодіж розучується по-німецькому, то скажеш, що тільки цензура російсько-патріотична (у цензурному комітеті в Петербурзі сидить кілька поетів і писателів з патріотичного табору) та недостаток організації торгу книгами російськими за границею і не дає російській переводній літературі і журналам ширитись і по Слов’янщині24). Але незабаром молодіж словенська може мати у російській літературі саму близьку до себе по мові літературу з тих європейських, которі говорять не про домові тільки національні діла, але і про всесвітні наукові і соціальні питання. А так як чужоземці усе більше виучують російську мову, то Слов’янщина, не лишаючи своїх мов і літератур, може справді получити у ній найближчий до себе по мові орган, через которий вона буде мати голос до других великих народів. Поляки, ближче усіх поставлені у відношення з Росією, вже зрозуміли, яку для них конкуренцію навіть у власної молодіжі може робити російська література, – і свіжі сили польської громади покидають узький націоналізм і старосвітський патріотизм, почавши проповідувати позитивізм і видавати переводи творів передових умів європейських, включивши туди і кілька російських творів, як «Рефлексы головного мозга» Сеченова, що колись-то цензура думала зупинити, як нігілістичне діло. Патріотична польська преса накинулась на своїх позитивістів, которі єднаються коло журналу «Przegląnd tygodniowy», і закидає їм докір, вже зоставлений російською патріотичною реакцією, у нігілізмі, характерний докір, которому, здається, прийдеться оббігати усю Слов’янщину по черзі! Але польська молодіж позитивного напрямку, которій старовіри польські кидають вже ім’я нігілістів, т. є. приналежності до єресі російської молодіжі і літератури, іменно щоб одстояти свою індивідуальність од російської літератури і узялась за своє діло і хоче пустити свої переводи по нечувано дешевій ціні: по 5 р. за 50 томів. Побачимо, чи вдасться видержати скрізь конкуренцію з російською літературою; завсігди треба шанувати таку працю, бо чим більш кому удасться приблизити ці ідеї мовою до маси, тим лучче. А подавления російською літературою якої-небудь слов’янської, котора пустила корені у народ, є діло недоладне ні з слов’янської, ні з чоловічої, ні потому і з російської точки погляду, бо росіяни іменно, як народ великий і которому самому черезмірна централізація може тільки шкодити, мусять бажати життя усьому, що піддержує принцип децентралізації. Але трудно не бачити, що при вольній конкуренції границі, які може мати російська література у Польщі і скрізь у Слов’янщині, скоріш мають шанси розширитись, ніж зузитись против сучасності.

Щодо українців російських, то як вони здавна зжились з російською літературою і самі затяглись у роботу у ній, то для того вони мають найменше шансів виробити рядом з російською літературою свою, не тілько рівну з нею, але й таку, яку можуть мати другі, дальше стоячі од Росії слов’янські племена. Напримір, якби хто у Росії задумав перевести Бокля або Дарвіна на українську мову, то, перве діло, на цю роботу потратив би вдвоє або втроє більше часу, ніж на роботу по-російському, а друге, не знайшов би і третьої часті читателів і мусив би обанкрутитись перед конкурентом російським. Ось де основний резон, од чого п. Куліш переводив Маколея на російську мову, а п. Костомаров писав свої «Две русские народности» теж не по-українському; а другий резон – що, значиться, не тільки українська публіка, але й самі українофіли тепер не дуже-то журяться тим, що пишуть не чисто по-українському. Проклинати громаду, кидати їй в очі слова: «перевертні», «запроданці» і т. д. нічого не поможе. Та не буде й правди у таких лайках, бо проклинати маємо право тілько обскурантизм та деспотизм і гніт над народом. Але обскурантизм і т. ін. може вироджатись і на власній народній мові, а інтелігенція може стати аристократичною, і не одриваючись од народності, а тільки одірвавшись од народу. Тому приміром недавня ще Польща. І, повірте, коли ті «панки-перевертні», що проклинав їх Шевченко, «ссали кров людську» і одвертались од мужика українського, стидаючись його мови, то тут ріжниця мови була ділом другим, а первим ділом була ріжниця прав і недостаток гуманного виховання панів і полупанків. Скажу вп’ять – ріжниця мови освіченої громади і народу є свого роду ненормальність (хоть нігде ми не бачимо, щоб було зовсім без неї), але не сама більша, і помагати тепер цій біді можна на Україні, не зриваючи з російською літературною мовою, ставшою тепер органом європейської цивілізації у Росії. Інтелігенція українська, зріднившись з російською мовою, не дуже через те одірвалась од своїх рідних елементів – не то щоб стала без рідної мови, а більш стала двомовною, що коли має невигоди свої, але має вигоди і тепер, а особливо на будучність: хто має дві мови, той має дві душі, колись казано. Так, цю позицію не треба хоть до пори кидати українцям, которі, якби зірвали зовсім (коли б це було можливо) з російською мовою, то зостались би тепер, мабуть, замість того, що тепер мають півтори душі, з половиною і, головне діло, зовсім без усякої вигоди для народу українського, которому тепер ще потрібна елементарна освіта й література. Так лучче ж, не кидаючи однієї, розвити і другу душу. А це зовсім не так-то трудно, іменно по тому характеру, який має і тепер російська культура.

Не треба забувати, що мова російська не так-то вже далека од української, як здається з первого разу, а особливо з боку; треба знати, що вона усе-таки вийшла з такої, котора у XVII–XVIII в. стояла доволі нейтрально і до Великої, і до Малої Русі, що, як ми бачили, і облегшило перехід до неї і великорусів, і малорусів, і коли в XIX в. вона більш стала великоруською, через централізацію культури російської у Петербурзі і Москві, то ніщо не говорить против того, що за підняттям культурної сили Києва, Харкова, Одеси вліяння українських елементів і на саму мову літературну російську не стане знову дужчим, як то було до XVIII в. Саме ж важне діло: мова російська тепер служить не стільки органом крайових великоруських, а ще менш старих історичних московських традицій і у самих великорусів не дуже-то цінених, скілько нових європейсько-російських ідей, которі дали їй і силу у момент її формування з XVIII в.25) Важно й то, що українці тільки мовою російською, тільки як граждани російської держави можуть мати вліяння на діла цієї держави, т. є. і свого народу, і подавати свій голос і у Слов’янщині, і дальш. А одректись од такої часті у широких ділах українці не мають сили душевної, хоть би й хотіли. А удобавок і чисто великоруські ідеї і інтереси όвсі не противні народним українським, бо і Велика Русь, і її народна інтелігенція це теж мужицька земля і демократична інтелігенція. А іменно новоєвропейські ідеї і демократизм є і саме цінне, що може бути у народному українському напрямку. До того ж принципи європейсько-російської і великоруської літератури зовсім не вороги тому, щоб починаючись на справдешньо народних і потрібних народові основах, виросла потроху і українська література 26), як вона і зросла, хоть досі і більш інстинктивно, ніж по системі, котора тілько тогді може виробитись і стати у пригоді, як вона вийде од фактичних, а не фантастичних основ. Далі, говорячи, що таке de facto є українська література у Росії, ми зачепимо питання і про шанси її прогресу у Росії, і про основи, при которих вона справді може стати у пригоді народові. А тепер ми тілько коротко скажемо про те, наскілько принципи російської і великоруської науки і поезії приязні розвиттю народного українського почуття і народної української літератури.

В очах галичан найлуччим оправданням цих принципів може служити те, що усе-таки жива малоруська література і живе демократичне почуття малоруське вийшло, по признанню самих галичан, з України, т. є. з Росії. Не думаючи вменшати усе ростучої важності трудів галичан для цього діла, усе-таки не можна не признати, що і хронологічно Цертелєв, Максимович, Срезневський, Костомаров, Куліш, Котляревський, Квітка, Шевченко, М.Вовчок упереджають і Шашкевича, і Головацького, і Федьковича і т. д. Ріжниця дочасних поглядів російських і галицьких на народ малоруський видна особливо на граматиках малоруських галицької і російської роботи. У Галичині не тільки Лозинський, Левицький, але й Головацький і Осадця ³⁹ не посміли узяти за основу своїх виводів граматичних малоруську простонародну мову, а намішали з нею у свої граматики і церковних, і російських елементів. У Росії ще у 1817 р. Павловський писав свою граматику малоруську по чистопростонародній мові. (Мимоходом скажу, що це одна з перших граматик чисто мужичої мови у Європі, – так само як збірник українських пісень Цертелєва (1819) – один з перших збірників простонародних пісень, що показує, що треба було тільки трохи повіяти новим європейським духом на Росію, то у цьому мужицькому царстві зараз виявилась хлопоманія і попереду, звісно, на Україні, як на землі мужицькій раг excellence 27)). Те ж робили у своїх граматичних роботах і малоруси Максимович, автор статті у «Журнале министерства народного просвещения», Потебня, великоруси Срезневський, Лавровський, Даль. Од чого то сталось? Од того, що Росія хоть географічно і далі лежить од земель, де працювали і працюють великі основателі філології – англічани, німці, французи, – але усе-таки морально ближче до їх стояла, ніж Галичина з її семінарською, а не гімназіально-університетською, новоєвропейською школою 28). Од того у Росії, як би хто не думав про літературне питання російсько-українське, а ніхто, окрім неуків, которих і імена не можна назвати коло названих вище імен (не кажу вже про європейських, але і російських) філологів, не напише такої брошури, як «В один час малорусину выучитись по-великорусски» ⁴⁰ і т. ін.

Так само ні один росіянин не напише нічого схожого з «Буй-Туром», з одами, которими колись наповнялась «Зоря галицька», не стане печатати, як «Слово», у себе повістей Захер-Мазоха⁴¹, не стане перероблювати з німецького руську буцімто повість «Шляхтич і міщанка» і т. д. Тому причина те, що росіяни пройшли школу Діккенса, Гоголя, Тургенєва, що навіть те, що колись-то за часи реакції уся майже моральна робота у Росії один час було увійшла у белетристику і поетичну критику, котора мала у Росії такого майстра, як Бєлінський, що підняв у перву половину своєї діяльності високо критику естетично-психологічну, а потім почав психолого-соціальну, продовжену у рр. 1856–1861 Добролюбовим. Через те вкус літературний у Росії став багато у чому, мабуть, чи не строгіший, ніж у других і більш передових землях європейських, особливо у Германії і Італії, де, то ради народного духу (любові німців до дидактики і алегорії), то ради тяготи старих традицій, то ради недавності заведення національної єдності і через війни національні часто захвалюються речі без усякого реального смислу, і алегорія, і дидактика, та ще «ковбасний» патріотизм часто примазуються до самих люблених публікою творів і до справді талантливих авторів, як Ауербах, Шпільгаген, Гверрацці⁴² і т. д. Для того, щоб який автор став любимцем критики і публіки у Росії, він мусить стояти ідеями урівні з передовими умами віку, мусить мати прогресивний демократичний напрямок або мати великий талант реального малювання образів життя, з которих самі собою витікають демократично-прогресивні ідеали. Строгість літературного вкусу у Росії показують ті нападки, з которими теперішня критика у Росії обертається до дрібності послідніх творів Тургенєва, до ретроградних ідей таких талантів, як Писемський, Гончаров, Достоєвський, до містицизму Л.Толстого (я вже не кажу про квасний патріотизм романів і драм яких-небудь Чаєва або Аверкієва або про поліцейський дух якого-небудь Стебницького⁴³, которий, скажу мимоходом, все-таки перелякав би своїм лібералізмом щирого святоюрця⁴⁴ і показавсь би йому хлопоманом і нігілістом). Про реалізм російської освіченої публіки багато говорить її холодність до таких небезталантних – особливо у порівнянню з новішими німецькими – проб історичної драми, як графа Ол. Толстого і самого Островського. Ця холодність особливо характерна у порівнянню з тою плодючостю на історичні драми, яку ми бачимо у Германії, де беруть перву попавшуся історичну фабулу, навидумують монологів, діалогів і т. д., по готовому приміру, та й зараз Шекспір готовий! Ні автори, ні критика тілько не спита: нащо це? (Галичанам нічого говорити, що їх власні «Буй-Тури» та «Роксолани» пишуться по німецьким рецептам з третіх рук) 29). Нічого говорити, що публіка російська требує од усякого поета і белетриста живої мови, і коли він узяв сюжет народний – то чистої народної (простонародної) мови; тут публіка російська доходить до пуризму. Ця-то строгість і цей пуризм не дає ходу у Росії і усяким «Роксоланам», «Боянам», «Зорям»⁴⁵, «Буй-Турам», «Страхопудам» і т. д. і тим пробам пера і «первоцвітам українських молодиків», малоталантливих або недоуків, которі печатають свої пустоцвіти та кислички по Таганрогам, Києвам, Катеринославам, а то і у Львові, – і тільки гатять Лету. Але справдешньо народній, живій і реальній українській літературі, котора може живою народною мовою розказати народу потрібні йому наукові ідеї або розказати про життя народне, строгость і пуризм російсько-єропейських поглядів на літературу тим більше дає благоприятне поле. І коли справді українська література появила що-небудь цінного, то не тілько виходячи з народних українських інстинктів і традицій, але і у гармонії з прогресом наукових і літературних ідей європейсько-російської громади, що тим самим уже показує і ту дорогу, якою мусить іти українська література, коли хоче бути літературою живою і пригодною освіті і народу. Це ми постараємось розібрати у дальшім письмі.
 

III

Обертаючись тепер до розбору питання про українську літературу у Росії, ми мусимо поперед усього заявити читателям, що де в яких пунктах ми будемо говорити зовсім догадочно із-за недостачі матеріалу історичного, по которому можна б було з вірністю судити про відносини українських писателів і літератури до громади; так, ми майже не маємо матеріалу для характеристики зачатків українського націоналізму у XVIII-ому в., та й внутренне життя українських кружків у Харкові, Києві і т. д. 1800–1847 рр. досі звісно мало, бо переписка не тільки Квітки і товаришів, але й самого Шевченка досі не зібрана; мемуарів напечатано мало, біографій теж.

З цих причин ми наперед бачимо, що стаття наша буде неповною; те ж, що ми знаємо з фактів про наш сюжет, мусять знати і наші читателі; для того стаття наша мусить бути більш теоретичною, ніж історичною.

Ми поставимо два питання: 1) Що таке була і єсть українська література щодо ідей, т. є. які потреби і які обставини соціально-політичні викликали до життя цю літературу і давали їй той чи другий напрямок і характер? 2) Що таке була і єсть ця література по її матеріалу. Розібравши ці питання, ми дозволимо собі зачепити третє: які шанси може мати для будучого розвиття українська література і яка, при тих обставинах, у которих вона находиться, може бути дорога, которою мусить іти ця література, щоб розвинутись, одвічаючи тим потребам і цілям, що її викликали, і щоб послужити на користь нашому народові?

По первому питанню, ми думаємо, факти свідчать, що українська література зачалась, жила і росла під впливом тих самих ідей і потріб, котрі давали життя і російсько-європейській і великоруській літературі; другими словами, українська література є дитина Росії XIХ-ого в. і через те мусить жити і рости, поки Росія є Росією. Ця теза наша не подобається щирим централістам, але ми знаємо, що проти цього стануть дехто і з українських автономістів. Перший закид, которого ми ждемо од своїх друзей автономістів, – це такий: «але й сама російська література теж росла під вліянням ідей і потріб європейських, однако ж ви даєте більш широке поле літературі російській, ніж українській» 30). На це одвічу, що справді ті самі напрямки, що збудили українську літературу, як-то: сентименталізм, романтизм, націоналізм (слов’янофільство), демократизм – це напрямки усеєвропейські, а не тільки російські, але українці добували ці європейські ідеї і напрямки не стільки прямо з європейських літератур, скільки через російську літературу. Так стоїть діло й досі, так стоятиме воно й довше, коли не навіки. А через те не можна сказати, що українська література появилась серед європейських прямо, – ні! Вона появилась усередині російської.

Щоб вияснити те, що ми зараз сказали, ми мусимо коротко переглянути, у які часи і при яких обставинах громадського життя у Росії піднімалась українська ідея і українська література. Сліди нового українофільства, звісно, можна находити у XVII-ім і XVIII-ім в., і од того дуже жалко, що література київського періоду XVII-oгo в. мало висліджена щодо народних ідей, бо нею, окрім покійного Пекарського⁴⁸ (которий у своїх роботах шукав тільки зв’язку київської літератури з реформою Петра Великого), займались тільки духовні писателі, як митрополит Євгеній і др. Особливо мемуари, драми і комедії, інтермедії XVIII-oгo в. інтересні яко початки того літературного напрямку, которий у ХІХ-ім в. виявився у українофільстві. Але мемуари малоруські XVII–XVIII-oгo в. ще не всі й видані, і дяка п. Бодянському, редактору «Чтений в императорском московском обществе истории и древностей» і київській археографічній комісії, що хоть головніші з них напечатані, – літературна ж критика їх ще desideratur 31). Драматичною ж літературою малоруською XVII-XVIII в. серйозно займавсь тільки великорус, московський професор Тихонравов, – і нашим молодим українофілам на цей час можна побажати хіба б того, щоб вони покористувались і розібрали з свого погляду те видання пам’ятників цієї літератури, яке наготовив п. Тихонравов к ювілею Петра Великого.

Але як не мало ми ще знаємо вірного про дух громади і про стан національних і народних ідей на Україні XVII– XVIII-oгo в., не думаю, щоб я помиливсь дуже, сказавши, що іменно тогді, як автономія козацької України усе більш піддавалась загальному строю Російської імперії, тогді на Україні складались основи для того, щоб виявивсь народний українофільський напрямок з його народною літературою. Як не багато мала у собі гарних зерен доброго громадського строю казацька Україна XVII-oгo в., як не важка була московсько-остзейська централізація, під котору попала Україна у XVIII-ому в., а усе-таки треба признатись, що тільки у XVIII-ому в., під державою російською, на Україні зникли ті перепони, котрі не давали до тих часів розвиватися там освіті і літературі порядковим прогресом. Так, тільки конечне завоювання Криму і берега Чорного моря за Катерини II зробило Україну безпечною для життя мирного економічного і культурного. А з другого боку світська, державно-європейська культура російської імперії «петербургского периода» висвободила українську освіту із узьких рамок церковних, котрі задержували і вплив народної мови у літературу, а світські школи, которі стали множитись на Україні (хоть через централізацію державну і не так скоро, як би то було потрібним і можливим), і світська література російська нанесли ті ідеї європейські, літературні, політичні і соціальні, которі помічні зросту народолюбства у літературі і політиці. Петербурзька література, Харківська колегія, потім перероблена в університет, ліцей у Ніжині, університет у Києві – ось де настоящі батьки українофільського народовства, которе через них годується тим духом, що панує у Європі з XVIII-oгo в. і которий упав на слабі прояви свідомого патріотизму і народовства, які держались у українській громаді у кінці XVIII-oгo в. Реакція псевдокласицизму, котора усиливалась на Україні реакцією провінціального духу, вкусам столичним, попхнула Котляревського на його знаменну пародію «Енеїда», котора пішла ще дальше од «Душеньки» Богдановича; сентименталізм, що дав російській літературі «Бедную Лизу» Карамзіна, «Сбитенщика» Аблесимова 49, родив «Наталку Полтавку»; пани і адміністратори, як Трощинський, Куракін⁵⁰, що заводили на Україні двірки на взгляд петербурзького двору, викликали потребу театру, для которого Гоголь-батько і Котляревський поставляли п’єси, мішаючи комічну манеру інтермедій XVIII-oгo в. з новомодним сентименталізмом а la Карамзін. І треба признатись, що, як побит сільської шляхти України не так відірвавсь тогді од народного, як це було з придворною шляхтою у Великорусі, а, з другого боку, як простонародний побит український більш був утончений, ніж великоруський, – то і сентиментально-комічні оперетки українські усе-таки мали більш реальності, ніж сучасні їм аналогічні твори великоруські, а здоровий гумор український виносив на плечах і крайні карикатури «Енеїди», так що і досі з гріхом пополам, а читаються і дивляться на сцені п’єси Гоголя-батька і Котляревського, тоді як Карамзіна «Бедная Лиза», Аблесимова «Сбитенщик», Жуковського «Марьину рощу» теперішній читатель з пошаною одсува набік.

Скоро чисто дилетантське, белетристричне діло Котляревського і Гоголя-батька взмоглось ще одним елементом, теж маючим тісний зв’язок з ідеями, ходившими по усій Росії у кінці XVIII-oгo в. і начатку ХІХ-ого в. Масонський містицизм, у которому брали добру долю ті з української шляхти, що вертілись у столицях (як Гамалія⁵¹ і т. д.), на Україні прийняв більш народну форму у філософії Сковороди, которий теж на свій лад клопотавсь об освіті і народі, як і Новиков і його приятелі. Коло Харкова і Полтави пішла охота заводити школи, і серед підготовлених Сковородою поміщиків харківсько-полтавських більш опетербуржений і об’європеєний Каразін і став пропагувати ідею про університет, которий і був заведений у 1807 р.⁵² на гроші, наполовину державні – наполовину дворянські. Каразін пропагував і ідею про емансипацію крестян, а также і слов’янофільські ідеї, розвиваючи оригінально і без обскурантної примітки ці ідеї, которі висказував на Великорусі защитник «старого слога» Шишков⁵³. Каразін думав і харківський університет зробити всеслов’янським. І справді, цей університет, которий завели українські дворяни і російський уряд по ініціативі сербоукраїнського «маркіза Пози», університет, у которому первим куратором був поляк Северин Потоцький, був первим у Росії розсадником ученого славізму: він дав з учеників своїх Бодянського, Григоровича, Метлинського, Костомарова, він мав велике вліяння на Срезневського. Під цими вліяннями наївне, дилетантське українофільство Котляревського стало приймати більш серйозну форму, яку бачимо у повістях Квітки, у виданню журналів «Украинский вестник», «Славянин», пісень українських князя Цертелєва, граматики Павловського, історії Малоросії Бантиша-Каменського; українські традиції почали зв’язуватись з ліберальними ідеями «Соединенного общества славян», «Союза благоденствия» і т. д. Свідоцтвом настрою визначающихся людей української громади того часу може бути начавша тоді ходити частіше по рукам «Історія русів» Псевдокониського. Провінціалізм, а потім реакція після 1825 р. придержала ширший прогрес українського слов’янофільства і народолюбія, одначе перечислені нами твори літературні і прояви соціальні не остались без наслідків не тільки для української громади, але й для усієї Росії, як то можна бачити по Пушкіну, которий дуже любовавсь «Історією русів», по Рилєєву, по Наріжному, Гоголю, про которого зв’язь з харківсько-полтавським українофільством ми говорили доволі. Мусимо нагадати, що література у Росії до самих «Записок охотника» Тургенєва не мала нічого, що б так реально і симпатично малювало простонародний побит, як Квітчині повісті. Уп’ять бачимо, як природні обставини побуту і традицій України зробили те, Що український сентименталізм і романтизм, як і українське слов’янофільство, дали щось реальніше, научніше і симпатичніше, ніж «Світлана» Жуковського, «Размышлениє о старом слоге» Шишкова і т. д., хоть на Україні тільки розвивались ті ж самі теми, що і у Великорусі.

У 30-ті – 40-ві роки ми бачимо вп’ять, що рух моральний на Україні теж живе одними ідеями, що і на Великорусі, причому бачимо, що в силу процесу централізації де у чому Україна живе тільки одкликом руху великоруського, або російського, хоть усе-таки власні обставини і тут виводять багато оригінального, українського у варіації загальноросійських напрямків. У цю епоху ми бачимо, що поезія у Росії живе під вліянням дуже обнаціоналізованого Пушкіним і Гоголем романтизму, которий чим дальш, усе більш склоняється до національного натуралізму; а обік з цим бачимо у найближчій до поезії сфері науковій охоту дослідження власної старини, і побуту, і історії народів слов’янського щепу. Це епоха видачі літописів, актів, пісень народних, епоха закладу кафедр слов’янських мов через міністра Уварова, епоха зорганізування московського слов’янофільства з обривків шишковської реакції і лібералізму александровських часів (дивись про це подрібно у Пипіна – у «Очерках умственного движения от 30-х до пятидесятых годов»). На Україні це епоха видання пісень Максимовичем, Лукашевичем, Срезневським, поезій Бодянського, Гребінки, Метлинського, Костомарова, а наконець Шевченка, учених творів, як начатки слов’янської філології Максимовича, його ж «Старіший період історії літератури руської», про народну слов’янську поезію Бодянського, про руську – Костомарова, про слов’янську міфологію, що видав Костомаров церковнослов’янськими буквами, – епоха, закінчившася київським братством Кирило-Мефодіївським. Характерний представитель цієї епохи – Шевченко, которий, одначе, прибавив багато свого оригінального до загального російського, що жило на Україні, і до сучасно-українофільського. По літературній школі Шевченко належить до романтиків не тільки таких, як Пушкін у ранніх поемах або Гоголь у «Тарасу Бульбі», але часом нагадує Жуковського і Козлова. Тільки українська родина, а особенно мужицька, давала окрему окраску Шевченковому романтизму. Український романтик, як і другі, обертавсь до старини, але та старина була не за горами (у цьому Шевченко, як і Гоголь, мають аналогію тільки з Вальтер Скоттом, которий теж виріс на свіжих ще традиціях феодальної Шотландії), як у других; цю старовину не треба було одшукувати по архівам і бібліотекам: могила, пісня, казка нагадували про неї. Од цього Шевченко у своїх козацьких поемах являється романтиком, хоть і не таким, і по роду таланту, і по силі знання, як Вальтер Скотт – цей єдиний історичний романіст, – як Шекспір – єдиний історичний драматург. Та ще треба додати, що характер козацької старини і мужицька природа Шевченка зробили те, що романтизм і сентименталізм Шевченка зразу став на соціальну дорогу, у чому Шевченко не має собі аналогії ні у якій літературі європейській, теж оригінальний, як оригінальне українське слов’янофільство. Це слов’янофільство уже у одних його наукових представителів, у Максимовичу і Срезневському, а особенно у Бодянському, Григоровичу і Костомарову стоїть окремої студії, і ми дуже жаліємо, що п. Пипін у своїх статтях про московське слов’янофільство не зупинивсь кілька хвиль з своїм спокійним і острим аналізом на представителях українського славізму і панславізму у науці. Чисті ж українофіли новіших часів не дуже-то часто згадують наукові праці названих учених, одчисляючи їх, по язиковому доктринерству свому, до сусідньої словесності, та й не дуже-то прихильні до слов’янофільства і русофільства узагалі, не бачачи по доктринерському узькоглядству, яку міцну основу робить це слов’янофільство і русофільство і самому українофільству. Ми думаємо, що не дуже помилимось, коли скажемо, що перевага позитивно-наукових ідей над фантазіями і тенденційностю робить одну з характерних ознак українських славістів старого покоління; до цього треба додати, що у них немає клерикально-національної антипатії до Заходу, Польщі, ні такої ж тенденційної симпатії до Візантії. Надіємось, що колись-то, рівняючи Шевченкове слов’янофільство з Коларовим, Хом’яковським і т. д., і неукраїнці замітять, що Шевченко співав не про воїнів (хоть і він тішивсь, може, без міри славою козацькою) і царів, не страхав світа величезною силою слов’янства, котора колись У свій черед запанує на світі, кров’ю оддасть за пролиту кров свою ворогами, – а узяв своїм героєм на Слов’янщині єретика Гуса та бажав, «щоб усі слав’яне стали» такими єретиками «і синами сонця правди» і подарували «мир мирові». Так-то Шевченком романтизм і славізм український подав руку до того ліберального стану російського «западничества», которий пробивав собі дорогу у післягоголівському періоді літератури, періоді соціальному. Так-то до 1847-ого р. йшла історія українських тенденцій, причому вони завсігди в’язались з ходом мислі і науки у Росії, но завсігди давали оригінальні варіанти, черпаючи їх з місцевого грунту, і часом опереджали аналогічні їм напрямки і прояви у Великорусі, іноді годуючи і саму Великорусь, хоть вона і держала у собі столиці – натуральні центри культури. Це єсть найлуччий доказ натуральності і законності зросту українського напрямку і найлуччий показ ціни його не тільки для України, але й для усієї Росії, як то каже і біограф п. Куліша у «Правді» 1868 р.⁵⁴.

Але після 1847 р. ми не бачимо такого прогресу в українізмі, якого б можна було ждати по таким початкам, і бачимо, що він уже не тільки майже не має колишнього вліяння на Великорусь, але ледве плететься за прогресом науковим і літературним не тілько російським, але й почастно великоруським, – хоть, як то ми трохи зачепили, кажучи про Гоголя, великоруський народний напрямок у літературі і науці, мабуть, чи не треба признати одголоском українського 1820–30-х років, а в усякім разі він виявивсь пізніше українського. Причиною такої переміни був, безспорно, той погром, який потерпів кружок Кирило-Мефодіївський у 1847–48 рр., зсилка Костомарова, Куліша, Шевченка і ін. Зсилка ця прибила талант Шевченка і задержала його на однім ступені літературного розвиття; вона одірвала Костомарова од кафедри у Києві, де він, на місцевім грунті, міг би укоренити наукову працю над Україною у молодших поколінь і породити школу історико-етнографічну; погром 1847 р.⁵⁵ перебив кар’єру Куліша як академіка слов’янських мов, до которої його виводив приятель Гоголя Плетньов. Через це усе случилось так, що з молодшого покоління на Україні, котора так славно і з такою пригодою для усієї Росії дебютувала на полі слов’яно-руської етнографії, філології і історії, з молодшого покоління після 1847 р. не появилось ні одного ученого з академічною підготовкою, окрім, і то вже в останні роки, Потебні і Антоновича.

Од цього виходить те, що дальніше українофільство зосталось майже зовсім без наукових підстав, окрім тілько робіт старшого покоління, особливо костомаровських. І це тогді, як за працю над великоруською народністю прийнялись люди з такою щирістю і з такою європейською виучкою, як Буслаєв, Даль, Гільфердінг, Рибников, Худяков, Міллер, Веселовський, Щапов, Афанасьев і т. д.

Але, окрім погрому 1847 р. і його послідків і одголосків і сили централізації, котора робила, що у Києві, Харкові не було до останнього часу таких інституцій, як географічне товариство, Московське общество любителів літератури (що почало видавати пісні Кирєєвського, Рибникова, словар Даля і т. п.), централізації, котра робила, що кафедри у Києві і Харкові або пустували, або заміщались великорусами, часто такими, що не знаходили собі місця по столицям, що чим дальше усе більш одливали українські вроженці од столиць і од літератури, – у цій науковій і літературній одсталості України після 1847 р. почасти винні і деякі основні ознаки українофільства часів Шевченкових.

Можна сказати, що тільки за ці часи українофільство перестало бути чисто інстинктовним, а стало самосвідомим. Але зате зараз же воно стало схожим з західним слов’янофільством – чеським, польським, сербським, т. є. стало націоналізмом 32). Як ми вже казали, через це українофільство стало зовсім на другу дорогу, ніж та, у основі космополітична дорога, по которшій йде більшість освіченої громади у Росії. Націоналізм сам по собі не дуже-то має ресурсів для багатої літератури, а тут ще, на Україні, націоналізм не міг дати і того, що дав він у чехів, сербів, поляків, бо як не крути, а усе-таки Україна не у таких відносинах до Росії, як Чехія до Германії, Сербія до Турції і т. д. Українським націоналам через те не хватало сили не тільки на те, щоб одірвати хоть морально більшість своєї громади од Росії, але й щоб ясно формулювати свою програму – не у стихах, а у прозі. Як ми бачили з приміру епілогу до «Чорної ради» Куліша, з «Двох русских народностей» Костомарова, з усієї «Основи», що печатала більшу часть статей своїх по-російському, – самі передові націоналісти українські не доводили до послідніх консеквенцій свого націоналізму, навіть і літературного. А між тим національна формула ad instar 33) чехів, поляків і т. д. усе-таки заявлялась на Україні, для неї усе-таки одшукувались «історичні права» у старій козаччині – і це усе тілько збивало молодіж українофільську з практичного погляду на роботу для народу і освіти, а поверхностний поділ літератури у Росії по мові тільки, поділ, которий усе, що не було писано українською або новоукраїнською мовою, записував у чужу, «сусідню» словесность, зробив те, що українофільська молодіж стала холодна до наукової літератури російської, хоть би в ній говорилось і про народ український. (Я минаю такі послідки, як реакція проти українофільства у великорусів через його претензійність і нетерпимість, мало одвічающу його силам і праці). Стала холодіти ця молодіж і до літератури російської і великоруської саме якраз тогді, як ця література пішла вгору, – і, покинувши навіки сентименталізм і романтизм Жуковського і ранніх Пушкіна і Гоголя з його легким народним колоритом, пройшовши об’єктивно-артистичну школу пізнього Пушкіна і особенно натуральну школу пізнього Гоголя і Лєрмонтова, а потім з широкими свободними європейськими ідеями соціальної школи Герцена, Тургенєва і др. прийнялась малювати побит народний так живо, як це бачимо у Некрасова, Островського і молодших белетристів. Українська ж література – або живуща без критики, інстинктивно, або тільки з критикою з погляду націоналізму, – не могла вслідити за цим прогресом російської і великоруської літератури – і то, плетучись за віком, більш інстинктивно, ніж свідомо, потрапляла в такт новішому соціальному реалізму, то знов закидала не тільки романтизмом, але й сентименталізмом á lа Карамзін, то кидала грязюкою на Котляревського і самого Гоголя⁵⁸ за їх «панський» погляд на народ (чим показувала брак історичного змісту), то знову зводила буцімто реалізм до арлекінад часів Котляревського.

Через це усе українофільство і після нового свого збудження у 1859–63 рр. не викликало собі симпатії громадської навіть у самій Україні у такій силі, як мусило би і могло би, а потім не змогло з честю пережити і тих невеликих перепон, які йому зустрітились знов на дорозі після 1863 р. Добра доля української громади, навіть молодіжі, і часто ті, хто тягся до ширших політично-соціальних і наукових інтересів, люди енергічні, хто рвався зараз до соціальної праці, – ті сторонились од українофільства, не знаючи, як їм приладити до своїх тенденцій цей старомодний, слабосильний, але претензійний напрямок. Українофіли сердились на таких людей, звали їх космополітами, думаючи, що це не знать яка нечесть, і вважали цих космополітів за первих ворогів своїх, тогді як з ідеї політикування або з бажання завести «історичну шляхту», «національний клір» часом дуже кокетували з адміністраторами, багатими панами, благочинними і архієреями, поки ці всі скоро не показали своїх зубів після двох-трьох статей Каткова, поки не сталось так, що в літературі за українофільство тільки чуть було голоси так званих космополітів, которим іноді приходилось терпіти більш, ніж чистим українським націоналам. (В Полтаві, напр., усі найголовніші з українофілів зостались цілісінькі 34) ⁵⁹, а космополітів розвезено у Вятку і Архангельськ і т. д., і при цьому розумнішого з них⁶⁰, которому довелось немало потерпіти ганьби од українофілів, обвинено і в українському сепаратизмі: corpus delicti 35) був український буквар, ним зроблений. У гарячіших українофілів такого corpus delicti не знайшлось!)

Ця уся одсталість українофільства і всі ці послідки, ці усі недорозуміння пішли іменно з того, що в українофільстві дана була перевага формальному боку, націоналізму, партикуляризму, і за ними не замічена була та середина, котора давала йому силу од Котляревського до Шевченка включно. А ця середина у тому і залежить, що українська муза тогді тілько давала свіжі і дужі твори, коли завдавалась загальними європейсько-російськими ідеями і напрямками – сентименталізмом, романтизмом, охотою до простонародності і т. д., – що українські національні ідеї і традиції тогді тілько користувались симпатією громади, коли вони підходили під ці загальні тенденції, що самого Шевченка сильніший бік не у тому, що він плаче за колишніми «бунчуками і булавами», а у тому, що він рветься до «волі і науки», не у тому, що він лає ляхів і москалів, а що кляне панів і своїх, которі гірше чужих розпинають меншого брата. Не у тому також саме перше діло науки на Україні, щоб конечно полуукраїнською мовою, хоть як-небудь скомпонованою, писати розправи про що попало, а у тому, щоб знала публіка і на Україні, і поза нею хоть на готовій мові, що то за край, що за народ, що є чоловічого у його історії, побиту, мові, що треба з ними робити, щоб добрі елементи його пішли на користь йому і другим. І до такого погляду не трудно дійти було, переглянувши те, що зроблено для науки про Україну хоть і на російській мові писаними творами Максимовича, Бодянського, Костомарова, Куліша і т, д., которі, йдучи одною дорогою з великорусами, і про своє розказали, і других навчили, – творами, за которими не пішли праці молодших щирих націоналів українських, що, задумавши виробити окрімну од російської науки, не тілько других не навчили, але й самі не навчились тому, що вже було зроблено, і довели діло до того, що і другі забули про те, що було зроблено старшими, що було признано у часи, як ще не ставилась різко українська сепаратистично-національна програма 36).

Позаяк – між іншими причинами – націоналізм зузив і обезсилив українофільство і прогрес української ліітератури після 1847 р., то потім вона, коли піднімалась і посувалась хоть трохи уперед, то ще більше силою прогресу загальноросійського, ніж місцевими, чисто українськими елементами. А цей факт, з одного боку, говорить против крайніх автономістів, а з другого боку, ще більше мусить свідчити перед централістами про фатальну конечність українського напрямку.

Всхідня війна 1854–56 рр. підняла у Росії попереду національно-державний патріотизм, которий після неудач перейшов у народно-реформаторський. Як той, так і другий зачепив і Україну. Після погрому 1847 р. кілька років не появлялось навіть ні стрічки по-українському, і збірник пісень Метлинського лежав у типографії у Києві, поки насилу його випустили у 1854 р. А тепер здавалось натуральним самій адміністрації збудження старих, козацьких традицій, тілько б вони направлялись против турків. Гулак-Артемовський і за ним інші пішли писати «Сидить Абдул, губи надув»⁶¹ і т. д. Невелику літературну, а ще менше моральну ціну мають ці вірші; але у свій час вони послужили збудженню української ідеї, як і формування «погонців» і «козаків малоросійських». Вони поміщались наївною провінціальною публікою і школярами у тетрадках рукописних творів коло поем Шевченкових – і усе-таки подавали ображчик, що українським словом можна говорити і про сучасні діла, которі були в усіх тогді на гадці. Це був первий, хоть дуже недосконалий, ображчик практичної української літератури 37). Воєнні неудачі 1855 р. показали патріотам у Росії, не тільки западничого опозиційного стану, але й національного, слов’янофільського, потребу реформ, народної освіти, потребу знати народний побит. Слов’янофіли московські стали виступати як національно-ліберальна партія. Під крилом і у згоді з московським слов’янофільством виступило у лиці п. Куліша і українофільство. Лід, которий прикривав українське слово і козацькі традиції, був проламаний: після «Абдула» виплинули «Записки о Южной Руси», которі найбільш розкупувались у Москві слов’янофільствуючою публікою, «Чорна рада», которої перевод з пам’ятним епілогом поміщались у «Руській бесіді» рядом з «Письмами о древности и самобытности малороссийского наречия» і «Временами года украинского простолюдина» Максимовича, а «Проповіді» Гречулевича викликали рецензію Хом’якова, которий бажав швидше побачити «слово боже» на простонародних мовах у Росії. Нове видання Гоголя працею п. Куліша за помоччю московських кружків знову збуджало інтерес до хуторів українських і козаччини. «Народное чтение» почало печатати малоруські стихи з переводами великоруськими. Російська громада ждала емансипації крестян і стрітила через те з ентузіазмом «Народні оповідання» М.Вовчка. Ні одна ще книга українська до того не мала такого успіху, як ці оповідання. Тому причиною був час її появи, коли селяни були в усіх на думці, а окрім того, ще й те, що ні попереду, ні опісля не було української книжки – не виключаючи і Шевченкових творів, часом глибших по ідеях і дужчих талантом, – котора б так була спосібна видержати критику літературну в Росії після Гоголя і Бєлінського, як ці «Оповідання». Як не щиро українським духом повні ці оповідання, але усе-таки ми мусимо признати, що на них видна школа «Записок охотника». Так як українська критика тогді ще менше існувала, ніж тепер, і так як писателі, пізніше М.Вовчка появившіся (та і сам М.Вовчок у дальших випусках оповідань), повертали не раз на стару дорогу романтичну, малюючи сільську ідилію («Три долі») або передаючи безцільно сільські легенди («Сім братів і т. д.»), то ми й не можемо у тому факті, що перший випуск «Народних оповідань» М. Вовчка доволі одвіча принципам натурально-соціальної школи російської літератури, не можемо признати, буцімто література українська консеквентно і безповоротно усвоїла собі ці принципи. Ми мусимо бачити у «Народних оповіданнях» більш мимовольний рефлекс російської літератури школи Тургенєва, хоть і доволі оригінальний, як оригінальний грунт народного життя на Україні, ніж чисто самостійну прояву прогресу українських ідей і літератури. В усякому разі поява і усіх оповідань М.Вовчка тісно в’яжеться з тим ентузіазмом до крестянства, з тим духом протесту проти кріпацтва, який опанував російську літературу у часи перед 1861 р. Цей же ентузіазм збудив загальну симпатію і до Шевченка, которого тепер кинулися переводити російські поети і вивищувати критики, забувши на цей раз авторитет Бєлінського 38).

На цьому обнявшому усю Росію інтересі до народу, волі, освіти його, на симпатії до усього опозиційного старому порядкові і через те й до усього автономного і федеративного, на симпатії до староруського, киево-новгородського, і земсько-московського «народоправного і вечевого» і піднялось українофільство часів «Основи». Але треба признатись, що українофільство показало себе нижче тії ролі, котору йому дав тодішній дух громади у Росії, а вже далеко нижче тієї, на котору воно заявило претензії. І нижче воно показалось іменно через те, що не зрозуміло, що йому дало силу, і виявило претензії зовсім не на те, у чому могло мати силу. Українофіли, за виємом хіба п. Костомарова, не поняли, що силу їм дає народовство, але не націоналізм, оригінальні варіації всеросійського демократизму і автономізму, а не сепаратизм, хоть би і літературний, – і пішли, або лучче, хотіли піти по дорозі поляків, чехів і т. д., заявляючи претензії «історичної національності». Одно з перших питань, которі вони підняли, було питання про розміри літератури української, причому замість того, щоб попереду виповнити ті узенькі з поверхностного погляду, а на ділі дуже широкі рамки «літератури народної», «літератури домашнього обходу», котору признавали за ними і їх противники, українофіли ударились жалуватись «на ворогів», на «зажерность московську» та одмежовуватись од «сусідньої», «московської» літератури; замість того, щоб дивитись більш під ноги і докладати працю для будущого, українофіли, як усі націоналісти, дивились більш у минувше, звертаючи на ворогів, на сусід усі біди сучасного. Таким жалкуванням, таким претензіям зовсім не одвічала фактична ціна творів нових українських писателів. Ми вже сказали, що по літературному характеру українські твори і післяшевченкової епохи одміняються своєю неконсеквенцією і одсталостю у порівнянню з російськими і великоруськими після 40-х років. Російська і великоруська белетристика і поезія сих часів не задавалась вже якиминебудь узькими, національними ідеалами: вона старається висліджувати натуру, як вона є, виставля, як стрій і принципи такі або інші життя чоловічого вилилися у побиту чи то вищих клас, чи то великоруського народу, у сім’ї, у хозяйстві, громаді, – і виводить живі типи, найбільше борючись против деспотизму в усіх його формах і проявах, протестуючи не голими фразами, а картинами, типами. Сфера белетристики і поезії усе розширяється, багатство фактичне усе росте, а національність сама собою йде за картинами і типами, узятими з національного джерела. Щоб зробити безспорним те, що ми пишемо про російську і великоруську літературу з 40-х років і виставити паралельно слабість українських творів новіших часів, коли українська література стала виходити з інстинктивного періоду, нам треба було б написати багато, особенно подрібно розібрати хоть важніших українських писателів.

На цей час ми не візьмемось за таку обширну працю, а скажемо кілька коротких заміток про деяких писателів для того, щоб наші слова не були вже зовсім безосновними. Думаємо, що мало хто стане боронити од нашого приговору українську поезію віршовану після Шевченка. Мішанина напрямків – од сентименталізму (приторні любощі) і романтизму (балади на теми народних легенд або переводні) до сухої декламації або алегорії (цієї могили поезії) на ліберальні теми (вічне засівання ниви), водяниста довгота, переспів по кілька раз одних і тих же тем, мала оригінальність (так що усю нову українську лірику можна признати за макулатури Шевченка) – ось де літературні одміни нової української поезії. У ідеях видна бідність і неясність: родина, вороги, вороги, вороги, слава козацька, воля, а яка? і як?., засівання ниви, а як? угроза помстою, народним або божим судом якось á 1а псалми, плач на горе, которе привелось терпіть за родину, за Україну, горе, далеко не таке велике, як те, що терпить усякий простий чоловік од експлуататорів, а у кінці опротивілі до нудності жалоби на «долю» – ось що бачить у українських ліриків читатель, привикший до реалізму і соціального аналізу нових європейських літератур. І це усе виходить не тільки од малого поетичного таланту українських віршотворців, але й од того, що вони хотять національничати або народничати, підмазуючись під народні пісні.

Більш свіжого знайдемо у белетристів. Лишаючи М.Вовчка, которий чим дальше усе слабішав як український писатель, найбільш повістей написали у останні 10–12 років п. Куліш (найбільш по-російському), п. Стороженко, а у нові часи п. Нечуй. Літературний талант п. Куліша, здається нам, вірно оцінив Гоголь у письмі свому до Плетньова, ще як тільки був напечатаний «Михайло Чернишенко». Він признав п. Куліша більш етнографом і істориком, ніж поетом. Історичні романи п. Куліша, особливо його «Чорна рада», вказують велику начитаність, тонкий аналіз, уміння скомпонувати хід дії, але мало живого, дійсного поетичного таланту – уміння родити живі типи. Та таки про історичні романи, коли вони не беруть темою такі близькі епохи, як романи Еркмана-Шатріана, треба тепер сказати, як каже Пушкін: «умчался век эпических поэм!». Публіка, «почтительно поскучавши» над «Чорною радою», перейшла до дневного порядку. Більш живі повісті п. Куліша із сучасності, що печатались у «Русском вестнике» і «Основі». Але з цих повістей «Потомки гайдамак» є мішанина заміток про старину, годних для «Записок о Южной Руси», з сентиментальною любовною історійкою з немотивованими перешкодами і deus ex machina. «Майор» є повість, котору автор обробив, як видно, з найбільшою любов’ю і у которій він почасти хотів виложити свої ідеали. Але тут у основі теж бачимо ідилію, сватання з перешкодою, без усяких нових оригінальних психологічних варіантів, тільки приправлену окремішним не стілько народолюбієм, скільки «народностелюбієм», которе вводиться в програму для української молодіжі. «Народностелюбіє», етнографічне дилетантство має свою ціну, як первий початок реакції нерівності соціальній, як романтична форма симпатій до народу, – але ставити ідеалом, щоб получивший європейську освіту народолюбець бив поклони перед 10 000 церемоніями мужицького побиту так само ложно, як заковувати чоловіка і у «салонні приличія». Нехай народолюбці беруть собі розумних жінок між сільськими дівчатами (п. Куліш не рішився, однако, зробити милу Сагайдачного зовсім чорноробочою мужичкою), але коли вони не постараються зразу підняти їх освіти на рівні з собою, то такі пари завсігди будуть фальшею, якою по більшій часті і бувають пари пансько-селянські, хоть би на самих романтичних основах зроблені. Основна ідея «Майора» – це етнографічний дилетантизм на жанжаковській темі – ще смішніша у наші часи, ніж ідея яких-небудь «Циган» Пушкіна. Націоналізм, або етнографічне доктринерство п. Куліша навело його тільки на один сюжет повісті, справді зачіпаючий важний і соціальний інтерес, – це «Совсем другой человек»⁶², у которому, хоть і не ярко і не живо, більш аналітично, ніж колоритно, а все досить ясно представлено, як такі верстви народу, як солдати (додай: писарі, усякі полупанки) робляться ні цим, ні тим – тратять усяку душу і стають якимись автоматами, у суті діла нещасними, однімаючими «цвіт життя» і у близьких з ними. Цієї теми ніхто не міг би розвити так ясно перед публікою у Росії, як українські писателі, а ця тема має інтерес для усієї Росії, як для землі сільсько-крестянської. Але, щоб зачерпнути усю глибину цього поважного морального питання, треба стати не тільки на національний погляд, що, мовляв, уся біда через те, що змосковивсь чоловік, а поставити перед собою цю тему як загальну психологічну задачу про інтереси і цвіт життя сільського і міщанського, наївного і такого, що наївність стратило, а свідомості і широких ідей не набралось.

Стороженко виявив талант поетичний більш яркий, ніж у п. Куліша. Це, може, самий дужий природний талант у українській літературі за останні 20 років. Але марно ми б стали шукати у нього яких би то не було руководних ідей його літературної праці. Там-сям проглядають у нього запорозькі симпатії, але що тепер зробиш на світі з запорозтвом? І п. Стороженко сходить на безцільне жартування, приправлене хіба наївною опозицією народних анекдот, гідною для часів Котляревського, як «Вуси», або на пересказ старинних анекдот про чудасії і самодурів, як «Голка», або на перероблення старих легенд, ще чудніших, ніж «Страшная месть» Гоголя, забуваючи, що часи гофманівщини не вертаються⁶³ («Убогий Марко»⁶⁴).

Пан Нечуй, молодший з белетристів українських, показав у первих своїх повістях («Дві московки», «Опанас Круть»⁶⁵), що його більш усіх, окрім М.Вовчка, торкнула, хоть може мимо волі, школа Тургенєва, і намітив три правдиві типи з українського народного побуту, але, як тільки захотів вийти з наївного натуралізму, у «Причепі» зараз став не тільки тенденційним, але сів на дуже небезпечного коня тенденційності – націоналізм (ще й епіграф узяв з старозаконної літератури!), которий довів його до узькоглядства доволі крайнього, которий попсував йому вірно задумані характери у його повісті, однявши у них усякий індивідуалізм, а поробивши з них кукли з загальними етикетками – шляхтич, шляхтянка, поляк, полька, – і заставив безосновно зовсім вже ідеалізувати волинське попівство перед шляхтою та ще теж бити поклони перед 10 000 етнографічних церемоній побуту Лемішок, а то й перед «самодурством» старого Лемішки (дивись, напр., сцену гашення свічок). У «Новому чоловікові» 39), у которому автор зняв опалу з «московських університетів», признавши що й вони спосібні давати «нових людей», п. Нечуй попереду виявив було, правда, годів на 5–6 запізнившеся, знакомство з «Отцы и дети» Тургенєва, а особливо з романами Слепцова і Михайлова, которі не дуже-то з великим талантом виводили «нових людей», – але попереду зробив свого героя трохи комічним, заставляючи його у дорозі носити у кишені цілу бібліотеку заборонених книг і у бесіді не давати нікому слова вимовити, а у дальших главах зійшов зовсім на старий шлях любощів, прибавивши до них хіба вп’ять етнографічний дилетантизм.

От і майже усе, що дала українська белетристика після М.Вовчка, іменно з того часу, як заявлена була ідея про широку національну літературу українську! Ніхто, я думаю, не скаже, щоб це було багато. І це тоді, як перед українськими белетристами падало кріпацтво, заводився новий сільський устрій, нове земство, йшло польське повстання, а за ним «обрусіння» з їх трагікомічними епізодами, коли одна судова реформа одкрила масу матеріалу психологічного з побуту народного, сімейного і соціального! Єй-єй, ми б оддали охотно усе напечатане новою українофільською літературою за стенографічний протокол 20–30 сцен у мирових суддей, которі (сцени) показали б нам нашого селянина з паном, попом, жидом, чиновником, «кулаком»-кацапом, з жінкою, батьком і т. д. Націоналізм український виказав себе не тілько поверховним, не намічаючим, що він не показавсь здібним вичерпати і таку тему, як кріпацтво, як економічна неволя народу, хоть ці теми і прямо в’яжуться з лементом про «долю і волю». А щоб заглянути у психологію сім’ї народної так, як заглянув у неї Островський, напр., – про це й гадати нічого. Против Островського ми маємо оперетки, розводячі й досі методу Котляревського. Тогді, як російська і великоруська література ішла дорогою, виготуваною українськими піснями і казками Гоголя, усе розширяючи її, українці думали, що йдуть справді дорогою Шевченка, коли не розличали, що є у посліднього основного, а що побічне, що сильне, а що слабе і старе.

Мало радісного побачимо, коли од поезії обернемось до наукової прози української за останні 10–15 рр. Ми бачили, що оборонці української літератури, як Добролюбов, вказували на гарячу потребу популярно-наукової літератури української. Перша проба її – «Граматка» Куліша – була, не глядючи на її дорогу ціну, прийнята дуже симпатично публікою на Україні і скрізь у Росії (тільки пани польські настояли на тому, що вона була заборонена у Юго-Западному краю, але це заборонення було більш формою). Перший тогді популярний журнал у Росії «Народное чтение» печатав малоросійські вірші і печатав би і прозу, якби вона була йому досилана. Як ми бачили, теж симпатично усі однеслись до «Проповідей» Гречулевича. Одкриті після 1859 р. недільні школи викликали гарячу потребу педагогічних українських книжок: майже скрізь по городам на полудні Росії, де були ці школи – а були вони скрізь, – де були гімназії і дворянські училища (прогімназії), которих ученики і учителі учили по неділях народ, – йшли бесіди найбільш по-українському. Тогді ще у Росії не чули про французькі і пруські ідеї державно-національного централізму, а, толкуючи про народну освіту, держались тілько педагогічних поглядів, з котрих нічого не можна було сказати против української мови в народних школах, і педагогічні авторитети у Росії і на місці сам М. І. Пирогов признавали, що вчити в українській народній школі прямо по-російському не педагогічно, а у правобічній Україні, з реакції полякам, которі виставляли свою мову як крайову, тим дужче говорено про українську мову, як дійсно крайову (дивись «Замечания на проект устава средних и нижних учебных заведений по киевскому учебному округу», видані міністерством народної освіти, стор. 157; «Мнение совета 2-й киевской гимназии», стор. 196; «Мнение инспектора Чалого», стор. 200; «Мнение совета полтавской гимназии», стор. 313, 314; «Мнение директора волынск. дир. Пристюка» (тепер директор учительської семінарії у Чернігові), етор. 396; «Мнение учителя Барского», стор. 9; «Мнение ровенской гимназиии директора Теодоровича», стор. 26, 27; стор. 114 – «Мнение1 новгород-северской гимназии»; стор. 80, 81 – «Мнение черниговской гимназии» і порівняй з «Мнением каменец-подольской гимніазииі и директора Бякстера» про Muttersprache і польський язик, стор. 51, 54, 64, і учителя Ржондськовського про те ж – стор. 156. Звісно, що поіменовані педагоги не одрікали потреби і російського язика в українських школах). То був час кувати залізо: вистав тоді українофіли популярно-наукову бібліотеку і книги, постепенно переходячі од українського до російського, – і школи народні зостались би за ними. Але рідко хто з них становивсь на педагогічний погляд, більшість стояла на національному. Вона кинулась на спір про ширину української літератури. Тогді, як не було зовсім книг педагогічних українських, підписувались петиції до комітету грамотності, заходились у міністерстві про офіціальне узнання української мови у школах, про те, щоб і «Положение о крестьянах 19 февраля 1861 г.» було переведено на українську мову, що, кажуть, і задумувалось, але не виконано через те, що самі голови українофільські не поладили між собою про мову переводу: тогді, як одні думали, щоби зробити «Положение» практично (педагогічно) зрозумілішим для народу, переложивши його на його мову, як вона єсть, другі хотіли зробити це «Положение» пам’ятником національної юридичної мови української, увівши у нього терміни з актів старих і доповнюючи їх новими виробленими. В листах з Києва в «Основу» докоряли луччих професорів університету за те, чому не читають лекції по-українському. (Потребу української мови в викладі у народних школах можна було вияснити з безспорних педагогічних принципів, чого, по меншій мірі, не можна було сказати про заміну понятної усім гімназистам і студентам на Україні мови наукової російської проектованою ще українською). Треба признати, що п. Куліш, хоть і висказував крайні ідеї українського націоналізму, але усе-таки підходив доволі близько до настоящого, дужого боку українського напрямку, напр. у статті «О простонародности украинской литературы»⁶⁶, усе-таки і своєю «Граматкою», і виданням «Хмельниччини» показав охоту працювати для елементарної освіти народу, а не тілько для демонстрації прав національності української. Але діяльність п. Куліша була так розмаїта, що він не міг спеціалізувати її на народній освіті. Щодо других, особливо молодших, українофілів і тих, которі стояли ближче до діла, то вони вдовольнялись демонстраціями в хосен самостійності національної у найширших розмірах. Треба признати, що перша проба українського видання педагогічного, приспособленого до нових методів і потріб заведених недільних шкіл, – переклад на українську мову букваря (по звуковому методу) Золотова – була зроблена (у Полтаві) п. Строніним, которий, як звісно, не тільки не належав до українських націоналів, але ще й терпів од них укори, як «космополіт». Друге було «Таблицы» для читання п. Горячковського⁶⁷, члена подольської недільної школи у Києві, теж уважаної зараженою язвою космополітизму, т. є. признававшою в українофільстві більш педагогічний, ніж національний смисл. Таблиці і буквар п. Шейковського⁶⁸ з більш національного українського табору були вже третьою пробою, за которою пішов буквар п. Ященка, а потім «Арифметика» п. Мороза. Цим до самого 1862 р. і кінчилась педагогічна література українська. Між тим і петербурзькі українські націонали бачили потребу дати народові українську бібліотеку, хоть, як видно по усьому, не вважали це за саме важне діло у порівнянні з другими, «вищого», як думалось, порядку. Але чи для того, щоб не братись за нову працю, чи з свого етнографічного і поетичного дилетантства задумали вони вдовольнити цій потребі виданнями у маленьких брошурах готових поем, казок, повістей з Шевченка, М. Вовчка і др., з «Записок о Южной Руси» і т. д. Початок зробила «Казка про дівку семилітку», котора, нігде правди діти, не раз робила скандали у школах; немало скандалу наробила і «Очаківська біда»⁶⁹, про котору потім говорили, що цим розказом українофіли хотять пропагувати ту ідею, що москаля треба одурювати. Правда, у цій «сільській бібліотеці» були речі симпатичніші, ніж ці казки або «Сіра кобила»⁷⁰ і «Півпівника»⁷¹, – але усі вони були педагогічно негідними для шкіл, которі вимагали спеціально для них зробленої бібліотеки, а взагалі треба було більш наукового і утилітарного, ніж казочного і навіть поетичного елемента, которого доволі є у самих селян. Так ішло діло, поки у 1862 р. п. Костомаров зробив своє завізвання до земляків, у которому признав безплодним для народу поетичний дилетантизм, а жадав наукової і утилітарної літератури для простого люду. Але тільки у 1863 р. появились послідки цього завізвання: у Петербурзі 1-й випуск «Оповідань з святого письма» отця Опатовича⁷² і слабенька арифметика п. Каменецького (?), у Києві – 1-й випуск «Дещо про світ божий». Діло збирання грошей на ці видання велось дуже з великим шумом, демонстративно; зібрано через те, правда, кажуть, до 5 тисяч рублів, але у таких грошах зовсім не було потреби: можна було видати цілу серію книжечок за менші гроші і з меншим шумом. Між тим цей шум у зв’язку з другими причинами, про которі я розказував у статті «Народна просвіта і література на Україні»⁷³, привели до того, що діло видання педагогічних українських книжок було задержано адміністративним порядком. У свій час українофіли боронили це діло слабо. На це було багато причин, між ними і та, що бібліотека народна була більше у проекті, ніж у руках видавців. Але й тут попереду національні, а не утилітарно-народні ідеї передових українофілів були винні. В оборону свого заміру, зв’язаного з заміром добитись обов’язкового офіціального введення в школи української мови, петербурзькі українофіли доставили записку, що була напечатана у «Журналі міністерства народної освіти», про окремішності малоруського язика, де на первому плані стояли слова Миклошича про його самостійність і з них виводились ідеї про самостійність малоруської «літератури» против «ворогів її». Педагогічна ж сторона діла, роля народного елемента у школі, хоть би й при державному, зовсім не була вияснена українофілами; про це говорили тогді більш чужі, але педагоги, як Ушинський, Вессель, Водовозов, – поки й вони замовкли, бо діло це було не їх близьке діло. Українські націонали так налякались адміністративною задержкою або так увійшли у ролю «пасивної опозиції», що цілих 8 літ ніхто не надумавсь попробувати, чи не минула вже сила задержки 1863 р., аж поки у 1872 р. не однесли у Києві у цензуру «Дещо про світ божий» – і побачили, що воно любісінько пройшло і явилось другим виданням. Одначе ось вже більш року дальших випусків не бачимо.

Не дуже більше втішну картину побачимо, коли глянемо на плоди цвіту українського націоналізму на полі науковім. Не тілько нічого не появила цінного українська наука на українській мові у ті часи і після того, як з таким громом були виголошені права її на широку самостійність, але мало бачили ми і цінних творів про Україну хоть би й на російській мові. Ні словаря, ні граматики, ні зводу історії України, ні етнографії, ні статистики, ні навіть видання народної словесності – окрім приказок п. Номиса⁷⁴, про которі не маємо й досі повної критичної статті, окрім в усякому разі шановного очерка п. Нечуя⁷⁵; не бачимо ми навіть повної біографії ні одного українського писателя, ні компендії літератури української (окрім праць великорусів Прижова і Пипіна), ні навіть повної характеристики самого Шевченка. Багато з цього, що бракує нам, і не можна написати, ставши на виключну національну українську точку погляду: яка, напр., вийде «Історія Южної Русі», коли ми усе до Хмельницького і після його запишемо чорною тінню як царювання Арімана? Яка вийде історія культури або статистика України, коли ми за українську громаду признаємо тільки сільський народ, а за українську культуру тільки 5–6 писателів, писавших його мовою, і т. д. Правда, ми маємо цінні праці п. Костомарова. Але п. Костомаров усього менше націонал український: він всеросійський народовець, тільки вирісший на українськім грунті київський русофіл і слов’янофіл. Правда, п. Костомаров сказав багато інтересного і нового про Україну – але через те, що він розуміє її роль в усьому руському світові; він вмів вловити багато інтересних одмін однієї руської народності, але він постиг ціну і другої і важність їх взаємин для обох і для усієї Слов’янщини. Од того-то ніхто, окрім Шевченка, не зробив стілько для пропаганди українських симпатій, як п. Костомаров своїми «російськими» монографіями. Як не бушували після 1863 р. у публіцистиці централістичні противоукраїнські доктрини, а у науці, у освіченої громади ідеї п. Костомарова все брали верх, йшли вони і у школу, бо на усякому учебнику географії Росії, на усякій географічній або історичній хрестоматії видні сліди творів п. Костомарова (дивись, напр., «Отечествоведение» Семенова, у которому цілком наведені тиради з «Двох русских народностей»). Більше б нам таких «російських», або, як недавно помилився один шановний товариш наш по праці у «Правді»⁷⁶, «московських» монографій, як п. Костомарова, про історію, етнографію, культуру, літературу України – і ми не бачили б тієї рівнодушності до неї, яку часто бачимо тепер у самих її дітей після так голосного крику про її національну самостійність! Але п. Костомаров один був, один і зостається! Хто ж заступить його!

Малость наукової праці про Україну – ось де причина, од чого, як замовкли демонстраційні статті «Основи», то публіка у Росії і на Україні самій майже забула про українську ідею. «Основа» ж (основана на гроші великоруса 77) змовкла, треба замітить, не од того, щоб її адміністрація задушила, а через безпорядок у редакції. Її мусили замінити галицькі журнали, особливо «Правда». Галицькі журнали подали кілька цінних статей, з котрих між чисто українськими видаються статті пп. Куліша і Нечуя. Але галицькі журнали не мали сили на Україні, де про них мало хто і чув, – а «Мета» і «Слово» 1863–64 рр. мали швидше недобрі, ніж добрі послідки своїми демонстративними виходками. «Правда» майже не має цього демонстративного елемента, але українські приятелі її так увірили себе, а далі й других, що вони щось роблять конспіраційне і страшне вже однією працею у Галичині над українською літературою, що майже й не пробували ширити «Правду» на Україні, – хоть усякий раз, коли хто хотів привозити і виписувати галицький журнал, він пропускавсь російською цензурою вільно. Треба було, щоб мимо волі українських патріотів заведені залізниці між Україною і Галичиною зробили взаємини між українцями і галичанами частішими, щоб і «Правда» стала більш ширитися у Росії. Але при її малому форматі їй ще далеко, щоб мати силу, особливо наукову, на Україні 40). Науковий і артистичний інтерес з усього появившогося на Україні після 1863 р. – окрім видань археографічної комісії, которих судьба не зависить од приватних лиць і которі, по своєму характеру, не можуть мати великого ходу між публікою, і окрім спімнених «Приказок» п. Номиса – мали «Казки», видані п. Рудченком, і «Пісні», видані п. Лисенком⁷⁸. Про перві треба сказати, що видання їх, явившеся дуже на часі, бо вже не тільки у публіки, але й для спеціалістів не було у продажі старих збірників української народної мови (у послідніх випусках граматики Миклошича майже усі приміри українські приведені по казках Рудченка), зовсім немає демонстративного націоналізму. Це тим більша хвала п. видавцеві, що він не зостав на віршечках і жалях на те, що Україна гине, а узявсь за спокійну наукову працю, котора послужила і ідеї народній. Тільки мусимо вказати, що перший випуск казок цих вийшов у 1869 р., другий – у 1870, і з тієї пори усе читаємо на йому, що ІІІ-й готовиться до печаті. Не дуже-то поспішалось і видання пісень п. Лисенком, которе, як ми знаємо, задумано ще з 1863 р. – із тієї пори вийшло тільки два доволі дорогі випуски по 40 пісень, та й то з таким антрактом, як од 1869 до 1872.

Отже як не низько спустились після 1863 р. акції українофільства, а усе-таки воно не загинуло. Мало того, воно стало явно підніматися у останні часи, і ми мусимо ждати, що скоро воно підніметься ще більш угору. І підняло його і піднімає не стільки власна праця і воля самих українських націоналів, скільки те колесо прогресу, которе тягне усю Росію щодо ідей народності, слов’янщини, демократизму, народної освіти, добробуту, науки і т. д. Так уп’ять ми бачимо фатальну незнищимість українофільства у Росії, а з другого боку, його тісну зв’язку з загальним ходом прогресу історичного усієї Росії.

Часи після 1864 р., коли у Росії вже не безсвідомо, як попереду, а систематично висказувались і мали силу на уряд ідеї національного централізму по приміру пруського, коли зложилась система «обрусения окраин», здається, були страшно неприязні українству, которе три-чотири сильних газет голосно кликали «изменою», продуктом «польської інтриги». Правда, гіркі години приходилось не раз переживати щирому українцеві, бачачи, як невіджені руки, усякі «ташкентці» то з великорусів, то з своїх брались, як казано, «чистити» народність малоруську, буцімто засквернену полонізмом і тим тілько й одріжняющуся од «чистої руської», т. є. великоруської. Але заглянувши скрізь поверхність, треба признатись, що система «обрусения» фатально мусила скріпити основу для українського напрямку, хоть, звісно, трохи не таку, яка бажалась українофілам, – почасти од того не таку, що вони без потрібної енергії боронили свої далекосяглі ідеали. Вже один наділ землі крестянам у Холмщині і у Київській, Волинській, Подольській губернії – це така закладка для підняття народу нашого, котора не може не датись взнаки у близькій будущині. Те доволі велике число учеників з селян у гімназіях білоцерківській, острозькій, у семінарії педагогічній коростишевській, которим мусили опікуватись «обрусителі», теж факт, которий не зостанеться без послідку. Як там, так і там – це справдешній народ український піднімається угору, а він підносить і народність. Потім, як не кричали невіджені обрусителі про нечистоту народності української, а вони ж мусили заявляти і про те, що край западний – щиро, іздавна руський, вони мимовольно запутувались і мусили покликатись на традиції українські, крайові. Поляки, которі брали ініціативу у гоніннях на українство до 1863 р., з которих деякі, по злості на хлопоманію, швидше готові піддержувати поліцейський централізм, ніж цю хлопоманію, тепер мусили роздуматись (а наперед ще більше роздумаються), що українство – це одна з перепон тому централістичному потоку, которий хоче звести і польську народність і там, де вона має усе право жити. Ми думаємо, що ті симпатії, которі іногді на злість «Москві» виказує преса польська у Галичині українофільству, поки що фразеологія або недоладний рощот: українофільство хоче жити і працювати для себе, для свого народу, а не для повертання Польщі 1772 або ще й 1654 р., а на таку ціль українофільства теперішня генерація польських політиків так само мало спосібна згодитись, як і на «змосковлення» Польщі. Але й фразеологія oblique 41), й фразеологія затягує людей у діло – і тепер польські національні ідеї, которі, як і треба було ждати, після первої апатії по 1863 р. знов піднімаються на правому берегу Дніпра, мусять зводити щоти з українськими. Ми ждемо ще багато клопоту з польським елементом у його краю: не раз і не два ще побачимо ті ж самі клевети, інтриги що й до 1862 р.; але по усьому мусимо ждати, що на цей раз з польської молодіжі ми бачимо більший численно приплод для «хлопоманії» і українофільства, ніж до 1863 р. З другого боку, підняття польського прапора мусить знов заставити і самих обрусителів прихилитись і до українського, а показана за 10 років безплодність адміністративно-централізаційної реакції полонізму на полі моральнім облича перед мислячими людьми у Росії і з національного табору, що і тут тільки підняття власних крайових моральних елементів поможе конечне знейтралізувати чужі сепаратистичні елементи і привчить поборників единства Росії до мислі, що не може бути, щоб органічне единство стало одномертвою одностайностю. З третього боку, той зв’язок системи «обрусения» з політичною і культурною реакцією, який виявився по 1863 р., мусив звернути увагу усього ліберального табору в Росії на загальну, а не тільки провінціальну важність українофільства як одного з звен «нової» Росії, хоть і опирающогося і у старих традиціях.

Це усе більш готовиться для будущого, але вже й тепер ми бачимо доволі яркі покази його. Такими показами вважаємо маніфестацію перед Європою і з сторони російського уряду і польської опозиції фактів української історії, маніфестації тенденційні, але кінчащіся тим, що світ почина визнавати їх, як вони є. Другим поважним фактом ми вважаємо построения пам’ятника Хмельницькому 79 в Києві після того, як один невіджений, хоть і займавший поважне становище в учебній адміністрації 80, обруситель з татарського роду не пустив у книгу для шкіл Київського округа дуже уміркованої статті про Хмельницького через те, що там те й діло натикаєшся на такі речі, як рада, козак, гетьман. Третім показом ми вважаємо те, що Російське географічне товариство у часи, як про «Западний край» стали говорити з політичного погляду, винарядило етнографічну експедицію туди і тепер печата 7 томів, або 10 книг матеріалу, по которому можна буде зробити собі образ українського народу. Логічним послідком цієї експедиції було відкриття у 1873 р. виділу Географічного товариства у Києві, которий, так само як заведена у зв’язку з противупольською реакцією після 1830–1839 рр. археографічна комісія, має заложити наукову етнографічно-статистичну основу для народного напрямку українського, як та комісія заложила її працею історичною. Четверту прояву ми бачимо у тому, що поважніший журнал російський напечатав цілий ряд статей, у которих показав, яку важність має українофільство у зв’язку з питанням про «окраины России», з питанням про порозуміння з поляками, од чого, між іншим, зависить і сила держави російської перед німецькою, про автономію країв і народів у Росії узагалі, про демократизм, без которого не може прогресувати мужицька земля – Росія, і т. д. Статті ці пішли против усієї системи «обрусения» – і, одначе, у одній часті преси російської вони визвали похвали, а друга, котора так багато поламала списів за цю систему, мусила або мовчати, або дуже несміло і неконсеквентно полемізувала.

Дуже, на первий раз глядючи, шкодливі були українофільству ті панславістичні маніфестації, которі були послідком пруської сили і Бейстової політики у Австрії⁸¹. Ось глядіть, могли сказати і казали українофілам, глядіть: ви хочете виділитись з російської літератури, аж ось старі, культурні народи слов’янські, самі чехи кинулись вчитися по-російському, а ваша кість од костей, галичани, ті самі, що, як «Слово» колись, кидали громи на «неситу Москву», тепер питаються: «быть ли малорусскому вопросу?» – і одвічають: «не быть!» На перший раз демонстрація була против українофільства дуже вразлива, і п. Стебельський у «Бояні» кричав злорадно: «Тільки поляки і українофіли не прийшли під знам’я Кирила і Мефодія», – на що п. Руський⁸² у додатку до «Правди» (1867) сказав з повним правом: «а під цим знаменем стоявші забули одного гарячого панславіста, автора «Посланія до Шафарика!» Але хто спосібний був поглянути трохи за туман хвильових криків і скоробігучих обставин, той, бачивши перед собою у московському етнографічному музеї моделі малорусів і галичан, слухаючи серед панславістичних концертів і малоруські пісні, которих не можна було минути, бачачи, як у Росії і Західній Слов’янщині зачинали перебирати факти про взаємини слов’янських народів у минувшості і сучасності, про близость мов люду слов’янського, той мусив додуматися до таких речей: «Е, братця, не обійдеться ця слов’янська хвиля без українофільства! Нехай вчаться чехи російській мові, нехай читають чехи і галичани російські книги і журнали: вони й там зустрінуть українські ідеї, вони встрітять ідеї народовців українських і у вищих великорусів, у писателів, которих поважає вся Росія! Вчіться історії, етнографії Росії – ви там знайдете і Україну; вчіться, росіяни, мовам западних слов’ян, слухайте їх пісні, дивіться на їх костюми – ви там побачите і почуєте багато такого, на що без уваги гляділи на нашій Україні. Толкуйтесь про братання з слов’янами – дійдете до федералізму і хлопоманії». Справді, не на те наша Україна стоїть посеред Слов’янства, щоб який-небудь славізм, а особливо панславізм обійшовсь без українофільства! 42)

І що ж ми бачимо після усього того, як слов’янофіли у 1867 р. у Росії, Чехії і Галичині засудили українофільство, як «ізміну», як дисонанс у слов’янському хорі? Чехи, которі у «Научному словнику», у кореспонденціях в «Zukunft-i» і т. д. говорили так строго про українофільство, мусили недавно признатись, що тільки та партія у Галичині, котора має оратором о. Качалу, стоїть на щирослов’янській основі. «Голос», «Московские ведомости» мусили або мовчки ковтнути, або коротко похвалити таку пігулку, як промова п. Качали. Слов’янофільська «Беседа» у Москві стала печатати статті п. Костомарова про українські пісні і наготовилась було у 1-ому н-рі за цей рік (1873) печатати статтю про українську і галицьку літературу, прислану сотрудником «Правди». Невольний конець «Беседы» не дав виповнитись цьому заміру, але не може бути далеким той час, коли вп’ять українофілів побачать у московському слов’янофільському журналі, особливо у такому, которий, як «Беседа», заявив, що він хоче бути органом чистої слов’янофільської ідеї без псевдослов’янських, на самому ділі реакційних, примішок. Вже одні жалоби централістів у Галичині і Росії на галицьких народовців звернули на них увагу в Росії і українців, і великорусів; а братні долоні, которі простягають галицькі «ташкентці» до Росії з Відня, Львова, і т. д., заставили послідніх придивитись до братів своїх у себе і у них – нові залізниці помогли цьому. І що ж? Ми бачимо, що молодіж не тілько з України, але й з Великорусі охотно братається з молодіжжю «Січі», а ця послідня у книгах і журналах, виходячих у Петербурзі і Москві, знаходить нове оружжя, щоб обороняти свої ідеї од своїх реакціонерів, не по праву надівших на себе клобуки панрусистів і панславістів (дивись статті п. Пипіна і його «Историю славянских литератур»). Поживемо – побачимо ще й не те!

Ці усі причини роблять те, що українофільство в останні часи знов піднімається видимо, – чого ознакою стають не тільки статті про Україну в російських журналах, але й немало книжок на українській мові, появившихся у останні 2 роки. Правда, послідній зріст більш квантитативний, ніж квалітативний (бо цінних діл маємо тільки 3: «Повісті Нечуя», «Байки Глібова» та «Дещо про світ божий»); але він усе-таки свідчить, що є люди, которі мають потребу говорити по-українському печатно. Остається тілько, щоб розумна і холодна критика справила цю потребу на таку дорогу, щоб вона стала на користь народові і не розстріляла своєї праці на вітер. Ми думаємо, що історично-критичний погляд на минувші прояви українофільства і той спір, которий ми хочемо викликати нашими хоть і не зовсім може вірними у кінці, але зложеними, як думаємо, у консеквентну систему поглядами, поможе справити на міцну основу ту працю, котора знов піднімається над українською літературою і народностю.

Ми бачили, що у своєму прогресі українська література завсігди йшла одною дорогою з російською і великоруською, то забігаючи трохи вперед, то одстаючи, но завсігди варіюючи тілько по місцевим обставинам ті напрямки, которі у Росії звертали увагу на народ, на старовину, на слов’янство. Всякий раз, коли українофільство хотіло виділитись зовсім з цього процесу, воно давало мертві плоди, слабіло. Це є пересторога і на будуще, показуюча, що ціллю українофільства мусить бути не виділятись з Росії і навіть її загальної літератури, а старатись, розвивши свої народні елементи рядом з великоруськими, унести їх у загальну російську культуру і силою її, силою Росії піднімати свій народ і через Росію, через російську літературу і культуру подавати свій голос і у Слов’янстві і Європі. На іншу, безпосередню ролю ми, при обставинах етнографічних, географічних, культурних, не маємо сили, і сили внутренньої, а не тілько побічної. Усі обставини ставлять нам дилему або вибирати цю, усе-таки досить шановну ролю, або бути заставленими одректись од усякої і, не схотівши стати українськими росіянами, стати великорусами, або, коли інтелігенція українофільська, забувши реальні нужди народу, потратить усі сили на літературний дилетантизм, – то й спуститись до пасивних білорусів. Яку дорогу вибрати, щоб не тілько дати вихід духові українському у російську культуру, але задержати і розвити і слово українське, цю видиму ознаку індивідуальності, – це, думаємо, можна вивести, розібравши друге питання в історії української літератури, которе ми намітили вище, а іменно: які роди літературні писались досі з найбільшим успіхом по-українському?

Не трудно бачить, що ці роди були майже виключно: а) поезія і белетристика, малююча побут сільсько-народний або тих часів, як життя на Україні усіх клас мало піднімалось над сільсько-народним, т. є. за часів козаччини; б) елементарно-наукові книги для сільського люду.

Виключень небагато, та й не вони роблять дужчий бік української літератури. Так, у Шевченка «Сон», «Кавказ», «Неофіти», почасти «Гус» виходять за ці границі, але зате треба сказати, що в усіх цих речах намішано міцного з слабим, і міцне є іменно те, де поет український говорить за селянина; а часом, як в «Неофітах», він прямо так розказує свій сюжет, що зовсім не розбереш, про кого йде ціло – про українців чи римлян, – од чого п’єса не виграє у ціні своїй. Про дві-три комедійки, навіть про деякі сцени у «Причепі» або про деякі проби п. Куліша писати критики і передмови по-українському говорити нічого. Зкільки-небудь обширні статті учені по-українському – це «Перший період козаччини»⁸³ та Нечуя «Світогляд українського народу». Але у обох сюжет мало виходить з кругу народно-українського, та як придивитись до мови їх, то видно, що вона часто більш правописом та фонетикою одрізняється од російської, на котрій, очевидно, думали автори, як писали. В усякому разі очевидний факт, що поважніші статті учені і публіцистичні статті українських писателів (Костомарова, Куліша і т. д.), навіть і ті, которі говорять про Україну і висказують українофільські ідеї, писались і пишуться по-російському, чисто же no-українському ми маємо майже виключно тільки народну белетрристику і поезію та початки народно-педагогічної літератури.

І нам здається, що це надовго зостанеться так, бо це одвічає усім обставинам, серед которих живе Україна і житиме довго. Але нам ще здається, що держатись цієї дороги – є одно вірне, которе може зберегти за українською літературою живость, народність, дати їй практичну силу, і через те й забезпечити і саме її існування і прогрес. Я знаю, що багато з друзів наших крикне против моїх слов: це, скажуть, вп’ять та література для домашнього обходу, котору нам з милості зоставляв слов’янофільський «День», ще вп’ять второстепенна роля простонародної літератури. Проти посліднього у принципі боротись не трудно: ми спитаємо, відколи це, панове, стало обидно для народолюбців працювати над простонародною літературою? Простий народ у нас – це 90% народу, коли не більш. Опишіть його побит, навчіть його, це вам праця на 20–30 років. А там побачимо, що треба робити далі. Як не здається узькою рамка простонародної або домової літератури, а хіба ми наповнили ці рамки? Хіба не діло першої практичності наповнити ці рамки і так повести діло прогресу української літератури знизу угору? А по мірі того, як ми будемо взнавати сам народ наш і його мову і розширяти з її поміччю ідеї нашого народу, ці рамки самі собою будуть розширятись природно.

Та й тепер рамки простонародної української літератури не дуже-то узькі, праця над нею потребує таланту і знання немалого, пожалуй, більшого, ніж як попало мішаною мовою написати публіцистичну статтю або й учену спеціальну монографію, які пишуться на других, старих мовах, або перевести яке попало діло з німецької і т. ін. мови на імпровізовану українську. Хіба мало треба талантів, щоб вичерпати усі типи народні у сучасності і у недавньому минувшому? Нагадаєм, що луччі комедії і драми у Росії (Островського), луччі з нових повістей за 10 літ (Решетникова) – простонародні. А нам здається, що українська література не побідніла б, якби придбала собі хоть по одному Островському і Решетникову, – а праці простий народ нам задасть і на десять. Окрім того, писання по-українському простонародної літератури, т. є. такого, що тепер можна без натяжки і живо розказати мовою, которою говорить народ, співа пісні, каже приказки і казки, обніма собою досить широку систему ідей, которі роблять, мабуть, чи не основне і у літературі повищих клас. Народ наш не так-то бідний, коли не на ідеї, то на запрос на них, не так-то бідний психологічним аналізом, естетичним почуттям – мабуть, чи не багатший деяких з тих українських літераторів, що у недавні часи посипали сіренькими книжечками віршей про кисленькі і солоденькі сюжети. І ми думаємо, не пошкодить, коли усякий прикликавший до себе музу українець представить собі, беручись за перо, публіку з 2–3 мужиків середнього розуму і подума: чи буде їм потрібно і інтересно те, що я збираюсь написати? Думаю, що у такім случаю ми менше будемо мати недозрілого, дилетантського, многословного, а зовсім не ужчого по ідеях. Так, ми думаємо, напр., що узявши за точку одходу для літератури української простонародні пісні і казки, можна буде перевести образці луччих епосів народних до самого Гомера; з Шекспіра можна буде перевести «Ліра», «Макбета», «Гамлета», «Річарда III», «Тімона Афінського», з Шіллера – «Орлеанську дівчину», «Дон-Карлоса», «Вільгельма Телля», з нової літератури – романи Еркмана-Шатріана, деякі з різдвяних повістей («Коляди») Діккенса, з «Шварцвальдських повістей» Ауербаха. Добрий матеріал можуть доставити і провінціальні літератури других аналогічних нашому напрямків (Геббель, Клаус Грот⁸⁴, Консцієнс⁸⁵ і т. д.), тільки треба з великим вибором зостерегатись дуже ідилічного, а то й ретроградного, романтизму, которим часом одзначуються так звані народні поети і напрямки у Європі ще більш од українофільських. Так ми здобудемо цілу немалу поетично-белетристичну бібліотеку на простонародній, т. є. живій мові.

Немала праця настане, щоб виготовити потрібну народові бібліотеку наукову. Ми думаємо, що те, що тепер у Росії офіціально не допущений язик український у школу, має свої вигоди. Цим часом можна покористуватись, щоб наготовити українську популярну енциклопедію, не глядючи на офіціальні програми, а глядючи на потреби чистої науки. Ми думаємо, наскільки знаємо народ наш з власних зустріч і з таких статей, як п. Куліша про кобзарів або п. Костомарова «Воспоминание о двух малярах», що у нашого народу Перебендя – живий тип, так що він способен був би прийняти з науки не тілько шматочки або одні грубоутилітарні статейки (спаси біг, хто й те поїдає), а стиснуту, але систематичну науку, викладаючу закони життя природи і чоловіка теоретично і свободно. І для того ми думаємо, що одно з первих діл української молодіжі мусить бути: написати популярну енциклопедію в системі позитивізму; арифметику і геометрію, механіку і астрономію, фізику й хімію, геологію з біологією, антропологію і соціологію, наскільки, конечно, можна її тепер виложити. (Про цей план, одначе, ми надіємось поговорити осібно). Цю енциклопедію, звісно, треба написати тоном спокійним, об’єктивно, без демонстрацій, але твердо і ясно провести скрізь метод свободного розуму, которий покладається тілько на себе і більш ні на що. Таку енциклопедію написати – потрібно буде немало праці і праці спеціальної, щоб вибрати не рутинні, а самі характерні, та ще й приспособлені до місцевих обставин факти, покриваючі теоретичний скелет наукових законів. Особливо потреба праці і ученості для викладу антропології і соціології, котора умістить у собі і так звану історію. Про цю працю ми можемо сказати з Гамлетом, «що така річ достойна бажання гарячого!».

Такого роду література поетична, белетристична і наукова, в які-небудь 5–10 літ систематично розпускаючася, не може не ствердити симпатію до малоруського діла у громаді освіченій у Малорусі і у народі підніме повагу до мови малоруської і стане твердішою основою для малоруського напрямку, ніж усякі романтичні згадки про те, як «було колись», та «більше не буде», ніж плачі на «долю», ніж маніфестації прав малорусів на повну національну самостійність, маніфестації, практичний запровід которих розвивається обставинами, у которих живе край, а і сам край почасти до них холодний. Без голосних та безплодних фраз, без маніфестацій прав, которих немає сили запровадити, которих навіть не завсігди можна й боронити теоретично (бо партія централістів на Русі усе-таки не безсильна і на Україні, і у Галичині), без зачіпання тепер вже існуючих живих інтересів, которі в’яжуться з усім устроєм державним і культурним на Русі, зросте жива і міцна, народові потрібна література українська, котора проб’є собі дорогу й до шкіл офіціальних.

По нашій системі, опираючійся на факти існуючі і од них ідучій дальше, треба, щоб українська література і у своїй народній сфері показала можливі уступки і шанування російському державно-культурному елементу, з которим народові нашому приходиться мати діло і прийдеться мати його ще більше, бо колонізація на Україну великоруського елемента, підстави державної центротяжної сили, може тілько вбільшуватись з часами і особливо у Новоросію, котора може чи не буде мати більше ваги у будущині полудня Русі, ніж середньодніпровська Україна. Ця пошана мусить консеквентно проводитись а) і у матеріалі української літератури, бо нудно було б, якби вона говорила народові тільки про спеціально українське і не розказувала б нашому народові про краї великоруські, про устрій держави, про загальні цілі і інтереси Росії, которі так торкаються щоденного життя і українця; б) у правописі і в) у мові. Не кидаючи принципу фонетичної правописі, українським писателям не треба, однако, гнатись за графічною оригінальністю, котору тепер часто змішують з фонетичним принципом у правописі, бо, видумуючи без конечної потреби нові їх комбінації, ми тілько утруднимо нашому народові, которий учиться на російських книгах у школах, читання наших видань, утруднимо допуск наших книг у народні школи, которого зовсім не трудно добитись, коли ми всвоїмо цю систему, котору я стараюсь тепер виложити; коли б же ми, що дуже невероятно, й добились виключного панування нашої грамоти у школах (для того треба б скорого і широкого зросту літератури української і зросту національно-українських ідей серед крайової громади, такого великого і скорого, которого без чуда ми не можемо придумати), то дуже одрубна графіка українська утрудняла б нашому народові і громаді доступ до російської літератури, котора все-таки має більше шансів бути багатшою од української.

Пишучи і саму популярну енциклопедію або викладаючи народові ідеї, виходячі з кругу сільського побуту, ми підходимо до питання про українську термінологію. Якої системи держатись при цьому ділі? Націоналісти попереду усього будуть ставити одрубність, оригінальність і для цього або будуть стояти за те, щоб видумати усі терміни зовсім народні (як зробили чехи або і як то хотіли ізробити петербурзькі слов’янофіли часів Шишкова), або одшукувати слова архаїчні по актам, або брати терміни у чужих народів, дальших од того, од которого хочеться оборонити автономію свою. Всіх цих замірів початки ми бачили й бачимо серед українофілів. Між іншим, послідній гробить те, що українці, коли пишучи зустрічаються з терміном, которого нема в українській сільській мові, то, аби не брати російського слова, беруть польські, а, навиврот, галичани, которі, по понятним причинам, немало заносять у свою річ полонізмів, іногді, щоб одрізнитись од поляків, беруть терміни російські, а часом ті і другі, цоб не сказати ні по-польському, ні по-російському, кажуть по-латинському або й по-німецькому. Од цього новоукраїнська, або лучче українофільська, мова літературна киається у очі своєю пестротою: що рядок, то зустрічаєш: вплив (замість вліяніє, которе усе-таки ближче українського і вірніше переводить influence, бо задержує корінь «лити», а не «пливти»), розвій (у которому простий українець та, думаємо, й філолог почує корінь віяти, тогді як развітіє усе-таки ближче до українського, бо й цей має: розвиватись – дивись пісню: розвивайся, луже!); засада вмісто основа, котора однаково гарно і для великорусів, і для малорусів; справозданнє, сторона (коли є чистіше українське – бік), мніннє (коли можна б сказати думка), а то й анкета, ситуація, опінія, артикул (з которим рядом бачимо і стаття – слово, которе у останні часи галичани охотніше вживають, ніж українці, бо артикул вживається поляками; стаття, здається, й старе українське слово), аліянти, шкіц і т. д. У часи «Основи» деякі одшукували й такі слова з XVII в., як спудеї, коли й наш народ зовсім привик до більш правильного слова студенти. Виробка термінології і вповнення мови народної – це діло, которе вимагає великого знання (которого нам з браку словаря нашої народної речі недостає), – тут можуть стати у пригоді й одноплемінні мови, і перевод слов, і виробка нових од народного кореня, а часом потрібно буде зоставити і слова романські або германські, коли вони вже вжились скрізь, увійшли у громадську мову, прийняли народну фонетику і дали од себе походні. Але, окрім таланту і знання, треба, щоб вироблячі термінології завдались правильною системою і ставили первою ціллю не те, аби, що б то не стоїло, виробити термінологію одрубну, але понятну народові, практичну. Отже, поглядаючи на обставини, у которих живе більшість українського народу, ми знаходимо практичним, щоб усякий раз, коли не можна знайти або придумати українського слова, у которому б корінь був видний ясно і понятний (а часом, окрім народного з малоруських губерній, тут може стати у пригоді і мова староруська або народні наріччя великоруські, которі мають багато характерних слов, дуже близьких до українських), – щоб брати термін російський, которий часто виходить і церковнослов’янський або й старомалоруський, або досить вірний перевод на слов’яно-руські корені переміну романського або германського. (Ми думаємо, що при такій системі українська термінологія, не втративши своєї цілі для України, послужила б немало у користь і самим великорусам, коли б вони звернули увагу на зближення теперішньої термінології до народної мови).

З такими основами і з такою практичністю виготовлена література белетристично- і науково-народна знайде собі дорогу і в школи українські, для которих, одвічаючи нашим принципам, ми проектуємо читанки українсько-російські по ідеям педагогів школи Песталоцці. Такі читанки, як і така література, поможуть не втратити нашому народові свого существенного, користувавшись російським.

По тим же принципам мусять бути упорядковані цілі круги літератури педагогічної для гімназій і ряд академічних праць. Замість того, щоб видати по-українському яку-небудь тригонометрію або логіку Мілля і т. ін., що зостанеться ізольованим і безплодним, важніше для української ідеї, щоб і українці, беручи вищу науку у гімназіях і університетах, знали, що таке Україна, і великоруси знали, що таке Україна у Росії і у Слов’янщині, т. є., значить, яка її мирова роля. Показати це можна тільки йдучи тою дорогою, яку проложив п. Костомаров, пишучи «Богдана Хмельницкого», «Последние годы Речи Посполитой», «Две русские народности», «Стеньку Разина», «Севернорусские народоправства», «Черты народной южнорусской истории», «Мысли о федеративном начале в древней Руси», – розказуючи, що таке Україна і народ її у своїй природі і у зв’язку з народом великоруським, що її в’яже з старою Руссю, з усією Руссю народоправною, яка її роль серед держави Польської і Московської і яка її, значить, може бути роль у новому європейському союзі народу руського, Росії і у готовлящомуся такому чи другому союзі слов’янсько-народному. Це усе вияснити громаді і на Україні, і у Великорусі (при холодності або при неприязні которої українське самопізнання не може йти вспішно) можна тільки через мову і літературу російську. Цим-то дужим орудієм мусять покористуватися українські патріоти у цілому ряді праць академічних, педагогічних і спеціальних. Нехай українські філологи видадуть грамматику і словар малоруський та нехай вияснять відносини мови малоруської до церковнослов’янської і нових слов’янІських до староруської і до народних нарічій старих земель білорусько-великоруських; нехай історики українські вияснять відносини історії української періоду козацтва і старої Русі Київської, нехай вкажуть на всеруську важність історії Русі Литовської і самого польського періоду історії Западної Русі, на культурну важність Віленсько-Львівісько-Київської Русі XVI–XVII в., на зв’язок її з Росією XVIII в., на політичну важність козацької України у загальноруському питанні про Чорне море, у так званому «восточному питанні», питанні всесвітньої важності, на культурно-державну важність малоруських переселенців у Московщину XVII–XVIII в., на вклад малоросіян од Дитрія Ростовського до Гоголя і Костомарова у літературу і науку Росії; хай етнографи малоруські вияснять, що є високочоловічого у характері, поняттях малоруського народу про світ, про сім’ю, громаду, вияснять, які таланти він має у собі. Тоді ми побачимо, чи так холодна буде українська і великоруська громада до українофільства, як вона холодна тепер до українського романтизму або сепаратистичної фразеології. Популярність, яку має п. Костомаров в усій Русі, в таборі космополітів, як і націоналів, дає нам право ждати найлуччих результатів од ряду учених праць українців, зроблених по його дорозі. Додайте до цього працю артистичну, скульпторів, живописців, музиків, співців українців, которих немало є по Росії, которі, по характеру краю і своєї роботи, не можуть не держатись столиць і там або не можуть слідити за українськими тенденціями, коли вони окриваються по провінціальним кружкам, коли вони не в’яжуться з широкими народними і культурними інтересами Росії, або, як співці, не можуть не збувати з себе українство, коли українських музиків або немає, або вони мало що роблять. Хай тільки українські артисти не ганяються за поверхностним демонстраційним або костюмним націоналізмом, як то роблять поляки, що б’ють уперве на те, як би побільше намалювати Понятовських та Сигізмундів та кунтушів, як би виставити своїх цяцею, а чужих какою 43). А нехай завдаються загальними чоловічими питаннями психологічними, шукаючи для них фактів в українському життю і історії. Три-чотири скульптурні групи, картини, опери на теми з пісень народних, на сюжети, як Маруся Богуславка, Хмельницький, Немирич, Дорошенко, Палій, Данило Братковський, Сава Чалий, Гонта і т. д., – і зразу буде звернута увага усього світу на українське іскуство 44).

У зв’язку з працею науково-артистичною над українським матеріалом мусять стати учебники для середніх шкіл, которі б теж уводили у сознания усієї Росії, що то таке Україна. І позаяк справді Україна жила по-свому усіми тими моментами життя соціального і культурного, що і другі краї Росії, а позаяк варіації українського життя на загальноросійські теми були завсігди оригінальними і яркими, то у розумно і науково упорядкованих учебниках руської філології, географії, історії, літератури знайдуться логічні рубрики, куди можна вставити усі характерні факти про Україну, усі прояви її духу і життя. Так, історичні граматики руські мусять бути вироблені так, щоб у них найшла собі місце і характеристика старого книжкового западноруського язика, которий мав вліяння і на теперішній російський літературний язик, і теперішнього народного українського. В історико-літературних хрестоматіях мусять бути показані зв’язки мови літописної, мови й характеру «Слова о полку Ігореві» і усієї літератури Русі удільно-вічової з малоруською народною мовою і поезією. Багата, хоть досі не зачеплена ні одним українцем (бо про це писали досі тілько великоруси пп. Пипін, Тихонравов, Веселовський) література повістей XVI– XVII в., багата, але зовсім не займана з літературного боку література мемуарів малоруських XVIІ-ого і XVIІІ-ого в. знайдуть собі місце коло таких же повістей великоруських редакцій і вкажуть, як малоруські редакції були їм образцем, коло біднішої мемуарної літератури (ми кажемо про мемуари до половини XVII-oгo в.) великоруської. Література релігійна періоду перед унією і після неї, помістившись рядом з літературою, групуючоюся коло «Стоглаву», справу книг, розколу і єресей великоруських, покаже, наскільки український період «возрождения наук (renaissanse) і реформації» був ближче до європейського, ніж московський, і вияснить лучче ту роль, яку грали і у Москві українці перед і у часи так званої реформи Петра Великого. Те ж саме, з другого боку, вияснить аналіз української драматичної літератури, котору Дм. Ростовський і Феофан Прокопович пересаджували у Великорусь серед реакції чисто великоруського кліру. Само собою розуміється, що пісні українські і думи мусять поміститись коло пісень, билин і козацьких пісень великоруських і, конечно, не програють од такого сусідства, а покажуть, що дійсний розвитий історичний епос має руський народ тілько на Україні. Так само нова українська література поміститься у тих главах, де буде річ про приклад сентименталізму, романтизму, слов’янофільства, русофільства, соціалізму до живописання побиту народного і старини у Росії Великій і Малій. Так же розмістяться факти історії політичної і гео- і етнографії української у курсах історії і етнографії Росії. Самий метод цей не буде новиною: і тепер поважні учені і педагоги російські, не тілько малоруси, як Максимович, але й великоруси, як Шевирьов, Буслаев, Тихонравов, Галахов86, Іловайський, Семенов і т. д., робили це у своїх монографіях і курсах; новий зовсім у нашому програмі тілько увод літератури новоукраїнської у курс історії літератури у Росії. Треба признати, що названі учені і педагоги великоруси говорять завсігди з великою повагою і симпатією про історію, мову, поезію, культуру України, тілько, поневолі, дуже коротко (дивись напр., Галахова курс літератури руської). Українці, натурально, мусять сказати про це усе подрібніше. Тільки, коли ті педагоги, що у молоді літа свої, у 1859–1863 рр., так українофільствували в Києві і Харкові, а особливо у Петербурзі, і досі не наготовили курсів, написаних по такій системі, то причиною тому, окрім провінціально-української ліні, ще й національний сепаратизм, которий іногді так гарно може прикривати лінь і брак енергії і науки. По нашій думці, історії культури на Україні не можна написати науково з одрубно-національного українофільського погляду: вона вийде дуже уривочна і одностороння; історія наукова мусить розказати усі факти, которі мали вліяння на життя краю і народу, а таких фактів більшість спільна Україні з Великоруссю. Але хто би стояв і на погляді узько українськім, ми того спитаємо: чи практична така дуже вже пасивна опозиція, в силу которої не тільки 8 з учебників, писаних bona fide 45) великорусами, але й з уст учителів ех- чи тайних українофілів малоруська молодіж виучується знати, куди скочив кінь Іллі Муромця з села Карачарова, заінтересовується справді інтересним Котошихиним, бере за історичний факт легенду про Сусаніна і т. д., а не знає нічого про думи українські, не чує про Самовидця⁸⁷ і Величку, про Данила Братковського, не чує наукової критики Квітки і Шевченка, т. є. критики, основаної на історії культури ХІХ-ого в. у Європі і у Росії? Чи не помагаємо ми самі тому, щоб виростити на Україні правдиво вже не руських, а тільки великорусів? А цього зовсім не треба не тілько з українського, але й з російського, з слов’янського погляду. Та система, котору ми викладаємо тут, іменно захоронить нас од такого «омосковлення», не торкаючи у русизмі того, що є у йому основаного на справдешніх фактах і інтересах краю і народу.

Цю систему ми вивели не з фантазії, не з суб’єктивних поглядів і бажань, а з холодного розбору фактичного стану літератури і культури у Росії. Ми мусили прийти, як бачив читатель, до таких виводів, що у Росії є не дві літератури, московська і українська, з которих одна держить гегемонію тільки б то через офіціальний гніт, а друга старається з-під нього вибитись, а є три літератури: а) обща – русько-європейська і б) і в) дві народних, місцевих – великоруська і малоруська. Цей вивод ми взнаємо актом, з которого мусимо іти у будуще. З минувшого і теперішнього ми гадаємо і о будущому і виводимо систему діяння для нас а) яко граждан великого союзу народів, переважно слов’яно-руських, Росії, которими ми перестати бути не можемо і не хочемо, бо ми б утратили більшу половину своїх моральних інтересів і одреклись би од своєї світової ролі, і б) яко сини українського народу, думаємо, що у будуще нам треба йти свідомо, так само як ішли ми досі фатально, інстинктовно, – т. є. не одриваючись од Росії не тілько політично, але й морально, не кидаючи російської літератури і у приязні й до великоруської розвивати народну малоруську, бо цілі народу великоруського такі ж самі, як і малоруського, а до цих цілей йде й та дуже одностайна інтелігенція руська чи російська, котора складається з великорусів і малорусів і котора нові європейські ідеї приклада на службу мужицькій нації руській – малорусам і великорусам 46). Виложену нами систему діяння ми вважаємо не тілько практичною, але й такою, котора може захоронити правдиву користь народові, збудити нам симпатію громади на Україні і у Великорусі; з цією системою ми, не перестаючи бути українцями, не стратимо тієї сили, яку дає нам російська держава і культура, сили бути у пригоді свому народові, слов’янству і світу. Ми вбільшаєм ще цю силу, збудивши у Росії друге джерело народного генія, не меншого од великоруського, которому на теперішню добу історія дала перевагу у Росії.

Друга система, націоналізму українського, здається простішою і через те вірнішою і буцімто легшою. Але усі системи, вироблені у кабінеті, прості – та чи вірніші і легші? Якби я не боявсь наложити грубо палець на недавні факти, на живих і близьких людей, я міг би немало розказати фактів з недавньої практики українофільства, quaeque ipse miserrima vidi et quorum pars magna fui 47). Поминаючи такі факти, як те, що початком національного відродження і пропаганди українофільства було збудження расових ненавистей (признаймось нелицемірно у цьому хоть серед себе) 48) я зупинюсь на таких фактах, як праця над словарем російсько-малоруським, коли нема малоросійського, при чому йшли спори про те, чи треба перенести у малоросійську мову усякі абаси, абати, абстракти і т. д. без переводу, чи видумати на усяке таке слово своє; згадаю про переводи – усе для вбагачення мови української і літератури, маючих такі ж самі права, як і «московська», – чого попало з Байрона, Гейне (найбільш з переводів, навіть і не французьких, а прямо російських), а то й Пушкіна, а то й Фета і т. д. Коли вказувалось з чийого боку про мішанину, пестроту і мертву неорганічність нової української мови, про дилетантство, безсистемність, одривочність літературних праць, про нікчемність їх – бо їм немає публіки, – на це одказувано: так починались усі літератури, а і сама російська у XVIII-ому в.

Правда, так починались коли не усі, то багато національних рухів, багато літератур. Але чи усі дійшли справді до того, щоб стати своїм народам у пригоді, чи усі задержали хоть свої народності од смерті? Правда, так починалась російська література у XVIII-ому в. Але раз, то був XVIII-ий в., а тепер ХІХ-ий, а удруге, там література почалась яко потреба держави і йшла дальше униз, розширяючи свою сферу, – та й то стала живою і кріпкою, коли торкнулась зовсім до хлопського низу, держучись руками за європейський демократизм. А де наш двір, наша держава, навіть наша українська аристократія і буржуазія? Хто ждатиме у нас 100 літ, поки ми діждемось Пушкінів і Тургенєвих од наших Тредьяковських? Ми заявляємо права наші іменем народу, хлопства; ми жадаємо освіти на його мові для того, що він не розуміє мови російської, що вона для його мертва. Так і не будем же починати нашої літератури з виробки нової мертвої мови, а приложім наші сили прямо до хлопської літератури на живій хлопській мові 49). Коли історія зоставила нашу народність тілько в хлопстві, а ми звемо себе народовцями, так і приймемо чесно те ім’я, которим думали вразити нас вороги: признаймо себе чесними хлопоманами. Будем працювати поперед усього як українські хлопомани. А така праця не тілько не вимагає розриву, але веде к союзу з великоруською хлопоманією і з європейсько-руською демократією, которих органами служать великоруська і російська література. Праця для самого хлопства, праця учена над елементами українського духу в мові і історії – ця праця, з которої ми тілько і можемо набрати аргументів в піддержку і для пропаганди нашого напрямку, займе нас, по меншій мірі, на 15–20 літ. За останні двадцять – тридцять літ всеросійська культура дуже набралась великоруського елемента; за двадцять літ, коли ми будемо вести розумно і систематично свою працю над українським елементом, вона може прихилитись і до нашого. Та за двадцять–тридцять літ хто знає де ще стане центр культури у Росії, що станеться з теперішньою Росією і Слов’янщиною? Будем же працювати для свого хлопа у братерстві з другими, хто для своїх працює, – а там далі підемо, куди нас поведуть воля і інтереси нашого – коли б ми мали цю честь сказати: нашою працею просвіченого і вольного хлопа!
 

IV

Вияснивши, що таке на фактах є література російська, великоруська і українська у Росії, чим вони різняться одна од другої і у чому зв’язуються, я могу гадати, що звалив з своїх плеч саму важку гору. Тепер зостається сказати про відносини до них галичан, причому могу тепер говорити коротко, позаяк факти своєї історії читателі галицькі, звісно, знають лучче мене.

Ми бачили, що на відносини літератури російської і української не можна дивитись, виходячи тілько од фактів чисто етнографічних і діалектичних, бо літературу робить уся совокупність життя історичного. Од цієї причини виходить, що література українська є тілько різновидністю культури російської. Од цього ж виходить, що література галицька зовсім не таке одно з українською, як думають одні, і ще менше одно з російською і великоруською, як бажають другі. Українці – граждани Росії, галичани – Австрії, а у ній – Галичини, а це не одні тільки географічні імена, а соціально-культурні типи, доволі один од другого одмінні: російський українофіл навіть ближчий по усьому моральному складу до освіченого великоруса, ніж до галицького народовця; про галицьких святоюрців вже й казати нічого.

В ті часи, як святоюрські патріоти галицько-руські у перший раз виступили скілько-небудь зорганізованими у літературі і політиці і признали себе частю українського народу у 15 мільйонів, вони не були українцями; так і після того, як вони об’явили себе частю 60 мільйонів руського народу, вони не стали росіянами. Як п. Дідицький не походив на Шевченка і Костомарова, так не походить він і на Пушкіна або на Тургенєва і Герцена. Уніатство, за которе галичани держаться й досі, як за одміну їх національності, переважно – а колись виключно – церковна освіта, виховання по семінаріях і на теологічному факультеті, сила польських, а потім німецьких ідей найбільш бюрократично-австрійського складу, одірваность од народу мабуть чи не тричі, виховання без усякої руської мови, а особливо без своєї народної (бо церковщина, польщина, латинь і Німеччина дальш од галицько-народної мови, ніж російська од української), – ось де обставини, серед которих зросла галицька інтелігенція старшого покоління, серед которих піднялась вона – і то не стільки сама по собі, скілько підгонювана другими (німецькою бюрократією), яко національна партія, коли зачалась галицькоруська література. А ці обставини – діло не послідньої важності, у тім числі і те, що галицька література не держиться своїми силами: колись вона держалась силами святоюрського кліру, підпираного бюрократією, тепер припадають їй окрухи од слов’янського благотворительного комітету; часами не обходилось і не обходиться і без польських або зависящих од поляків грошей. Важне діло і те, що галицька література висунулась або була висунута яко ознака національно-політичної боротьби, – а як ця боротьба оп’ять-таки ведеться не стільки власними силами, скільки зависить од побічних політичних комбінацій, то од цього тим більш література галицька прийняла не стільки культурно-соціальний, як російська, великоруська і українська, скільки національно-політичний, або, сказати б, публіцистичний характер, од чого і виходить та перемінчивість усякого роду, навіть і наукових поглядів, коли переміняються політичні обставини з боку Галичини і без її волі, міняється вітер політичний.

Ці усі обставини, при которих почалась і живе й досі література і політика галицька старшого, або святоюрського, або рутенського табору, не могли не одріжнити її од російської в усіх трьох видах послідньої. Коли хто любить шукати аналогії, той, пожалуй, знайде у Росії аналогію святоюрсько-рутенському націоналізму хіба у слов’янофільстві часів Шишкова, т. є. первої четверті нашого віку. Тільки до «старого слогу» і клерикально-національних ідей благочестивого адмірала треба додати ті одміни, які накладаються сусідством з єзуїтами і ультрамонтанами, та послідки конституційної формалістики, бо трудно що-либонь інше винести з конституції, не самим краєм виробленої і дающої зразу людям цього краю і народності підначальний стан, який дає австрійська конституція русинам. Одних, і то полувимовлених, демонстрацій за єдність з Росією після 1867 р. не було доволі святоюрцям, щоб стати росіянами, тим більш, що вони водяться, і з ними хотять водитися у Росії хіба ті, що самі ближче стоять до Шишкова, чим навіть до самих Аксакових. Од цього усякі фрази навіть про літературну єдність з Росією як були, так і зостались фразами. Правда, мова, і то одного «Слова», у останні роки більш стала походити на російську, але тільки лексиконом своїм, а не усім своїм складом, бо усе-таки вона осталась такою же неконсеквентною, неорганічною мішаниною. Не знаю, як видаються в святоюрських кругах ті книги і журнали, которі переважно чита Росія, – коли тілько вони доходять до Галичини (бо слов’янський комітет не особливо дотепен вибирати книжки для одсилки братам закордонним). Але росіянина тільки за кару можна було б заставити читати «Слово».

Як вже казав я у першій статті, галицькі народовці, їх тенденції і література ближче до російських. Тому причина те, що вони усе-таки більш стали мати діло з українською літературою, котора, як було говорено, живе одним духом з російською; а ще більше причина цього у тому, що народовці, як молодші, маючі більш світське, більш новоєвропейське виховання, ближчі до українців і росіян університетських взагалі, од чого, може, виходить і те, що народовці й до української літератури стали прихильніше, ніж старі рутенці. Але ця близость галицьких народовців до українців і до росіян виходить не стільки з їх народного споріднення, скілько з того, що і ті, другі, більш або менш новоєвропейці. Одначе це споріднення не виключає і великих ріжниць, так що братерство галичан з росіянами, навіть і з українцями, надовго зостанеться шитим білими нитками. Скілько раз було, що те літературне діло, которе подобається у Галичині, не подобається нікому на Україні і навиворот? Естетичні погляди, теми поетичні і наукові, которі вибирають для своїх праць галичани і українці, далеко не рівні між собою. Окрім ріжниці крайових інтересів і обставин, тут багато діє й те, що галичани учаться у школі німецькій, живуть під переважним натиском культури німецької, та ще й австро-німецької. Про ці тонкі одміни трудно говорити, а особливо перед тим, хто сам не мав случаю рівняти одних з другими та ще й по тому, що кожний чоловік у дрібних культурних ознаках життя дуже прихильний до суб’єктивізму. Однако коли про це вже зайшла річ, то не можемо кинути її, щоб хоть не вияснити, що ми хочемо сказати.

Так, росіянам і почасти українцям кидається в очі хоть би у літературі галицькій прихильність до тем археологічних і взагалі далеких од життя сучасного або вже прямо утилітарних, у політичних заявліннях – монархізм, хоч і серед конституційної держави, добра доля клерикалізму, преклонність перед високими чинами, в тім числі і церковними, перед орденами і декораціями, любов до церемоній, зборів, про которі тілько й можна сказати, що одбулось гарно, ganz gemüthlich 50), і т. д.

Я задержавсь на цьому усьому, щоб показати, що не тільки ті з галичан, що говорять про єдність з Росією, але й ті, которі справді більш близькі до росіян, і ті так багато мають окремішних інтересів, так одміняються психологічно, що, як я казав у першій статті, хоть би й хотіли іначе, а не можуть не виробляти окрімної літератури і од Росії, і од самої України. Хіба захотять зовсім нічого не писати, нічого не робити (що, як довідуюсь, дехто з святоюрців з розпуки, що до Росії не пристануть, а до свого народного теж не можуть або не хочуть, і радять робити), але це буде теж дуже оригінальна одміна і од Росії, і од України 51).

Перша одміна Галичини од Росії і України та, що у Галичині на першому плані стоїть і не може зійти з нього питання національне, которе навіть не може зовсім розірватись і з релігійним. А це дає переважно національний характер літературі галицькій, которого не може мати російська од того, що не така її місія і у Росії, і од того, що ні великоруській народній, ні російській політичній національності ніхто не грозить, ні навіть і українська, бо реакція національна російщині на Україні зовсім не сильна і щодня слабіє, а поляки як національність не тільки роздавлені в малоруських краях, але і загрожувані у самім Царстві Польськім, так що українцям, замість того, щоб наступати на поляків, як на національність, скоріш треба, як одному з переважних центробіжних елементів у Росії, подавати голос за їх неодмінні права у царстві, що не виключає борби соціальної з польським панством у западнім краю. Питань релігійних для росіян усяких мастей немає вже, окрім хіба борби против зв’язку церкви з державою, борби за віротерпимість. У українців релігіозних одмін од великорусів нема, католицизм же сам тільки що держиться в українських землях. Політичні задачі, способи, якими йде соціальний поступ у галичан і у Росії, різні. Школи построєні неоднаково. У національних, у політичних, соціальних, літературних інтересах галичани розійшлись з поляками так, що назад уже вернутися їм не можна. На всі ці інтереси вони мають свої окрімні права і інституції, которі занедбати їм не можна і не честь. Це не те, що на Україні, де соціально-політичні інтереси одні з російськими, де історія не виробила переважно або виключно українських інституцій і не одрізнила зовсім і українських національно-культурних інтересів, бо хоть вони й не зливаються з великоруськими і не покриваються зовсім російськими, а усе-таки і передові патріоти українські не виділились не тільки по побічній, але й не по своїй волі з російської політики, літератури і науки.

По цьому усьому нерозумно поступав би той галичанин, которий з поводу єдності з Росією одрікся б од праці крайової для своєї народності і народу, для крайової літератури, науки, політики у тих формах, на тій мові, яка виходить з крайових обставин. Якби яка-небудь партія або кружок і подумали у Галичині одректись од такої крайової праці, то усе рівно природа висунула б другі кружки, другі партії, которі б робили цю природну працю. Святоюрці й самі тепер бачать плоди своєї моральної, або більш демонстративної еміграції у Росію після 1867 р., хоть вони тепер своєю службою перед централістами німецько-жидівськими доказують, що у них так же мало такту в покаянні, скільки мало було б його «во гресех». Еміграція ж фактична з Галичини у Росію пошкодила двічі галицьким інтересам: вона ослабила сили інтелігенції галицько-руської і підорвала симпатію російської громади до Галичини саме тогді, як святоюрська партія знайшла потрібним опертись на поміч Росії. Од того усякий приятель руської народності у Галичині, хоть будь він панрусист у ідеалах, мусить казати спасибіг таким людям, як товариство «Просвіта», що вели вперед діло літератури і педагогії руської в Галичині на власних крайових основах і зберегли край од конечної деморалізації, а руську ідею національну од гибелі. Тепер мусить бути усякому несліпому ясно, що діло, которе проводиться «Просвітою» і їй аналогічними інституціями у Галичині, зупинити не можна і не треба, а враз з тим вкріпляться і культурно-національні одміни Галичини од Росії, бо в результаті вийдуть не тільки одмінна література для шкіл елементарних, але й для гімназій. До цього прибавити треба оригінальну літературу публіцистичну, наукову, виклад в університеті на язику, одмінному од російського. У Галичині може виробитись тип образованих русинів, одмінний од російських, – так що тут зовсім натурально явитись таким романам, як Тургенєва, Гончарова і т. п., тілько не тією мовою писаним. Словом, поскільку Галичина не Росія, постільку у Галичині виробляється і виробиться одмінна од російської школа, література і культура узагалі і, звісно, коли вона змусить бути живою по духу і формі, вона мусить стати близько до народу галицького; коли ж ні – то стане церковною, святоюрською, а усе ж таки не російською. По усьому видно, що література і культура галицька вийде середня між народною і святоюрською. І у такому виді вона не останеться без ваги і для Росії, і для України, хоть прогрес культурної літератури у Галичині ще більше одрізнить її де з яких боків од України, – бо усе-таки новоростуча галицька література і культура не може обійтись без польсько-німецьких одмін, которі, будучи не похожі на народно-руські, коли їм не противопоставлять тих реагентів, про которі скажемо нижче, ще більше натиснуть і у народну мову, і у народний характер чужої неорганічної мішанини, ще більш обезличать оригінальність народну, ще вбільшать моральну пасивність народу під поверхносною покришкою націоналізму 52). Коли прибавити до цього малочисленість галичан і те, що політично-соціальні обставини життя Галичини засудили руський народ там на второстепенну ролю, а елементи чужі – польський, німецько-жидівський – узброїли новішими удосконаленими орудіями експлуатації народу, то трудно надіятись, що сама по собі галицько-руська культура і література дійшла до потрібної широти ідей, багатства і самої народності 53). От тут-то і може і мусить стати Галичині у пригоді Україна, на котору тепер плюють рутенці-общеруси, забуваючи, скільки вони пили з цього колодязя од самих старинних часів і до М. Шашкевича і братів Головацьких включно, і не розуміючи, скільки ще може дати живої народної води родина Мономаха, Острозьких, Хмельницького і Шевченка, – а за нею і Росія, которої знать не хотять галицькі народовці-українофіли.

Навіть і святоюрці не можуть одректи, що перві ідеї руської літератури, первий підпих національному одродженню у Галичині дан був, у часи М.Шашкевича, з України, не можуть одректи тієї ваги, яку мало для Галичини познакомлення з Шевченком. Не можуть вони одректи й того, що сама по собі історія Галичини од самого XIV-ого в. не має примірів навіть і пориву до національної особності, тогді як на Україні, на Русі Київській не тілько бачимо такі прориви, але ще й основані на руху мас народу до слободи – народу, цього найміцнішого носителя і одмін національних. Од цього оживити археологізм своїх національних тенденцій можуть галичани, навіть і святоюрського табору, тілько покликом на Україну. З другого боку, трудно споритись против того, що у літературі і у іскуствах має силу над більшістю тілько дуже близьке, у первому разі рідне. Так, скілько б не хтіли галицькі панруси покликатись на Іванів Московських, хоть на самого Петра Великого, – а усе-таки традиції і приміри не тільки московського царства, але й нової російської історії не можуть бути так живі для Галичини, як українські імена Сагайдачного, Могили, Хмельницького, Палія і т. д. Коли обернемось до того у культурі, що має найбільш силу над громадою, – до поезії і іскуства, которі скрізь найбільш показуються ознакою національного духу і будять його в масах, – то побачимо, що великоруська поезія, живопись, сама музика для галичан доволі далека матеріалом і характером; російська те ж само далека матеріалом, характером же коли може бути інтересна і навіть пригодна для збудження у Галичині більш реального, новосвітського напрямку, то усе зостанеться абстрактною і од того наполовину мертвою. Хай, напр., хто возьме найлуччі романи Тургенєва – «Рудин», «Дворянское гнездо», «Накануне», «Отцы и дети» – і покаже у Галичині типи, которі б одвічали тамошнім, а ці типи, як можна пересвідчитись, у Росії стільки ж великоруські, як і українські... та не галицькі, бо галичани не були у тій лабораторії, котора їх виробила, – у Росії 54). Зовсім не ту силу може мати поезія, живопись, музика українська, котора буде передавати у Галичину ті ж самі ідеї, що й великоруська і російська, тільки у близьких, живих для Галичини образах. Од того галичани, коли хотять справді стати общерусами, мусять сприяти українству, а не ворогувати з ним. Без українства вони не стануть общерусами, а тільки зостануться австро-рутенцями, т. є. не здобувши широти ідей общеруських, стратять, або лучче, не наживуть ніякої органічності, ніякої народної живості. Найлуччим доказом за вірність цього, що ми кажемо, служить література «общеруської» партії у Галичині і їх політика після 1866 р. На своєму верху, у двох-трьох писателів, ця література лексиконом трохи, правда, приближалась до російської, але не усвоїла ні однії з тих ідей, которими поступа громада російська, не проявила аж нічогісінько ні у науці, ні у поезії, що б нагадувало хоть трохи науку і поезію російську, навіть сама мова галицько-руської літератури як була, так і зосталась неорганічною мішаниною, до которої не прибереш ні словаря, ні граматики, – як була, так і зосталась рутенською. Якого ще треба нагляднішого приміру на те, що у «Слова» не збудилось і після 1866 р. чуття реально-народного у літературі, як те, що воно печатало повісті Захер Мазоха, которі заставляли як великорусів, так і українців здвигати плечами і сміятись над наївною редакцією «Revue des deux mondes»⁹⁰, що друкувала у себе ці «Recits de la Galicie et de la Petitte Russie»? 55) Але що для французької редакції наївність незнання, то для галицької ознака нерозвитості до того крайньої, що після цього якби хто написав новозеландську повість з галицькими іменами, то львівський журнал і напечатав би. Що таке і у політиці значить послідній поворот до святоюрців німецьких централістів, як не той же самий поворот з общеруськості, з общеслов’янства до узького і безплодного у корені австрорутенства? І коли не всі російські журнали головно і постоянно порицають цей поворот, то тільки через те, що не всі звертають увагу на Галичину, та через те, що деякі жаліють виступити з прямими докорами недавнім приятелям. Але явно пробували було, і то на час, боронити львівських централістів тілько «Московские ведомости», а потім і вони, і «Голос» тільки звиняли політику цих централістів як політику розпучливої реакції полякам. Узагалі ж усі, як ліберальні, так і національні і панславістичні, дневники у Росії стоять за систему федеральну у Австрії, за систему графа Гогенварта, котору недавно і «Московские ведомости» признали як одну спасенну, одну природну для Австрії. Що таке цей союз львівських з німецько-жидівськими централістами, як не союз з тією партією у Австрії і Германії, котора є зліщий ворог і слов’янства, і самої Росії – як народу у ній, так і держави? Коли ж добавимо до цього, що крайові у Галичині елементи цієї партії, жиди – самий явно експлуататорський елемент, прямі вороги народу, то вийде, що рутенська політика не тілько не общеруська, не російська, та ще у добавок і противонародна. Та інако бути не може, бо слов’яно-народний напрямок у культурі і політиці зовсім зливається з прямими інтересами і Росії, і кожного з народів слов’янських. Галичани ж, як не можуть стати славістами, так не можуть бути й общерусами, одірвавшись од українства, т. є. од народно-автономного напрямку.

Тогді, як ця одірваність, це ворогування львівських общерусів против народно-українського напрямку з поводу непонятої їми общеруськості привели до так нерадісних послідків у літературі і у політиці, усе, що є, що діється живого, народу пригодного, у Галичині з боку самої святоюрської партії, те усе діється по дорозі, проложеній у часи, як ще стара галицька партія не ворогувала з українством, а старалась ним користуватись, і діється прямо по тим принципам, которі виставили українофіли. Характерно, що недавно галицький кореспондент «Голоса» (№167), И. Л-нъ, которий узявся полемізувати проти статей М. Т-ова в «Вестнику Европы» «Русские в Галиции», зовсім не понявши ні замірів, ні ідеї статей цих, признавав, що поляки з того часу, як галичани стали грати на своїм театрі не тільки п’єси, писані, як він каже, на «местном жаргоне», а і п’єси українських писателів, – що з того часу поляки почали гніватись на галицько-руський театр. Нащо ж апологіст святоюрських «проводирів» інсинує публіці у Росії на українофільство (troppo tardi, santo padre, troppo tardi!) 56), коли виходить, що іменно воно основало у Галичині живий руський театр, страшний полякам, бо він будить національну ідею? Марно спекулює п. Л-нъ на те, що публіка у Росії не догадається, що п’єси «местного изделия на простонародном жаргоне», которим поляки готові були і кидати милостиню, як їм не страшним, іменно і єсть п’єси «проводирів», а «местный жаргон» і єсть зовсім не простонародна – бо це б значило українська, – а іменно мова цих проводирів. Коли українська література і мова виступали в Галичині з конкуренцією чому-небудь, то, окрім польської, іменно цьому «местному жаргону» і його літературі: другої-бо літератури і другої мови, у тім числі і російської, у Галичині не було і немає перед українською. І «проводирі» галицькі зовсім марно покликуються на російську літературу і общеруську мову, бо її і досі немає у Галичині; а «местный жаргон» і його література усього менше може вважатись представителем російської літератури. Так і поляки, коли можуть бачити чому-небудь серйозну собі конкуренцію, то, звісно, у літературі, котора числить у себе Квітку, Шевченка, Костомарова, М.Вовчка, Куліша, Нечуя, а зовсім не у літературі «местного жаргона». Були часи, що п. Дідицький бачив епоху для Галичини у тому, що і у ній появився писатель, которий вільно пішов на дорозі української літератури щодо матеріалу і мови, – Ю.Федькович, і характерне діло, що цей самий талантливий і самий живий з писателів галицьких не повернув за своїм видавцем, а зоставсь вірен народно-українському напрямку і узявсь за діло народної освіти і літератури для сільського люду, тоді як те діло занедбали і од мови «хлопської» одвернулись «проводирі». Теж характерно, що самий щирий приятель народу з усіх «проводирів» старої галицької партії, п. Наумович, іде тією ж дорогою, не глядючи на усі його зверти, і de facto являється українофілом і народовцем. Чи не розумніше ж було б свіжим людям з всеруської партії не боротись, не зводити клевет на українофільство, а користуватись ним, що не тільки не пошкодить їх зв’язкам з російським життям, а іменно вкріпить їх. А рядом ніхто їм не перечить общатись з російською ширшою літературою, коли вони те здоліють.

Народовцям у Галичині нічого толкувати про потребу зв’язки з Україною, коли вони часто самі себе звуть українофілами, од якого титлу одрікаються хіба іногді ті «політики», що бояться, як або поляки і німці, або і власні рутенці назвуть їх сепаратистами (од Австрії) і революціонерами, або панславістами, або схизматиками у ролі українофілів. Одначе треба б забажати, щоб і народовці звернули увагу на Україні і у літературі українській на той бік її, которий є дужчим і характернішим, т. є. не на історичний націоналізм, а на порив до волі моральної і соціальної. Перше діло, которе у Галичині без усяких удержок, які у Галичині ставить вольному слову censura morum 57) і хвильових політичних відносин ще більш, ніж іногді поліцейська цензура, передає систематично основні ідеї українського руху, є діло п. Партицького про Шевченка, на біду зупинившеся на первому випуску. І п. Партицький не розличає степені важності націоналізму і демократизму в характернішого писателя України, але у його хоть послідніший бік Шевченка не тільки не затемняється, але досить ясно обрисовується. Чим логічніше нова українська література ступить на чисто хлопську і вольнодумну дорогу, тим більшу силу вона буде мати у Галичині, як одна з остеріг не тільки од крайностей націоналізму, але і од того, щоб у малій землі, серед народності, затягнутої у національні питання, якими переважно займаються австрійські народи, уся робота патріотична звернулась зовсім більш на поверхньо-національну, ніж на реально-народну. Окрім того, українська література, живописуючи переважно чисто народний побут, говорячи переважно з сільським людом, буде для Галичини скарбницею чисто народної мови. Українська література вже і досі грала таку ролю у Галичині, принісши у 1860–63 гг. живу народну мову, збудивши живіші, світські, більш народні питання, ніж ті, національно-клерикальні, которими тілько з реакції полякам і католицизму займались переважно проводирі старої партії після 1848 р. Тим самим українська література, хоть сама трохи хора недугом, незбіжно слідуючим за націоналізмом, усе-таки для Галичини була тим, чим бувають літератури, у которих поверхні питання націоналізму мають безмірно меншу ціну, ніж інтереси реальні: виучення побиту громадського і думки, якби його встроїти по ідеям науковим, общечоловічим, якими літературами бувають тільки літератури народів великих і которих національності ніхто не грозить. Україна, збуджаючи у Галичині разом з національними, а особливо національно-клерикальними, чисто літературні і соціальні питання, діяла тут як частина такого великого політично народного тіла – Росії.

Сказавши це, ми вже намітили увесь ряд ідей, которий треба нам виложити, щоб вказати на важність і прямих відносин Галичини і її літератури до Росії і російської літератури, і навіть і до великоруської, і до іскуства російського і великоруського, особливо до музики. Скажу уп’ять, що одректись од своєї літератури для російської галичани не в силах, і цього їм не посовітує ні один навіть і всеруський патріот, коли він хоть трошки серйозно вдумається в діло, а особливо вдивиться в його на місці. Але галицька література може стати дуже виключною, дуже узькою по інтересам, дуже провінціальною, коли буде годуватись тільки з власних джерел. Україна одна пособити не може, бо як би там не було дальш, а натепер, а значить і надовго, Україна сама бере широкі ідеї і інтереси російської літератури, у ній бачить образці сьоговічні – наукові, педагогічні і поетичні. Галичина, правда, має під боком велику літературу німецьку, з которою зв’язки трудно щоб порвались у всіх австрійських народів, – і я наперед бачу, що цю-то літературу і вкажуть галицькі автономісти. І як звісно, що тепер література німців, як старійшого народу, багатша російської, то тут мені і трудно буде одстояти свій тез. Одначе попробую, хоч наперед знаю, що пробити ті австро-німецькі окуляри, которими дивляться на Росію усі слов’яни австрійські, навіть і ті, що тепер симпатії їй виказують, трудно буде. Перше, против чого прийшлось би мені споритись, – це ідея, буцімто усе культурне, що має Росія, є тілько проста копія западного, а особливо з німецького. Я вже привів деякі факти, которі, не одрікаючи того, що наука і література у Росії іде поза западом, показують, що багато у чому вона іде оригінально, а особливо не іде, як холоп, за яким-небудь одним народом, особливо не за німцями. Щоб доказати це, я мусив би розказати історію наукової праці у Росії над народною поезією, почавшуся раніш (Чулков, 1787; Цертелєв, 1819; Максимович, 1827, 1834; Сахаров, 1838), ніж у німців (О. Вольф, 1830; Ерлах, 1834–37; Фірменіх, 1834), а особливо у французів і італійців, вказати на те, що реальна школа у белетристиці у Росії запанувала хіба пізніше однієї тільки Англії (Гоголь раніше Ж.Санда, Ауербаха і т. д.), що народна новела у Росії (Гоголь, Квітка) появилася раніше, ніж у Франції (Ж.Санд) і Германії (Ауербах), що народна драма, як Островського, так само як і така народна поезія, як Шевченка, немає собі аналогії у бюргерській середній Європі, що Бєлінський і Добролюбов дали приміри оригінальності у критиці естетичній і соціальній, которі заслуговують більшої уваги ширшого світу, що Герцен виявив талант публіциста і агітатора первої величини і, окрім того, розсипав по своїм творам масу ідей політичних і соціальних, которі можуть бути не в меншій пригоді до соціологічно-наукової праці, ніж ідеї Конта, Прудона, Маркса і т. д. Та довго про це усе треба б говорити. Я вкажу тілько на те, що, живучи в зв’язках тілько з німецькою літературою, галичани були б подавлені силою німецьких форм цієї культури, которі часом сховали б од них і більш широкі ідеї загальні. Щоб зберегтись од такої німецької узості, галичанам прийшлось би обертатися до літератур французької, англійської, італьянської. Але до цього здольні тільки дуже небагато людей. Російська ж література, черпаюча з усіх європейських, у послідні годи, та й завсігди, маюча найбільшу прихильність до англійської, могла б дати галичанам на мові, котору вивчити майже ніякої трудності їм нема, могла б дати ріжні форми ідей для порівняння з тими, которі дає німецька література. Мушу добавити, що усе-таки слов’янському уму ближчі способи думати і форми ідей російські, ніж німецькі, галичанам же вони ще ближчі уже по тому, що у праці над культурою Росії завсігди мали і матимуть немалу частину і українці. Знаємо наперед, що усього сказаного нами мало, щоб поставити галицького читателя на наш погляд; але на цей раз годі. Ми скажемо тільки тому, хто не вірить нам: прийдіть і дивіться! Прийдіть і дивіться хоть ради України, з которою хочете ж жити, як з своїм близьким. А ця Україна живе у Росії не тілько географічно, але й морально. Погляньте ж на Київ, Одесу, Харків, подивіться і на Петербург і Москву; прочитайте Гоголя, Тургенєва, Герцена, Некрасова, Бєлінського, Добролюбова, перегляньте журнали і газети, киньте хоть оком на переводну літературу, зупиніться над педагогічною, а потім дома подивіться критично на галицькі розправи, драми, повісті, вірші, на їх сюжети, форми, ідеї, порівняйте популярні книжки галицькі з книжками Ушинського, Водовозова і т. д. – то й побачите, що ближче до Азії, до Візантії, до середніх віків – Галичина чи Росія? Одною біднотою усієї цієї ріжниці не оправдиш, як не оправдиш і того, що більшість студентів галицьких іде у теологи, що всі мови, письма галицькі скаржаться на те, що «мало або немає людей», що усі справи ідуть черепашачою ходою і т. д. Тут мусять бути ширші причини: одсталість – через провінціоналізм, брак широких ідей – од націоналізму, брак оригінальності, віри у свої сили і енергії – од нагніту чужої, польської та німецької школи. Отут-то і може помогти конкуренція російської літератури, її широких європейських ідей, переданих оригінальним слов’яно-руським методом, українським аналізом з прибавкою великоруської сміливості. Тепер, коли чотири залізниці йде з Галичини у Росію і коли життя у Росії начинає приливати до западної границі, од такої конкуренції не втечеш. Лучче ж, вглядівшись розумно у нову ідущу на нас силу, зрозуміти, чим можна покористуватись з неї, чим можна і на неї повліяти, ніж вихваляти її, не користуючись з неї нічим добрим, та ще й її саму псувати, як святоюрці, або заплющивши очі, «противу рожна прати», як галицькі українофіли!

Я старавсь досі обходити питання політичні і говорив тільки про літературні послідки взаємин Галичини з Україною і Росією. Але літературні і культурні взаємини не можуть зостатись і без політичних послідків. Та мало того: взаємини між Галичиною і Україною і Росією можуть привести до свого роду солідарності між ними і політичної, котора так же легко може між ними зробитись, так же на користь кожному з країв і усій Слов’янщині, як і розумна, у формах, одвічающих потребам кожного, і літературна солідарність. Я знаю, що, зачіпляючи це питання, я становлюсь на дуже слизьку дорогу. Але що ж робити, коли сюжет і логіка обов’язує торкнутись і до цього боку нашого діла!

Попереду усього, однако ж, я одстороняюсь од усяких толків про такі або другі переміни державних границь не задля того, щоб я мав перед ними який-небудь теоретичний страх, щоб вважав, за щось sacrosanctum 58) границі, поставлені без волі народів, а просто для того, що усякі розмови такі дуже легковажні, коли йдуть од людей з такою узькою сферою діяльності, як ми і наші читачі. Положимо, що й навіки Збруч зостанеться границею між Галичиною, Україною і Росією, що при деяких других обставинах може бути зовсім і нешкодливим для обох країв. Але усе-таки культурна солідарність (NB: солідарність, а не одностайність) Галичини з Україною і Росією може мати дуже немалі послідки політичні, особливо для Галичини, которій вона дасть і більшу політичну силу в Австрії, і може вліяти на підняття соціального стану народу галицько-руського. Тепер вп’ять я жду того ж самого недовіру читателя з галицько-автономного табору, який піднімавсь, як я говорив про широту інтересів російської літератури. Цей недовір уп’ять-таки виходить з того, що у Галичині не знають Росії і дивляться на неї крізь німецькі окуляри. А по німецьким голосам, у Росії нема нічого, окрім «брутального абсолютизму», которий виклав яко реакцію таку ж «брутальну негацію!» Так Росія і зостається, і будучність її хитається між двома полюсами: кнут та нігілізм, так як його розуміють німецькі бюргери; і тільки одні німці могли б направити цей колос на добру дорогу. Позаяк німці завсігди кінчать цією послідньою ідеєю, позаяк німецька печать завсігди з’являється солідарною іменно з самими реакційними мірами у Росії (як напр., против печаті, против женського вчення в університетах), позаяк ще недавно у Відні виставили книгу Вюрстембергера («Russlands volkswirthschaftliche Zustände»), котора доказувала, що принцип емансипації крестян у Росії був попсован наділом крестянам землі, т. є. тим, що одступлено од принципу емансипації у балтійських губерніях, де крестяне латиші і ести дістали од німців птичу волю без землі, та ще й з податками і з панською поліцією і т. ін., то вже одно це та ще й близьке знакомство з тим, як трактують німці усякий ступінь слов’янина, щоб вибитись із-під німецької опіки з її усюди одинаким непотизмом, мусили б одкрити очі галичанам на те, як багато правди у тому, що німці розказують про Росію і її громаду. Але брак фактів, брак книг, журналів і газет російських у Галичині, органічна привичка вважати німця авторитетом вдержує галичан од критики німецьких поглядів на Росію. А до того ще й видима ріжниця статутів конституційної Австрії і самодержавної Росії. Яку, скажуть мені, можна мати користь з Росії народові, живущому у конституційній Австрії?

Щоб порівняти як слід односну ціну австрійських статутів для Галичини, ми мусили б пуститись у порівняння дійсного стану суда, шкіл, податків, наділу крестян землею, громадського строю, земства і повітових рад, багатства народного і т. ін. Ми б раді узятись за таке порівняння, та, на горе, галицька література не дала навіть і статистики свого краю і народу. Однако, коли порівняємо Галичину і Росію хоть з самого слабого боку послідньої народної освіти, то побачимо, що у Галичині ще менший процент грамотних, ніж у Росії; додамо, що у повітових радах галицьких народ сільський менш представлений, ніж у земстві у Росії, особливо в Малорусі, що у Галичині нема суду присяжних і т. д. Про женську освіту, у которій Росія випереджає навіть і багато земель з старою цивілізацією (дивись, напр., статтю проф. Rambaud у «Revue des deux mondes», 1873, 15 mars, – «L’education des filles en Russie et les gymnases des femmes» – і п. Dino Padelleti – «Le donne alle universita di Zurigo ed. Edimburgo» у «Nuova antologia», 1873, V), здається, говорити нічого. А женська освіта і женська рівноправність – це одна з найдужчих підстав демократичного строю громади, так що і тут «хлопська» Росія показала вже свою дорогу, куди вона прямує. Не дурно ж і аристократична реакція у Росії так накинулась на студенток, не дурно і у Западній Європі буржуазно-німецька і шляхетсько-польська преса ще лютіше кинулась на них, ніж російські реакціонери. А головна одміна Австрії од Росії – це та, що хоч би Австрія мала й багато більш усякого добра, ніж Росія, та Австрії доля далеко менш зависить од неї самої, ніж Росії, у которої хоч би яка невигодна для неї катастрофа воєнна може одібрати тільки хіба Царство Польське по Віслу, та й то од цього втратять більш поляки, ніж Росія, бо в усіх других краях, не виключаючи і остзейського, 9/10 народу явно стоїть за Росію проти 1/10 часті сепаратистичної. Статути австрійські часом добрі, але кожний з них (1860–61, 1867) дававсь після межинародної катастрофи, а у 1870 р. єдино розумна система для Австрії, система графа Гогенварта, упала не стілько через нутренню опозицію, скілько через гніт з-за границі, з Германії, з которою так зблизилась найенергічніша і найосвіченіша часть австронімецьких країв, що й уперед усякий поступ Австрії у ділі державно-правнім буде зависіти не стілько од Австрії самої, скільки од Германії. Та ще мало: нехай статути австрійські гарні, нехай вони й виходять з власного нутреннього процесу життя австрійського, але вони не видумані слов’янами, до слов’ян не прикладаються, часом видумані прямо проти слов’ян, і слов’яни їми користуються тілько тогді, як де-небудь попадеться у них пролазка, яких, звісно, у XIX в. не може не давати усяка конституція. А найменш зв’язку з австрійськими статутами має галицько-руський народ, найменш користується він готовими статутами, найменш покористується і тими, які можуть змінити їх у близькому будущому. Хай і гарні статути У Австрії, та не од галичан вони вийшли, не для галичан зроблені, не галичанами прикладаються до діла. Од того-то й виходить, що у конституційній Австрії руські газети конфіскуються за саму м’яку критику Школьної ради, що мітинги руські закриваються, що товариства руські забороняються або по меншій мірі мусять леститись перед сильними мира сього, що у кінці кінців для слов’ян складаються у конституційній Австрії, а особливо у Галичині, такі перепони, которих часом нема і у самих абсолютних державах, та ще у добавок більш деморалізуючі громаду, і що хіба тільки і зостанеться одна міцна зв’язка слов’ян, а особливо галичан, з державою, що вони несуть свої гроші у державну касу. А коли добавити, що у Галичині самий енергічний представитель австрійської ідеї – німці і жиди щодня усе більш вихвачують землю з-під ніг сільського народу, то й вийде, що галичани у Галичині стаються не тільки не хазяїнами, але трохи не ілотами.

Ось де реальна причина, од чого по усіх слов’янських племенах у Австрії, у тому числі і у галичан, є партія, що шукає помочі за границею, і коли вона обертається до Росії, це зовсім натурально. Яка б не була Росія (а я, звісно, не стану малювати її раєм), але вона єсть і буде навірно: це усякий чує. Як не живе вона, а живе вона для себе, по собі. Що не має вона, а має вона це через власну працю, працю власної інтелігенції. Усякий прогрес її вбільшує силу її, організує силу її народу, а не других. Од того можна сердитись на те, що хто-небудь не так проводить ідею зв’язку з Росією (ми самі перві знаходимо, що чехи, галичани так проводять цю ідею, що тілько шкодять собі і Росії), – але не можна не признати натуральності цієї прихильності і надій на Росію у принципі 59). А до того навіть політичний інтерес Росії сходиться з інтересами борби слов’янських народів за своє життя, а інтерес державний сходиться з інтересами демосу у великому краю от Дніпра і Пейпуса до Ельби і Адріатика – демосу латиського, естонського, литовського, білоруського, малоруського, навіть польського, а далі й галицького, і других західнослов’янських. Ось де й уся причина тієї «мудрості», тієї «дальновидності російської політики», котору, послухати німецьких професорів і публіцистів, буцімто Росія наслідувала од Візантії. Мудрость ця у тому тілько і є, що навіть і тогді, коли Росія почне працювати і для чужих інтересів, і проти своїх – як це було після того, як Росія пристала до консервативної коаліції у часи французької революції аж до 1854 р., – історія працює за Росію: історія-бо сама розорила Польщу, підточила Турцію, Росії тілько досталось підбирати те, що само падало. А мудрі професори, що плачуться на хитрість Росії, не бачать, що поляки зробили з Москви Росію, притиснувши до неї Україну, що турки, англійські купці, бонапартисти, грецькі попи, а тепер німецькі шовіністи і струсбергісти піддержують симпатію до Росії у балканських слов’ян, що венгерська шляхта і німецька бюрократична і біржева сарана – перші пропагатори панславізму у Австрії, а польська шляхта – панрусизму у Галичині, що граф Бісмарк з’явивсь ініціатором згоди поляків з Росією і вніс панславізм і симпатії до Росії у Познань і т. д., і т. д.

І це усе робилось і робиться, коли і слов’яни, і Росія водились і водяться більш інстинктом, ніж системою, коли ні ті, ні другі, маючи у голові більш національно-державні ідеї, думаючи про те, як би зновити корону святого Вацлава або розширити «землю государеву» і т. п., ніж як уладити у ній всенародний добробит, коли ні слов’янські приятелі Росії, ні приятелі слов’ян і державної сили у Росії не знали ясно, у чому найголовніша сила Росії, і своїм шовінізмом, консерватизмом тільки одпихали од слов’янської ідеї луччі сили у Європі і самій Росії! Але вже після восточної війни 1856 р., коли у часи реформ вийшли наперед демократичні напрямки з російського западництва і з слов’янофільства, коли почала висказуватись ідея, котора стала пануючою ідеєю луччих голов у Росії і стає вже потроху, наперекір домовим, польським і особливо остзейським олігархічним ретроградам і консерваторам, провідною ідеєю нутренної політики у Росії, а іменно – що сила Росії найголовніша у крестянстві, т. є. у народоправстві, – з того часу виявились і принципи нової, більш народної і у той же час і більш свідущої політики і заграничної, положені зерна і новому слов’янофільству у Росії. Ця політика – союза Росії з прогресивними і навіть революційними ідеями, з масами народів однокровних і узагалі сусідніх, з народностями малими, доведеними воєнною і феодальною історією до стану хлопського. Перший ясно виложив теорію цієї політики, зливаючої луччі ідеї т. зв. западників, або космополітів у Росії з луччими ідеями слов’янофільства московського і українського, Герцен, виложивший у цілому ряді статей про Європу, Росію, Польщу, слов’янофільство ті ідеї, которих зерна до того можна було знайти у творах Шевченка про шляхту, поляків та у посланні до Шафарика 60). І як, по-видимому, мало сходиться з цими ідеями політика російського уряду і ідеї петербурзько-московських централістів після 1863 р., а усе-таки немало герценовського і шевченківського прийшло і в систему так званого «обрусения» і дало скільки-небудь живу силу цій мішанині пруських ідей на московсько-візантійській запарі. Тепер вже видно усякій неотуманеній голові, що дальше йти Росії з такою мішаниною не можна, і ця система хоть проводиться ще, але більш по інерції або через вліяння німецько-остзейське, не без мовчаливої піддержки самого феодального елемента у Польщі, которому лучче, щоб Росія тратила свої сили і популярність, ніж щоб народ і серйозні патріоти помирились з нею. Ті статті против цієї системи поверхностного обрусенія в защиту правих інтересів польської народності, в защиту усіх живих одмін невеликоруських елементів у Росії, які стали появлятись у журналах і газетах у Росії, як космополітично- або чисто російського народного напрямку («Вестник Европы»), так слов’янофільсько-народного («Беседа») і которих основні ідеї то тогді, то іногді пробиваються і у органах самої системи «обрусения» («Московские ведомости», «Голос»), показують, що не довго вже жити цій неорганічній і мішаній системі. Тепер, коли чого остається бажати од російської інтелігенції, так того, щоб петербурзько-великоруські ліберали, не переставаючи бути по ідеалам космополітами, поменше були «великоруськими сепаратистами» у інтересах, т. є. звертали більшу увагу на питання про «окраины России» і тісно зв’язане з ним питання слов’янське; вони тогді убільшили б свою силу і давали б свій напрямок рішенню національно-державних питань і помогли б швидше тому, щоб Росія ясно поставила собі ціллю у політиці нутренній і заграничній стати «організованим хлопством» з незбіжною автономією країв і народностей, бо хлопство не має інтересу ні в централізації, ні в винародовленню і само носить у собі чисті зерна народності. Може стати питання, коли і як завершиться цей процес, – але не може бути спору, що у Росії і серед космополітичного, і серед національного табору вже дуже вкоренилась, багато людьми зрозумілась ця ідея; а позаяк Росія сама пан своєї долі, то не можна спорити проти того, що з кожним роком вона буде посуватись до цього природного ідеалу. А це дасть їй велику силу у Слов’янстві, хоть би воно зосталось надовго розділеним між трьома політичними землями, як тепер.

Як би не далеко було до зреалізування цього ідеалу (ми думаємо, що не дуже-то далеко, але в усякому разі у таких ділах не можна лічити на місяці та й на роки – важніш усього, щоб сознавались і висказувались проводні ідеї), ми мусимо признатись, що боїмось не стільки за те, щоб російська громада не зрозуміла його, не здоліла появити нового народоправного і краєправного патріотизму російського і слов’янофільства, скілько за самих слов’ян западних, особливо австрійських, которі можуть задержати і патріотизм, і слов’янофільство у самій Росії у старій його формі. Судимо так з приміру чехів, которі досі не раз називали ліберальну партію у Росії німецькою, хоть самі виявили не раз самі німецькі погляди на Росію, думаючи про себе, а то й кажучи голосно, що Росія сама не способна до культури, і збираючись у Росії грати роль культуртрегерів німецьких. І вони справді узялись за неї, т. є. вбільшують бюрократично-ташкентський елемент на спосіб остзейських німців. Чехи не хотять зрозуміти ту правдиво патріотичну партію у Росії, котора ставить реальні інтереси нутреннього поступу і добробиту народу вище демонстрацій панславістичних і народного державно-воєнного величчя; чехи водяться без розбору з ретроградними елементами у Росії, которі іногді примішуються до слов’янофільства, але на ділі мало мають спільного з ідеями луччих слов’янофілів, – чеські авторитети не одобряли українського руху, а похваляли святоюрський непросвіщений централізм, так само як у себе чехи ставлять ідеї соціально-культурного народного прогресу нижче ідеї про корону святого Вацлава, водяться з ультрамонтанами і феодалами, централістично глядять на словаків і т. д. Про другі, менш розвиті народи серед австрійських слов’ян і їх національні партії і говорити нічого 61).

Однако ми маємо усе право надіятись, що такі незгодини, як та, яку терпить тепер чеська опозиція, такі факти, як те, що чехи побачили у Галичині на свойому боку тілько охаяну їми українську партію, що п. Палацькому прийшлось полемізувати з публіцистами їм же окриленого централізму російського, що у Росії антипатія до чеської еміграції у педагоги стала майже загальною і росте навіть і серед членів слов’янського благотворительного комітету, которий цього року рішив не давати субсидій імігрантам слов’янським, що комічна історія з греко-руською церквою у Празі (у которій один з кандидатів у чеські міністри тішивсь тим, що переробив святу Вероніку на святу Варвару) і з дзвонами, подарованими Московською городською думою, стала посміхом у Росії ще ранше і більше, ніж у Австрії, – що те усе поведе чеських патріотів до більш логічного народоправного поступовання, початок которого ми вже бачимо в більшій енергії, котору заявляє тепер перед старими чехами молодочеська партія. Аналогічні прояви ми бачимо і серед других слов’ян: словінців, галичан – треба тільки цим молодим партіям стати поміж собою у солідарність і привести свої погляди у логічний зв’язок з передовими соціально-культурними ідеями нашого віку. Це буде новий правдиво-освітній і народний славізм, на зміну тому романтичному славізму, що вже одслужив свою службу, а часом і шкодив слов’янському ділу, бо він увесь вкладавсь у слова, которі ще у минувшому століттю сказав лужицько-сербський філолог Френцель: Si par virtuti Slavis fortuna fuisset, orbis adoraret Slavica sceptra tremens 62). А такий новий, народний, мирно-освітній славізм не може не здружитись з Росією новою, на других, міцніших началах, ніж ті, на которих хотів дружитись з старою Росією старий романтичний панславізм. Цей новий панславізм мусить вбільшити сили кожного слов’янського племені і підняти силу слов’ян перед світом, як перед тим, що не хоче випустити з заліз своєї експлуатації слов’янські племена, так і того, що радий би бачити слов’ян самоправними, та боїться, що слов’янська сила послужить не волі і світлу, а темноті і неволі. Перед цим питанням – про це, як би подавленим тепер на власних землях слов’янам і через те одставшим у культурі од других народів, піднятись як людям освіченим і вольним, при сочутних голосах передових партій у других народів, – перед цим основним ділом те питання, чи буде три, чи два, чи один політичних союзів з слов’ян, є діло меншої ваги, і ми його не доторкуємся. Але що і у новій епосі славізму Росія з її літературою буде мати немалу силу, це можна проректи, поглядаючи на те, що і тепер у кожній землі слов’янській є прихильники Росії, що вона немало зробила для влегшання чужого гніту над слов’янами полуденними, що народ російський найчисленніший, а інтелігенція його вже і тепер замішується в усі великі питання, які займають громади передових європейських народів, що чужинці звертають тепер найбільшу увагу з усіх слов’янських племен й літератур на Росію і її літературу, найбільш вчаться російської мови.

Українцям у Росії, а галичанам у Австрії може предстоять велика будучність, а галичанам особлива користь стати посередниками між Росією і западним, особливо австрійським, слов’янством, не втрачаючи у власній оригінальності того, що є дійсно пригодного у ній для власного народу. Сказати, що українцям і галичанам лучче зайнятись тілько ділом власного краю, розвивати власну оригінальність, буде більш фразою, ніж ділом: українці мають мало шансів виділитись з Росії не тілько політично, але й культурно. Про політичний сепаратизм, як звісно, українофіли говорять тілько рідко у ліричних покликах, а серйозно і у прозі вони завсігди одрікаються од усякої тіні політичного сепаратизму. Отже, літературний сепаратизм, при тому, що усі реальні обставини тягнуть к солідарності з сусіднім, одноіменним, близькомовним народом, – це щось таке чудо невидане, которе для своєї зреалізації требує такого язикового дилетантизму, которого ні один народ, ні одна жива громада на світі ніколи не проявляла. Скоріш би була можлива федерація політична при одній мові, як це бачимо у Америці, або й повна самостайность політична при одній мові (як це бачимо у одрубності З’єдиночених Американських Держав од Англії, що може повторитись і Сибіррю), ніж така унія при двох так близьких мовах, з которих одній ще треба зорганізуватись. Інше діло, ніж сепаратизм національний, політичний й літературний, це рух до самоуправу земель українських (а не усієї централізованої України) у согласії з таким же рухом земель великоруських, рух до народоправства і до підняття з народу у культуру таких елементів, которі можуть її вбагатити, не псуючи і не розриваючи того багатства і сили, яка вже нажита укупі великорусами і малорусами. Інше діло стати у Росії як автономний і демократичний елемент, як плем’я, географією, історією, соціальними цілями близьке до слов’ян западних, – стати посередником між слов’янами всхідними і западними, між народами меншими, не маючими власної держави, і народом великим, зложившим національну державу. Українці сини тих русів, що жили автономними краями і народоправними городами хоть у наївному, та усе-таки федеральному союзі, – українці, прилучившись вольно до Москви, дали їй перевагу над Польщею і, значить, рішили питання всеєвропейської важності – кому достанеться первенство на сході Європи, – начепили Москві місію боротьби з турками, зв’язали її з западом Слов’янщини і Європи; український народ у останні роки своїм держанням у польськім повстанню вказав урядові російському, що подавити сепаративні тенденції на западних окраїнах можна тільки політикою, помагающою піднятись корінним масам народів. Хай же тепер українці возьмуть на себе місію служити опорою усьому автономному, усьому народному серед різних народів і країв у Росії, їх адвокатом перед центротяжними силами у Росії, як самий більший з автономно-народних елементів і у той же самий час самий рідний центротяжному, великоруському, беручий часть з великорусами у загальній роботі над культурою російською, цією найміцнішою ниткою, зв’язуючою окраїни з центром. Така праця дасть важність українцям серед великих і малих народів у Росії і дасть їм силу ще лучче працювати для власного краю і народу, ставлячи цю працю у широкі рамки не тільки російських, але й світових інтересів.

Не одрікаючись од своєї оригінальності і її виразу – мови, не розриваючи зв’язок, вироблених життям, але як близькі спільники українсько-російського народоправного і краєправного слов’янофільства являться в Австрії галичани. І тогді голос їх буде мати не таку ціну у очах других, як тепер. Самі по собі, при самій щирій праці для крайових інтересів, над крайовою літературою з народних елементів, для народної освіти і добробиту, праці, котора, правда, тілько може бути міцною основою і для більш широкої місії, – самі по собі галичани не можуть увійти далеко: вони для того дуже малочисленні та ще у добавок дуже пригнічені поляками, німцями, жидами. Я не стану, звісно, говорити проти чесної праці, яку веде хоть би товариство «Просвіта», п. Наумович, проти таких чесних замірів, які висказують люди, як п. Качала, у своїй політичній програмі, проти початків, як товариство «Побратим» і т. д. Без праці над народною літературою, організацією народу у товариства галицько-руському народу зовсім прийдеться загинути. Але трудно ж не бачити, що русини, обділені усіми статутами австро-галицькими, вигнані з повітових і городських рад, засуджені на меншість в соймі, загублені серед чужих людей і чужих інтересів у райхсраті, забувані або зневажані і централістами, і федералістами, і німцями, і слов’янами, не пускані (або ледве терпимі) у школи, випихані з посідання землі, самі далеко не підуть. Поки потроху, збираючи мале збіжжя або випрохуючи собі крихти з доходів од податків власного ж народу, будуть працювати патріоти галицькі над літературою, котора одна ще не однята у них, чужі елементи усе будуть розростатись, і народові галицькому прийдеться або уконець стати наймитом на своїй землі, або звернути надію на кроваву революцію. Щоб допомогти собі і скоріш вдержати той процес, которий випиха галичан з власного краю, треба галицьким патріотам вбільшати свою силу, взяти такий голос, щоб його не могли не важити тепер маючі власть у Галичині поляки, німці і жиди. Одні поклики на «правду» не поможуть: есплуататори стида не мають! Поклики на народ не мають теж сили, поки народ не зорганізований і не розвитий, а експлуататори іменно не дають патріотам організувати і розвивати народ: теперішні конституції так же дають багато способів задержувати роботу народолюбців, як і самодержавні монархії, та ще удобавок нейтралізують усі добрі заміри, могущі бути у династії, переносячи усю державну силу у руки парламенту, т. є. більшості сильних елементів, елементів експлуататорських 63). Поклик на Україну і поміч України багато не поможе Галичині, поки на Україні вона не буде мати за себе тільки кружки дилетантів, любителів української або й псевдоукраїнської прози і поезії або кілька хоть би і чесних фантастів. Ми бачимо, що тепер поляки раді сказати кілька демонстративних фраз на Україну, але тілько щоб покричати проти «Москви». А на ділі ці фрази не ведуть ні до чого. Правда, що не багато виграє галицький народ і од того, що кілька клерикалів і літераторів то кричать у меморандумах або у «Neue freie Presse» про свою лояльність і вірність чужій конституції у Відні, то напишуть у «Голосі», що Галичина плаче за Росією, як дитина, одірвана од матері. Тепер у Галичині одні покладають надію на централістів, другі на федералістів. По всьому видно, що німецькі централісти не дадуть галичанам нічого, а жидівські і польські постараються одібрати і те, що єсть. Уже од цього одного, та ще й од того, що слов’яно-федеральна партія хоть у принципі признає право усім народам жити по-своєму, не можна не признати, що галичанам достойніше йти з федералістами, ніж з централістами. Але трудно надіятись, щоб галичани, як народність, покористувались і од польських федералістів чим-небудь більшим, ніж одна-дві школи, тисячка-друга гульденів на книги: за два-три голоси у соймі, за демонстрацію, якою єсть союз галичан з польськими федералістами, більшої плати, широких прав не дають. Що ж до народу галицького, то йому мало буде користі як з буржуазно-жидівського централізму, так і з магнатського федералізму 64). Для помочі народу треба, окрім прямої домової праці для народу (це наше ceterum censeo 65)), ще союзу з народними ж напрямками; а таким може бути і є уже почасти російсько-українська демократія. З нею-то у союзі мусить виступити галицьке народовство – і тогді за кілька часу воно буде говорити іменем мільйонів організованого і продовженого європейсько-російською інтелігенцією хлопства. Час цей ще не настав, але наступа – і треба готовитись до нього, треба спізнати, де можуть бути вірні природні союзники галицькому народові.

Ми думаємо, що коли б галицькі народовці і тепер виступили як самостійний, але тісно зв’язаний з другими член російсько-української демократії, то й тепер би тілько вбільшили свою силу. Нічого боятись криків на «нелояльність», тепер вже не ті часи, щоб хто був наївно лояльним. Та усе одно ті, кому це треба, давно вже прокричали про нелояльність русинів. Тому виною не одні тілько святоюрські симпатії до «Москви». Чи давно і українофільство вважають в Австрії «нелояльною гравітацією до московської, або до революційної України»? Хіба й поляки, й німці, і самі рутенці не закидали цієї вини народовцям? Хіба ще недавно «Neue freie Presse» не писала, що коли «altruthenische Führer» 66) розірвали усі зв’язки з московськими панславістами, то народовці взяли у Києві од слов’янського комітету гроші для панславістично-федерального органу, т. є. «Правди»? Таких криків, таких докорів усе одно не втечеш! Пора ж говорити, як слід вольним, поважаючим себе людям, що шукають собі союзу і помочі на працю для свого народу, де хотять, де є природні союзники. Пора сказать голосно перед німецьким світом, що, не думаючи шкодити правдивим інтересам німецького, ніякі слов’яни не можуть же йти проти загальних слов’янських інтересів. Перед поляками ж галичани можуть виступити, як союзники тієї партії у Росії, котора рішила не дати більш у неволю руського народу польському клерикалізму і шляхетству, але не тілько не ворогує з природними правами польської народності у краях чисто польських, а готова подавати голос за права ці та ще й готова помагати самому польському народові скинути з себе пута клерикалізму й шляхетщини. Явне виголошення таких ідей буде, повірте, мати більшу силу у очах серйозних патріотів польських коли не на тепер, так на близьке будуще, коли не зараз у Галичині, де старовірська партія дужча, ніж у Познані і у Варшаві, так попереду у цих землях, а потім і у Галичині, ніж та часом з’являющася, двосмислена хвильова приязнь галицьких народовців з польськими патріотами, у которій поляки думають бачити згоду з їх теоріями про Польщу 1772 р., а русини tacitum consensum 67) на їх зовсім противні теорії, і поляки і русини не вірять одні другим 68). Звісно, конечно, також, що у заяву таких чесних поглядів на права народності польської і руської у Росії і у Австрії буде більш моральної сили і користі для народності галицько-руської, ніж тому, як «Слово», після скарг на спольщення Галичини, начне втішати себе і страшити поляків обрусінням Польщі і навіть германізацією Познані, тогді як консеквентним прикладом демократично-національних ідей і до Галичини, і до Западного краю Росії, і до Польщі галицький журнал міг би стати і тепер посередником між російськими і польськими націоналами і здержувати ті перескоки за границі права, які роблять тепер обидва боки і до чого приходиться більш усього терпіти галицько-руській народності і галицько-руському хлопу.

Свідуща солідарність галичан з українськими і російськими демократичними лібералами мусить не тілько підперти національні жадання русинів у Галичині, але вбільшати і їх сили на борбу проти панської і жидівської експлуатації, проти которої одна малочисленна галицькоруська інтелігенція і народ галицький не можуть виставити сильної організації, тогді як у Росії вже і тепер наділи крестянські, устави про торг горілкою у селах і більш численна інтелігенція демократичного напрямку суть підстави дужчої організації соціального демократизму. Звісно, що на цьому діло не стане і конечна організація Росії яко мужицької держави – чи з таким, чи з іншим політичним строєм – не дасть на себе довго ждати. Така-то Росія буде сильною підпорою народного напрямку у Галичині, которий, коли захоче стати практичним, то не може не зробитись соціально-демократичним. Уп’ять скажу, що говорячи так про характер народовства у Галичині і про відносини його до Росії, я не пишу ніякої політичної програми у деталі – такі програми міняються з часами; треба тілько намітити те, що не може не бути постоянним, бо воно є природним. А таке природне – єсть єдність інтересів народу руського у Галичині, Малорусі і Великорусі, єдність цілі передової інтелігенції галицької, української, великоруської і русько-європейської. Од того досить їм буде взнати цю єдність – і тогді вони зуміють знайти собі форми для неї, зуміють обернути у користь руському народові усяку форму політичну, вироблену історією.

Коли звести коротко докупи усе, що було сказано нами у характеристиці минувшого і сьогочасного стану літератури російської, великоруської, української і галицької і у тих виводах, що ми хотіли зробити на основі цього стану для діяльності української і галицької народної партії, то вийде, що ми мало що сказали нового, а хіба систематично зложили те, що вже не раз висказувалось, що ми систематизували status quo. Та інакше й бути не могло, бо цей status quo зложивсь хоть інстинктивно, але тим не менше органічно. Ми бачили, що у Росії є справді література всеросійська, руська, бо є життя і інтереси, громада, справді всеросійські; окрім неї, є й великоруська народна і малоруська народна, бо, окрім спільного життя і інтересів європейсько-російської громади, є маса народу великоруського і малоруського, для которих та мова, що для змішаної громади всеросійської жива, є мертвою. Ми бачили, що Галичина не може жити виключно російською літературою, бо Галичина не живе життям і у обставинах Росії, і те, що живе для Росії, часом зовсім мертве для Галичини. Значить, не може не бути і літератури галицької. Однако Галичина, не кидаючи своєї літератури і піддержуючи у Росії автономний український елемент, може користуватись літературами, що виробляються у Росії: найбільш усього українською, як самою близькою і мові, і матеріалу, а потім російською, як хоть і одмінною по матеріалу, та цінною по широті ідей, по реальності методу, як найближчою з усіх великих європейських літератур по мові і по духу і як представителем громади соціально-політичних інтересів і ідей, которі найближчі до інтересів галицько-руського народу. Таким образом, виходить, що кожна з чотирьох живих літератур у руському світові має свої природні круги, свої сфери дійства, як нутреннього, так і виходячого, і що їм, замість того, щоб поїдати одна другу, природніше йти у згоді і працювати кожна у сфері свого дійства. Щоб не збитись кождій з її природної дороги і щоб, перепутавши з-за суб’єктивних узьких доктрин і кружкових інтересів кожній своєї сфери з другими, не порвати і не розстроїти згідної праці, треба представителям кожної з цих чотирьох літератур завсігди, при кожному частному непорозумінню, повіряти ідеї і інтереси суб’єктивні, частні, кружкові, которі можуть здаватись національними, повіряти ширшими і всесвітніми інтересами – освіти і народу, його волі і добробиту. Отже, при усякій праці, особливо серед менших літератур, української і галицької, треба себе частіше питати: чи те або друге викликується інтересами освіти і народу, чи стане на пряму користь освіті і народові? Задавши тепер таке питання, ми, конечно, прийдемо до такого програму праці для української і галицької народної партії: праця над народною літературою, освітою і добробитом знизу угору. Правда, через це надовго, коли не віки, виділяється горішня сфера дійства – для російської літератури. Але це й без того так, а окрім того, ідеї цієї літератури не тільки не стоять проти принципу нашої праці для народу, але ще й можуть дати матеріал для неї, а політично-соціальні інтереси громади, которої ця література є голосом, не тілько не против інтересів народу нашого, а ще можуть піддержати його своєю міцною і широкою організацією. Ці ідеї і ця організація у додаток є тільки варіаціями тих ідей, тілько одною з кадр тієї організації, що обніма увесь цивілізований світ, що зветься наукою і народоправством. Це та конечна зв’язка, що зв’язує усі чотири літератури і громади руські і що в’яже їх з всесвітніми через саму широку. Так і будемо ж працювати над своїм народом найпрактичнішим методом знизу угору, з узького до широкого, дивлячись більш уперед, ніж назад. Sieh vorwärts, Werner, und nicht hinter dich! 69)

Поки будемо держатись цього принципу, не буде незгоди між галичанами, українцями, москвофілами, українофілами, русофілами, полякофілами, слов’янофілами, а буде спільна праця і боротьба тільки проти обскурантів і експлуататорів, як би вони не звались, хоть би вони брали яку-небудь із перечислених патріотичних фірм.

1873, 4-го (16) липця.


ПРИМІТКИ

1) Знищу, а ви збудуєте (лат.). - Ред.
2) Непорозуміння (лат.). – Ред.
3) Поганий солод часом псує всю масу (лат.). – Ред.
4) Для пояснення того, що я говорю вище і нижче про літературно-політичні симпатії публіки у Росії, я наведу кілька цифер, которі я маю тепер під рукою; а маю я цифри про підписку на журнали і газети тілько за три губернії – Київську, Подольську і Волинську – з календаря Юго-Западного краю пп. Борисова і Чубинського, т. є. за ті губернії, куди немало наїхало ради «обрусенія» елемента, которий мусить ділати по ідеї п. Каткова. У цих губерніях у 1872 р. получалось «Московских ведомостей» – 533 екз., «Русского вестника» – 68, «Голоса» – 246, «Биржевых ведомостей» – 186, «Беседы» – 6, а «Санкт-Петербургских ведомостей» – 399, «Вестника Европы» – 345, «Дела» – 174, «Отечественных записок» – 145, «Недели» – 53, «Знания» – 32. Значна цифра «Московских ведомостей» виходить не тільки од названої вище причини, але навіть і од того, що Москва на 1½ дня ближче до Києва, ніж Петербург, значить телеграмні новини можуть прийти швидше з «Московских ведомостей» у Київ. Од того у Київській губернії більш виписують «Московських відомостей», ніж «Санкт-Петербурзьких» (281 екз. «Московских відомостей», 179 – «Санкт-Петербургских відомостей»), а на Волині, куди через Брест швидше доходять петербурзькі газети, – навідворот («Мoсковских ведомостей» – 119, «Санкт-Петербургских ведомостей» – 143). Не можу оставити цифер цих, щоб не звернути увагу на деякі другі характерні речі. Так, «Киевлянина» йде у Київську губернію 1120, у Волинську – 98, Подольську – 86; значить, коли виключити Київську губернію, для которої «Киевлянин» має місцевий інтерес, то крайова, підцензурна газета має менше ходу, ніж кожна з столичних, безцензурних. Друга інтересна річ, що у краю получається руських журналів і газет 13 456 (з них офіційних – 4896), а польських тілько 3563, тогді як католиків-панів у краю більш, ніж православних панів і урядників. Факт той свідчить, що культура російська у краї узяла верх над польською, бо пани-католики або мало читають, або читають російські видання.
5) Про «Биржевые ведомости», «Русский мир», «Гражданин»16 я не споминав, бо про їх освічені люди інако не говорять у Росії, як зо сміхом, і треба мати недобросовісність і незнання віденських німецьких газет, щоб цитувати їх як серйозні російські видання або ще й казати, як «Neue freie Presse», що «Русский мир» – орган міністерства Мілютіна, которого демократичні і гуманні реформи у армії ця газета малює як гибель Росії.
6) Хоч-не-хоч (лат.). – Ред.
7) По тому, що діялось і тепер діється у Галицькій і Угорській Русі, я берусь пророкувати, що багато з тих, хто тепер з причини буцімто «русскости» одхрещується од «козацької України», будуть скоро одхрещуватись і од «Москви», як нові залізниці, що зв’язують тепер Галичину з Росією, зроблять своє діло, т. є. познакомлять ближче між ними обидві землі.
8) Звертаю вашу увагу на недавні статті п. Костомарова у «Вестнику Европы», 1873, 1–11, «Предания первоначальной русской летописи». Тут п. Костомаров не тільки зве і великорусів, і малорусів руськими однаково, але каже завсігди: «наши великорусские былины», як і «наши украинские, малорусские думы и песни». У які невиходні нетрі противуріч заходять у Галичині з нещасною термінологією, котра ділить Русь од Росії, можна бачити хоть у февральському номері «Правди» на 1873 р. У однім місці сказано²⁷, що «тут (у Галичині) не Калуга, а Русь», а у другому, у переводі Тургенєва, читаємо про руську ніч у Тульській губернії, ще дальш Калуги.
9) «Коментарі до московських справ. Короткий опис Pyci...» (лат.). – Ред.
10) Але звідки б, кінець кінцем, Росія не здобула ім’я, невже те, що всі народи (у землі, що звали колись Скіфія), які вживали слов’янські мови, визнавали обряд і віру грецьку християнську і в спорідненні називалися по-латині руські, розрослися до такої кількості, що або випхали всі між ними живучі народи, або втягнули їх у свій спосіб життя; значить, тепер усі вони називаються одним і спільним словом «рутени» (руські) (Цит. твір, Антверпен, 1557, стор. 2) (лат.). – Ред.
11) Майже у один час Казимір Великий, Гедимін і Семен Іванович Московський назвались володарями Русі, а ще раніш і князі Владимира Заліського і Волинського прозвались – «всея Руси». Так трудно було вдержатись ідеї роздвоєння на землі, де географія, і етнографія, і історія тягла до союзу.
12) Установчий факт (нім.). – Ред.
13) Треба, одначе, прибавити, що старшина XVIII-oгo в., котра давила народ і добивалась кріпацтва, говорила більш одною мовою з народом, та великоруські пани не менш тиранили одномовних з ними кріпаків своїх.
14) Боюсь, що мої тези не подобаються не тільки народовцям, але і панрусистам у Галичині і що послідні – nos amis – les ennemis (франц.: правда над усе. – Ред.) – перестануть пригортатись до єдності у Росію, побачивши, що граються з огнем або тікають од дощу та в воду! Та нічого робити: amicus Plato, sed magis amica veritas (лат.: Платон друг, а ще більший мій друг – правда. – Ред.). А про нежданності скажу, що поживемо – ще й не таке побачимо. Не треба бути пророком, щоби сказати, що, коли справді галицька молодіж «русского» табору познакомиться добре з духом російської літератури, то перейде у табір народовців, а «рутенці», которі тепер братаються з «русскими», почнуть і руками і ногами одхрещуватись од Росії.
15) При случаї замітимо тим, хто держиться такого німецького погляду, буцімто культура у Росії є діло тільки, як кажуть, брутальних мір Петра І і Катерини II (німцям вигодно так казати, бо через те вони піддержують свою славу культуртрегерів, – тілько не треба б їм вже зовсім ліберальничати і казати про бруталізм, бо вони-то й були лакеями цього бруталізму і, досі звучи Росію Knutenreich (нім.: державою канчука. – Ред.), перші стараються, щоб дискредитувати усі прояви свободи і самостійності громади у Росії) – скажемо, що новиковське общество, з которого веде свій початок європейська вольна громада у Росії, було розігнано ангальтською гувернанткою, котора казала про таких людей, як Новиков і Радіщев, що вони гірше Пугачова, і розіслала їх по монастирях та у Сибір.
16) Про Каразіна дивись, між іншим, статтю Герцена у «Полярной звезде», 1862 р., кн. II.
17) У своїй «Полтаві», звісно, Пушкін не міг зачерпнути багато українського народного елемента: не такий був тогді час, та й мало Пушкін міг знати Україну. Але у початкові періоди літератури важно, коли хоть як-небудь та нагадують про край, його історію і традиції. К тому ж Пушкін усе-таки старавсь спізнати Україну. Максимович розказує, що застав Пушкіна раз за своїм збірником пісень (1827 р.): «Я оббираю ваші пісні», – сказав йому Пушкін. Максимович же каже, що Пушкін дуже носився з «Історією русов» Кониського. Це усе звертало у столичних кругах симпатію до України і нагадувало про неї навіть і деяким з синів її. Треба сказати, що образ української дівчини у «Марії» начертав Пушкін не дуже гірше од пізніших і українських поетів, которі, як звісно, не дуже-то далеко зайшли в індивідуалізації народних, особливо жіноцьких, характерів. Щоб оцінити значення «Полтави» для українців у свій час, мусимо спімнути, що тогді, як вона явилась на світ (1828), по-українському про Україну нічого не говорило, окрім «Енеїди» і опереток Котляревського. У первих п’єсах Шевченко стояв дуже близько до манери «Полтави», та не дуже далеко ще і у поглядах, а од Рилєєва так і зовсім нижче.
18) Я думаю, що нелишньою була б і для Галичини стаття про Бєлінського яко чоловіка, которий мав велике вліяння на усю Росію. Письмо його до Гоголя обійшло у рукописі усю молоду громаду у Великій і у Малій Русі. Цілком воно було напечатано у Герцена у «Полярной звезде», майже усі важніші місця з його були приведені у «Вестнике Европы», 1872, №7. Я хоть і сам панрусист, а галицьким панрусистам його читати не раджу, щоб не одвертати їх од Росії, котора поважає такого чоловіка, як Бєлінський, рядом з Пушкіним, Гоголем, т. є. з найбільшими своїми геніями. До чого «впала» Росія, мої галицькі товариші-панрусисти можуть побачити з того, що у «Вестнике Европы» напечатав письмо Бєлінського з превеликими похвалами В.Чижов, сотрудник «Дня» Ів. Аксакова, і каже, що мислі висказані Бєлінським, «легли в основу обновляющейся России».
19) Бог з машини, механічна розв’язка (лат.). – Ред.
20) Зрівняй Шевченка:

В багні колодою гнилою
Валятись, старітися, гнить,
Умерти й сліду не покинуть
На (обезславленій) землі!³⁵ –

з листом Гоголя од 30 апреля 1829, од 24 іюля і т. д.
21) Польська література і навіть її українська школа не можуть бути поставлені рядом по їх важності для України не тільки з чисто українською літературою, але і з російською, через те, що поляки і польські українофіли ні разу не стали прямо на боці народу українського, ні у сучасності, ні у історії України з XVII-oгo віку. Польська література не виявила ні одного писателя, которий би не то як Шевченко, Марко Вовчок, але й як Тургенєв став би проти кріпацтва, а з самого Міцкевича, сучасника Гоголя, усе розказувала, як-то гарно було колись жити у старій Польщі; замість того, щоб піднести дзеркало кривим пикам сучасності, – або декламувала абстрактно про волю, не торкаючи того, як «злота вольность» польська тичеться до народу українського, що під польськими панами. Як красиво змальована історія України у Гощинських, Чайковських і т. д. у порівнянні не тільки з Шевченком, але й з «Тарасом Бульбою», думаємо, говорити нічого. Один тільки бік польсько-української школи може бути справді прийнятий і українцями, це той, которий представля Тимко Падура, хоть і невеликого таланту чоловік. Полякам нестає сміливості подивитись прямо у очі українському народові ні тепер, ні у XVII–XVIII в. – од того вони більш люблять дивитись на XVI-ий в. – на козацтво – не те, що боролось з Польщею, а те, що укупі з нею боролось з турками. А XVI-ий в. справді може дещо виявити в науку і українцям, і полякам, може показати, що були у них общі культурні роботи, та розірвалась та робота через те, що український народ і польська панська держава не зійшлись на соціальних ще більш, ніж на національних началах. Тепер, коли соціальна задача народу українського розв’язана трохи силами українськими і російськими, може бути і поновлений союз народу українського з Польщею, коли поляки одречуться од того, що колись-то розвело їх з народом українським. Звісно, новий союз не може бути таким по формі, як був колись-то у XVI-ім в., але усе-таки культурно-політична робота і боротьба за волю слов’янства може бути вп’ять піднята українцями і укупі з поляками. Яко педагогічна підмога можуть тут послужити традиції XVI-oгo в. і такі поети, як Падура. Правда, що тепер прийдеться не стільки українцям приставати до поляків, скільки полякам до українців, та, мабуть, у XV–XVI в. було те ж саме: і тогді литворусини більш супротивились німецьким рицарям, римському католицизму і помагали чехогуситам, боролись з турками, ніж щирі поляки.
22) Дивовижно (лат.).
23) Гоголь пише після 1-го випуску «Вечорів», що він жив літо з Пушкіним і Жуковським, що Пушкін написав тепер казки руські, народні, не то що «Руслан і Людмила», а зовсім руські. Жуковського, каже, і пізнати тепер не можна. Мов новий поет явився, уже чисто руський, а не німецький. З цього бачимо, що не тільки Пушкін, як сам Гоголь писав, був дуже у пригоді Гоголеві, але і Гоголь своїми українськими казками і піснями повернув Пушкіна на більш реальну дорогу і до народності. Інтересно, що статтю свою про пісні українські (1834) Гоголь начина такими словами: «Только в последние годы, в те времена стремления к самобытности собственной народной поэзии, обратили на себя внимание народные малороссийские песни». А сам-то Гоголь і був одним з первих, которі збудили «стремление к собственной народной поэзии», більш народній, ніж та, про котору казав сам критик романтичної епохи у Росії Полевой. Як послужила Росії тут (після В.Скотта) Україна, видно по Гоголю та по тому, що Максимовичеві та Цертелєва пісні вийшли ранше великоруських Сахарова (1836). Гоголь писав у первих письмах до матері з Петербурга: «Тут усіх інтересує дуже малоруське».
24) Самі чужинці, що вспіли познакомитесь з літературою російською, рівняють розвиття у ній великих обозрінь, що звуться у Росії журналами, з Англією. Тим-то дивно було нам недавно читати у польських газетах з поводу недавнього безтактного заборонення петербурзькою цензурною управою перепечатувати популярним виданням у Росії матеріали нової історії з спеціальних журналів, що у Росії зовсім нема спеціальних журналів, за виключенням «Русского архива», що мовбито пише про археологію (?), та «Знания», що пише про науки природні, і що як журнали російські перемішують документи історичні з переводами, то ця міра цензурна рівносильна смертному приговору над журналами російськими. Між тим печатаниям документів у Росії займаються «Русский архив», «Русская старина», «Чтения в Московском обществе истории и древностей», «XVIII-ый век», «ХIХ-ый век», «Исторический сборник», не рахуючи видань академій, археографічних комісій і т. д. (Ми не називаємо і видань медицинських і т. п.). Це спеціальні видання у Росії. Так звані учено-літературні щомісячні журнали у 30 печатних листів («Вестник Европы», «Отечественные записки», «Дело», «Знание» в Петербурзі і недавно «Беседа» у Москві) печатають інколи мемуари і історичні акти, а найбільш дають оригінальні і переводні статті, торкаючі усі важніші політичні, наукові, літературні діла Росії і Європи, обходячи хіба релігіозні. Розходяться петербурзькі журнали у 5000–8000 екземплярах, і який-небудь сільський пан, маючи 2–З журнали, може, не бравши у руки чужинецької книжки, слідити за усім, що робиться на світі.
25) Не кажучи вже про так званий петербурзький напрямок у літературі і громаді російській, спом’яну про те, що казав хоть би і Катков у часи з’їзду слов’янського у 1867 р., що «московська історія була тяжка». Катков не раз казав, що треба би столицю Росії перенести у Київ, бо Петербург стоїть у дуже невигоднім місці, а Москва дивиться більш в Азію, ніж у Європу. Не треба перемішувать, як це роблять німецькі публіцисти, катковського напрямку державно-централістичного, которий тільки того за великорусизм, що тепер Великорусь є основою держави, і которий може завтра стати таким же централістично-малоруським, з слов’янофільством, которе у основі своїй є  великоруська хлопоманія, также способна зв’язуватись з централістичними, як і з федеральними ідеями, так споритись, як і дружити з українофільством, на що є факти.
26) Нагадаю хоть про те, що і московські слов’янофіли були з числа самих ярих заступників наділу крестян землею, демократичного принципу, сільського строю, земських виборів і т. д. по усій Росії і на Україні, не глядючи на її «змосковлених» панів; а такі факти мусять показати, що тепер у жалобах на «перевертнів» і «омоскалення» України є немала доля риторики або переносу на українські діла поглядів, виведених на фактах життя австрійського, де національна партія німецька у всьому – і у школі, і у економії і політиці – завсігди піддержує то аристократичний, то буржуазний, то жидівський елемент напротив слов’янського – ради одного націоналізму, де поляки роблять те ж саме з русинами, та, правда, і з своїми власними хлопами.
27) Переважно (франц.). – Ред.
28) Тепер семінарщина у Галичині вменшається, але непомірно мале число слухачів руських на філософічнім факультеті показує, що чисто науковий інтерес і досі слабий або не може розвитись у Галичині.
29) Замічу при случаї, що у польській літературі реалізм безконечно менш розвитий, ніж у німецькій, од чого, і можливі у ній у 1873 року такі нісенітниці, як «Роwіeść Wschodu i Zachodu» графа Дзєдушицького або «Adska komedyja» Ленартовича. Господи Боже мій, у наші часи люди романи про Семираміду пишуть або діалоги на образ колишніх-то діалогів у Царстві мертвих; я уже про ясність ідей якого-небудь Ленартовича, що береться од плеча рубати усі питання соціальні, культурні і т. д., і не кажу! Усе думають у Віктори Гюго попасти! Та забувають тілько то, що у В.Гюго справді талант великий, ідеї прямо ліберальні – та й то його манера 30-х років вже надокучає у наші часи і його популярність підогріта гоненіями Наполеона III, нова французька школа Еркмана-Шатріана, Флобера, Золя одійшла по простоті і натуральності не тілько од Гюго, але й од Жорж Занд.
30) Такого закиду усього скоріше можна ждати од галичан – і у них він зовсім понятний, бо вони не мають можливості слідити за російською літературою, про котору і досі мають звістки найбільш од німців і поляків, т. є. або ніякі, або тенденційно вменшаючі силу російської літератури. Од цього я не дивуюсь, коли хто з галичан подума, що я дуже вже вбільшую розвиття літератури російської. Таку думку я бачу і у тому примічанню до моєї першої статті⁴⁶, у которому редакція «Правди» дуже вже через край лестно сказала про мене, але мов побоялась признати абсолютне широке розвиття російської літератури, а признала його у порівнянню тільки з малоруською. А між тим маємо такі факти – окрім приведених у II статті, – що, напр., книгу Бокля стали переводить у Росії раніш, ніж у Германії і Франції, що два послідні діла Дарвіна переводились у Росії з рукописі, що «Капітал» К.Маркса появивсь у Росії з коректур⁴⁷, що деякі статті, напр., Герб. Спенсера переводяться у Росії вже два роки назад, тоді як у Франції тільки тепер почали його переводити, що інтерес до нового будування науки соціології у Росії майже чи не більший, ніж у Германії і т. д. Ці факти свідчать, що російська громада спішить узяти часть в усіх найважніших питаннях наукових і культурних, которі займають громади передових європейських народів. Щодо українців, то як би хто не дививсь на будучність української літератури, а ніхто не може з них одректи того факту, що тепер освічена громада на Україні зв’язується з життям європейським не чим другим, як літературою російською, – а цей факт не може не обмежувати ходу української літератури і на будуще. Треба замітити, що Галичина, як руська, так польська, стоять і по свому географічному стану, і по свому провінціалізму особенно невигідно, щоб знати про Росію, невигідніше, ніж Варшава і самий Відень, бо у Краків і Львів не тільки не заходять журнали, газети і книги про Росію, але й книги і статті серйозних чужинців, як Ральстон, Леже, Рамбо і т. д.
31) В даному разі – побажання (лат.). – Ред.
32) Я дуже боюсь, щоб термін націоналізм своїм дуже широким буквальним смислом не затемнив того, що я хочу ним сказати, тим більше що самі національні напрямки у наші часи дуже змішуються з тим, що я хотів би одрізнити терміном народовство, і що терміни ці не в усякій мові можна виразити одмінними словами (у романських мовах таки є ріжниця – nazionale і populare (національний і народний. – Ред.), хоть романці, особливо італьянці, і менш усього діляться на класи, більш других демократичні, так що там до ророlо належить і аристократія більш, ніж де-небудь). Націоналізм появивсь наперед у французів, коли вони стали найдужчою нацією у Європі, потім він піднявсь у німців, котрі захотіли й собі бути такою, а дальш – у слов’ян. Націоналізм – це прив’язаність у власному народі до того, що робить його найбільш уражаючу ознаку, значить і до того часу історії, коли народ імпонував другим, до того устрою, культурного і соціального, який був тогді, як нарід найменш підпадав вліянню других. Націоналізм має собі підставу у тих інстинктах, которі виробили у всхідних народів жидівство, китаїзм і т. д. От од чого націоналізм і у наші часи дуже легко зростається з воєнним духом. От од чого націоналізм у французів і німців зростається з імперіалізмом і Drang nach Osten (хоть би іногді і з примітками «ідей 1789 р.» або вольного духу Тацітової Германії і культуртрегерства, а з другого боку, од клерикалізму, як бачимо по Жозефу де Местру⁵⁶ або по Шлегелям), у італьянців ріднився з поклонами Римській імперії, а то й самому папству (неогвельфізм), у поляків і венгрів – з олігархізмом, у великорусів – з царизмом і т. д. Коли нація яка попалась у неволю або стратила власну державу, то націоналізм зростається з поривами до волі, становиться більш демократичним – і це тілько й дає йому прогресивну силу у XIX в.; але й то, коли болгарин згадує Крума, сербин Лазаря, словак Святополка або й наш брат українець Хмельницького, то не тілько од того, що за часів їх не було турка, німця, московського (?) пана і чиновника з царем угорі, – а од того, що тоді й наші «чуби другим голили», як нам тепер голять. Коли хід історії зробив те, що ознаки національні вдержались найбільш (а це майже скрізь так) або виключно у простому народі – як це переважно случалось у Слов’янщині, – тогді й націоналізм становиться ще більш демократичним. Але ми маємо приміри, що демонстративна симпатія до деяких мужицьких ознак становиться тілько одним з придатків націоналізму воюючого і зовсім не обов’язує націоналізм до правдивого демократизму, до підняття прав мужика. Так, німка Катерина II з радості, що стала «північною Семирамідою», завела при дворі форму для фрейлін – великоруський сарафан і кокошник, що не забороняло їй роздавати в кріпацтво мужицьких її оригіналів; так польські  балагули⁵⁷ в українських костюмах, їздячи по Україні, били добре батогами українського хлопа і т. д. У наш вік націоналізм – ця дуже стара пісня, як розібрати її, – часто зв’язується з новою – про волю і про демократію, народоправство. Але справдешній народоволець не може бути націоналом, не може бачити ідеалу позаду; не сила і слава його національності, а добро його народу – ось його ідеали. А ці ідеали – космополітичні, і час для зреалізування їх – попереду. Народовець може поважати історичні форми життя національного тільки тогді, як вони мали або мають зерна його космополітичних ідей, може будити почуття національні тільки такі, которі ведуть до зросту волі і обичаїв мас народу, – він може любити родину свою тільки яко місце, де він найлегше може працювати для чоловіка.
Українофільству, т. є. націоналізму серед народу зовсім хлопського, усього б легше стати не націоналізмом, а тільки одною з форм космополітичного народовства – так воно й буде, надіємось; вже Шевченко дає право такої надії. Але й українофільство не могло утекти од общої часті всіх національних напрямків. У 40-ві роки воно мало багато шляхетського – було чимало мазепинським гетьманщинофільством, як то можна бачити і з сатиричних заміток самого Шевченка у «Посланію до земляків» і іншому. У новіші часи воно стало яснішим народовством, хлопоманією, але зате багато з потомків старшини мазепинської, що було вже тішились костюмами українськими а навіть переписувались з українськими літераторами по-«свому», а не по-«московському», одлетіли у табор п. Каткова і стали писати статті о неможливості української літератури, давати субвенції святогорцям і т. д. Але при усьому «хлопоманстві» новішого українофільства ми б сказали, що і нові Палії – як і старий – не дуже-то розірвали з старим Мазепою і брали часто форму, історичний націоналізм, за суть діла, за прогресивне народовство, через що й самі вменшили свою силу, як то ми хочемо показати у тексті.
В Галичині, здавалось би, ще менш є підстав для історичного націоналізму, бо віки державної самостійності і воєнної слави Галичини були так давно, що народ вже забув про них, бо усі класи повищі, которі у минувшому носили у собі силу національно-державну, не дбають зовсім про дійсне добро народу, – одначе й тут на першому плані у патріотів ми бачимо скарги, що «потомки князів стали жебраками, що шляхта не дба про величність церков і т. п.».
33) На зразок (лат.). – Ред.
34) Див. поправку М.Драгоманова, наведену у примітках.
35) Наочний доказ провини (лат.). – Ред.
36) У 1860-і роки часто доводилось замічати, що то з недостатку нових видань старих українських праць, то з реакції против українізму багато дечого про мову українську, про пісні, про старовину київську, про «Слово о полку Ігореві» і т. п., що вже у 1840 р. визувалось як аксіома, зовсім було забуте.
37) Занятно, що те ж саме ми бачимо на недавніх примірах у провінціальних літературах у Франції, де слугам Наполеона III приходилось переводити «Марсельєзу» на бретонську мову, а бретонські і провансальські поети почали писати у 1870 р. воєнні пісні, а далі маніфести, політичні брошури, а далі й популярні наукові статті і книжки, окрім того ідилічного і віршописного дилетантства, яке панувало у них до війни 1870 р., та романтичних згадок про колишню славу. Дивись «Armana Prouvenzau», 1871–1872 р., і статтю Gaidoz’a «La poezie bretonne pendant la guerre» у «Revue des deux mondes», 1871, 15 decembre.
38) Добролюбов, наслідник Бєлінського, при первому після амнестії виданню «Кобзаря» одвітив на питання, чи можлива українська література: «чому ж не можлива, коли українські писателі, як Шевченко і М.Вовчок, так гарно малюють побит народний», – і вказував українській літературі практичну дорогу: книги для народної освіти, которих, як каже Добролюбов, немає ні для Великорусі, ні для Малорусі нарівні. З тої пори як перемінилась ця пропорція! Скажуть: усе через «московське ненажерство». А нащо ж «конституційна Австрія»?
39) Говоримо тілько про те, що напечатано у «Правді».
40) Та треба сказати, що після свого поновлення «Правда» не дала ні однії наукової статті і навіть і етнографічного матеріалу, окрім «Сави Чалого», – а між тим багато народних пісень і казок, по меншій мірі, не нижче і як літературні твори, ніж оригінальні писання наших белетристів і поетів.
41) Двозначна, скерована в бік (франц.). – Ред.
42) Як з іменем Києва зв’язується невольно щось панславістичне, видно хоч би у тому, що, як тілько назначено було зібратись російському з’їзду археологів на 1874 р. у Києві, так натурально явилась ідея, щоб туди покликати і западнослов’янських учених і зробити там виставу слов’янських древностей (до XIV в.). Було б дуже жалко, якби галицькі учені з народної партії не явились на той з’їзд і не помогли тій виставі досилкою речей, фотографій і т. ін., з которої може заснуватись у Києві музей, що буде свідчити про місце України, або лучче Київської Русі, у Слов’янщині.
43) Які історичні неправди намалював Матейко у «Стефані Баторії», напр., думаємо, розказувати нічого неполякам і не німецьким централістам. А у Відні виставлена картина другого небезталанного живописця польського – на яку тему, як би ви думали? Ріхард Вагнер дає концерт при дворі королеви Бони, а слухають його у костюмах XVI-oгo в. Моцарт, Бетховен, Ліст і т. д.
44) Ми маємо тепер вже трьох музиків, которі виявили себе виданнями українських пісень. Це п. Лисенко у Києві (2 вип.), п. Рубець, професор консерваторії у Петербурзі, що, окрім 3 випусків пісень, видав недавно ще 216 мотивів і організував у Петербурзі хор співців, п. Чайковський, професор консерваторії у Москві, що упорядкував 1 випуск дитячих пісень великоруських і малоруських. Од цих пп. ми можемо надіятись коли не опер українських, таких, які Глинка зробив з великоруських мотивів, то хоть основи для них. З «Киевлянина» бачимо, що п. Лисенко написав музику на куплети у оперетах «Різдвяна ніч» і «Чорноморський побит». Добрий це, може, буде початок, але це усе-таки іграшка, усе дорога «Наталки Полтавки», а не поважна опера. По усьому видно, що музикам-українцям бракує лібрет, бо драматична література на Україні не цвіте, а у Росії тепер композитори майже прямо беруть драми Пушкіна, Мея лібреттом для опер. Ми провидимо ще одну трудність для української опери: це питання про мову лібретта, особливо од того, що у Петербурзі і Москві (а там тілько є великі трупи співців, та й завсігди подобає пророку явитися в Ієрусалимі) український текст був би не зовсім можливий. Так як у опері діло головне – музика, то ми б подали голос за російський текст українських опер, щоб тілько дати їм ширшу ходу. Але треба сказати, що у столицях дуже люблять українські пісні і оперетки, і такі старомодні, як «Наталка Полтавка», що недавно грались У аристократичному клубі у Петербурзі, а недавно з «Санкт-Петербургских ведомостей» ми побачили, що примадонна російської опери у Петербурзі з великим мастерством співає українські пісні, которими робила фурор на двох концертах у Варшаві. Це усе показує, що для опери української є і співці, і публіка, – нема тілько опери.
45) Щиросердно (лат.). – Ред.
46) Ще раз спитаймо, од чого «Основа» мала тілько 800–1600 підпищиків, а «Современник» – 4000–5000? Од того, що «Основа» говорила тілько про діла українські, та й то більше про минувше, ніж сучасне, а «Современник» – про усю Росію і Європу. Отже, життя самої України зависить од такого чи другого ходу культурного, соціального, політичного усієї Росії, а цей зв’язується з життям Європи. Ніхто не скаже, що треба українцям усім залізти тілько в романтично-літературні інтереси, – усякий признається, що навіть самий зріст, напр., української літератури і школи зависить, напр., од закону про печать, од сили земських і громадських прав у Росії і т. д. Значить, українці конечно затягуються в літературу і політику всеросійську, значить, український журнал, щоб мати таку ж широку публіку, як всеросійські, мусить давати такі ж статті по всеросійським і всесвітнім питанням, як і «Современник», «Вестник Европы» і т. п. А тут конечно і случиться те, що і случиться завсігди з українцями ученими і літератами, близька і готова мова одтягне їх од праці над виробкою нової, хоть би колись і ще ближчої до української народної, і український журнал фатально стане 2/3 російським, а 1/3 українським і по матеріалу, і по мові. Можна плакати на це – та що ж, коли «ин закон противувоюющ во удех наших».
47) Яку я бачив у всій її немічності і великою частиною якої я й сам був (лат.). – Ред.
48) Недавно хіба ми не читали примітку до слова райя, що так і москалі звуть українців хахлами, цебто відносини малорусів до великорусів рівняються до сербо-турецьких? А то, що й на Україні великорусів звуть кацапами, то й нічого! Те й діло, коли зайде річ про самостійність мови і літератури української, читаємо фрази: «Москалі кричать» і т. п. А хіба Даль і сам Лавровський, хіба Чернишевський, Добролюбов, Пипін, А.Григор’єв і не москалі?
49) Недавно заявлена у «Правді» ідея п. Сакуна⁸⁸ про те, що треба вибирати з діалектів українських форми (логічно також і слова), найодрубніші од великоруських, є свого роду прогрес перед доктриною, по котрій для нової української літератури, брано слова, форми і т. п. польські, слов’янські, а й латинські, аби тільки виробилась оригінальна мова. Але й пан Сакун ставить на первому плані оригінальність мови, а не її зрозумілість, т. є. пряму вигоду народові. Можна і з живих діалектів вибрати такі форми і слова, що в сумі вийде мова мертва і непонятна; це не буде мова – більшість мови більшості народу, – а коаліція меншостей. І п. Сакун націоналізм а tout рrіх (франц.: за всяку ціну. – Ред.) ставить вище нужд і пригоди народу.
50) Дуже добре (нім.). – Ред.
51) Щось подібне недавно висказав один галицький кореспондент «Голосу» (н-р. 167 з р. 1873), боронячи стару галицьку партію од укору «Вестника Европы»: чому вона не дба о народну освіту. Тому, каже, що усі школи оддані у руки поляків (?), та, по логіці проводирів галицьких, нехай лучче народ буде у невіжестві, ніж деморалізується національно і морально(?). Спитаємо: чи є лучча основа для деморалізації, як невіжество?
52) Ми боїмось, що хто-небудь з противників «Просвіти» підхопить наші слова і скаже: «От бачте, які послідки праці вашої вказує сам ваш приятель». На це скажемо, що такі ж самі послідки ще гірші були б, якби зовсім ніяке руське товариство не взялось за руську освіту у Галичині, а школи у ній зостались би у руках німців і поляків; ще гірші послідки були б, якби школи і література виключно були у руках святоюрців, бо вони ще більша психологічно-язикова мішанина, ще більш носять у собі польського і німецького, тілько із старішого. Ні культури, ні мови російської вони б не завели у Галичині не тілько через те, що цього б не дали їм німці і поляки, але через те, що вони самі до того не здольні. Партія «Просвіти» усе ж заведе світську просвіту і школу, ближчу до народного галицько-руського духу і мови, і вже по цим двом причинам ближчу й до самого російського, як це не чудно здається. Окрім того, ми говоримо про такі послідки, тілько поставивши наперед, що спеціально галицька інтелігенція не буде у взаєминах з українською і російською, чого, як побачить читатель, не може бути.
53) Характерний примір того, як життя галицьке виробля моральні одміни, зовсім окрімні од російсько-українських, можна бачити на виданнях «Просвіти» для народного читання. «Зорі» (окрім хіба почасти VI кн.), «Життя...» і «Пісні о святім Николаю, Юрію», «Фармазони»⁸⁹, которі визвали гарячу хвалу од обох партій галицьких, хоть і написані мовою, досить близькою до української, одначе самому щирому українофілові здаються то методом своїм, то матеріалом чимсь до того старосвітським, до того наївним і не похожим до того ідеалу, який мають передові люди у Росії (і на Україні) для народних книг, що самий щирий українофіл скоріш дасть хлопцеві дальшу по мові великоруську книжку про географію, фізику і т. ін., ніж ці гарненькі по мові, але дуже легенькі по нутренності своїй книжки галицькі. Як несамостайно односяться у Галичині до німецької і навіть польської культури, видно вже з того, як копіюють галичани усякі культурні терміни у їх німецькій, польській або латинській формі, насилуючи власну фонетику і граматику (телеграм, деклямація, факта, студія наукові, урльоп і т. д.). Такі поверхні знаки свідчать і о слабості нутренньої самостайності.
54) На тому, як не зможуть приладитись до Тургенєва святоюрські прихильники російської літератури, можна бачити найлуччу піддержку наших слов. Чули у Львові, що це найбільше люблений у Росії з живих белетристів, – бачуть, що треба б познакомити з ним публіку галицьку, коли вже раз пішла розмова про єдність літератури з Росією. А що з його вибрати, ніяк не знають, а виберуть, так якраз попадуть на слабіше і якраз поминуть найлучче, найхарактерніше і найлюбленіше у Росії. Так, названих романів Тургенєва святоюрці не можуть оцінити раз через те, що типи народової громади у Росії чужі Галичині, а друге – і не можуть буть симпатичними клерикалам, для которих не тілько Базаров («Отцы и дети»), до которого суб’єктивну симпатію недавно (у мемуарах) заявив сам Тургенєв, але й Рудін і навіть Лаврецький («Дворянское гнездо») покажуться страшенними нігілістами. З другого боку, не можуть святоюрці знайти смаку і в тих повістях Тургенєва, у которих він малює простий народ («Записки охотника», «Муму», «Постоялый двор») і котрі багато критиків у Росії вважають навіть за найлуччі твори Тургенєва; це буде хлопство, ненависне святоюрцям! От вони і вибирають хіба таке зовсім плохе діло, як «Жид» (у «Бояні») або, хіба-хіба, як «Первая любовь», що тепер печата «Слово», що хоть і лучче от «Жида», але усе-таки одна з слабіших повістей Тургенєва, бо не має ні одного широкого характеру, ніякої соціальної ідеї і навіть по самим психологічним фактам нічого місцевого, руського, того іменно, чого ніколи не зрозуміти рутутцям.
55) Галицькі та малоруські оповідання (франц.). – Ред.
56) Надто пізно, святий падре, надто пізно (італ.). – Ред.
57) Цензура звичаїв (лат.). – Ред.
58) Непохитне, священне (лат.). – Ред.
59) Що тепер вже в Європі люди безсторонні дивляться на це діло, як і ми, об цьому можна пересвідчитись, прочитавши книгу п. Louis Leger’a «Le monde Slave» (Paris, 1873, Didier), а особливо стор. 49–55. Та тепер вже і у поляків (особливо у Варшаві) переміняються погляди, особливо у молодіжі, на Росію, т. є. освічену громаду і літературу у Росії. Ця переміна йде паралельно тому, як Варшава становиться центром правдиво ліберального напрямку у польській пресі. Інтересно, що «Warszawski rocznik literacki» (1873), один з органів цього напрямку, назива з поводу комедії краков’янина Наржимського «Pozytywne» Галичину гнилою, а Краків запліснівшим містом, до которого ніякі здорові ідеї не прививаються. Ще раз замічу, що галицько-польська громада і преса не може не мати сили і у русинів, між которими вона держить неправі ідеї і о Росії, її громаді і культурі.
60) Вказуючи на Герценове слов’янофільство, я, звісно, не берусь ділити усіх деталів його ідей «про старий світ і Росію», з которих багато було нанесено злобою для реакції 1849–59 рр. і стверджено гегеліанськими ідеями про ступенну зміну народів в історії (Stufengang). У Герцена важні не ці одміни слов’янофільства і русофільства, а основні ідеї, примиряючі слов’яно-руський демократизм з старослов’янським автономізмом і западноєвропейською свободою розуму, которої знати не хотіли московські слов’янофіли, як і польські, которі у добавок не хотіли знати і демократії.
61) Ми вже раз казали, що справдешню російську літературу, справдешню російську просвіщену громаду, джерело усякого поступу, що вбільшує і силу державну Росії, хоть і не кричить про те, робить та література і громада, котора вийшла з так званої колись партії западників. До цієї літератури належить і Пушкін, і Лєрмонтов, критик цієї літератури Бєлінський оцінив первий і вияснив Гоголя, которого згубили псевдопатріоти; з кружка западників вийшов Тургенєв, Герцен і нова післягоголівська література, критик которої, Добролюбов, вияснив і самого народного з писателів великоруських, теж не раз попадавшогось у слов’янофільські доктрини, – Островського. Западники вказували на ахіллесову п’яту Росії, рабство, тогді як, перед восточною війною і у часи її, псевдопатріоти і українофіли кликали Російського орла на Драву, Мораву і т. п. або перекладали у стихи (Язиков, князь Вяземський і т. ін.) і у прозу (Погодін) солдатську поговорку: «шапками закидаєм! – наша матушка Расея всему свету голова» і т. ін. Чия вийшла правда, яка Росія стала дужча: дореформена чи посліреформена, – думаємо, нічого питати. Без спору, і між слов’янофілами були люди, як К.Аксаков, П.Кирєєвський, Хом’яков, которі часами бачили ту ахіллесову п’яту, і молодші слов’янофіли (Ів. Аксаков, Гільфердінг, Самарін і др.) чесно послужили новій Росії у часи емансипації крестян, але їм ніколи не удалось одірватись конечне од обскурантної, холопсько-шовіністичної партії, котора колись заявляла себе реакціонними мірами Шишкова, Магницького ⁹¹ і др., самодовольними речами Погодіна, котора заставила Гоголя одректись од своєї луччої слави і видати «Переписку...» і т. д. Од того і тепер до слов’янсько-благотворительних комітетів примазується багато реакціонерів, обскурантів, бюрократичних ворогів реформ у Росії і самі бюрократичні виродки колишнього западництва, як кружок Каткова, которий колись так сміявсь над слов’янофільством і од которого хотів так одрізнитись чесний Ів. Аксаков. Ці усі примазки до слов’янофільства у Росії зовсім закривають ті добрі зерна, тих чесних і освічених людей, тих правдивих слов’янофілів, правдивих любителів народу у Росії і у слов’ян, які є і тепер між членами слов’янських комітетів; ці примазки і безрозборна дружба западнослов’янських патріотів з цими комітетами є причиною опозиції, яку ведуть правдиві представителі російської літератури і політики проти слов’янофільської пропаганди у Росії і за границею – і не хотять оцінити, яку силу може мати слов’янофільство, як і питання про «окраїни» Росії для пропаганди народоправних і краєправних ідей у Росії. Вина тут обостороння, але більш на боці западних слов’ян, ніж цих російських западників, которих неправо звуть слов’яни западниками, а то і німцефілами, і которих правдивіше було б назвати справдешніми ультраросійськими або й великорусько-петербурзькими сепаратистами. Правда, щоб це усе зрозуміти, треба добре знати історію літератури і громади у Росії за останній вік, але кому ж би й знати це, як не приятелям Росії у Слов’янстві? Багато і тепер без великого труда можна зрозуміти про ці діла з Герценової книги «Du developement des idées revolutionaires en Russie», з статей п. Пипіна «Характеристики...» і пр., з розбору речей п. Погодіна у «Вестнику Европы» за 1872 р. і т. д. Будемо надіятись, що українці заповнять ту порожноту, яка ділить слов’янофільство од западництва, западнослов’янських націоналістів – од великорусько-петербурзьких прогресистів: Київ самою природою поставлений не тілько свого роду вікном з Росії у Європу, як і Петербург, але й свого роду серцем Росії, як і Москва, – і це йому признача особливо важну місію у Росії і Слов’янщині, котору він і одправляв не раз, хоть більш інстинктивно, здається, ніж свідущо. А свідуща місія його стане великою, коли українці почують себе українцями, зорганізують свою силу, але піймуть і те, що Київ не тільки центр України, але один з центрів усієї Русі. Еге, панове, Київ оblіge є і централістів, але й сепаратистів, і у Росії, і за Росією. Хто раз його признав, той підорвав московський національний партикуляризм, петербурзький державний централізм, той признав українофільство, але у той же час заніс руку і на партикуляризм український, і, наскільки Галичина не хоче відриватись од України, то й на галицький. Ми маємо, одначе, кріпку надію, що «чесний» Київ перемеле усі непорозуміння у добре європейсько-слов’яноруське борошно!
62) Якби хоробрість слов’ян дорівнювала їх долі, то світ тремтів би перед слов’янським скіпетром (лат.). – Ред.
63) Навіть самі поляки іногді признаються, що народ галицький не бачить старання про себе од урядових елементів. Так, недавно «Dziennik Poznański» з поводу неспокоїв коло Тарнова наговорив попереду звичайних фраз про московських агентів, а потім сам мусив признатись, що у Притарновськім краї завівсь дійсний голод, не глядючи на багатий врожай, і що dla ludu, Bogiem а prawdą, mówiąc, rzecywiście nic się nie robi (польськ.: для народу, кажучи по-Божому і по правді, дійсно нічого не робиться – Ред.). З другого боку, та скорість, з якою галицькі партії звертають надії на ріжні побічні елементи, як Москва, Відень, польські магнати, вказує не тільки на одну малу розвитість чуття самостійності у галицькій громаді, але й на те, що усім у Галичині ясно, що одних власних сил не стане, щоб оборонити руський народ і народність у сім краї. Усі згодяться на те, що треба шукати помічника. Біда тілько у тому, що більша часть спільників, до которих прихиляються галичани, така, що дума тілько покористуватись ними, а їм користі не приносить, бо не має у своїх принципах нічого прихильного до народу галицького.
64) Ми не сміємо вказувати нікому політики у деталях і, звісно, вважаємо принципи руської федерально-слов’янської політики, як їх виложили п. Качала і Загірний⁹², більш достойними слов’янина і чоловіка, ніж ті, которих держаться святоюрські централісти узагалі і у ділі виборної реформи почасти. Але ми боїмось, що п. Качала і йому подібні більш гарячаться для других, ніж для себе, і думаємо, що народній партії у Галичині було б лучче, виявивши свої принципи теоретично, на практиці усунутись поки од усякої агітації політичної, поки ця партія не вкріпить свої сили працею над народом через товариства і поки не зорганізуються коло неї напрямки і партії, которі будуть зовсім рідні по ідеям тому напрямкові, которий одверто вискаже галицька народна партія. Інакше вона усе буде більш для других працювати, ніж для свого народу, як і святоюрська партія. Мені здається, що русинам обох партій було б достойніше замість того, щоб тільки працювати для чужих інтересів і споритись між собою з-за чужих форм федералізму і централізму, достойніше б було усунутись од усякої ініціативи по таким загальним питанням, а поєднавшись і виставивши програму своїх потреб, налягти на виборну агітацію, добути собі якнайбільше депутатів, которі б чи у сеймі, чи у райхсраті (куди, як видно тепер, прийдуть і федералісти), потребували б своєму народу його природних прав.
65) Говоріть, не говоріть, а я своє зроблю (лат.). – Ред.
66) Староруські проводирі (нім.). – Ред.
67) Безмовно погоджуються (лат.). – Ред.
68) Галицькому читателеві нічого приводити багато примірів того, що польські газети коли не ворогують проти української і народної партії у Галичині, то говорять про неї як про таку, котора має надію на розвиття своєї народності тільки з помоччю поляків, которі прямо хотять повернути стару Польщу 1772 р. А як дивляться передові українофіли у Росії на цю Польщу, видно з слів Шевченка: «була колись шляхетчина, вельможная пані... було колись... та що з того», – або з статей «До поляків» у «Основі» п. Куліша і Костомарова, которий у монографії «Последние годы Речи Посполитой» прямо признав розділ Польщі з боку Росії самим правим ділом з подібних йому у історії.
69) Вернер, дивись вперед, а не назад (нім.). – Ред.
 

ПРИМІТКИ РЕДАКЦІЇ.
Вперше за підписом Українець надруковано в журналі «Правда», 1873, ч. 4, стор. 158–165; ч. 5, стор. 189–196; ч. 6, стор. 221–226; ч.16, стор. 559–564; ч. 17, стор. 621–631; ч. 18, стор. 652–659; ч. 19, стор. 682–690; ч. 21, стор. 706–718; 1874, ч. 1, стор. 20–28; ч. 2, стор. 59–69; ч. 3, стор. 107–116; ч. 4, стор. 155–163; ч. 5, стор. 203–211; ч. 6, стор. 259–268; ч. 7, стор. 297–308; ч. 8, стор. 337–342; ч. 9, стор. 380–386.
Вийшла й окремою відбиткою (передрук з «Правди», Львів, 1873). Автограф невідомий. Подається за першодруком.
¹ ...чи може бути згода між «русинами» і русскими»... – Йдеться про редакційну статтю «Чи може у нас бути згода між русинами а „русскими“?», надруковану в «Правді», 1873, ч. 1, стор. 38–43; ч. 2, стор. 82–87; ч. З, стор. 129–132.
² «Боян» – газета «москвофільського» напряму. Редактором був В.Стебельський.
³ «Битва русских с кабардинцами»... – один з типових зразків лубкової літератури того часу.
⁴ «Современная летопись «Московских ведомостей»...
«Московские ведомости» – реакційна газета, яку видавав Московський університет у 1756–1917 рр., з 1859 р – щоденна. Мала різні додатки, зокрема щотижневу «Современную летопись» (1863–1871), що у 1861–1862 рр. виходила при «Русском вестнике».
⁵ «Роксолана» – драма Гната Якимовича (1831–1873) (існує також опера Д.Січинського, поема Л.Старицької і повість О.Назарука під цією ж назвою).
⁶ ...після каракозовського вистрілу на царя... – йдеться про замах на Олександра II в 1866 р.
⁷ Садова – місто в Чехії, біля якого відбулася вирішальна битва австро-прусської війни 1866 р.
⁸ М.Т-в (Толмачов) – один із псевдонімів М.Драгоманова.
⁹ «Русская беседа» – орган російських слов’янофілів, що виходив у Москві в 1856–1869 рр.
¹⁰ «День» – щоденна слов’янофільська газета, що виходила 1861–1865 рр. в Москві. Видавець – І.С.Аксаков.
¹¹ Кошелєв О.І. (1806–1883) – слов’янофільський діяч, видавець журналу «Русская беседа».
¹² «Беседа» – літературно-політичний журнал (щомісячник), орган слов’янофільського напряму. Виходив у Москві 1871–1872 рр.
¹²’ Говорський Ксенофонт Антонович – видавець-редактор «Вестника Юго-Западной и Западной России» (1862–1864).
¹³ «Дело» (1866–1888) – журнал, що виходив у Петербурзі. Редакторами були Благосвєтлов Г.Е. (1824–1880), а пізніше Станюкович К.М. (1843–1903), автор «Морских рассказов».
¹⁴ Салтиков, трохи теж звісний Галичині з переводу п. Нечуєм однієї його казки... – йдеться про переклад «Повісті про те, як мужик харчував двох генералів» Салтикова-Щедріна, надрукований у «Правді», 1871.
¹⁵ «Neue freie Presse» – австрійська ліберальна газета, що виходила у Відні з 1864 р.
¹⁶ «Гражданин» – російський журнал і літературна газета, засновані в Петербурзі 1872 р. В.П.Мещерським.
¹⁷ ...кріпко нападав на перві твори Шевченка... – йдеться про рецензію Бєлінського на «Гайдамаки».
¹⁸ Гречулевич В. (1791–1884) – український церковний діяч, відомий своїми проповідями, які випускав в 1849–1856 рр. окремими виданнями. Одну з них переробив П.Куліш під. назвою «Проповеди на малороссийском языке протоиерея Василия Гречулевича» (Петербург, 1857).
¹⁹ «Основа» – газета, що видавалася у Львові в 1870–1872 рр. як орган народовців. 1870 р. вийшло 27 чисел; 1871 р. вийшли дальші числа – 28–112 і два півмісячні зошити. 1872 р. «Основа» виходила двічі на тиждень до кінця серпня (64 числа).
²⁰ ...статті «Санкт-Петербургских ведомостей» у часи свару між пп. Кулішем і Головацьким... – йдеться про статті «Славянский съезд в Москве 1867 г. и искажение славянского дела шовинизмом» («Санкт-Петербургские ведомости», 1867, № 285, 287, 325) та «Славянское литературное обозрение» (там само, 1868, № 102, 105, 117, 143, 153).
²¹ «Новый свет» – москвофільська тижнева газета, виходила в Ужгороді в 1871–1872 рр. під редакцією В.Гебеля.
²² Стебельський В. (1847–1891) – у 1872–1873 рр. редактор «Страхопуда» і постійний постачальник віршів до цього журналу.
²³ Наумович Іван (1826–1891) – один з активних діячів староруської («москвофільської») партії, довголітній депутат австрійського парламенту та галицького сейму, автор книжечок «для народу», написаних в релігійно-моралізаторському дусі. Видавав щомісячник «Наука» «москвофільського» напряму. І.Франко висміяв його діяльність у поемі «Дума про Наума Безумовича».
²⁴ Рутенці – презирлива назва частини галицької інтелігенції, яка схилялася перед австрійським урядом. І.Франко висміяв їх у оповіданні «Рутенці. Типи галицьких русинів із 60-тих та 70-тих рр.», Львів, 1913.
²⁵ Епілог до «Чорної ради» – «Об отношении малороссийской словесности к общерусской» (див.: «Золотая грамота», 1865, №10).
²⁶ ...той лист... – йдеться про «Одвертий лист Пантелеймона Куліша» (з передмовою Ом. Партицького) у «Правді», 1867, №9, стор. 72.
²⁷ У однім місці сказано... – див.: «Правда», 1873, ч. 2, стор. 95.
²⁸ Есмань – ліва притока Десни, 48 кілометрів довжиною, між містами Шостка і Кролевець.
²⁹ Митрополита Петра – Могили.
³⁰ Гетьманщина – напівофіційна назва Лівобережної України після Андрусовського перемир’я 1667 р.
³¹ Тьєррі Оґюст (1795–1856) – французький історик, автор відомої у свій час праці «Історія походження й успіхів третього стану» (1853).
³² Гервінус Г. Г. (1805–1871) – німецький історик, літературознавець.
³³ Літтре Емануїл (1801–1881) – французький політичний діяч, філософ, філолог. У філософських поглядах – позитивіст, послідовник Конта.
³⁴ Один шановний галичанин писав мені... – йдеться про лист Мелітона Бучинського до Драгоманова від 16 березня 1872 р. (див.: «Переписка М.Драгоманова з М.Бучинським. 1871–1877. Зладив М.Павлик», Львів, 1910, стор. 126).
³⁵ В багні колодою гнилою... – варіант поезії Т.Шевченка «Колись дурною головою...», засвідчений у копії (№53), з автографа Полтавського краєзнавчого музею (див.: Тарас Шевченко, Повне зібрання творів у шести томах, т. 2, К., Вид-во АН УРСР, 1963, стор. 348, 577).
³⁶ ...отця Матвія... – тобто містика Матвія Константиновського, який мав вплив на Гоголя; внаслідок цього другий том «Мертвих душ» був спалений автором (див.: Н.В. Гоголь, Собрание сочинений в 6 томах, т. 1, М., Гослитиздат, 1950, стор. 43).
³⁷ Максимов С.В. (1831–1901) – російський письменник і етнограф.
³⁸ ... у Росії 9–10 год назад вийшло зразу 2 переводи Бокля... – Драгоманов мав на увазі «Історію цивілізації Англії», перший том якої вийшов російською мовою 1862 р., а другий – 1864.
³⁹ Осадця Михайло (1836–1865) – український філолог, учень Міклошича, автор шкільної української граматики з суворим дотриманням етимології.
⁴⁰ «В один час малорусину виучитись по-великорусски» – брошура Богдана Дідицького.
⁴¹ Захер-Мазох Леопольд (1836–1895) – австро-німецький письменник; від його прізвища утворено термін «мазохізм». Писав твори про життя Галичини.
⁴² Гверрацці Ф. (1804–1873) – італійський письменник.
⁴³ Стебницький М. – псевдонім М.С.Лескова.
⁴⁴ Святоюрці – так називали москвофілів, ідейний центр яких містився в церкві св. Юра у Львові.
⁴⁵ «Зорі» – читанки для сільських людей, як сказано на титульній сторінці. Вийшло кілька випусків, де вміщено твори Дениса з Покуття (Василя Ільницького), В.Барвінського, Ю.Федьковича, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Наумовича, Я.Головацького, Павла Ратая (П.Куліша), Павла Свого (Павлина Свенцицького), І.Верхратського, О.Стороженка, Данила Млаки (С.Воробкевича) та ін.
⁴⁶ ...примічанню до моєї першої статті... – йдеться про редакційну примітку в «Правді» (1873, ч. 4, стор. 158–159), яка наводиться нижче:
«Подаючи у перший раз в «Правді» довшу оригінальну статтю нашого друга п. Українця, ми мусимо зараз на початку пояснити мотто, поставлене на чолі своєї праці. Наші читателі легше б його порозуміли, коли б ми могли були (а високоповажний автор нехай нам на сей раз буде вибачний, що не можемо, – бо хотіли б ми нинішню статтю, зариваючу поставлене нами недавно питання, подати скоро), коли б ми, отже, були могли, перед сим умістити статтю шановного автора «Народна освіта і література на Україні», прислану нам давніше. Але стаття ся – надто довга, як щоб могла поміститись у 2-х, а хочби і 3-х н-рах, і ми думаємо, що шановний автор не прогнівається на нас, коли її лишимо до дальших н-рів «Правди»: для наших читателів вона чи тепер чи пізніше все буде мати велику ціну. Скажемо натепер тільки, що так із сеї згаданої розправи, як і з довшої переписки пізнали ми у нашім приятелю чоловіка з багатим знанням і широким поглядом, але передо всім чоловіка з критичним, на підставі позитивних фактів, а не симпатій або антипатій і бажаній, а priori рішаючим судом – одним словом, чоловіка, якого нашій молодій, самопас, без критики, без ясно витичених доріг блукаючій літературі дуже і дуже потрібно.
«Українець», стоючи, у згаданій розправі («Народна освіта... і т. д.») сам на становиську нейтральнім поміж рухом духовим великоруським а українською літературою, що йому яко (далеко не послідньому) публіцисті російському тим легше приходить, заставляє нас самих з його становиська обізріти те все, що у нас, а іменно на Україні, доселі доброго і нездалого зроблено. Широкі – в прикладі до нашої літератури – розміри духовного життя великоруського, у котрім наш автор так, як на домашнім полі обертається, винні тому, що порівняння і роззір у нього виходить у кінці на остру, хоч не безосновну, але все дуже песимістичну критику усього того, що у нас на Україні і в Галичині доселі діялось, а іменно того періоду стагнації, який наступив по живих часах діяння Шевченка і товаришів, коли ще наша література могла свобідніше дихати на Україні.
Годячись на конечність самокритики для наших літературних прямувань і признаючи шановному авторові «Народної освіти і літератури...» з його знанням літератур, його студіями подібних нашому прямувань у прочій Європі і широким горизонтом його загального знання, компетентність до такої критики, ми все-таки у довшій переписці полемізували з п. Українцем за його песимізм, виражаючийся таким легковаженням усіх тих невеликих появів життя (мало)руського хоч у нас, хоч і в Росії, котрі задрібні, правда, на те, щоб мали знаменувати дальший поступ «українофільського» напрямку на Україні, а все ж таки доказують, що «українофільство», навіть в Росії, під усею благодаттю цензури і «адміністративних мір», жити не перестало, вижидаючи тільки спосібнішої хвилі, щоби показатись у правдивій своїй силі до життя. У однім такім полемічнім листі назвав один з наших і п. Українця приятелів його критику «безпощадною негацією існуючого вже у нас, котра руйнує, а не будує на сій руїні нічого». Отже против тому закиду (по нашій гадці надто далекосяглому) і другим подібним, які могли б у нас піднестись, – вимірне мотто нинішньої розправи. Пан Українець признає, що він справді руйнує, – але на те, щоб нам легше було будувати. Позитивні мислі піднесені ним у нинішній розправі, доказують правдивість сеї гадки найліпше.
тільки мусили ми сказати для пояснення слів, з якими п. Українець нам подає руку і поміч до нашої праці. Шановні читателі нехай сказане уважають заразом яко наше переднє слово до статті «Народна освіта і література на Україні», котру начнемо также печатати незабаром. – Ред».
⁴⁷ ...«Капітал» К.Маркса появивсь у Росії з коректур... – «Капітал» К.Маркса вперше вийшов у світ в Росії 1869 року. 1868 року в квартирі М.Драгоманова в Києві М.Зібер читав реферат про «Капітал» Карла Маркса. Звідси висновок, що М.І.Зібер і Драгоманов були знайомі з «Капіталом» ще до того, як він вийшов із друкарського верстату.
⁴⁸ Пекарський П.П. (1828–1872) – російський історик, літературознавець, автор дослідження «Наука і література Росії за Петра Великого» (в двох томах), 1870–1873.
⁴⁹ Аблесимов О.Н. (1742–1883) – російський письменник. Автор байок, комічних сцен, сатиричних казок.
⁵⁰ Куракін О.Б. (1759–1829) – губернатор Лівобережної України, меценат. Йому І.П.Котляревський присвятив один із своїх творів.
⁵¹ Гамалія Семен (1743–1822) – містик, прихильник Новикова, вихованець Київської академії.
⁵² ... університет ... заведений у 1807 р. – Харківський університет був заснований 1805 року, а не 1807, як пише Драгоманов.
⁵³ Шишков О.С. (1754–1841) – російський учений, натхненник і активний учасник дискусії про «давний слог» російської мови. Керівник літературного об’єднання «Беседы любителей русского слога». У праці «Разговоры о словесности» (СПб., 1811), яку Драгоманов довільно називає «Размышлением о старом слоге», виступає з реакційних позицій проти сентименталізму Карамзіна і карамзіністів.
⁵⁴ ...як то каже і біограф П.Куліша у «Правді» 1868 р. – Йдеться про автобіографію П.Куліша у «Правді» (1868) під назвою «Жизнь Куліша». Драгоманов, як і чимало інших його сучасників, не знав, що її написав сам П.Куліш.
⁵⁵ ...погром 1847 р. – йдеться про арешт членів Кирило-Мефодіївського братства (Шевченка, Савича, Куліша, Костомарова та ін.).
⁵⁶ Местр Жозеф Марі (1754–1821) – пропагандист ультрамонтанства – необмеженого впливу Папи Римського на духовні і світські справи.
⁵⁷ ...польські балагули... – йдеться про польське товариство поміщиків на Правобережній Україні 1830–1840 рр. на зразок так званих «мочемордів» на Лівобережній Україні. Королем «балагулів» був Антін Шашкевич.
⁵⁸ ...кидала грязюкою на Котляревського і самого Гоголя... – йдеться про виступ П.Куліша «Обзор украинской словесности» («Основа», 1861, січень, стор. 235–262; «Основа», 1861, вересень, листопад, грудень).
⁵⁹ ...усі найголовніші з українофілів зостались цілісінькі... – до цього місця М. Драгоманов згодом додав таку поправку: «У ч. 2-ім «Правди» за 1874 р., в статті «Література російська, великоруська, українська і галицька», описуючи взаємини між так званими «космополітами» і українофілами в Полтавщині 1861–63 р., я сказав між іншим: «найголовніші з українофілів зостались цілісінькі». Се – помилка, котору вважаю обов’язком поправити. Адміністративні кари зачепили деяких українофілів, як і космополітів. Врешті, діло не в карах, которі діло случайне, а в напрямку, в погляді на насутні праці громадські, в відносинах до усяких шарів громадських – панства, попівства, крестянства і т. п. Ми старались намалювати, як могли, відміни між напрямками т. зв. космополітів і українофілів на Україні 60-х рр. не для того, щоб будити старі непорозуміння, а для того, щоб вияснити минувше і прослужитись до того, щоб старі шкодливі непорозуміння не вертались. Українець» («Правда», 1874, ч. 20 і 21, стор. 817–872).
⁶⁰ ...розумнішого з них... – О.І.Строніна.
⁶¹ ...«Сидить Абдул, губи надув»... – перші два рядки вірша П.Гулака-Артемовського «На победы русских над турками».
⁶² «Совсем другой человек» – треба «Другой человек. Из воспоминания былого (посвящается Николаю Ивановичу Костомарову)», оповідання П.Куліша («Основа», 1861, февраль, стор. 56–104).
⁶³ ...часи гофманівщини не вертаються... – йдеться про фантастично-містичні твори німецького романтика Ер. Гофмана. В них критика аристократії та міщанства поєднувалася з містикою і реакційною фантастикою.
⁶⁴ «Убогий Марко» – треба «Марко Проклятий».
⁶⁵ «Опанас Круть» – повна назва оповідання Нечуя-Левицького – «Рибалка Панас Круть».
⁶⁶ «О простонародности украинской литературы» – стаття Куліша звалася «Простонародность в украинской словесности». Надрукована в «Основі» (1862, №1, стор. 1–10).
⁶⁷ Горячковський – учасник недільних шкіл Києва, автор «Таблиць» до читання, що вийшли 1861 р.
⁶⁸ Шейковський Каленик (1842–1896) – український етнограф, співробітник петербурзької «Основи», автор «Опыта южнорусского словаря» (1861).
⁶⁹ «Очаківська біда» – оповідання П.Куліша. Вийшло окремою книжечкою 1861 р. без підпису.
⁷⁰ «Сіра кобила» – оповідання П.Куліша, вперше надруковане в збірці «Хата», СПб., 1860. Вийшло і окремим виданням.
⁷¹ «Півпівника» – іспанська дитяча казочка, надрукована в журналі «Основа», квітень, 1861, стор. 39–43 за підписом Казюка Панько (псевдонім П.Куліша).
⁷² Опатович Степан (1832–1892) – український письменник, автор оповідань з церковною тематикою.
⁷³ «Народна просвіта і література на Україні» – стаття Драгоманова, що з’явилася в «Санкт-Петербургских ведомостях» 1866 р. під назвою «Народные школы в Юго-Западном крае».
⁷⁴ ...приказок п. Номиса... – йдеться про «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О.Марковича і других. Спорудив М.Номис» (1864).
⁷⁵ ...шановного очерка п. Нечуя... – мається на увазі «Світогляд українського народу».
⁷⁶ ...недавно помиливсь один шановний товариш наш по праці у «Правді»... – йдеться про М.Бучинського.
⁷⁷ «Основа»... основана на гроші великоруса... – мається на увазі Н.Катенін, родич В.Білозерського – видавця журналу «Основа». Н.Катенін дав на «Основу» 20 000 карб. (див.: М.Д.Бернштейн. Журнал «Основа» і український літературний процес кінця 50–60-х років XIX ст., К., Вид-во АН УРСР, 1959, стор. 16).
⁷⁸ ...«Пісні», видані п. Лисенком... – йдеться про одне із ранніх видань Миколи Віталійовича Лисенка – «Збірник українських пісень» (1869).
⁷⁹ Другим поважним фактом ми вважаємо построення пам’ятника Хмельницькому... – пам’ятник почали будувати з 1879 р. Відкриття відбулося 1888 р. Стаття Драгоманова свідчить про дискусії, які точилися серед певних кіл навколо побудови пам’ятника Богдану Хмельницькому ще до його відкриття.
⁸⁰ ...один невіджений, хоть і займавший поважне становище в учебній адміністрації... – тобто попечитель Київського учбового округу Ширинський-Шихматов.
⁸¹ ...Бейстової політики у Австрії. – саксонський і австрійський політичний діяч Фр. Бейст (1809–1886) сприяв перетворенню Австрії в Австро-Угорщину (1867).
⁸² п. Руський – треба Русин (псевдонім Василя Білозерського).
⁸³ «Перший період козаччини» – твір П.Куліша («Правда», 1868, т. 2, стор. 1–17, 25–35).
⁸⁴ Ґрот Клаус (1819–1883) – німецький поет.
⁸⁵ Консцієнс Г. (1812–1883) – голландський письменник.
⁸⁶ Галахов О.Д. (1807–1892) – російський історик літератури. Драгоманов має на увазі його «Историю русской словесности, древней и новой», т. 1, 1863. Другого тому, що вийшов в 1875 р., Драгоманов тоді ще не мав у себе.
⁸⁷ ...не чує про Самовидця... – йдеться про козацьку хроніку чи літопис Самовидця.
⁸⁸ ...ідея П.Сакуна... – тут маються на увазі «Замітки о руськім язиці» Є.Сакуна, надруковані в «Правді» 1873 р., кн. 10, стор. 368–371.
⁸⁹ «Фармазони» – твір Юрія Федьковича.
⁹⁰ «Revue des deux mondes» – французький ліберальний журнал, в якому друкувався Драгоманов.
⁹¹ Магницький Михайло Леонтійович (1778–1855) – діяч за царювання Олександра І, крайній обскурант, один із натхненників «Священного союзу».
⁹² Загірний Никола – псевдонім Степана Качали.

Підготував Іван ЮЗИЧ


http://zbruc.eu/node/31401

Поклик до братів-слов’ян

 

 

Чи довго ще кривді і гвалту тлумити

Святе наше право розвою?

Невже не одної ми матері діти.

Невже не брати між собою?

 

За віщо ж зневага? Для чого не милі

Братам наші щирі жадання?

Кого ми чіпали, кому ми вчинили

Чи кривду, чи зле руйнування?

 

Ми тільки боролись за власную хату,

За те, що нам дорого й нині.

Бажаємо ми і тепер небагато:

Рідного розвою родині.

 

Щоб дума славутня і мова співоча

Ширіли й пишались в народі.

Ми всіх пригорнули до серця охоче

Якби нам хоч трошки свободи!

 

Чому не ймеш віри ти, брате москалю?

Невже ти лякаєшся зради?

З тобою недолі нас кревно з’єднали,-

Не буде між нами розради.

 

З тобою давно ми працюєм на полі і

Розросту науки й освіти,

З тобою давно ми шукаємо волі -

Її нам з тобою ділити.

 

А ти, брате ляше, невже так до суду

Між нас буде нелад невдячний?

Ой скинь бо з очей ти сю давню полуду

Та праведно глянь, необачний!

 

Ми тільки за наше лягали кістками,

Коли нам чинилися шкоди.

Ніколи не гралися ми кайданами

Чужої не гнули свободи.

 

Хай чех оповіда, чи ми не стояли

За волю братерню горою?

Та  з Жижкою ж вкупі діди наші дбали

Й здобули козацького строю!

 

Хай сербин розкаже, чи ми не братались,

Оружно з ним в щасті і в горі?

За віру, за волю чи ж ми не рубались

На горах, на полі, на морі?

 

Снити у словака - і той не з гадає

Від нас коли-небудь образи:

Злоби не було в нашім серці й немає -

Ми хтіли б загоїти врази.

 

До згоди ж, до гурту, до купи, слов’яне!

Забудьмо недавнії чвари,

Вгамуймо, братове, розладдя погане:

Встають-бо на заході хмари!

 

Спізнаймося сами, вважаймо на брата -

Тоді нас ніхто не здолає,

Тоді не дамо ми німоті урвати

Ні цяти слов’янського краю!

 

Подаймо ж ми руки на вічне кохання

І крикнім на бенкеті згоди:

- Ми цілому світу бажаєм братання,

Поради, освіти й свободи!

 

1871 р.    Михайло Старицький

 



Обновлен 19 авг 2015. Создан 15 мар 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником