Три вожді України початку 20-го століття: Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Євген Коновалець

 

Три вожді України початку 20-го століття: Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Євген Коновалець




Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Євген Коновалець



Олена Отт-Скоропадська, Павло Гай-Нижник
Гетьман України Павло Скоропадський
Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873 – 1945)
Павло Скоропадський – особа, навколо якої тривалий час точилися неабиякі дискусії в українській історографії – від відвертої ідеалізації його діяльності прихильниками гетьмана до не менш відвертої, навіть часто фальсифікованої критики всіх його політичних кроків радянськими істориками та соціалістичними діячами в діаспорі. Сьогодні постала потреба об’єктивного висвітлення життя і діяльності П.Скоропадського як у контексті загальноукраїнської історії, так і в плані пізнання його як особистості. Нарис спогадів останнього гетьмана України, що пропонується читачеві, дає можливість відчути внутрішній світ цієї безумовно видатної постаті в українській історії, побачити і зрозуміти світогляд Скоропадського, його оцінку подій, які переживала українська земля у важкі роки революції і в епіцентрі яких певний час він перебував.Коротка хроніка життя Павла Скоропадського дасть читачеві можливість більш повно познайомитися з його особою, життєвим шляхом та багатовіковою історією родоводу.Павло Петрович Скоропадський народився 3 (16) травня 1873 року у Вісбадеиі, де його мати, Марія Андріївна Скоропадська (в дівоцтві Миклашевська), відпочивала на мінеральних водах Німеччини. Скоропадські – один з найшляхетиіших українських родів, який упродовж кількох століть грав провідні ролі у вітчизняній політичній і культурницькій історії. Рід Скоропадських був пов’язаний шлюбними зв’язками з такими визначними українськими козацько-шляхетськими родинами, як Апостоли, Бутовичі, Гамалії, Дуиіпи-Борковські, Забіли, Закревські, Кочубеї, Кулябки, Лизогуби, Лисеики, Лобакевичі, Марке– вичі, Миклашевські, Милорадовичі, Новицькі, Полуботки, Посудевські, Розумовські, Сулими, Тарнавські, Тумаиські і Чарниші1.Генеалогія роду Скоропадських, за відомими сьогодні історичними джерелами, бере свій початок від першої половини XVII ст., з Федора Скоропадського, який був вихідцем із західіюукраїнських земель, але згодом оселився на Уманщині. Ф.Скоропадський брав участь у національно-визвольній війні на чолі з Б. Хмельницьким і загинув 1648 року в битві під Жовтими Водами.Всі подальші нащадки Ф.Скоропадського вірно служили в українському війську аж до скасування Гетьманщини Катериною II. Один із них, рідний брат пращура Павла Петровича Іван Ілліч Скоропадський (1646 – 3.VII.1722), за часів Петра І наслідував булаву після Івана Мазепи і був гетьманом України з 1708 по 1722 р., аж до самої смерті. Він був соратником Мазепи на початку його виступу проти царя, але, блокований російськими військами в Стародубі, не зміг підтримати бунтівного гетьмана. Коли І.Скоропадський став гетьманом, він під жорстоким контролем Петра І завжди намагався боронити права Гетьманщини та козацькі вольності.Прапрадід Павла Петровича Яків Михайлович Скоропадський (?– 1785) навчався у Києво-Могиляиській Академії і був останнім в історії козацької Гетьманщини генеральним бунчужним за гетьманування Кирила Розумовського.Прадід Павла Скоропадського Михайло Якович (19.IV.1764 – 1810) за сімейним звичаєм теж присвятив себе військовій службі. Але в зв’язку з тим, що Україна вже остаточно втратила елементи державності, Михайло Скоропадський вступив до Імператорського Сухопутного шляхетського кадетського корпусу. Свою військову кар’єру Михайло Якович закінчив у чині секунд-майора і до кінця життя мешкав у своєму маєтку.Дід гетьмана Павла, Іван Михайлович Скоропадський (30.1.1805 – 8.II.1887), двічі був прилуцьким повітовим маршалком і двічі – губернським маршалком Полтавщини. Свого часу він брав активну участь у селянській реформі 1861 року. Коштом Івана Скоропадського було засновано низку шкіл та гімназій в Україні. Помер дід Павла Скоропадського у своєму селі Тростянці, поблизу якого засадив великий дендропарк. Могила його збереглася там і донині.Дочка Івана Скоропадського, тітка гетьмана Павла Єлисавета Милорадович (1.І.1832 – 14.ІІ.1890), золотими літерами вписала своє ім’я в культурно-освітню історію України. її коштом видавалися книги, засновувались школи та бібліотеки. Але найбільшою її заслугою перед українською культурою стало заснування «Наукового Товариства ім.Т.Шевченка» у Львові. Саме завдяки її пожертвам (близько 20000 австр. срібп. крон) стала можливим фундація Товариства у 1873 році.Батько гетьмана, Петро Іванович Скоропадський (6.ІІІ.1834 – 30.VI.1885), за сімейними звичаями навчався у школі гвардійських підпрапорщиків, згодом став військовим офіцером. Брав участь у походах на Кавказ, за що отримав низку орденів. 1865 року в чині полковника Петро Скоропадський звільняється з війська і бере активну участь в громадському житті Стародубщини на посту повітового предводителя дворянства. Помер батько майбутнього гетьмана 1885 року у Києві і був похований у Гамаліївському монастирі. Дружиною Петра Скоропадського і матір’ю гетьмана Павла була Марія Андріївна Миклашевська (9.ІХ.1841 – 29.ХІ.1901), яка також належала до старовинного українського роду, що бере початок ще з Великого князя Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, та з україиськолитовського князя Гедиміна.Дитячі роки Павло Скоропадський провів у родовому мастку Тростянець на Полтавщині. Там він вбирав до своєї душі перші паростки розуміння спорідненості з рідним краєм. В садибі Скоропадських була велика колекція предметів української старовини, портретів визначних діячів. У сімейному житті родина Скоропадських зберігала і трималася старих українських звичаїв. Великий вплив на малого Павла мали, крім його діда Івана Скоропадського, ще й такі відомі українські діячі, як П.Я.Дорошенко, Новицький та Гижицький.Сімейні традиції, як і традиції всієї тодішньої аристократії Російської імперії, вимагали, щоб юний Павло пішов шляхом військовика. Військова кар’єра приваблювала і самого П.Скоропадського, який був зачарований військовим минулим свого батька та інших представників роду. У 1886 році Павло Скоропадський вступає до Петербурзького Пажеського корпусу і успішно закінчує його 1893 року в чині корнета. Молодого офіцера призначають на службу до Кавалергардського полку тимчасово виконуючим обов’язки командира ескадрону. Через два роки (1895) він отримує призначення на посаду полкового ад’ютанта цього полку, а в грудні 1897 р. стає поручником.11 січня 1898 р. Павло Скоропадський одружується з Олексаидрою Дурново, дочкою генерал-лейтенанта П.П.Дурново. Рід Дурново бере свій початок від сина Ярослава Мудрого Святослава II. Згодом у подружжя народилося дві дочки – Марія (1898) і Єлисавета (1899) та три сини – Петро (1900), Данило (1904) і Павло (1916).З початку російсько-японської війни 1904 – 1905 рр. молодий честолюбний офіцер прагне на ділі виконувати обов’язки військового і подає рапорт з проханням перевести його на фронт в діючу армію. На початку квітня 1904 року П.Скоропадський виїздить з Петербурга па фронт. В Мукдені він виконує обов’язки у штаті 3-го Верхиьоудинського козачого полку, після чого молодого осавула відряджають до Східного загону Манчжурської армії ад’ютантом командуючого цим загоном генерала А.Келлера. Восени 1904 року П.Скоропадський призначається командиром 5-ої сотні 2-го Читинського козачого полку Забайкальського козачого війська, а невдовзі стає ад’ютантом голови командувача російськими військами на Далекому Сході генерала Ліневича. Під час Першої світової війни Павло Петрович за особисту мужність і героїзм нагороджувався Георгіївською зброєю і всіма орденами до Святого Володимира 4-го ступеня включно.Одразу ж після війни, в грудні 1905 року, російський імператор Микола II признає П.П.Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом, з наданням військового звання полковника. 4 вересня 1910 р. полковник Скоропадський призначається командиром 20-го драгунського Фінляндського полку, лишаючись флігель-ад’ютантом царя. Проте невдовзі, у квітні 1911 р., його призначають командиром лейб-гвардії Кінного полку, а 25 березня 1912 р. полковнику Скоропадському було присвоєне звання генерал-майора і зараховано до імператорського полку. Слід сказати, що заходами і стараннями П.Скоропадського лейб-гвардії Кінний полк став одним з найбільш боєздатних у Російській імперії.З початку Першої світової війни Павло Петрович відправляється на фронт, і вже 6 серпня 1914 р. Кінний полк генерала П.Скоропадського відзначився у бою під Краупішкеиом. За цей бій Георгіївська дума Кінної гвардії нагородила його, згідно з наказом від 13 жовтня 1914 року, вищою відзнакою за хоробрість і героїзм – орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Подальша військова служба П.Скоропадського проходила вдало, і незабаром він вже командував гвардійською кавалерійською дивізією, яка успішно діяла в Прибалтиці у 1915 – 1916 рр. Після отримання влітку 1916 року чину генерал-лейтенанта Павло Петрович 22 січня 1917 р. приймає командування 34-м армійським корпусом, який розташувався на терені України. Перебуваючи на посаді командуючого 34-м корпусом, Скоропадський вперше познайомився з масовим українським революційним рухом.Революційні події в Петрограді призвели до деморалізації армії і поступової її більшовизації. В Україні національний революційний рух очолила Центральна Рада. Скоропадський не сприйняв соціалістичні ідеї українських та російських революційних партій, бо вони були чужі його світогляду, і, крім того, як офіцер він вважав, що перш за все необхідно довести війну до переможного кінця. Зрештою, погляд Скоропадського на події 1917 року читач знайде у самих його спогадах. Єдиною тоді проблемою, яка постала перед ним, була проблема збереження дисципліни і боєздатності у ввіреному йому корпусі.Тим часом у травні 1917 року в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, який схвалив ідею створення української національної армії. З різних боків П.Скоропадському починають радити українізувати свій корпус, але як військовик, без наказу вищого командування, він не мав права і не робив цього. Однак після одержання в серпні 1917 р. відповідного наказу від генерала Корнілова Скоропадський одразу ж розпочав українізацію корпусу. Згодом 34-й армійський корпус дістав назву 1-го Українського і налічував 60 тис. добре дисциплінованих озброєних вояків. Корпус розпочав підготовку до відправки на фронт. Тим часом українські полки, що організовувались Центральною Радою, почали танути і зникати, здеморалізовані більшовицькою агітацією.Ще з березня 1917 р. в Україні почав ширитися рух Вільного козацтва. Серед козацтва особа нащадка гетьманского роду, бойового генерала Павла Скоропадського мала неабияку популярність. Як наслідок цього, 16 – 17 жовтня 1917 р. в Чигирині на З’їзді Вільного козацтва двома тисячами делегатів від 60000 зорганізованих козаків п’яти українських губерній і Кубані на отамана Вільного козацтва було обрано командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського.Успіх Жовтневого перевороту в Петрограді ще більше загострив процес розладу і більшовизації армії. В листопаді 1917 р. збільшовизований 2-й гвардійський корпус, на чолі з більшовичкою Є.Бош, рушив на Київ для розгону української влади. Перед Скоропадським, корпус якого був єдиною боєздатною українською військовою силою, постав вибір: виконати наказ командування і виїхати з корпусом на фронт для боротьби із давнім ворогом у світовій війні, чи стати на захист нелюбої йому соціалістичної, хоч і української, Цетральної Ради. Скоропадський виступив на захист батьківщини і українського національного відродження. Корпус Павла Петровича зайняв станції на залізниці до Києва і, обеззброюючи збільшовизоваиі загони, відправляв їх до Московщини.Завдяки цьому рішучому кроку генерала Скоропадського в листопаді 1917 року була врятована не лише Рада і українська столиця від «червоного» терору, а й, можливо, сама справа української революції та державності. З того часу Павло Скоропадський став на шлях відродження і організації українських збройних сил. І хоча він не займав ніякої політичної позиції, а обмежував свою діяльність лише турботою про боєздатність свого військового підрозділу, Скоропадський зустрів холодне ставлення до себе з боку Генерального Секретаріату. Ще з літа 1917 р. уряд Центральної Ради, занепокоєний великою популярністю аристократа-землевласника генерала Скоропадського, чинив йому перешкоди у керівництві корпусом: припиняв або затримував надходження до 1-го Українського корпусу озброєння, одягу, харчів тощо, Скоропадський змушений був піти у відставку...Незабаром більшовицька Росія розпочала агресію проти Української Народної Республіки. Коли більшовики у січні 1918 р. зайняли Київ, П.Скоропадський не покинув його і переховувався від репресій у місті. Тим часом, Центральна Рада на мирних переговорах у Брест-Литовську покликала на допомогу в боротьбі з Червоною армією німецькі та австро-угорські війська. В результаті такого миру між УНР та Центральними державами Україна опинилася перед фактом австро-німецької окупації. З поверненням до Києва, Центральна Рада в березні 1918 р. оголосила про продовження нею внутрішньої політики соціалізації, яка була відбита у Ш-му Універсалі. У відповідь по Україні шириться і організовується опозиційний рух власних кіл громадянства. В середині березня 1918 р. П.Скоропадський утвердив опозиційну до Ради політичну організацію під назвою «Українська Громада» (пізніше «Українська Народна Громада»), яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською паріією та «Союзом земельних власників» з метою домогтися спільними зусиллями зміни уряду і внутрішньо-економічної політики Ради. Коли ж німецькі окупаційні власті, невдоволені господарською руїною і неспроможністю уряду виконувати продовольчі угоди, що були підписані між УНР та Центральними державами, задумали ліквідувати українську державність, «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. Німецьке командування, як тільки-но дізналося про наміри генерала Скоропадського, розпочало з ним переговори і оголосило йому про свій нейтралітет з цього приводу. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський з’їзд хліборобів у складі 6432 повноважних депутатів від восьми губерній одностайно проголосив гетьманом України Павла Скоропадського. В ніч на ЗО квітня гетьманські офіцери зайняли всі найважливіші установи міста. Одразу ж було проголошено про утворення «Української Держави» па чолі з Гетьманом, який тимчасово взяв на себе надзвичайно великі повноваження по осібному управлінню краєм. Було відновлено право на приватну власність. Сім з половиною місяців Гетьманщини, як свідчать спогади сучасників, відзначалися відносним спокоєм і відновленням господарства.Проте, гетьманові не вдалося об’єднати навколо себе різні кола громадянства, до чого значною мірою спричинилася безкомпромісна антиурядова діяльність соціалістичних партій і агітація більшовиків. Невирішеність аграрного питання разом із загальною політичної напругоюпризвела, врешті, до аитигетьманського повстання. Окупаційні війська, здеморалізовані невдачами на західному фронгі і листопадовою революцією в Німеччині, зайняли нейтральну позицію. Збройні сили гетьманського уряду, які щойно почали організовуватися, не змогли стримати розростання і посилення повстанської війни, яку очолила Директорія. 14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва. Докладніше про період Гетьманщини та труднощі, які спіткали П.Скоропадського у державницьких справах, читач зможе дізнатися із його спогадів.Короткий час після повалення гетьманської влади, П.Скоропадський переховувався в Києві, а потім перебрався до Берліна, де одразу ж розпочав працювати над першою редакцією своїх спогадів. Після народження там молодшої дочки Олени Павло Петрович з дружиною в липні 1919 року від’їжджають до Швейцарії, щоб зустрітися там з іншими членами сім’ї, які також покинули Україну, але раніше і іншим шляхом. Через два роки вся родина повертається до Німеччини і оселяється у м.Ванзеє поблизу Берліна.Вже 1920 року, завдяки наполяганням емігрантів-гетьманців, які на чолі з В.Липинським та С.Шеметом зорганізувалися в «Український союз хліборобів-державпиків», Павло Скоропадський повертається до активного політичного життя. Він очолює новий гетьманський рух, а В.Липииський стає його теоретиком. Проте на початку 30-х років між практиком Скоропадським і теоретиком Липинським виникли певні чвари і розбіжності щодо існування руху, і єдиний «Союз» розколюється. Прибічники гетьмана об’єдналися у «Союз гетьмапців-державників» Завдяки зусиллям П.Скоропадського філії гетьманського руху з’являються не лише в Австрії та Німеччині, але й у Чехословаччині, Америці, Канаді, Франції, на західноукраїнських землях, що перебували у складі Польщі, і навіть на Далекому Сході – у Манчжурії та Китаї. Крім того, заходами П.Скоропадського, 1925 року у Німеччині засновується Український науковий інститут при Берлінському університеті, який зіграв велику роль у розвитку української науки і культури на еміграції.З приходом до влади націонал-соціалістів життя П.Скоропадського ускладнилось. Доводилося докладати чималих зусиль і використовувати власний авторитет та зв’язки, щоб зробити можливим подальше існування і діяльність «Союзу гетьмапців-державників» та «Української Громади» в цій країні. Разом з тим, передбачаючи неминучу війну у Європі, П.Скоропадський 1939 року відправляє свого сина Данила до Англії, з метою гарантування продовження існування гетьманського руху на випадок перемоги антигітлерівської коаліції. І хоча гетьман не підтримував фашизм, він змушений був «лояльно» ставитися до нього. Але, незважаючи пі на що, П.Скоропадський завжди відстоював перед офіційними колами Рейха і серед громадськості інтереси українців. Так, наприклад, коли угорські війська, зі згоди Німеччини, окупували у 1939 році Карпатську Україну, гетьман виступив в оборону її незалежності. Заходам Павла Скоропадського завдячують своє звільнення з німецьких концтаборів і деякі українські політичні діячі, зокрема, С.Бандера, А.Мельник, Я.Стецько та інші. Протягом 1938 – 1941 рр. Скоропадський намагався згуртувати всі українські сили в діаспорі. Він не поділяв надій деяких емігрантських угруповань, що німці відновлять українську державність.Павло Скоропадський не встиг у мирний час завершити організаційне та ідеологічне сформування як «Союзу гетьмапців-державників», так і загальної політичної спілки українських емігрантських кіл. Наприкінці війни, 16 квітня 1945 року, під час бомбардування станції Платлінг, що поблизу Мюнхена у Баварії, його було смертельно поранено. П.Скоропадський помер 26 квітня в шпиталі монастиря Меттен. Пізніше його прах було перевезено родиною до Оберстсдорфа, де знаходяться всі поховання родини Скоропадських, яка перебувала на еміграції, крім могили Данила Скоропадського у Лондоні. 

Переворот Павла Скоропадського: причини і рушійні сили
29 січня 1918 р. припинила своє існування Українська Народна Республіка. Державний переворот, вчинений організацією «Українська Народна Громада», привів до влади ген. П. Скоропадського, якого того ж дня було оголошено гетьманом і який обійняв диктаторські повноваження. Так на сім з половиною місяців постала очолювана ним Українська Держава у формі Гетьманату.Втім історики і досі сперечаються, які сили були визначальними в успіхові гетьманського перевороту та в такому легкому падінні Центральної Ради. Тут варто, перш за все, з’ясувати і розвести у належні площини причинно-наслідкові аспекти. І одним з перших питань в цій галузі є не стільки, чому державний переворот відбувся так легко, а, щонайменше, в кількох інших, предтечних, «чому»: чому взагалі постала потреба у радикальній зміні влади та чому переворот став можливим.Відповідь на ці «чому» впала УНР, як правило, апріорі не може бути однозначною, але її вихідні складові кореняться не в особі П. Скоропадського, не в підступах консервативних (контрреволюційних чи буржуазних, як хтіли б їх назвати деякі сучасні адепти радянської історичної школи) кіл, не в більшовиках і, навіть, не в німецько-австрійському факторі, а в самій Центральній Раді чи, вірніше, в її провідниках.Ще на світанку свого зародження (весна-літо 1917 р.) Центральна Рада формувалася винятково з партій, організацій та спілок соціалістичного спрямування. В остаточному варіанті з 19 партій, представники яких перебували в лавах Центральної Ради, – 17 мали виразне соціалістичне спрямування. До того ж система виборів до Центральної Ради не була загальнонародною (а отже – демократичною). Партії есерів та есдеків заздалегідь отримали (невідомо з огляду на які пропорції делегування від населення) більшість місць. Буржуазно-демократичні, консервативні і ліберальні партії та організації не були допущені до участі в роботі Центральної Ради, а певні помірковані елементи просто витіснялися з неї. Таким чином визначати УНР за Центральної Ради як «парламентську за формою, демократичну за сутністю, соціалістичну за ідейною спрямованістю»[1] не зовсім вірно.Більш доречним було б визначення, що УНР мала характер соціалістичної республіки з обмеженою демократією та ознаками соціально-класової системи народного представництва і революційного парламентаризму. Крім того, соціалістичними провідниками УНР фактично було узурповано не лише політичну владу (а, отже, й можливість впливів на соціально-економічні шляхи розвитку країни), а й саме поняття приналежності до українства, до українського народу, до права будь-якого громадянина брати участь у визначені долі власної Батьківщини. Несоціалістичні партії та організації (навіть національного, але поміркованого спрямування), середні та заможні верстви населення (т.зв. середній клас), національна буржуазія (а вона була, хоч і не чисельна) були викинуті на узбіччя націєтворчого та державно-політичного процесу. Більше того, на практиці селянство та робітництво, від імені яких творилася нова українська державність та будувався новий соціальний лад, також врешті-решт, були позбавлені можливостей та важелів впливу на соціально-економічну політику в державі, а Республікою керувала лише група інтелігентів-романтиків.Крім того, такий підхід призвів до неспроможності уряду не лише адміністративно опанувати країною, але й налагодити власну роботу. Ще 29 жовтня 1917 р. голова першого (соціал-демократичного) уряду Центральної Ради В. Винниченко практично визнав бездіяльність генеральних секретарів в справі розбудови державної урядової та адміністративної служби, коли заявив, що «перші часи роботи Генерального Секретаріяту пройшли на зміцнення самого Секретаріату в більш моральному смислі», а очолюваний ним «Генеральний Секретаріят істнував досі більш фіктивно, ніж реально, бо у нього не було майже жодних органів і апаратів. Через те діяльність його не відзначалась широтою і помітністю, бо багато праці йшло на внутрішнє налагодження апарату»[2]. Голова уряду нарікав на неготовність національної інтелігенції до урядової роботи та загальну кадрову кризу, відсутність грошей та підтримки з боку Тимчасового уряду Росії[3].Недоліки, що були присутніми за урядування соціал-демократа В. Винниченка залишилися й за уряду соціаліста-революціонера В. Голубовича. Внутрішню ситуацію, яка аж ніяк не сприяла державотворчій роботі в урядових міністерствах і неухильно підривала авторитет української влади, яскраво змалював С. Шелухін, який згадував: «З 1917 р. ми мали дуже багато «міністерських кабінетів», а в них повно «міністрів», які лише самі себе вважали справжніми міністрами, бо за таких їх ніхто з людей серйозних не вважав. Майже ніхто з них не мав для міністерської роботи ні знання, ні якоїсь підготовки, бо досить було зарозумілости, амбітности й приналежности до партії. На лихо України все треба було заводити наново, все вимагало конструктивности й організаторського уміння. Ділового апарату в цих міністрів ще не було, а підібрати потрібних робітників та організувати його майже ніхто з цих міністрів не вмів, бо шукав лише однопартійців і сам не мав поняття ні про апарат, ні про його функції. Єдиним службовим цензом на посаду міністра вважалася приналежність до партії, переважно до соціялістичної»[4]. У своєму щоденникові В. Вернадський майже повторює за С. Шелухіним: «В [Центральній] Раді повна відсутність людей, величезна кількість добре оплачуваного чиновництва – єдина гідність якого – знання укр[аїнської] мо[ви]»[5].Психологічний портрет вищого державного керівництва України часів Центральної Ради філософськи описав один провідників вітчизняної соціалістичної думки М. Шаповал, який образно змалював київський політикум того часу наступним чином: «Українство бентежилось, метушилось, не знало, що робити з проблемою «соціяльної революції», проблемою «самостійности», цукроварнями, фінансами, військом, федерацією і т. д.»[6].Перш за все плідній роботі заважала кадрова проблема. Штатне укомплектування підрозділів міністерств так і не набуло оптимального вигляду. Підбір працівників за соціальним походженням та партійною приналежністю викинув за межі державотворчої роботи досвідчених у таких справах працівників середньої ланки. Не було вжито заходів й до реформування системи праці у департаментах, через відсутність коштів заробітна платня урядових службовців не відповідала потребам часу, а отже не сприяла притоку фахівців до урядових структур. Непродумана кадрова політика призводила до того, що в органах виконавчої влади не було досвідчених професійно підготовлених державних службовців.Після відмови від будівництва національної армії та усунення від служби кваліфікованих, але «соціалістично несвідомих», державних та інших службовців, до шарів незадоволених політикою Центральної Ради потрапив й численний прошарок цивільних і військових службовців. «Техніки, інженери, промисловці, дідичі, управителі культурних маєтків, всі інтелігентські сили, цілий вихований літами апарат новочасної суспільности, що міг би одиноко вирвати край з руїни, загнано в кут», – справедливо зазначалося на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-демократів[7]. В підсумку неспроможність уряду УНР налагодити в республіці апарат влади та механізм втілення в життя власних рішень сприяла виникненню в державі системної управлінської кризи.Не було прийнято закон про уряд УНР, тобто основний документ, який мав визначити його структуру, чітко окреслити компетенцію, регламентувати взаємовідносини із законодавчим органом. Не були затверджені положення про окремі народні міністерства, не закінчено роботу над їх структурою та штатними розкладами, не вирішена проблема фінансування. Більш того, до останнього дня існування „першої» УНР Центральна Рада не спромоглася прийняти жодного нормативно-правового акту, що чітко окреслював би повноваження та взаємодію між вищою законодавчою (Центральною Радою) та вищою виконавчою (Генеральним секретаріатом / Радою народних міністрів) владами.Все це значно ускладнювало роботу уряду, призводило до протистояння гілок влади. Уряд не виробив механізму втілення в життя власних рішень і, усвідомлюючи це, не вдався до дієвих кроків. Реальна влада Центральної Ради та її урядів фактично розповсюджувалася лише на Київ та його околиці.Більш того, насправді Центральна Рада так і не стала, «уособленням національно-демократичного фронту»[8], позаяк саме її лідери розкололи спочатку український національний рух (самостійники були оголошені ними ледь не провокаторами, а середній клас та консервативні кола взагалі позбавлялися права бути представниками українства), згодом було нівельовано й поняття демократичного фронту (взяти хоча б політику утиску профспілок, ставлення до несоціалістичних українських організацій та партій) тощо. Нажаль вона стала уособленням лише українського революційно-соціалістичного (національно-соціалістичного) фронту, а не національно-демократичного.Таким чином вже з перших місяців існування Центральної Ради її лідерами було закладено під щойно збудований фундамент УНР вибухівку вповільненої дії. Примусово усунені від можливості брати участь в політичному житті держави і впливати на її соціально-економічний розвиток (чи, скажімо, хоча б скласти офіційно визнану опозицію) середні та великі землевласники, дрібна і крупна буржуазія різного ідеологічного та політичного світогляду (ліберально-буржуазного, консервативного, буржуазно-демократичного тощо), а згодом навіть і поміркованого соціалізму, рано чи пізно, мусіли б вимагати своєї політичної ніші в державі. Коли ж ними була усвідомлена неможливість легальним шляхом (як опозиції) зайняти цю нішу, цілком природною стало прагнення здобути її силоміць, параліч же влади та системна управлінська криза лише додавали наснаги тим, хто після українсько-більшовицької війни були вже не просто невдоволені Центральною Радою, а вважали її нездатною до політичного керівництва державою. Таке становище логічно почало й зближувати між собою ці різні, але однаково незадоволені Центральною Радою, кола, які розпочали процес власної структуризації та консолідації. Таким чином в країні виникла ще й глибока системна політична криза.Остаточного ж вироку долі УНР, репрезентованій Центральною Радою, завдала, попри системних управлінської та політичної криз, криза економічна. Не спромігшись опанувати економічною ситуацією (чи хоча б якимось чином покращити її) українська соціалістична влада втратила лояльність робітництва (саме лояльність, а не підтримку, бо її практично не мала), залізничники (які на ті часи обслуговували важливу не лише з торгівельно-економічного боку галузь, а й з військово-стратегічного), що більш як чотири місяці не бачили зарплатні, протестними страйками паралізували країну. І, врешті, в підтримці Центральній Раді відмовили ті, кого вона вважала за свою соціальну базу, ті, кого українські соціалістичні вожді ототожнювали з безмірною губкою, що мала бути просякнута їхньою ідеологією, і що були для них взірцем народного українства – селяни. Село, кинуте бездіяльністю уряду УНР сам на сам на поталу хаосу та анархії, не пробачило Центральній Раді невирішеність земельного питання. Безземельні селяни почали на власний розсуд «господарювати», а дрібні хлібороби самоорганізовуватися аби вижити, проте і ті й інші вже не вважали Центральну Раду за свою владу. Відсутність же армії і зовсім залишила УНР беззахисною як перед внутрішніми, так і перед зовнішніми загрозами.Все це вже у ті часи усвідомлювали сучасники. Так, наприклад, старий український діяч, відомий член Тупу Л. Жебуньов в листі до Є. Чикаленка від 14 грудня 1917 р. з прикристю передрікав: «Нема в мене надії, що «вискочить» Україна, головно нема, через брак у нас відповідної державної інтелігенції. Єсть завзяті хлопці, а державних мужів нема, навіть серед літніх людей... Остільки безтактовности, нерозуміння державних справ, незнання практичного життя, і разом з тим – нахилу до насильства, коли ще нема у самих твердого ґрунту під ногами, одним словом, мужицька демагогія... [...] Ви ж бачите, що 3-й універсал (власно – про землю) наробив якого лиха, а той «закон», що виготовляється, мабудь, доконає культуру, промисловість і саму інтелігенцію, хоч і так – жменька її. Настане повна руїна, і тоді Україну бери голими руками, хто тільки схоче того...»[9]. Так, власне кажучи, воно й сталося.Таким чином увесь цей комплекс крайнощів, сукупність управлінської, політичної та економічної криз, фактично ізолювали Центральну Раду та її уряд від власного народу і в усьому вищенаведеному слід шукати причини падіння УНР. Сам же факт державного перевороту та різні аспекти його практичної реалізації є лише наслідками безкомпромісовості провідників Центральної Ради у різних сферах суспільно-політичного життя й державотворчої неспроможності тогочасних соціалістичних вождів УНР.Фактично УНР була знищена ще протягом січня-лютого 1918 р. більшовиками і причиною цьому були не більшовицькі війська, а вже висловленні вище причини слабкості української державності. Програш війни був тільки наслідком і лише інший зовнішній фактор (німецький та австро-угорський) реанімував УНР. З програшу війна перетворилася на перемогу з додатковими бонусами: офіційна державність, її визнання державами Почвірного блоку (а отже УНР ставала суб’єктом міжнародних відносин), можливість здійснювати стабільні зовнішньоторговельні операції (навіть за тими умовами, які були визначені Берестейським договором від 9 лютого та сумарним торговельним договором від 23 квітня 1918 р., це мало пожвавити господарчі відносини в Україні і зрушити економічний ступор УНР), виготовлення достатньої маси українських грошей, захищених від підробок (що надало б коштів для вливання в економіку та на соціальну сферу) тощо. Проте головним бонусом для Центральної Ради була її захищеність і можливість відновити в країні стабільність та лад.Центральним державам потрібне було продовольство і їм байдуже було чи дадуть їм його українські есери, чи соціал-демократи, чи консерватори. Уряд УНР мав лише скористатися цією нагодою, відновити владні структури, здійснити свої (але успішні, а отже й реальні з точки зору втілення в життя) реформи, проаналізувати причини власних невдач і «залатавши» державотворчі прогалини, шляхом соціального і політичного компромісу повернути авторитет української влади в суспільстві, а отже – унебезпечити будівлю УНР від хуртовин історичного моменту. Але ж курс уряду В. Голубовича не змінився, як і позиція Центральної Ради щодо принципів і форми державного будівництва! Отже, Центральна Рада, а з нею й Українська Народна Республіка, у тій моделі та за тієї структури владно-управлінських інституцій, які існували на той час, були приречені на падіння. Питання полягало лише в тому коли, хто і в який спосіб підірве її ззовні, або коли ця вибухова суміш здетонує з середини. Сталося так, що ці обидва фактори вже визрівали практично одночасно, а в квітні 1918 р. пересіклися й дійшли до порозуміння щодо подальшої долі Центральної Ради та української державності.Між тим в країні все більше загострювалося військово-політичне і соціально-економічне становище. Зростало обопільне напруження й в стосунках між Центральною Радою та німецько-австро-угорським окупаційним командуванням. Берлін та Відень непокоїла безгосподарська політика уряду УНР, що ставило під загрозу продовольчу ситуацію в їхніх країнах. Крім того союзницькі війська в умовах неспинної анархізації та безладу в країні все більше і більше змушені були виконувати окупаційно-поліцейські функції, а це не лише зумовлювало ескалацію протистояння з населенням (яке було достатньо озброєне для партизанської війни і до того ж підбурювалося до опору самими українськими соціалістами), але й змушувало представників німецького та австро-угорського командування вже з березня 1918 р. раз у раз ставити перед своїм політичним керівництвом питання: чи для цього вони прибули в Україну і чи варто підтримувати в Києві режим, який здатен лише на декларації та соціалістичну риторику.Так, наприклад, представник австро-угорського МЗС при Головному командуванні армії ген. Р. Шторк 27 березня 1918 р. надіслав з Бадена своєму міністрові іноземних справ графові О. Черніну у Відень отриману ним з Києва доповідь одного з органів інформаційного відділу Головного командування армією. В ній щодо урядової ситуації в УНР, зокрема, зазначалося: «Уряду симпатизує дуже незначна частина населення країни. Крупні поміщики, буржуазія, російські соціалісти-революціонери, кадети та частина селянства налаштовані проти нинішнього уряду, що спирається головним чином на багнети австрійських і німецьких військ. Фінансові та промислові кола відмовляють в підтримці уряду, посилаючись на ризикованість соціалістичної програми. Міністерства повністю дезорганізовані, усюди не вистачає досвідчених фахівців[10]. 30 березня 1918 р. австро-угорський посол в УНР граф Й. Форгач у телеграмі до Відня, повідомляючи міністрові іноземних справ О. Черніну про зубожілий стан на залізничному транспорті України, доповідав про владний та господарчий хаос і «повний крах фінансової системи в Україні»[11]. Там же й промайнула думка, що для виправлення становища «необхідні певний час і зовсім інша державна влада, а не уряд кількох молодих безпорадних революціонерів та соціал-демократичних утопістів»[12]. 2 квітня 1918 р. головнокомандувач 4-ою австро-угорською армією з Одеси телеграмою повідомляв Головне армійське командування в Бадені та Міністерство іноземних справ у Відні про критичний стан Центральної Ради, додаючи, що в Одесі ходять чутки про те, «що німці в Києві готуються взяти на себе повноваження уряду»[13], тобто повалити Центральну Раду і встановити власну адміністрацію на військово-окупаційних засадах.Отже наприкінці березня – на початку квітня 1918 р. австрійська розвідка вже мала відомості про плани німців повалити Центральну Раду власними силами і «взяти на себе повноваження уряду», тобто – запровадити окупаційну адміністрацію. Як бачимо наприкінці березня – на початку квітня ще не йшлося про пошук претендента на диктатора, а тим паче про кандидатуру П. Скоропадського, який лише в березні прибув до столиці.Врешті, німецькі та австро-угорські війська почали захоплювати в свої руки залізниці, склади зброї, сирівців і хлібних продуктів, заявляючи на них так зване «право воєнної здобичі», що призвело в квітні 1918 р. до політичного (дипломатичного) конфлікту між окупаційним військовим командуванням і урядом УНР. Накази німецького головнокомандувача в Україні фельдмаршала Г. Айхгорна про засів полів і про заборону захоплення поміщицької землі від 6 квітня 1918 р.[14], який був виданий без узгодження з урядом УНР і являв собою грубе втручання у внутрішні справи України, викликав різку критику з боку різноманітних діячів Центральної Ради. Уряд УНР заявив про скасування цього наказу, усвідомлюючи, що німецьке верховне командування ніколи не відмовиться від свого розпорядження.8 квітня повноважний представник Головного командування австро-угорською армією при уряді УНР подав звіт генерал-майору Вальдштеттену, в якому характеризувалися керівництво УНР, позиції Центральної Ради і партійні стосунки. В документі, зокрема, констатувалося, що уряд УНР «спирається на положення соціал-революційних теорій (розподіл землі, монополізація зовнішньої торгівлі тощо), неопановані вияви яких Кабінет не може стримувати безпосередньо, то завжди потрапляє до екстремальних ситуацій і невпинно підпадає під різку критику з боку меншості. Навіть серед таких крупних партій як, наприклад, соціал-демократична дедалі більше звучать докори на адресу уряду в його відступі від загальновизнаних соціал-демократичних засад, тоді як меншість звинувачує уряд в реакційному шовінізмі та безсиллі щодо зловживань владою окупаційних військ»[15]. Доречно відмітити тут три важливих факти: безпорадність уряду взагалі, розкол між двома найбільшими партіями (есдеками та есерами) і звинувачення соціалістичної опозиції також, але іншопартійного, уряду в безсилості протистояти все зростаючим самоправним діям окупаційних військ. А це вказувало не лише на слабкість влади УНР, а й на те, що в стінах Центральної Ради відкрито звучать заклики до протистояння з німецькими та австро-угорськими військами. Чим не причина схилитися до рішення завдати превентивного удару по такій владі. Над Україною примарою нависло німецьке: «Wir werden Ordnung scaffen» ( нім. Ми наведемо тут порядок!)Водночас в довірі урядові УНР відмовляли навіть його партнери по соціалістичній коаліції. В березні 1918 р. соціал-демократи розпочали компанію критики уряду В. Голубовича, вказуючи, що соціалізація має «дрібно-буржуазну, утопічну і реакційну суть»[16]. Вони вимагали також змін до земельного закону та перегляду результатів виборів до Установчих зборів і терміну їхнього скликання. В цьому з ними солідаризувалися й соціалісти-федералісти, які, разом з тим, пішли ще далі – через свою пресу есефи заявили, що вимагають ще й негайної зміни уряду і навіть зміни принципів його формування[17]. З 14 квітня 1918 р. УПСФ голосила про свій перехід до різкої опозиції щодо уряду, а вже 27 квітня її ЦК ухвалив відкликати з нього своїх міністрів[18]. Соціалістична владна коаліція фактично розпалася.На цей час одразу кілька правих груп в Україні також прагли зміни влади в УНР. 9 березня 1918 р. представники бізнесу, фінансів і сільського господарства закидали урядові у бездіяльності, вказуючи у своєму зверненні, зокрема, на параліч економічного життя країни, хибність політики нерегламентованого робітничого контролю на підприємствах, згубній політиці соціалізації на селі, що податки не сплачуються, а помайнове обкладання перетворилося у фікцію. Дописувачі вимагали здійснення кардинальних, але не соціалістичного характеру, реформ, зазначаючи при цьому, що владі УНР «необхідно відмовитися від тих ілюзій і утопій, які хочуть побудувати майбутнє України на соціалістичних началах в найголовнішій галузі її економічного життя – в сільському господарстві. До тих пір, поки не буде відновлено право власності, жодні зусилля щодо утвердження нормальних умов державного життя в усіх сферах – правовій, економічній, військовій та соціальній не дадуть ніяких результатів»[19]. 25 квітня 1918 р. від імені об’єднаних організацій промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства України (Протофісу) вони виробили «Декларацію урядові Української Народної Республіки», де вказали на своє бачення фінансово-економічного розвитку країни і знов вимагали відмови від соціалістичних експериментів і проведення фахової політики у всіх сферах державного життя[20].І якщо хлібороби-демократи, починаючи з березня 1918 р., ще прагли через пресу та прямого тиску на Центральну Раду (відомі делегації від з’їзду хліборобів у Лубнах, скликаному УДХП тощо) домогтися кардинальних змін в аграрній політиці, скасування підсумків виборів до Установчих зборів, забезпечення рівних умов щодо політичної діяльності поряд з соціалістичними партіями і несоціалістичним та поповнення своїми членами Центральної Ради[21], то інші праві кола України вже не вірили в можливість легальним шляхом досягти змін в країні.Об’єднані в «Раду землян» правобережне польське поміщицтво за допомогою австро-угорських каральних загонів вже почало репресії проти селян і «збирання» своїх маєтків. В політичному ж плані польські заможні кола в Україні взагалі раді були б не лише зміни влади в УНР, а й повній ліквідації української державності і радо сприйняли б австрійський протекторат над Правобережжям. На Лівобережжі проросійський Союз хліборобів (Союз земельних власників) був його дзеркальним відображенням, але вже з готовністю прийняти німецьке правління. 12 квітня 1918 р. його представники надіслали до Центральної Ради телеграму з вимогами не лише негайного припинення експериментів по соціалізації землі, а й відставки уряду та розпуску Центральної Ради, аби та «не наразила в подальшому на себе жорстокого, проте справедливого гніву чесного трудящого населення України»[22]. Не очікуючи належної реакції від керівних кіл УНР, 22 квітня 1918 р. Союз земельних власників запропонував німецькому Оберкомандо докладно розроблений план утворення в Україні генерал-губернаторства, в якому генерал-губернатор признався б німецьким командуванням і керував підвладною йому територією засобами очолюваних ним же збройних сил та за допомогою призначених ним же особисто членів Директорії. Крім того, великі землевласники пропонували скликати у створеному генерал-губернаторстві відповідні законодавчі збори, які мали б скасувати закони, прийняті Центральною Радою[23].Такі заманливі як для німців, так і для австрійців, пропозиції, здавалося б, мали бути прийнятними як для Берліна, так і для Відня. Проте керівництво провідних Центральних держав все ж не могло дозволити собі таких кроків і мусило зважати принаймні на кілька серйозних застережень. Перш за все подібні кроки з будь-якої однієї сторони, викликали б природні «тертя» з іншою; поділ України на зони впливу – то одна річ, а поділ на зони прямого військового управління, а отже й економічної експлуатації країни, зовсім інша; Німеччина та Австро-Угорщина елементарно не мали часу на рутинне з’ясування стосунків не лише між собою а й з Туреччиною та Болгарією, що вимагало б переписання квот по отриманню продовольства, збіжжя, сировини тощо з України між ними; до того ж розкол України неминуче призвів би, якщо не до розколу, то до надзвичайного загострення і без того напружених стосунків в середині Почвірної коаліції. По-друге ліквідація української державності серйозно зашкодила б репутації Центральних держав на міжнародній арені і дала б додаткові козирі антантській пропаганді. Не менш важливою був і третій аспект – сприйняття такого кроку громадськістю та політичними колами власне в самих країнах Центрального блоку. Як відомо, в Німеччині були досить впливові кола, що вважали доцільним існування Української держави як з геополітичної, так і з економічної точок зору, а чисельні представники соціал-демократії в Рейхстазі неминуче б використали такий необачний крок на свою користь. В Австро-Угорщині ліквідація України як державного утворення зумовила б не лише політичне загострення, а ускладнення в національних краях, не кажучи вже про проблеми в Галичині тощо. В Туреччині та Болгарії громадськість також не проковтнула цей крок, який викликав занепокоєння й влади, позаяк вказував би на неповагу до союзників. Й, нарешті, втілення в життя цього проекту неминуче запалило б пожежу визвольної боротьби українського народу проти окупантів у яких вже не було би політико-ідеологічного прикриття у вигляді Берестейского договору та київського уряду. До того ж очолити цю боротьбу могли (і вже були готові) не лише соціалісти чи праві організації, а й більшовики чи, навіть (водночас), Добровольча армія. Нове відновлення другого фронту на сході Європи з цілком імовірною можливістю взагалі втратити будь-який економічний зиск з палаючої у вогні України було небажаним для Центральних держав і їхні провідні політичні кола усі ці загрози цілком усвідомлювали.Таким чином ані німці, ані австро-угорці навесні 1918 р. не могли дозволити собі втягнутися в таку авантюру, як ліквідація української державності, але й змиритися з існуванням Центральної Ради теж вже були неспроможні. Відтак з’явилася ідея зробити ставку на людину, яка прагла б і була здатна не лише очолити збережену Українську державу, сформувати діловий несоціалістичний уряд і певною мірою об’єднати навколо своєї особи більшу частину українського населення та партій з різною спрямованістю (націонал-патріотів, самостійників, проросійські організації, поміркованих соціалістів, дрібних і великих власників тощо), але й здійснити такий переворот. З усіх можливих претендентів (І. Луценко, І. Полтавець-Остряниця, М. Міхновський, Є. Чикаленко, Б. Ханенко) саме П. Скоропадський якнайкраще підходив до такої ролі.П. Скоропадський був нащадком гетьманського роду, що мало не лише вгамувати тугу народу за сильним лідером та ідеалізованим минулим Гетьманщини і задовольнити романтичні пориви частини молоді, а й підживити його особисті чесноти стати керівником не гіршим за славних предків. Його соціальний статус мав заспокоїти великих власників і буржуазію, а перебування при дворі флігель-ад’ютантом імператора – русофільські кола. Як відомий бойовий генерал двох воєн (Російсько-японської та Першої світової) він мав бути позитивно сприйнятий російським офіцерством, а як генерал-українізатор 34-го армійського корпусу – українськими старшинами. Іще зовсім нещодавні події 1917 р., коли П. Скоропадський із своїм І Українським (колишнім 34-м) корпусом перейшов під юрисдикцію Генерального секретаріату військових справ і врятував від повалення збільшовиченими загонами Є. Бош Центральну Раду, як і його призначення командувачем військ УНР на Правобережжі, повинні були примирити з його владою не лише українські патріотичні кола, а й поміркованих соціалістичних діячів, що були членами тієї ж Центральної Ради. Ці його кроки мали вказувати на те, що він був не просто лояльним, а прибічником української державності й позитивно сприймав соціальні реформи, навіть якщо не поділяв їхнього радикалізму. П. Скоропадський був отаманом Вільного Козацтва, основу якого складали дрібні та середні хлібороби, а отже й цей прошарок населення (до того ж озброєного) мав не лише позитивно сприйняти його як нового керівника держави, а й підтримати в провінції. І, нарешті, як людина військова, з бойовим досвідом, він вселяв повагу в окупаційного командування та втілював надії народу на припинення анархії в країні, а загалом – сподівання на спроможність встановлення порядку в країні та початок відновлення нормального життя.Найголовніше ж – у ген. П. Скоропадського була власна організація: Українська Народна Громада, чисельністю до 1500-2000 тис. осіб, значну частину членів якої складали вірні йому офіцери та козаки (колишні старшини 1-го українського корпусу та козаки Вільного козацтва), яка вже вела активні перемовини з різними правими колами (українськими самостійниками, УДХП, Радою землян, Союзом землевласників) і готувалася до захоплення влади.Програма УНГ складалася з 39 пунктів. Серед основних засад організації були: створення твердих підвалин для досягнення самобутності, процвітання, єдності та самостійності наново відродженої України, національної єдності всіх українців, проголошення української мови державною. Щодо прав громадян України, зокрема, наголошувалося на праві власності як основі людської культури. Земельне питання мало б базуватися також на принципі гарантування права приватної власності. Водночас держава мала право відчуження землі у великих власників та забезпечення нею хліборобів, насамперед козаків і тих, хто захищав Україну від зовнішніх та внутрішніх ворогів, у таких обсягах, що забезпечували заможне існування хліборобських родин.Найбільш ґрунтовно і широко був представлений економічний блок програми, в якому крім загальних тез щодо піднесення приватного підприємництва, ролі держави як його покровителя і заохочувача, відновлення народного господарства, було чітко виписано реформу оподаткування та необхідність створення обмеженої кількості державним монополій. Разом з тим передбачалася ліквідація як зовнішньої, так і внутрішньої торгівельної монополії держави. Ретельно було розроблено заходи у сфері налагодження транспорту, в тому числі автомобільного загального користування з доступними тарифами.У соціальній сфері пропонувалося законодавство, засноване на державному страхуванні праці, її охороні, особливо на шкідливих для здоров’я виробництвах, та вирішенні всіх спірних між працею та капіталом питань через примірювальні камери. В області судочинства було задекларовано прагнення до повної незалежності суду, перегляду цивільного та кримінального кодексів, реформування слідства, цивільного та виконавчого процесів тощо. Окремим розділом програми був культурно-освітній та охорони здоров’я, яким декларувалася турбота партії (УНГ) про «всебічний розвиток освіти», її доступність для всього населення. Мовами викладання мали бути: у нижчій школі – українська; у середній і вищий – за вибором учнів, але з обов’язковим вивченням державної (української) мови. Зазначимо також, у приватному житті громадяни мали б право використовувати також і російську (у східних губерніях) та польську (у західних) мови поряд з державною (українською).Програма УНГ не передбачала зміну назви держави – Української Народної Республіки, проте закликала зважати на досвід «національно-історичного минулого», а відтак запобігти крайнощів як самодержавного способу правління, так і «відсторонених теорій максималістів» (тобто, як легко зрозуміти, більшовиків та лівих українських соціалістичних партій). Форми ж державного устрою та правління в країні мала бути встановлена відповідно до «вільно висловленої волі народу»[24].Як видно із програми, Українська Народна Громада не мала намір встановлювати диктатуру П. Скоропадського, однак серед її членів вже визрівали думки про передачу влади одній особі з диктаторськими повноваженнями та запровадження гетьманства (правник Парчевський). Серед провідних членів УНГ були: працівник залізниці О. Лупаков, інженер-залізничник Б. Бутенко, банківський діяч А. Ржепецький, генерал-майор В. Дашкевич-Горбатський, полковники Бенецький, Г. Зеленевський, В. Каракуца, В. Глинський, капітан Богданович, осавул В. Кочубей, підпоручник Яворський-Кулібаб, прапорщики Г. Лук’яненко-Лук’янов, В. Павелко, ротмістр О. Сахно-Устимович, наказний отаман Вільного Козацтва І. Полтавець-Остряниця та інші.В. Солдатенко не погоджується з висловленою мною (спільно з О. Отт-Скоропадською) раніше тезою, що плани державного перевороту визріли у П. Скоропадського самостійно і здійснював він їх самотужки[25], але сам автор перед цим запереченням зазначає: «Ідея встановлення в Україні диктатури з метою протидії «руйнівним силам» виникла у П. Скоропадського ще в першій половині січня 1918 р.»[26]. Але ж у січні 1918 р. в Україні ще було австро-німецьких військ, отже він дійшов такого висновку сам, бачучи абсолютну безпорадність уряду УНР та Центральної Ради, а успіхи більшовиків ще більш упевнили генерала в його правоті. В березні 1918 р. в Києві П. Скоропадський створює таємну організацію «Українська Громада» (згодом вона почала називатися «Українська Народна Громада»), яку з часом планувалося переформатувати у партію.Спочатку П. Скоропадський планував змусити Центральну Раду самореформуватися та змінити уряд на більш правіший, але дуже скоро зрозумів, що на це марно сподіватися. Якщо вірити його спогадам, то П. Скоропадський у березні ще не думав про гетьманство у вигляді диктатури, і лише після 10 квітня змушений був остаточно визначитися з переворотом і ліквідацією Центральної Ради, позаяк дізнався про можливу ліквідацію німцями української державності. На початку квітня німці почали шукати шляхи до встановлення контакту із П. Скоропадським. Перша така зустріч відбулася 11 чи 12 квітня 1918 р. з головою німецької військової розвідки в Києві майором Гассе (за його ініціативою). Німецького офіцера надзвичайно цікавила Українська Народна Громада. Після зустрічі П. Скоропадський зрозумів, що за потреби, він зможе знайти спільну мову з німцями і, як зазначає сам у спогадах, «відчув, що чекати нічого, що всі обставини складаються так, що потрібно діяти рішуче, що чекати, допоки через партію що-небудь вийде, може бути, буде запізно, а головне, мене лякало 12-е травня [день запланованого скликання Установчих зборів – П.Г.-Н.]. Офіцерства і людей, співчуваючих і рішучих, в мене на той час набралося багато, лише б німці не завадили. Проте тут я відчував, що можна їх переконати тримати негласний нейтралітет. Я цілу ніч не спав, але на ранок, нікому не сказавши, я був достеменно готовий діяти рішуче і негайно»[27]. Як бачимо, зустріч з представником Оберкомандо підштовхнула П. Скоропадського до активізації підготовки перевороту. Проте, вважаю, аж ніяк не стала визначальною, позаяк такі плани вже давно виношувались П. Скоропадським та його прихильниками. Рано чи пізно і німцям, і Українській Народній Громаді довелось би узгодити свої позиції, позаяк усі вони мали одну мету (повалення Центральної Ради), а обставини, що склалися на той час в Україні, неминуче б змусили ці дві сили дійти до координації своїх дій. Тим не менш, окупаційне командування лише знайомилося з П. Скоропадським і аж ніяк не визначилось на користь його кандидатури.Німці все ще прагли вплинути на верхівку Центральної Ради й сподівалися, що у випадку її «реформування» й налагодження тісного співробітництва, взаємини можна налагодити. 13 квітня 1918 р. посол А. Мумм зустрівся з її провідниками (в тому числі з М. Грушевським), які запросили цю розмову з метою розв’язати кризу, що виникла в зв’язку із згаданими вище наказами Г. Айхгорна. Після двогодинної розмови німецький посол дійшов остаточного висновку, що подальша співпраця з керівництвом УНР є неможливою[28]. Тоді ж в неспроможності провідників реально оцінювати ситуацію переконався й фельдмаршал Г. Айхгорн, про що 13 квітня 1918 р. відверто повідомив своєму міністрові закордонних справ: «Постійне співробітництво з цими людьми, які через свої соціалістичні теорії перестають розуміти реальне співвідношення речей, неможливе»[29]. Все це остаточно заглибило провалля на шляху компромісу між державною владою УНР та окупаційною владою в Україні. Порозуміння на основі розумних взаємних поступок ніхто не прагнув.Того ж дня 13 квітня (а потім і 15 квітня) майор Гассе, до якого приєднався спеціальний помічник начальника штабу німецьких військ в Україні В. Гренера майор Ярош, що володів російською мовою, знов зустрівся із П. Скоропадським. Той виклав їм свій план і сказав, що окрім нейтралітету нічого від них не потребує. Втім, П. Скоропадський зауважив, що «був би дуже вдячний, якщо б вони завадили так чи інакше січовикам, які були тоді частиною, головним призначенням якої було охороняти уряд і Центральну Раду, якби вони завадили б їм вихід з касарень»[30]. Звичайно ж, відповіді не було, але П. Скоропадського повідомили, що можливо з ним захоче зустрітися ген. В. Гренер. Стало очевидно, що німці співчувають намірам П. Скоропадського, але остаточно ще не визначились із своїм вибором. Доречною з цього приводу є думка О. Федишина, який зазначає: «Німецькі офіційні джерела не згадують про ці попередні зустрічі. Поки вони відбувалися, Гренер та Мумм продовжували нарікати на відсутність належних діячів для керівництва урядом. Або помічники генерала Гассе та Ярош пішли на контакт із Скоропадським за власною ініціативою, не поставивши до відома вищі інстанції, або Гренер до завершення розробки майбутнього гетьмана та його прибічників не хтів повідомляти про ці зустрічі, оскільки не знав, чи підійде кандидатура того на посаду голови уряду»[31]. Гадаю, друге припущення є більш вірогідним, позаяк 21 квітня В. Гренер в приватному листі до дружини зазначав: «Ми потребуємо нового уряду (в Україні), але якого уряду?»[32].18 квітня начальник штабу німецьких окупаційних військ ген. В. Гренер і посол А. Мумм вже твердо вирішили повалити Центральну Раду, було навіть призначено дату – 28 квітня. До цього часу мало б бути обов’язково укладено Торговельний договір з УНР, а вже потім застосовано «жорсткі заходи».23 квітня 1918 р. після довготривалих кількатижневих перемовин і, як зазначав міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф О. Чернін, під сильним дипломатичним тиском[33], було підписано сумарний договір по товарообміну УНР з Центральними державами[34]. Цей договір передбачав організацію крупного господарчого німецько-австро-угорського центру, або, кажучи простіше, величезного складу зернових продуктів, куди центральні держави відряджали б довірених фахівців з хлібної справи, з числа найдосвідченіших і краще усіх вивчивши умови хлібної торгівлі в колишній Росії протягом багаторічної практики, але австро-угорський Генеральний штаб упевнив імператора Карла видати указ, що доручав австро-угорським частинам збір зернових продуктів в окупованих ними областях. Для проведення такої тактики до Одеси був відряджений генерал (що до тієї пори діяв у Румунії), котрий і розпочав вести звідти свою особливу лінію «військових дій». Для оплати зернових продуктів безпосередньо народу з Відня було виділено 100 млн. крон[35]. Окупаційне командування вже не хтіло мати торговельні справи з українською владою.Того ж дня (23 квітня) в Києві відбулася спільна австро-німецька нарада, в якій взяли участь ген. В. Гренер, військові представники з обох сторін та посли А. Мумм і Й. Форгач. Дипломати виступили за збереження української державності як такої, але за зміну правління, в результаті, як свідчив А. Мумм, було досягнуто «згоди про цілі, але не методи». 24 квітня учасники наради ухвалили рішення: «1. Співробітництво з [Центральною] Радою більше неможливе. 2. Не слід намагатися створювати в Україні «генерал-губернаторство». 3. У прийнятний термін слід створити український уряд, але такий уряд, який буде підпорядковуватися наказам німецького та австрійського командування. Йому доведеться гарантувати власне невтручання у необхідні воєнні та економічні заходи центральних держав»[36]. Тоді ж були вироблені умови, що мали бути висунуті українській владі.24 квітня 1918 р. посол Німеччини в Україні барон А. Мумм вручив українському уряду ноту-відповідь на українські вимоги від 16 квітня 1918 р., в якій Раді народних міністрів УНР окупаційна влада виставляла власні вимоги. Того ж дня в будинку Бродського, де розташовувалось Оберкомандо, в присутності Гренера, Яроша та Гассе подібні ж вимоги було представлено й П. Скоропадському. У разі неприйняття цих вимог жодною з сторін українців німецько-австрійські війська мали ліквідувати українську державність і встановити в Україні генерал-губернаторство з повним окупаційним режимом. Як згадував П. Скоропадський, В. Гренер сказав йому, німці не втручаються в українські внутрішні справи, проте з огляду становища, що склалося в країні і неможливості працювати з урядом Центральної Ради, вони співчувають намірам, які збирався здійснити П. Скоропадський. Втім, перед тим, як розпочати більш предметну розмову з цього приводу, В. Гренер запропонував йому ознайомитися з проектом їхньої угоди. Вимоги окупаційних властей в загальному зводилися до такого: «1. В часи перебування австро-угорського і німецького війська на Україні ніяка українська армія не може формуватися. Може тримати винятково лише поліцейські відділи за порозумінням з обома командуваннями. 2. Для всіх злочинців супроти союзних військ установлюються німецькі і австро-угорські польові суди. Українська юстиція має бути забезпечена проти терору політичних організацій. 3. З усіх державних установ мають бути усунені неблагонадійні елементи. Всі земельні та инші надзвичайні комітети мають бути розпущені й замінені нормальними державними або земельними органами. 4. Якщо на Україні нема військових, судових законів, то вони мають бути замінені відповідними законами Центральних держав. 5. Всі розпорядження, що гальмують торгівлю харчовими і сирими продуктами, мають бути скасовані на користь Австро-Угорщини та Німеччини. Особливо має бути допущена вільна торгівля під сильним контролем союзників і українського уряду, а всі заборони вивозу й залізничний контроль мають бути скасовані. Має бути встановлений один спільний контроль на кордоні. 6. Аграрне питання має бути розв’язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між ними землю. В інтересах здатності сільського господарства до експорту великі земельні господарства мають бути збережені до певних, зазначених в законі меж. 7. Фінанси й валютне питання мають регулюватися на основі взаємного порозуміння. 8. Робітниче питання має бути врегульоване на основі відповідного законодавства»[37].П. Скоропадський згадує дещо інакші пункти. 1) Визнання після перевороту умов Берестейського договору; 2) Врегулювання курсу валюти; 3) Встановлення правильного контролю по вивозу харчових припасів; 4) Видання закону, згідно з яким німецькі війська, що знаходяться на теренах України, мали право отримувати в районах дислокації необхідні їм харчі, за встановленими у кожній з місцевостей й відповідно до пори року цінами (вимога Оберкомандо); 5) Щоби Сейм було скликано лише у той термін, коли не буде перепонів на це з боку німецьких властей; 6) Прийняття зобов’язань відновлення судового апарату і спостереження за його правильним функціонуванням із застереженням на тому, аби в його складі не було демагогічних елементів; 7) Відновлення вільної торгівлі; 8) У випадку виявлення лишків серед харчових припасів, що належать вивезенню за кордон, надання Німеччині права переваги на придбання цих лишків. «Ось і все», – занотував після подання цього переліку гетьман у спогадах[38], а значить ані в квітні 1918 р., ані згодом, він не вважав їх обтяжливими ані для себе, ані для Української Держави.П. Скоропадський згадував, що одразу не підписав угоди, а попросив надіслати цей проект, перекладений російською мовою, йому додому для остаточного рішення. Звісно ж, усі ці пункти були ним прийняті (можливо з несуттєвими застереженнями). Тоді ж В. Гренер запевнив П. Скоропадського, що той, у випадку вдалого перевороту, вповні може розраховувати на сприяння німецьких військ в справі відновлення порядку і підтримки його особисто та українського уряду. «В день же перевороту, – зауважив В. Гренер, – вони будуть триматися нейтралітету, проте крупних безладів вони на вулицях допустити не можуть», а тому дав пораду П. Скоропадському «якомога ретельніше обміркувати дії для захоплення урядових установ і особливо важливих осіб»[39].Неспроможність державної організації призводила до непідконтрольності території краю урядом, до анархізації народних мас та їхнього поступової збільшовизації. На цьому ґрунті командування німецьких і австро-угорських окупаційних властей, що зневірилося у здатності української влади налагодити лад в державі й відновити господарство, почало перебирати адміністративний контроль у власні руки. Головним поштовхом до таких дій була, перш за все, турбота воюючих з країнами Антанти Центральних держав в отриманні продовольства і сировини, обіцяних їм Централь­ною Радою за військову допомогу у вигнанні з України більшовиків. Українська ж влада не надто переймалася виконанням умов торговельної угоди при Берестейському договорі.Нестабільність внутрішнього політичного і соціально-економічного стану в країні, неспроможність уряду УНР забезпечити поставку продовольства до Німеччини та Австро-Угорщини й широке обговорення в Центральній Раді умов перебування окупаційних військ в Україні створили нездоланний бар’єр між державною та окупаційною владами. Генерал Е. Людендорф лаконічно і чітко висловив причину, яка схилила Німеччину до повалення влади в УНР: «Молодий український уряд виявився неспроможним навести в країні лад і забезпечити нас [тобто німців – П. Г.-Н.] зерном»[40]. Розуміючи, що на поточний момент Центральна Рада не має ані сил, ані широкого кола прибічників, які стали б на її захист, німецьке командування твердо вирішило повалити її правління в країні. 25 квітня 1918 р. Г. Айхгорн видав наказ про запровадження в Україні німецьких військово-польових судів, який фактично визначав фіктивне становище українського уряду[41]. 26 квітня, зі згоди військового міністра УНР, німці роззброїли дивізію Синьожупанників, що була сформована в Німеччині з військовополонених вояків-українців російської армії.Щодо Січових стрільців, то вони все ж не були заблоковані німцями у касарнях, проте абсолютно дезорієнтовані державним керівництвом УНР. Як згадував Є. Коновалець, Стрілецька рада ще за два тижні до перевороту дізналася про плани повалити Центральну Раду і доповіла про це членам Центральної Ради есерам Лизанівському, Чечелю та Шрагу, проте Стрільці так і не отримали будь-яких вказівок з цього приводу. За кілька днів, стурбований бездіяльністю політичного і військового керівництва країни, Є. Коновалець особисто розповів про майбутній переворот М. Грушевському, але той відповів, що «нічого лякатися, що він сам навідувався у німецькому Командуванні й говорив з представником німецького Командування полк. Штольценбергом та що він має певні відомости, що Центральній Раді рішуче нічого не грозить»[42]. 28 квітня, в день, коли німецький загін вчиняв арешти урядовців в Центральній Раді, Стрільці повідомили заступника військового міністра УНР Грекова, що на Липках нашвидко організуються відділи старшин-гетьманців, а в будинку Любинського розташована штаб-квартира Скоропадського, Греков, на пропозицію Є. Коновальця обеззброїти їх, не дав дозволу на виступ «й казав лише спитати німецьке Oberkommando, як воно ставиться до цього перевороту»[43]. Така позиція вищого керівництва держави повністю здезорієнтувало стрілецтво.Яскравим свідченням є день перевороту. Коли 29 квітня 1918 р., сотня СС Черника, озброєна   12 кулеметами, переходила Софійський майдан в напрямку будівлі Центральної Ради для посилення її охорони, там по закінченні З’їзду хліборобів саме відбувся молебен на честь помазання П. Скоропадського на гетьмана. Стрільці виконуючи наказ нікого не чіпати пройшли повз дійство, не перешкоджаючи очевидній спробі зміни влади. «Це був останній момент, в якому можна було раптовим енергійним виступом завернути біг подій, бо Німці не були би встигли прийти на поміч Скоропадському та його однодумцям», з розпачем згадував Є. Коновалець, додаючи, що «прогаяння того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду й президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так налякав і збентежив, що вони не були всилі дати нам [Січовим Стрільцям – П.Г.-Н.] якихось ширших директив»[44].В ніч з 29 на 30 квітня 1918 р. Павло Скоропадський розпочав державний переворот проти Центральної Ради чим припинив існування Української Народної Республіки. Переворот здійснила очолювана ним таємна організація «Українська Народна Громада». До складу «Української Народної Громади» входило 300-400 активних членів старшини і вояки Першого Українського корпусу, старшини Школи прапорщиків та козаки Вільного Козацтва. Безпосередньою акцією захопленням державних і адміністративних установ Києва командував ген. Дашкевич-Горбацький, а окремими боївками (бойовими відділами) полковники Сахно-Устимович, Глинський, Каракуц, підполковник Бенецький, капітан Богданович та інші офіцери. Крім окремих відділів переважно з офіцерів було сформовано Охотницький полк. До всіх українських частин було надіслано агітаторів.До вечора 29 квітня було захоплено більшу частину установ, однак найважливіші ще залишалися не підконтрольними заколотникам. Після засідання Центральної Ради загін гетьманців захопив під контроль її будинок – приміщення Педагогічного музею. Не обійшлося й без втрат. Охоронці будинку Центральної Ради – галицькі Січові Стрільці – вбили трьох старшин-заколотників. Надалі ж переворот тривав без жертв. Німецькі війська при цьому зберігали нейтралітет, але, як справедливо зазначав П.Скоропадський, «очевидно готові були вмішатися, коли б на вулицях виникли більші розрухи». До другої години ночі з 29 на 30 квітня було захоплено елітарний район в Липках, Військове міністерство і Міністерство внутрішніх справ УНР, а також Державний банк, варту якого було арештовано загоном полк. В.Устимовича. Тоді ж на бік заколотників перейшли начальник штабу Центральної Ради полк. Сливинський та Кінний відділ на чолі з полк. Аркасом. Надалі було захоплено будинок генерал-губернаторів Києва і імператорський Маріїнинський палац[45].Отже, чи відбувся факт державного військового перевороту? Безперечно. Втім, звернемося до наукового визначення цього чину. Юридична енциклопедія, видана Інститутом державного права ім. Корецького Національної академії наук України, подає чітке визначення ознак такого акту[46]. А саме: державний військовий переворот – це збройний виступ військовослужбовців проти законної влади, уряду. Розрізняють стихійний, неорганізований виступ групи військовослужбовців (бунт) та організований (головним чином офіцерських груп), спрямований на встановлення військової диктатури (путч). Повалення цивільного режиму за допомогою військової сили здійснюється з метою встановлення влади військової хунти (як це було, наприклад, у Бразилії 1964, Греції 1967, Чилі 1973, Туреччині 1980 та ін.), влади інших цивільних осіб, що виступають проти безладдя, хаосу в країні, які неспроможна виправити чинна влада тощо. Військовий переворот завжди є державним переворотом, оскільки при цьому відбувається незаконна зміна суб’єктів державної влади. Щодо чину генерала П.Скоропадського, то ним дійсно було застосовано заздалегідь налаштованих заколотницьких силових заходів (за попередньої домовленості з німецьким окупаційним командуванням) з метою зміни існуючого в країні політичного (від революційної демократії до одноосібної диктатури) та соціально-економічного ладу (від націоналізації, соціалізму і побудови безкласового суспільства до капіталізму й відновлення поділу суспільства на класи) і повалення цивільного режиму (від соціалістичного парламентаризму і народної міліції до опори у диктаторському правлінні на власні воєнізовані підрозділи та поліцейську службу і збройні сили іноземних держав).Разом з тим, попри доконаний чин державного перевороту, постає питання повалення «законної влади», тобто усунення народно обраної (легітимної) влади. Центральна Рада складалася переважно з представників соціалістичних партій, делегати від яких обиралися до її лав не шляхом загальних виборів за принципом народного представництва, а за практикою представництва партійного. Повноваженнями вищого національного органу Центральну Раду в квітні 1917 р. наділив Український національний конгрес чисельністю 1 тис. осіб, які не були представниками усіх країв і земель України[47]. Отже, Національний конгрес представляв волевиявлення лише малої частини українського населення. Втім, так чи інакше, але Центральну Раду було визнано повноважним представником революційної демократії України російським Тимчасовим урядом та кількома європейськими державами (втім, скажімо, Центральні держави визнали її і заключили Берестейський договір, що призвело не лише до звільнення території УНР від більшовиків, а й дало змогу німецьким та австро-угорським військам «на законних підставах» окупувати Україну).П.Скоропадський був обраний на гетьмана також на підставі «волевиявлення народу». Всеукраїнський З’їзд хліборобів-землевласників, який розпочав свою роботу 29 квітня у Києві, мав стати громадською опорою перевороту, послужити підтвердженням легітимності, виборності нової влади перед широкими народними масами країни. На з’їзд прибуло близько 8 тис. чоловік (найбільше в історії народного волевиявлення України від часів Б.Хмельницького), переважно селян, з яких уповноважених представників було 6 тис. 432 делегати. Як зазначалося в телеграмі з Києва на ім’я міського комісара м. Миколаїва делегати з’їзду представляли інтереси 7-8 мільйонів селян-землевласників з 9 губерній України. На з’їзді виступили з доповідями Дусан, Рейхерт та Кістяковський (від президії), а також представники з місць: Ніколаєнко (Полтавська губ.), Кучма (Херсонська губ.), Прокопенко (Чернігівська губ.), Шохотька (Полтавська губ.), Сумцов (Харківська губ.), Кузмін (Курська губ.) та Коваленко (Кременчуцький повіт). Усі доповідачі критикували політику Центральної Ради та її уряду, а найбільше земельний закон УНР, «котрий вніс на селі стільки руїни та анархії»[48]. Головною тезою виступів цих представників середніх і великих землевласників була вимога: «Влада має бути твердою та сильною, всі розпорядження уряду повинні відповідати інтересам народу[,] бо в іншому випадкові народ буде незадоволений[.] Проте все слід робити для народу і коли він бачитиме[,] що уряд все робитиме [в] його інтересах[,] він залюбки віддасть усі свої сили на благо держави»[49]. Після ж того, як представник Полтавщини Юрченко заявив, що влада має бути диктаторською, а отже й об’єднана в одній особі, серед зали пролунали вигуки: «Гетьмана! Гетьмана!», «Гетьмана Скоропадського!». Коли ж після закликів до ген. П.Скоропадського «врятувати країну від хаосу і беззаконня», він з’явився у ложі зала одноголосно вигукнула: «Хай живе Гетьман!»[50] і потонула в оваціях>[51]. Увійшовши до зали П. Скоропадський звернувся до зібрання з промовою: «Панове[,] дякую Вам за те[,] що Ви мені передаєте цю владу[.] Не для своєї користі беру я на себе тяготи тимчасової влади[,] одначе Ви самі добре знаєте[,] що анархія всюди почала панувати і що тільки на Вас[,] хлібороби[,] і на здравомислячі верстви ми будемо спиратися[.] Прошу Бога[,] щоб Він дав нам силу та міцність врятувати Україну»[52]. Після цього, заведені до краю хлібороби, підійняли на руки новообраного гетьмана і по залі полинуло голосне «Слава!»[53].Хтілося б звернути увагу, в цьому контексті, не стільки на   антихаосну (вважай – антирадівську) риторику П. Скоропадського, що була у тих стінах очікуваною та логічною, скільки на окремі інші нюанси його коротенької промови. Перш за все генерал одразу ж подякував присутнім за «передачу» йому владу, не вдаючись при цьому до таких «сентиментів», як голосування та інших належних при цьому процедур тощо. Крім того, такою заявою він підняв статус зібрання (а отже й кожного з присутніх) до рівня вершителів долі Батьківщини та її рятівників. Слова «не для своєї користі», «тяготи» та «тимчасової» щодо влади, мали показати делегатам з’їзду на відсутність у нього не лише особистих амбіцій й готовність з легкістю відмовитись від такого тягаря та ще за умов безладу та руїни, проте й на певною мірою самопожертву. Класичний прийом, який спонукає присутніх ще більш наполягати на своїй пропозиції і, таким чином, дає свого роду «індульгенцію» диктаторові від закидів в узурпації влади. Важливим психологічним кроком в промові було також те, що П. Скоропадський, говорячи про майбутню владу, не ототожнював її (принаймні перед делегатами з’їзду) із власною персоною; він постійно наголошував: «ВИ мені передаєте цю владу», «тільки на ВАС, ХЛІБОРОБИ, і на здравомислячі верстви будемо МИ спиратися», «щоб Він [Бог] дав НАМ силу та міцність врятувати Україну». Таким чином учасники проголошення його гетьманом мали відчути свою власну дотичність до влади як у ту мить, так і в перспективі, а отже ще раз (до того ж у запалі усвідомлення творців історії) переконатися у вірності свого вибору: як щодо потреби країни у диктатурі, так і щодо вибору кандидата на нею – гетьманського нащадка, отамана Вільного Козацтва, бойового генерала і людини, яка є однією з них – Павла Скоропадського. У такій справі, як державний переворот, дрібниць не буває і його організатори, як видно, це чітко усвідомлювали.Думаю, акція була ретельно зрежисована прибічниками генерала, які вміло використали загальне незадоволення присутніх політикою Центральної Ради й, так званий «ефект юрби», що, врешті й призвело до овацій та загального екстазу серед присутніх на з’їзді, більшість з яких, вочевидь, навіть не підозрювала не лише про позалаштункові приготування до цієї події, а й про подальший сценарій безпосереднього втілення їхнього пориву в життя.Так закінчився державний переворот 29 квітня 1918 р., після здійснення якого було проголошено про створення Української Держави у формі Гетьманату Павла Скоропадського. Цілком природно що тоді, за часів революційних перетворень та вибуху соціально-політичних протиріч тощо, такі заходи, можливо, були прийнятними, дієвими та й «легітимними» з огляду так званих «потреби наведення ладу в країні в умовах соціальної анархії» чи «державотворчої (консервативно-революційної) доцільності в боротьбі з соціалістичною вакханалією». Визначень може бути стільки, скільки й бажаючих виправдати або звинуватити у чомусь ту чи іншу сторону у цю добу зламів суспільних, моральних і, навіть, державних, проте, за будь-яких оцінок діяльності Центральної Ради та обставин її краху, вона на світанку українського відродження «збудила національний рух» і, як зазначав Л. Жебуньов, «заслуга ж та ніколи не забудеться, як і ті люде, що сотворили її»[54]. 
[1] Пиріг Р. Я. Державна служба Гетьманату Павла Скоропадського // Нариси історії державної служби в Україні. – К.: Ніка-Центр, 2008. – С. 185.[2] Народня воля. – 1917. – 31 жовтня; Нова Рада. – 1917. – 3 листопада.[3] Нова Рада. – 1917. – 3 листопада.[4] Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів. – Дрогобич: Бескид, 1992. – С. 57-58, 90.[5] Щоденник Володимира Вернадського. Полтава, 1918 // Київська старовина. – 1993. – № 4. – С. 29.[6] Шаповал М. Минувшина і будучина української визвольної боротьби // Київська старовина. – 1993. – № 5. – С. 44.[7] Вісти Всеукраїнського з’їзду Демократів-Хліборобів. – 1918. – 29 квітня.[8] Солдатенко В. Ф. До питання про механізм державного перевороту 29 квітня 1918 р. // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – С. 41.[9] Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907 – 1919 роки. – К., 2005. – С. 201.[10] Ereignisse in der Ukraine 1914 – 1922 deren Bedeutung und historische Hintergunde / Von. Theophil Hornykiewicz.– Philadelphia: Ferdinand Berger & Sohne, OHG, Horn, N.O., 1966. – Band I. – S. 350.[11] Там само. – S. 348-349.[12] Там само. – S. 349.[13] Там само. – S. 347.[14] Киевская мысль. – 1918. – 12 квітня; Народня воля. – 1918. – 13 квітня.[15] Ereignisse in der Ukraine 1914 – 1922 deren Bedeutung und historische Hintergunde / Von. Theophil Hornykiewicz.– Philadelphia: Ferdinand Berger & Sohne, OHG, Horn, N.O., 1966. – Band I. – S. 385.[16] Робітнича газета. – 1918. – 26 березня.[17] Нова Рада. – 1918. – 3 березня.[18] ЦДАГО України. – Ф. 44. – Оп. 1. Спр. 1. – Арк.. 1; Нова Рада. – 1918. – 28 квітня.[19] Киевская мысль. – 1918. – 10 березня.[20] Известія Союза промышленности, торговли, финансовъ и сельскаго хозяйства Украины. – 1918. – 28 (15) квітня.[21] Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Ужгород; – Нью-Йорк: Накладом др. Осипа Ципки, 1932. – Т.  2. – С. 16 – 17.[22] Несвіцький О. О. Полтава у дні революції та в період смути 1917 – 1922 рр. – Полтава, 1995. – С. 52-53.[23] Папакін Г. Українська народна громада і Павло Скоропадський навесні 1918 р. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України. – К., 2008. – Вип.39. – С. 137.[24] Геращенко Т. С. Українська народна громада // Український консерватизм і гетьманський рух: історія, ідеологія, політика / Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія: Історія. Економіка. Філософія. – К.: Видавн. Центр КДЛУ, 2000. – Вип. 4. – С. 199.[25] Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський. Коротка хроніка життя (1873 – 1945) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 40.[26] Солдатенко В. Ф. До питання про механізм державного перевороту 29 квітня 1918 р. // Гетьманат Павла Скоропадського: історія, постаті, контроверсії. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2008. – С. 44.[27] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 141.[28] Федюшин О. Украинская революция. 1917 – 1918. М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – С. 156 – 157.<[29] Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. – К.: Наукова думка, 1997. – Т. 2. – С. 347.[30] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 142.[31] Федюшин О. Украинская революция. 1917 – 1918. М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – С. 162 – 163.[32] Там само. – С. 158.[33] Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. – М.; – Пг.: Гиз, 1923. – С. 271.[34] ЦДАВО України. – Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 65. – Арк. 84-85 зв.[35] Чернин О. В дни мировой войны. Воспоминания бывшего австрийского министра иностранных дел. – М.; – Пг.: Гиз, 1923. – С. 271-272[36] Федюшин О. Украинская революция. 1917 – 1918. М.: ЗАО Центрполиграф, 2007. – С. 160.[37] Дорошенко Д. Історія України 1917 – 1923 рр. – Ужгород; – Нью-Йорк: Накладом др. Осипа Ципки, 1932. – Т. 2. – С. 31-32.[38] Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995. – С. 148.[39] Там само. – С. 148 – 149.[40] Людендорф Э. Мои воспоминания о войне. 1914 – 1918 гг. – М., 1924. – С. 274.[41] Нова Рада. – 1918. – 27 квітня.[42] Коновалець Є. Спомини й уваги // Кучабський В., Безручко М., Коновалець Є. Золоті ворота. Історія Січових Стрільців. 1917 – 1919. – Львів; – Рочестер, 2004. – С.267.[43] Там само. – С. 268.[44] Там само. – С. 268-269.[45] Скоропадський П. Спомини. – К., 1992. – С. 89, 109 – 110, 140; Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. Історія українського війська. – Львів, 1992. – С. 44.[46] Юридична енциклопедія. – Т. 1. – К., 1998. – С. 463-464.[47] Павленко І. Відновлення Української Держави. – Буенос-Айрес, 1951. – С. 14.[48] Державний архів Миколаївської обл. – Ф. р-5547. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1.[49] Там само.[50] Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – Мюнхен, 1976. – С. 489-490; Кущинський А. Патріот і Державний Муж України. – Чікаго, 1974. – С. 16.[51] Державний архів Миколаївської обл. – Ф. р-5547. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 1.[52] Там само. – Арк. 1-2.[53] Там само. – Арк. 2.[54] Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907 – 1919 роки. – К., 2005. – С. 210.
Джерела:Отт-Скоропадська О., Гай-Нижник П. Павло Скоропадський: коротка хроніка життя (1873–1945) // Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ; – Філадельфія, 1995.Гай-Нижник П.П. Переворот П.Скоропадського: причини і рушійні сили // Історична і політична наука та суспільна практика в Україні. – К.: Парламентське вид-во, 2009.

ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ 1918 р.: ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ
У вітчизняній та зарубіжній історіографії є чимало праць, автори яких вдаються до спроб прямо чи побіжно проаналізувати причини та хід гетьманського перевороту, визначити його політичні та правові наслідки. В більшості випадків вони доходили висновку, що Скоропадський зрадив Центральну Раду, загальмував «нормальний» процес будівництва національної державності, розпочатий УЦР, і повернув Україну до «старих порядків. Так, американський дослідник Д.Соловей стверджував, що переворот 29 квітня 1918 р. «а/ перетворив Україну на колонію з маріонетковим гетьманським урядом, викликавши до себе ненависть серед широких кіл громадянства;  б/ зруйнував молодий державний апарат, що творився і зміцнювався протягом попереднього року…» [13, с. 18]. Ще далі у своїх висновках пішов канадський історик О.Брик, вважаючи, що гетьманський переворот це «бунт проти уряду держави, проти волі величезної більшості народу», бо гетьманці, на його думку, «прийшли на все готове (готова держава з армією і зі всім іншим державним апаратом)». Таким чином, переворот, – зазначав він, –  ніж у плечі української державності [1, с. 121]. Погодитися з цими висновками не можна, бо, очевидно, ці дослідники залишили поза увагою значну кількість реальних подій того часу, а тому не змогли всебічно розкрити причини поразки Центральної Ради, без чого неможливо дати об’єктивну оцінку як перевороту П.Скоропадського, так і політиці гетьмана. На наш погляд, нині стала нагальною потреба ще раз розглянути ці складні проблеми, враховуючи як вже відомі, так і досі невідомі широкому загалу факти.Які  ж  причини призвели до краху Центральної Ради? Визначимо головні з них.По-перше, з грудня 1917 р. Рада почала стрімко втрачати свій авторитет серед населення. Головна причина полягала в тому, що УЦР своєчасно не змогла розв’язати нагальних соціально-економічних проблем (і перш за все робітниче та аграрне питання), бо віддавала пріоритет національно-політичним інтересам.По-друге, Рада не мала боєздатних збройних сил. Адже соціалістична більшість її вважала за непотрібне створення регулярної армії, а натомість прагнула сформувати так звану «народну міліцію», яка виконувала б насамперед функції охорони правопорядку.По-третє, УНР не мала дієспроможного адміністративного апарату.По-четверте, постійні суперечності між домінуючими фракціями в середині Центральної Ради (УПСР, УСДРП, УПСФ) не дозволяли зробити діяльність цього органу ефективною, обумовлювали імпульсивний характер її роботи.По-п’яте, у Раді відчувався дефіцит людей державного рівня, здатних організувати роботу, повести за собою. І це не дивно, адже більшість в УЦР складала молодь віком 25-30 років, без досвіду державницької роботи,  з притаманними цьому вікові максималізмом та романтизмом.По-шосте, постійні особисті протиріччя між лідерами Центральної Ради (М.Грушевським і В.Винниченком, В.Винниченком і С.Петлюрою, В.Винниченком і М.Поршем та інш.), звичайно, не сприяли плідній роботі (більш докладно див. 3, с. 31-44).Усе вищевідзначене доводить безпідставність твердження про зовнішньополітичний фактор (більшовицький наступ або прихід німців в Україну), як головну і чи не єдину причину краху Центральної Ради. Адже відомо, що 9 березня 1918 р. на засіданні Малої Ради, присвяченому ратифікації Брестської угоди,  голова уряду УНР В.Голубович переконував присутніх, що прихід німців на Україну слід розглядати як «допомогу і тільки», при тому «допомогу, по суті діла, безплатну» [21, ф. 115, оп. 1, спр. 11, арк. 6]. У зверненні до населення  з цього  приводу реквізиції худоби, хліба та інших продуктів харчування, які здійснювалися німецьким командуванням, були названі вимушеними тимчасовими заходами. Населення закликалося до спокою і запевнялося, що за німецькі реквізиції Центральна Рада повністю розрахується [18, 1918, 13 марта (28 февр.)].Але населення вже втратило віру до радівців, бо бачило, що політика їхня та  нових  союзників – німців суттєво не відрізняється від політики більшовиків часів радянської окупації. Ситуація ускладнювалася ще й через те, що уряд В.Голубовича на той час переживав гостру кадрову кризу: найавторитетніші фракції у Раді – УСДРП та УПСР – відмовлялися взяти участь у формуванні нового Кабінету Міністрів. До того ж прем’єр після повернення Ради до Києва не зміг зібрати всіх своїх міністрів. Були відсутні міністри земельних справ, продовольства, освіти. Тому деякі члени уряду обіймали водночас декілька посад. Так, сам прем’єр В.Голубович одночасно обіймав посади міністра іноземних справ, торгівлі та промисловості; П.Христюк – міністра юстиції і освіти; М.Ткаченко – міністра внутрішніх справ і фінансів і т. ін. [19, 1918, 13 берез. (28 лют.)]. Зрозуміло, що при такому стані справ ефективної роботи уряду годі було чекати.Таким чином, Центральна Рада у березні 1918 р. не являла собою дієвого державного органу, спроможного вирішувати нагальні проблеми краю, і не користувалася підтримкою широких верств населення.Все це, звичайно, бачили німці, зацікавлені у виконанні Центральною Радою насамперед економічних угод. Рада опинилася у надзвичайно скрутному становищі. З одного боку, її лідери розуміли, що єдиною гарантією збереження влади є присутність в Україні німецьких військ. З іншого – поруч із відчуттям непевності, хисткості свого становища, вони побоювалися, що німецька реквізиційна політика неминуче призведе до масових селянських виступів, і тому намагалися зберегти свій слабкий авторитет, вдаючись до прийому так званого «прихованого саботажу». Однак це не могло довго лишатися поза увагою німецького військового командування. У своїх спогадах П.Скоропадський зазначав що уряд УНР «зі страху на словах у всьому уступав німцям, а на ділі наказував своїм підлеглим свої ж накази гальмувати» [11, с. 77].Характеризуючи ситуацію  в Україні, міністр юстиції С.Шелухін у виступі на засіданні Малої Ради 2 квітня 1918 р. відверто визнавав: «Зараз такі заплутані відносини, юридичні і адміністративні, що я, у кого половина зубів ламається, тридцять років служив, вчився в університетах, зараз прихожу до того – при цій теоретичній підготовці я не знаю що відбувається…» [21, ф. 115, оп. 1, спр. 14, арк. 103].І дійсно, становище було надзвичайно складним. В цих умовах український уряд намагався діяти самостійно, прагнучи здійснювати незалежну економічну політику. З такою метою за пропозицією члена Єврейської об’єднаної соціалістичної партії Ю.Новаковського було створено Головну Економічну Раду  [17, 1918, 27 (14) квітня]. Водночас, боючись втратити підтримку німців, Центральна Рада змушена була йти на підписання не цілком рівноправних економічних угод з країнами Четвірного союзу. Так, змішана українсько-німецько-австрійська комісія з товарообміну опрацювала ряд конкретних договорів: про хлібозаготівлю від 6 та 9 квітня, про поставку худоби від 13 квітня, про заготівлю сировини від 18 квітня тощо. На їхній основі було підготовлено широкомасштабну економічну угоду, яка була підписана 23 квітня 1918 р.  [10, с. 406-407]. Отже, не витримує критики досить поширена в українській історіографії точка зору про те, що німці грабували Україну, незважаючи на протести Центральної Ради. Більше того, слід зазначити, що ці договори, враховуючи внутрішню політичну та економічну ситуацію, були вигідними й українській стороні. Наприклад, за поставку до Німеччини 30 млн пудів хліба Україна мала отримати 19 млн пудів вугілля та грошову виплату у розмірі 24 млн марок  [6, с. 89]. Але, як вже зазначалося, Центральна Рада саботувала виконання своїх зобов’язань. Тому виникнення серйозного конфлікту між нею та німецьким командуванням було лише питанням часу.6 квітня 1918 р. головнокомандуючий німецькими військами фельдмаршал Герман Айхгорн видав до населення України наказ щодо засіву полів, у відповідності з яким тимчасово, до розв’язання аграрного питання, селяни, як і поміщики, мали вважатися власниками врожаю з засіяних ними полів.В історичній літературі, що вийшла у різний час як в Україні, так і поза її межами, наказ Айхгорна розцінювався як брутальне втручання у внутрішні справи УНР. На перший погляд таке твердження ніби не може викликати заперечень. Дійсно, 13 квітня 1918 р. відбулося засідання Малої Ради, де цей факт одержав саме таку оцінку  [19, 1918, 16 (3) квіт.]. Однак порівняльний аналіз джерел дозволяє дійти іншого висновку: наказ Айхгорна не був несподіванкою для уряду В.Голубовича, більше того, він готувався за безпосередньої участі міністра земельних справ і харчування М.Ковалевського, який вранці 9 квітня одержав проект наказу разом з листом від начальника штабу німецьких військ генерала Гредера. В листі говорилося, що, коли з боку міністерства хліборобства протягом 24 годин не надійде застережень, цей наказ набере чинності  [5, с. 480]. Як відомо, ніяких заперечень з боку міністерства хліборобства не надійшло. Цілком припустимо, що більшість присутніх на згаданому вище засіданні Малої Ради 13 квітня, де розглядалося питання про  легітимність наказу, не була поінформована щодо цього факту. Цим і пояснюється, на наш погляд, Їхнє обурення поведінкою німецьких властей. Не змогла пом’якшити гнів членів Малої Ради й промова В.Голубовича, у якій зазначалося: наказ фельдмаршала Г.Айхгорна «взагалі нічим не відрізняється від тих наказів і телеграм, які розсилало міністерство хліборобства». Айхгорн же тільки хотів своїм авторитетом підкріпити ці міністерські накази»  [2, с. 323 ].Таким чином, цілком обгрунтованим здається висновок: наказ щодо засіву полів не застав уряд В.Голубовича зненацька. Твердження ж про те, що Айхгорн, постійно втручаючись у внутрішні справи УНР, грубо порушував домовленості з Центральною Радою, не відповідає дійсності. За свідченням генерал-хорунжого О.Греківа, 70-річний фельдмаршал Г.Айхгорн, який був більше військовим аніж політиком, «точно дотримувався пунктів Берестейського договору і не робив ніяких перешкод в організаційній роботі…» [4, с. 25].Ставлення Центральної Ради до наказу від 6 квітня 1918 р. змусило німецьке командування прискорити формування такої політичної сили, яка могла б замінити Раду і створити новий адміністративний апарат, здатний співпрацювати з союзниками та виконати прийняті українською стороною економічні зобов’язання. Окрім того, німців не задовольняло рішення УЦР про скликання 12 травня 1918 р. Всеукраїнських Установчих зборів. Вони небезпідставно вважали, що ця акція ще більш ускладнить ситуацію, зробить її непідконтрольною як німецьким, так і українським органам влади. Історичні джерела згадують кількох осіб (П.Болбочана, Є.Чикаленка, П.Скоропадського та інш.), які, на думку німецького командування, змогли б очолити новий несоціалістичний уряд пронімецької орієнтації. Як відомо, вибір зупинився на кандидатурі колишнього командира 1-го Українського корпусу і почесного отамана Вільного козацтва П.Скоропадського, який влаштовував німців насамперед тому що, по-перше, був прихильником встановлення гетьманату у формі авторитарної диктатури (хоча лише тимчасово, до відновлення правопорядку, нормалізації економічної ситуації та скликання українського парламенту); по-друге, не визнавав так званої соціалізації землі, проголошеної Ш Універсалом, бо виступав за гарантоване право власності, насамперед земельної; по-третє, вважав соціалістичні ідеї шкідливими, такими, що призводять до хаосу і анархії, до руйнування державності.За твердженням канадського дослідника М.Шкільника, П.Скоропадський вже з літа 1917 р. готувався до перевороту [16, с. 186]. З цією думкою не можна погодитися. Адже сам Скоропадський у своїх споминах відзначає, що хоча загальні розмови про встановлення гетьманства в Україні розпочалися вже за часів його служби у І-му Українському корпусі, але ще в першій половині березня 1918 р. він і гадки не мав очолювати переворот. Лише у другій половині березня, коли відбулося його ближче знайомство з представниками німецьких військових кіл, П.Скоропадський приймає рішення про необхідність встановлення гетьманства в Україні  [12, с. 132-133] . Дійсно, суттєвим для подальшої долі як самого генерала, так і України стали його зустрічі з представниками німецького командування, які відбулися наприкінці березня – початку квітня 1918 р. Їхнім результатом стало остаточне складення 24 квітня умов, за яких німці обіцяли не чинити перешкод під час здійснення перевороту [16, с. 193].Порозуміння з німцями дало можливість П.Скоропадському вже в середині березня 1918 р. утворити опозиційну до Центральної Ради Українську Народну Громаду (УНГ) – організацію, яка увійшла в тісний контакт з Українською демократично-хліборобською партією та «Союзом земельних власників» з метою встановлення в Україні сильної особистої влади у формі гетьманату. За підрахунками канадського дослідника М.Шкільника, УНГ налічувала до 500 членів [16, с.188].Отже, підготовка до перевороту йшла інтенсивно з другої половини березня 1918 р. За активної допомоги німецького військового командування зорганізувалися реальні сили, здатні перебрати владу в Україні до своїх рук. Незабаром сама Центральна Рада надала привід до здійснення перевороту.В двадцятих числах квітня у Києві було викрадено директора Російського зовнішньоторговельного банку Абрама Доброго. Зважаючи на значну кількість історичних джерел, що часто-густо містять суперечливу інформацію та по-різному оцінюють факти, варто зупинитися на цьому випадку більш докладно. Перш за все виникає питання: чому саме А. Добрий став об’єктом викрадення? Справа полягала в тому, що цей банкір у відповідності з українсько-німецькими економічними угодами акуратно і своєчасно проводив платіжні розрахунки всупереч загальній політиці «прихованого саботажу», що здійснювалася УЦР, і тому вважався «великим другом німців». Безслідне зникнення А. Доброго викликало занепокоєння як місцевих ділових кіл, так і німецького військового командування. У відповідь на звернення до Центральної Ради за інформацією з цього приводу німці чітких роз’яснень не одержали. Лише за кілька днів український уряд оприлюднив повідомлення про те, що Рада Міністрів схвильована цим фактом і що нею вживаються всі необхідні заходи для відшукання зниклого банкіра та виявлення і покарання винних [15, с.112]. Час спливав, ніяких конкретних результатів так і не було досягнуто, тому німецьке командування вирішило розпочати власне розслідування. В цей час у Києві з’явився і сам А. Добрий, який розповів: зловмисники вивезли його до Харкова і там утримували під вартою у вагоні на запасній колії. Але наче б то за 100 тис. карбованців йому вдалося відкупитися [12, с.144]. Як показало подальше слідство, викрадення організували члени антинімецького «Союзу порятунку України». Серед інших називалися прізвища міністра внутрішніх справ УНР М. Ткаченка та військового міністра О. Жуковського. У німецького командування з’явилася чудова можливість порвати з Центральною Радою. Першим кроком до розриву став наказ Г. Айхгорна від 25 квітня 1918 р. про запровадження німецьких військово-польових судів [16, с.199]. У ньому говорилося , що винні у будь-яких діях проти німецької влади, а саме викраденнях, вбивствах, виступах проти німецьких військ, порушеннях громадського порядку тощо, будуть каратися військово-польовими судами. Всі зібрання без дозволу німецьких властей заборонялися. Таким чином Центральна Рада фактично була позбавлена влади.Другим наступним кроком, що знаменував розрив з Радою, стало визначення Українською Народною Громадою спільно з німецьким командуванням конкретної дати скликання Всеукраїнського хліборобського з’їзду, який мав «обрати гетьмана» – 29 квітня 1918 р.І нарешті третій крок – роззброєння дивізії «синьожупанників» – чи не єдиної боєздатної сили, спроможної стати на захист Центральної Ради. Чи є парадокс в тому, що соціалістична більшість Ради дала згоду на роззброєння дивізії, а дезорієнтовані січові стрільці разом з німецькими військовими частинами  взяли безпосередню участь у цьому акті? Відповісти на це питання не так легко, враховуючи ту обставину, що німецький посол у Києві фон Мумм напередодні розгону Центральної Ради зустрівся з українським прем’єром В. Голубовичем та міністром хліборобства М. Ковалевським і запропонував їм паспорти та виїзд до Берлину [5, с.483-484] (очевидно, послові тоді ще не було відомо про їхню причетність до викрадення А. Доброго).Так планомірно та послідовно німецькі власті готували переворот, який би виключав можливість будь-яких ускладнень політичного, економічного та соціального характеру. На час скликання Всеукраїнського хліборобського з’їзду УЦР вже не мала ніякої реальної влади. Залишалося докласти лише невеликих зусиль, щоб припинити її існування.У неділю, 28 квітня під час вечірнього засідання Ради, перервавши виступ М. Рафеса, до зали несподівано увійшов загін німецьких солдатів на чолі з молодим лейтенантом. Січові стрільці Є. Коновальця, що охороняли приміщення, навіть не намагалися перешкодити їм [9, с.298]. Офіцер наказав усім присутнім підняти руки догори, і солдати обшукали членів Ради з метою вилучення зброї. Міністрів О. Жуковського, М. Ковалевського, директора департаменту Міністерства внутрішніх справ Гаєвського та деяких інших керівників оголосили заарештованими. Замість міністра внутрішніх справ М. Ткаченка, якому вдалося уникнути арешту, під варту взяли його дружину [6, с.56]. Того ж дня потрапив за грати й двадцятивосьмирічний голова уряду УНР В. Голубович [9, с.298]. Арешти були здійснені за розпорядженням німецького слідчого у справі про викрадення А. Доброго, доктора Тройде та з дозволу військового судді, обов’язки якого виконував командир XXVII корпусу німецької армії [5, с.56].Тоді ж був проведений обшук у помешканні голови Центральної Ради  М. Грушевського, під час якого вилучено всі його листи і багато рукописів. Невідомо, як складалася б подальша доля М. Грушевського, якби не Січові стрільці, які взяли його під охорону. Цей захід був своєчасним, бо дещо раніше вже мав місце замах на життя голови УЦР. Тоді все обійшлося, лише його дружина дістала легке поранення [7, с.44].Незважаючи на такі надзвичайні події, наступного дня члени Центральної Ради зібралися на своє чергове і останнє засідання. Цього дня було прийнято найважливіший акт державного права УНР – Конституцію. У дію вона так і не увійшла, бо за кілька годин Рада була розігнана німцями і припинила своє існування. Тоді ж М. Грушевського було обрано президентом УНР, хоча Конституція такої посади не передбачала.Того ж дня, 29 квітня, у найбільшому приміщенні Києва – цирку зібрався Всеукраїнський хліборобський з’їзд, скликаний Спілкою землевласників та українськими хліборобами-демократами, у якому взяли участь представники від восьми українських губерній. На ньому було проголошено ліквідацію УНР та створення Української Держави з новою формою правління – гетьманатом.У ніч на 30 квітня прибічники гетьмана П. Скоропадського  встановили свій контроль над державними установами. Переворот відбувся малою кров’ю: у сутичці з оборонцями Центральної Ради – Січовими стрільцями – загинули три офіцери-гетьманці [8, с.39]. Місцеве населення переворот зустріло відносно спокійно. У місті не було зафіксовано серйозних виступів проти нового режиму.Вже після перевороту німці провели відкритий судовий процес над організаторами викрадення банкіра А. Доброго. Процес тривав три дні і широко висвітлювався пресою. Підсудні давали плутані свідчення, виправдовувалися, просили про виявлення поблажливості. Найдраматичнішим моментом став допит В.Голубовича, який спочатку виступав як свідок. Німецький прокурор примусив колишнього прем’єр-міністра визнати, що той не тільки був поінформований про підготовку викрадення, але й дав на нього свою згоду. Після цього В. Голубовича перевели на лаву підсудних. Вирок німецького військово-польового суду був досить м’яким – два роки тюремного ув’язнення [15, с.113-114]. За свідченням сучасника подій С. Сумського, німцям вдалося довести не лише політичну, але й моральну непридатність колишнього уряду УНР. «Вони казали: нас не цікавить, який у вас уряд; хай будуть демократи, соціалісти, монархісти, але не можна допускати до влади людей морально неохайних, невігласів та самовпевнено-нахабних хлопчаків. Ми втручаємося не в політичні відносини в Україні, а охороняємо порядок. І з метою охорони порядку не можна передавати владу до рук таких людей» [15, с.114].Переворотом 29 квітня 1918 р. розпочалася нова доба в історії українського державотворення, що мала позитивні і негативні риси і неоднозначно сприймалася як сучасниками подій, так і нинішніми дослідниками. Але ця проблема вже виходить за рамки даної статті і може бути предметом окремого дослідження. Вбачається необхідним лише проаналізувати висновок, якого дійшов американський історик Д. Соловей: «... акт 29.IV.1918 р. аніяк не забезпечив Україну перед режимом німецької окупації. Навпаки – він «легалізував» ту окупацію. Внаслідок тої операції гості перетворилися на господарів. Це прекрасно всі знали і розуміли, включно до самого П. Скоропадського» [14, с.251]. На наш погляд не можна цілком погодитися з такою оцінкою. Факти дають підстави твердити, що й сама Центральна Рада «не забезпечила Україну від німецької окупації», більше того, соціалісти в Раді розглядали прихід німців та австрійців в Україну як «допомогу союзників». Виходячи з цього, маємо підстави до висновку, що, користуючись термінологією Д. Солов’я процес легалізації німецької присутності в Україні розпочала саме Центральна Рада підписанням з країнами Четверного союзу угоди про умови надання військової допомоги. Завершив же цей процес П. Скоропадський прийняттям угоди від 22 травня 1918 р. [16, с.195]. Саме тоді, перед визнанням Української Держави цісарським німецьким урядом у Берліні, він остаточно погодився з умовами німців, яких гетьман розглядав як гаранта стабільності своєї влади.
Гавриленко Олександр Анатолійович, Логвиненко Ігор АльбертовичХарківський національний університет внутрішніх справАктуальні проблеми юридичної науки у дослідженнях вчених: науково-практичний збірник. – К., 2000. – № 3. – С. 2-10.

Доба П.Скоропадськлого. Документи
Грамота Павла Скоропадського (29 квітня 1918 р.)
Громадяне України!
Всім Вам, козаки та громадяне України, відомі події посліднього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову відродившася Українська Держава стояла коло краю загибелі.Спаслась вона дякуючи могутньому підтриманню центральних держав, які, вірні свому слову, продовжують і по цей час боротись за цільність і спокій України.При такій піддержці у всіх зродилась надія, що почнеться відбудовання порядку в Державі й економічне життя України війде, врешті, в нормальне русло.Але ці надії не справдились.Бувше Українське Правительство не здійснило державного будування України, позаяк було зовсім не здатне до цього.Бешкети й анархія продовжуються на Україні, економічна розруха і безроботиця збільшуються і розповсюджуються з кожним днем і врешті для багатющої колись-то України встає грізна мара голоду.При такому становищі, яке загрожує новою катастрофою Україні, глибоко сколихнуло всі трудові маси населення, які виступили з категоричним домаганням негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була-б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці.Як вірний син України, я рішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади.І тією грамотою я оголошую себе Гетьманом всієї України.Управління Україною буде провадитися через посередництво призначеного мною Кабінету Міністрів і на остаточнім обгрунтованні нижче долучених до цього законів про тимчасовий державний устрій України.Центральна і Мала Рада, а также всі земельні комітети з нинішнього дня розпускаються. Всі Міністри і товариші звільняються.Всі инші урядовці, працюючі в державних Інституціях, зістаються на своїх посадах і повинні продовжувати виконання своїх обов'язків.В найближчий час буде виданий закон, установляючий новий порядок виборів до Українського Сойму.До цього я буду твердо стояти на сторожі порядку й законности в Українській Державі, буду домагатись негайного виконання всіх державних розпоряджень і буду підтримувати авторитет влади, не спиняючись ні перед якими самими крайніми мірами.Права приватної власности – як фундаменту культури і цівілізації, відбудовуються в повній мірі, і всі розпорядження бувшого Українського Уряду, а рівно тимчасового уряду російського, відміняються і касуються. Відбувається повна свобода по зробленню купчих по куплі-продажі землі.Поруч з цим будуть прийняті міри по відчуженню земель по дійсній їх вартости від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів.Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на поліпшення правового становища і умов праці залізничників, котрі при виключно тяжких умовах ні на один час не кидали своєї відповідальної праці.В області економічній і фінансовій відбувається повна свобода торгу й відчиняється широкий простір приватнього підприємства й ініціятиви.Передбачаю всю трудність стаючої переді мною праці і молю Бога дати мені силу, аби гідно виконати те, що я вважаю своїм обов'язком перед рідною Україною в сучасний виключний і критичний для неї час.Мені далекі і чужі які-б-то не було власні побудження, і головною своєю метою я ставлю користь і благо народу і всім дорогої нам України.В цій свідомости кличу всіх Вас, громадян і козаків України – без ріжниці національності й віросповідання – помогти мені і моїм працьовникам і співробітникам в нашому загальному велике відповідальному ділі.
Гетьман Всієї УкраїниОтаман Ради Міністрів29 квітня 1918 р., м. Київ 

Грамота гетьмана П.Скоропадського про федерацію України з Росією 14 листопада 1918 р.
Перемир'я між Німеччиною й Державами Згоди заключено. Найкривавіша війна скінчилась, і перед народами всього світу стоїть складне завдання утворити основи нового життя.Серед решти частин багатострадальної Росії на долю України випала порівнюючи більш щаслива доля. При дружній допомозі Центральних Держав вона зберегла спокій аж до нинішнього дня. Ставлячись із великим почуттям до всіх терпінь, які переживала рідна їй Великоросія, Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, оказуючи їм велику гостинність і піддержуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії твердого державного порядку.Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить зайняти одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принищені та пригноблені большевицьким деспотизмом громадяни бувшої Росії. Від неї ж вийшла дружба й єднання з славним Всевеликим Доном і славними Кубанським і Терським Козацтвами. На тих принципах, які – я вірю – поділяють усі союзники Росії, Держави Згоди, а також яким не можуть не співчувати без винятку інші народи не тільки Європи, але й усього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України. Їй першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії.В осягненні цієї мети лежить запорука добробуту як усієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку цілого українського народу на міцних підставах національно-державної самобутности. Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною і щастям всієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України й Росії. Я вірю, що цій святій патріотичній справі ви, громадяни й козаки України, а також і решта людности, дасте сердечну й могутню підтримку.Новосформованому нами кабінетові я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.
Павло Скоропадський14 листопада 1918 р., місто Київ
Телеграма гетьмана Скоропадського про зречення від влади (14 грудня 1918 р.)
Вчера на имя городского головы (Київа – Ред.) получена от гетьмана следующая телеграмма:Я гетман всея Украины, в течении 7,5 месяцев все свои силы клал для того чтобы вывести страну из того тяжелого положення, в котором она находится. Бог не дал мне сил справиться с этой задачей. Ныне в силу сложившихся условий, руководствуясь исключительно благами Украины, от власти отказываюсь.Павло Скоропадский14 декабря 1918 г. 

Яку державу будував Павло Скоропадський?
29 квітня 1918 року складний і суперечливий поступ Української революції був зупинений державним переворотом. Замість національно-демократичної за сутністю, соціалістичної за ідейною спрямованістю, парламентської Української Народної Республіки постало нове державне утворення у формі гетьманату, традиційного для України ХVII – ХVIII ст., але, як з’ясувалося, архаїчного і нежиттєздатного в тогочасних умовах.Зміна влади в Україні була інспірована німецькою стороною з огляду на неспроможність уряду УНР забезпечити виконання договірних умов щодо поставок хліба й сировини. Німці визначали модель майбутньої держави, межі її суверенітету, кандидатуру гетьмана і коло його зобов`язань перед союзниками. На посаду глави Української Держави (таку офіційну назву отримав гетьманат. – Р.П.) було вибрано генерала Павла Скоропадського. Вирішальними стали не лише авторитет військового діяча, належність до царської аристократії, а й ознаки етнічної автохтонності – походження з давнього українського гетьманського роду. Важливою для німців була й наявність у П.Скоропадського власної політичної сили – Української народної громади, організації з досить виразною консервативно-ліберальною платформою, а також певних військових структур, необхідних для надання державному переворотові рис внутрішньоукраїнської акції.Функціонування нової державної конструкції, особливо її владних інститутів, національний характер, соціально-політична база, зовнішня орієнтація були кардинально детерміновані двома потужними чинниками – німецько-австрійською окупацією та російською імперською спадщиною. Ці обставини, а також нетривалість і тимчасовість існування, усвідомлена відмова гетьмана від незалежності задля федерації з «Великою Росією», уже впродовж дев’яти десятиліть породжують контроверсійні оцінки сутності і форми державності, яку будував П.Скоропадський.Окремі сучасні дослідники намагаються довести, що утворення гетьманату ознаменувало відновлення власної української державної традиції. Зокрема В.Потульницький доводить, що гетьманат у 1918 році був не переворотом, а реставрацією, був не німецькою інтригою, а результатом розвитку всієї модерної історії української традиційної еліти-шляхти – як правобережної, так і лівобережної; не був наповнений російською сутністю, а «був закономірним результатом збереженості саме власної української національної орієнтації з боку української еліти і її прагнень, що тривали близько півтора століття до реставрації традиційної держави – гетьманату».З таким визначенням можна було б погодитися за умови лише виокремленого розгляду факту постання новітнього гетьманату. Але ж уся його еволюція і крах, конкретні дії головних посадових осіб, які й мали б персоніфікувати собою прагнення «традиційної української шляхти» до творення власної національної держави, доводять недостатню вмотивованість даної інтерпретації появи гетьманату.Насправді ж такої традиції в тогочасному українському суспільстві вже не існувало. Намагання виводити основи державного устрою з традицій козаччини від самого початку вилилося в штучні спроби надати владній конструкції певної архаїчної атрибутики: голова ради міністрів іменувався отаманом, військову старшину представляли генеральні, бунчукові, значкові тощо. Але невдовзі від цього довелося відмовитися. Традиції козацької доби залишилися лише в гетьманській адміністрації. П.Скоропадський мав офіційний титул «ясновельможний пан гетьман усієї України», документи за його підписом видавалися у формі грамот, маніфестів, листів.Найбільш аргументовано сутність гетьманату П.Скоропадського як дер­жавного утворення доволі штучного і випадкового виклав В.Кучабський. Він вважав, що в Україні 1918 р. політиків із консервативними поглядами, котрі стояли на засадах української національної свідомості та сепаратизму щодо Росії, було надзвичайно мало. А ті сили, які в гетьманській реставрації вбачали користь, були повністю російськими або зрусифікованими. До них належали великі землевласники, промисловці, представники торгово-фінансового капіталу, стара бюрократія, офіцерський корпус колишньої царської армії. Усі вони ненавиділи ідею незалежної України і мріяли про відродження російської імперії. В.Кучабський назвав це найбільшим протиріччям, що лежало в основі гетьманату як державного ладу.Регенерація українського консерватизму в 1918 році стала політичною реакцією представників власницьких верств на радикалізм соціалістичного проводу УНР. Проте, на думку І.Лисяка-Рудницького, постання гетьманату не було перемогою консервативної течії, а швидше компромісом між українською державною ідеєю та фактом чужої окупації, адже «державний лад гетьманщини 1918 р. не мав усіх рис справжнього, органічного правопорядку і спирався не так на сили місцевого консерватизму, як на багнети 300-тисячної німецької окупаційної влади».Відомий сучасний дослідник М.Попович також кваліфікує гетьманат П.Скоропадського як «вимучену псевдомонархічну авторитарну конструкцію», що виявилася нежиттєздатною, оскільки не було в українській традиції тих стабільних формотворень, що їх намагалася намацати в темряві консервативна суспільна думка.Про кволість традицій та потенцій українського консерватизму свідчить той факт, що найбільш виразний його репрезентант – Українська демократично-хліборобська партія не набула масовості, залишаючись регіональною організацією, зосередженою переважно на Полтавщині. Самостійницько-консервативного характеру надавали їй поважні постаті М.Міхновського та В.Липинського.Промовистим фактом невизначеності українського консерватизму є нетривалість створеної П.Скоропадським Української народної громади – організації відверто консервативного спрямування. Попри те що її фундаментальні засади в галузі національно-державного будівництва, земельної та соціальної політики було покладено в основу діяльності гетьманського уряду, вона не стала базовою політичною партією режиму, а, виконавши роль інструменту державного перевороту, припинила своє існування. За задумом П.Скоропадського мало бути якраз навпаки: «…попередньо буде створена партія, яка бачить у врятуванні Батьківщини необхідність створення сильної влади в особі диктатора – гетьмана, і що цей диктатор проводив би ті принципи, які лягли наріжними каменями в основу партії; потім ця партія, все розширюючись і збільшуючись чисельно, створила свої відділи по всій Україні, які б у свою чергу підтримували ідею Гетьманства і його починань». В.Масненко не погоджується з тим, що гетьманат 1918 р. був лише декоративним обрамленням держави, і спробував «віднайти можливі зв’язки між різновіковими виявами української державності у формі гетьманату». Однак навіть узявши у спільники Д.Дорошенка і В.Липинського, все ж не зміг відшукати тривку тяглість історичної традиції.Вичерпну відповідь на це питання дав сам П.Скоропадський. У своєрідному політичному заповіті синові Данилу з нагоди його повноліття у 1925 р. він писав: «Стара українська верства була слаба й числом і внутрішньою своєю дезорганізованістю і слабкістю. Вона не мала ні спільної національної культури, ні спільного державного ідеалу, ні спільної організації. Лівобережні плекали московську, правобережні польську і тільки невеличка частина, розкидана по різних кутках України, плекала Українську національну культуру».Недостатня «українськість» гетьманського правління очевидна. І спроби П.Скоропадського зробити його більш національним не вдалися. Сенат більшістю голосів надав російській мові статус державної. Місцеве демократичне самоврядування фактично було знищено внаслідок повернення до влади царської, антиукраїнської бюрократії. Судова адміністрація постійно насичувалася правниками з Росії. Грамота П.Скоропадського від 14 листопада про федерацію з небільшовицькою Росією, навіть з огляду на всю складність міжнародної кон’юнктури, стала актом фактичної ліквідації суверенної державності.Частина вчених для національної ідентифікації гетьманату користується формулою «ні український, ні російський». Так, Я.Грицак пише: «У вужчому значенні Скоропадський будував ані українську, ані російську державу. Гетьманський режим прагнув упровадити нову концепцію української нації, яка ґрунтувалася не на знанні української мови, а на лояльності до Української держави. Ця держава розумілася в ширшому територіальному значенні, а не вузькому етнічному».Цієї ж думки дотримується й В.Верстюк, вважаючи, що «це була ні українська, ні російська держава, умовно її можна було б назвати малоросійською». «Малоросійство» – досить умовне визначення, що тлумачиться як комплекс провінціалізму, притаманний частині громадян України внаслідок їхнього тривалого перебування у складі Російської імперії. У будь-якому разі, застосоване сьогодні до характеристики Української Держави 1918 р., воно має певний відтінок принизливості.Безперечно, ні П.Скоропадський, ні провідні діячі гетьманату не усвідомлювали себе малоросами саме в такому сенсі. Показовим є приклад голови ради міністрів Ф. Лизогуба. Коли гетьман говорив йому про необхідність контактувати з лідерами українських партій, прем’єр відповідав: «Да я сам украинец почище их, к чему мне с ними говорить? Мой предок – полковник Лизогуб, а это что за господа?».Очевидно, абсолютно точної формули національно-державного характеру гетьманату вивести не вдасться. На мій погляд, це був тип такої собі змішаної державності. Української за назвою і формою, окремими аспектами внутрішньої політики – насамперед у культурно-освітній сфері. І російської – за широкими проявами імперської спадщини, яка динамічно регенерувалася в правничій практиці, засобах масової інформації, релігійному житті, використанні кадрового потенціалу, толерантному ставленні до політично різнобарвної, але антиукраїнськи налаштованої російської еміграції.І досі дискусійною залишається оцінка форми гетьманського правління, ступеня його залежності від окупаційної влади. Частина вітчизняних дослідників – услід за В.Винниченком, М.Грушевським – вважає гетьманат маріонетковим утворенням. Зокрема О. Мироненко визначає гетьманський режим як «український різновид давно відомої в історії людства класичної меритократії». Як маріонетковий кваліфікує характер гетьманату й англійський дослідник О.Файджес.Залежність П.Скоропадського від Німеччини очевидна. Саме з волі її вищого державного керівництва він прийшов до влади, а підтримка з боку окупаційного командування була визначальним чинником захисту як від внутрішніх, так і зовнішніх противників режиму. І все ж класичним маріонетковим утворенням гетьманат не був, оскільки мав формальні ознаки незалежної держави: діяли умови Брестського мирного договору, було визнання не тільки Четверним союзом, а й багатьма іншими державами, були власні дипломатичні представництва, укладалися міжнародні угоди тощо.О.Федишин вважав, що «найкращим визначенням України в умовах німецької окупації в 1918 р. є «сателіт». Вона була у становищі держави, яка добровільно, хоч і неохоче, приймала заступництво великої держави з неминучими обмеженнями свого суверенітету». Автор також вказує на досить істотні моменти: обидві сторони таке становище вважали тимчасовим; покровитель не був сусідньою державою; сателіт був надто великим і своєрідним, щоб бути асимільованим або поглиненим. Попри те що сучасний Тлумачний словник української мови терміни «маріонетка» і «сателіт» подає як майже тотожні, відповідно – «людина, уряд та ін., що сліпо виконує чиюсь волю» та «прибічник, виконавець чужої волі», усе ж таки більш адекватним є друге визначення.Водночас аж ніяк не можна визнати обґрунтованими твердження Ю.Терещенка, що «на скликаному в Києві Хліборобському конгресі, який представляв переважну більшість українського населення, було утверджено повну і остаточну суверенність Української Гетьманської Держави». Такі сентенції є великим перебільшенням. Про який повний і тим більше остаточний суверенітет може йтися в умовах військової окупації і законодавчо оформленого тимчасового правління? Адже гетьман без дозволу німців не міг проводити вибори до сейму, створювати збройні сили і навіть призначати міністрів.Інші адепти Української Гетьманської Держави не настільки категоричні у своїх твердженнях і визнають наміри П.Скоропадського «на певний час, до заспокоєння країни і проведення парламентських виборів, перетворити Україну на авторитарну при верховенстві законів, державу з ліберальним соціально-економічним устроєм». Практичне втілення цих устремлінь гетьмана дало вповні авторитарний режим, верховенство права вилилося у відновлення юрисдикції законів Російської імперії, а повернення приватної власності, замість заспокоєння, інспірувало жорстке протиборство на селі, унеможлививши проведення земельної реформи.Правління П.Скоропадського як диктаторське розглядали й німці. Зокрема віце-канцлер Ф.Пайєр, виступаючи на початку травня у рейхстазі, кваліфікував гетьмана як диктатора, що не визнає комуністичних теорій. У німецькій пресі надибуємо й іншу, але близьку до попередньої, оцінку: «П.Скоропадський запровадив систему строгого абсолютистського централізму». Не бракувало й порівнянь гетьмана з видатними європейськими діячами. Так, лозаннська L`Ukraine писала: «коли генерал Скоропадський зуміє, як колись Людовік XIV, дібрати й згрупувати навколо себе найінтелігентніші та найталановитіші сили краю, зуміє поставити республіку на ноги – народ буде напевне вдячний йому». Показово, що окремі представники сучасної німецької історіографії, зокрема Р.Марк, оцінюють характер гетьманської держави як реакційний. Очевидно, повністю з таким потрактуванням погодитися неможливо. Хоч загалом це була реакція консервативних власницьких верств на соціалістичний «революціонаризм» Центральної Ради.Один із провідних зарубіжних дослідників історії гетьманату Я.Пеленський стверджує, що з погляду концепції державного будівництва це була «бюрократично-військова диктатура». Справді, гетьман за відсутності власної армії опирався на окупаційні сили, колишню царську цивільну та військову бюрократію. П.Скоропадський у спогадах пише, що вже при підготовці перевороту він бачив себе саме в ролі диктатора – гетьмана як уособлення сильної влади, здатної врятувати Батьківщину.Досить близько до точного визначення сутності гетьманату П.Скоропадського підійшов М.Стахів: «Це типова одноособова самозванча диктатура, яка виникла шляхом державного перевороту, причому перемогу йому при перевороті дала виключно чужа військова сила. Переворот Павла Скоропадського з погляду конституційного права Української Держави вповні безправний».Питання про легітимність гетьманської влади у контексті зміни державних утворень доби Української революції видається досить риторичним. Як прихильники гетьманату вважали повалення Центральної Ради шляхом державного перевороту цілком виправданим, так і лідери Директорії повалення гетьманату через збройне повстання обґрунтовували революційною доцільністю.І.Лисяк-Рудницький стверджував, що «в Україні не існувало місцевої монархічної традиції; врешті гетьманат XVII – XVIII ст. був виборний, напівреспубліканський. Отже, квазідинастичних претензій гетьмана Павла Скоропадського було не досить, аби надати його правлінню аури легітимності». Проте – попри брак виразної харизми – поважне родове походження, блискуча військова кар’єра та обстоювання певною частиною населення необхідності мати «сильну руку», робили П.Скоропадського якщо й не органічною, то доволі прийнятною фігурою на чолі модерного гетьманату. Крім того, були ще дві обставини, які пом’якшували несхвальне сприйняття його суспільством. По-перше, це офіційно задекларована тимчасовість гетьманського правління і намір скликати український сейм. По-друге, відмова від намагань зробити гетьманство спадкоємним. Було запроваджено інститут верховних правителів – владний тріумвірат на випадок необхідності замінити П.Скоропадського.Отже, узагальнення різних кваліфікацій сутності останнього гетьманату дає підстави стверджувати, що це був авторитарно-бюрократичний режим із близькими до диктаторських повноваженнями глави держави, відсутністю представницької гілки влади, поєднанням в уряді законодавчої та виконавчої функцій, деформованістю політичної системи, істотним обмеженням прав і свобод, вузькою соціальною базою і тимчасовим характером правління. Поява й фіаско цієї форми державності були зумовлені як внутрішніми складнощами перебігу Української революції, так і міжнародною кон’юнктурою завершального етапу світової війни, переможці в якій не бачили перспектив суверенного буття Української Держави.Переконаний, що ця сторінка нашого історичного минулого не потребує глорифікації, як не заслуговує й на забуття. І в цьому сенсі навряд чи виправданим є те, що в указі президента України про заходи з відзначення 90-річчя від початку подій Української революції 1917 – 1921 років добу гетьманату Павла Скоропадського обійдено увагою. Історія не має умовного способу. Як писав Михайло Грушевський, «те, що сталося, відстатися не може».
Руслан Пиріг «Дзеркало тижня» №16, 26 квітня 2008, zn.ua


Сидір Корбут
СИМОН ПЕТЛЮРА   
ГЕНІЙ ОСОБИСТОСТИ І НАЦІЯ. ВОЖДЬ І РЕВОЛЮЦІЯ.
Кожна велика доба знає ряд власних великих постатей, знає власну велику л ю д и н у. Історія народів твориться силою тих самих вартостей, завдяки яким означена раса є гідна називатися народом-нацією. Пориваючий героїзм і надзвичайна натуга волі великих постатей зв’язує, організує й сцементовує людську збірноту в здібну до життя, творчости і боротьби націю. Героїчна особистість генія, вождя, понадпересічного провідника, насичує цілий народ і цілі покоління тим непогасаючим огнем, тією живучою і неспокійною енергією і снагою, що жене її вічно і вічно шукати властивої площини вільного, нічим не обмеженого вияву.Очевидно, великі досягнення і героїчні чини великої епохи родяться із збірного зусилля, збірної натуги і посвяти цілого народу, цілого поколінн. Тим же не менше щойно особистість генія, вождя зв’язус історію народів у тугий ланцюг змагань цілого народу і цілих поколінь. Тим не менше велич того, що ми нависаємо великою епохою, твориться видимо і яскраво щойно волею і силою непересічних постатей її, а тих, що хочуть і вміють повести, за собою цілий народ і цілі покоління до творчости і боротьби за велике призначення.Велике призначення? Яке неозначене мусить бути це поняття в живій духовості кожного члена того чи іншого народу, в одного з міліонів. А всеж таки в кожного, одного з міліонів англійців і ірландців, французів і німців, українців чи москалів тліє в душі іскорка туги за чимсь величним. Ця вічна, тривала, творча тривога душі народу шукає вільного виходу у світ видимих, наявних досягнень і дій, певних і широких доріг для свойого вияву, для історичного маршу народу.Душа раси шукає відповіді, хоче бачити дорогу і мету. Цю відповідь дає геній провідника, вождя. Його героїчна, тверда і непохитна воля відповідає ясно, певно й зобов’язуюче. Його велике слово роздуває в душі кожного, одного з міліонів іскорку туги й тривоги за величним в палаючий огонь, що нищить всякий опір на дорогах цього історичного маршу.В ньому одно не може обійтися без другого. В ньому вождь і народ є нерозривними елементами одного живого організму, одної діючої енергії, що творить історію.Вождь дає допитливій і тривожній душі свойого народу відповідь і веде його до творчого змагання. Його ім’я стає пориваючою програмою і метою для цілого народу і цілих поколінь. Бо коли кожний, один з міліонів вимовить його велике ім’я, то при тому його свідомість відтворить неодмінно живу картину образів, що повстали в пориві змагань під його певною і твердою рукою; то при цьому неодмінно не зможе він опертися чарові його величних чинів і непереможному впливові його наказуючого великого слова. Бо питання про мету і дорогу завжди буде тривожити неспокійну душу рядовика. Відповідь же йому дасть тільки той, що з глибин своєї душі видобув найкращі первні, найкращі перлини вартостей, якими творець природи наділив його націю. Імена тих найкращих представників нації творять в міліонах свідомість органічного зв’язку і спільної, одної мети. Ті великі особистости і їх імена виривають міліони з тривожної задуми і насичують їх жагою жити, жити повним радісним життям, вічно рости і вічно могутніти. Цеж і є тим великим призначенням, що лежить в самій природі кожної нації. Це є та велика мета її існування, яку наближує й здійснює кожний збірний почин, кожний історичний перемарш, кожний великий бій здорової і великої нації.В героїчній духовості кожного дійсного провідника свідомість якраз такого великого призначення є найкраша. Вони вливають її в живий організм свого народу і тим скермивують всі його сили до здійснення виразно відчутих і освідомлених потреб національного життя. Гостра свідомість мети і доріг, створена волею генія, спрямовує й координує національні сили в їх історичній творчості і боротьбі. Без тієї свідомости ніякий иеликни успіх, ніяка велика перемога повстати не може.Геніяльна особистїсть є творцем мети змагань кожного народу, є творцем його найвищої порядкуючої ідеї. Ідея – це діюча воля особистости, воля вождя. І коли ми сьогодні говоримо, шо великі ідеї гнали усі народи до творчості, змагань і боротьби, що за голосом ідей ішлі вони на усі побоща, що на них творилася історія великих народів і наша славна історія – то треба нам неодмінно розуміти, що їх гнала туди непереможна, порчваюча, героїчна воля національних провідників, геніїв, вождів, голос яких був могутнім зовом їх крови.Бо їх воля не перестає діяти ніколи. Вона величчю своїх досягнень і дій насичує людину, націю, навіть з її природою, жагою вічного, радісно-творчого буття. Вона переходить в кість і кров живучих і, так мандруючи з покоління в покоління, вічно і вічно кличе спадкоємців крови підніматися на висоту величних досягнень героя. Вона вбиває і спалює всі ледачі нахили в організмі народу в моментах його хвилевих невдач. Вона покликує все нових і нових героїв, все нових і нових провідників, геніїв і вождів. Вона велить своєму кародові невпинно підніматися вгору, рости, могутніті, не жаліючи ні труду, ні зусилля, ні крови. Бо тепло крови «все теплим буде в душі нації, все відограватиме роль непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого» – як це прекрасно висловив той, шо його пам’яті призначена ця книжечка.Вглиблюватися в нашу історичну традицію і висувати великі імена наших національних геніїв, вождів, провідників заставляє нас воля творити своїм зусиллям і поривом величне нашої історії, воля бути в нашій добі поколінням гідним носити назву імени геройських поколінь минулих епох. Ми мусило завжди давати діям тих особистостей таку оцінку, щоби в ній відтворити з них те, що було виявом здорових національних стремлінь  і  відмежувати те, що було тільки даниною труднощам їх боротьби і духові їх часу. Відтворюючи їх імена і їх дії, ми надаємо форму ідеї нашого часу, надаємо боєздатну форму волі і силам живучого покоління продовжувати те, чого вони не докінчили. Висуваємо їх імена, бо вони не дають нам зледащіти в низькій дріб’язковості і суматосі занепаду, і вказують нам тверду і певну дорогу до правдивої вартости нашого життя, велять піднятися на висоту свого діла кожному, одному з міліонів і ділом наблизити, приспішити й закріпити тріюмф ідеї, для якої вони славно жили і героічно гинули. Перетоплення їх великих імен в нашій свідомості вирізьбить в ній на тлі сьогоднішніх днів ясні зариси вільної від розкладових, ворожих впливів національної ідеї, вкаже нам дорогу і з’єднає нас з порядкуючою волею того вождя, що в свій час вийде на чоло стихії, яку очолювали ті, що відійшли.Роль великої особистости в невпиннім розвитку народів увидатнюється в цілій повноті на тлі того явища, яке називаємо революцією.Природа революції є різка, залежно від грунту, на якому вона повстала, і від цілей, за які вона бореться. Під революцією розуміють у нас звичайно боротьбу групи, класу чи частини народу за новий устроєво-суспільний і політичний порядок в рамах одної держави проти тої частини наооду, шо стоїть на сторожі старих порядків і ставить опір в творенні нового ладу. Основною рисою тієї бороті є остаточний відрив від правових засобів боротьби з творцями й оборонцями старих порядків і перехід до безоглядних методів сили. Дійсно, того роду революції мали і мають місце серед різних народів впродовж їх історичного розвитку. Це революції національні, що відбуваються в рамах одного народу. Але поняття революції обіймає теж і далеко шпрші і могутніші перевороти в історії народів. Є ними визвольні національні революції поневолених народів. Тими могутніми переворотами є зокрема ті визвольні революції, що не тільки піднімають на арену історичного буття свою націю, але піднімають і інші поневолені народи, руйнують стару і творять нову міжнародню систему.Визвольні національні революції є двигунами народів, що досі не мали змоги виявити достаточно і вповні свобідно своїх історично-творчих здібностей, що їх неволя пануючих націй тримала в історичному небутті і скреслювала з історії світу. Визвольні революції є двигунами нових історичних фактів, вістуном появи нових життєздатних національних організмів. Вибухова сила деяких із тих революцій є така велика, що вони не тільки розбуджують до життя інші поневолені народи, але дають їм і навіть старшим «історичним» народам нозий змисл життя розмахом своєї нової, молодої, буйної культури. Такою революцію був розвал імперії старинного Риму силами народів англогерманської раси і повстання на його руїнах цілого ряду новітніх націй, шо створили величну новітню культуру і цивілізацію. Передвісником і першим етапом такої революції була визвольна революція українського і інших поневолених народів Сходу Европи 1917-20 рр., що зруйнували стару московську імперію і поклали на її руїнах перший фундамент під будову своєї нової і життєдайної культури, хоч і не були досить сильні і підготовані, щоб одночасно перемогти нове московське  завойовництво  – більшовизм.В той час, коли метою національної рсволюції є змести старий, але свій національний порядок, і завести новий: метою визвольної національної революції є повалити чужий і ворожий порядок і заступити його своїм власним національним, усунуті порядкуючу волю нації пана і самому порядкувати своєю долею. Свідомість революційної ідеї в кожній революції родиться й викристалізовується завжди в умах нечисленної меншости і нечисленних одиниць, що в дану історичну добу є найціннішими і найкращими представниками верстви, що хоче вести народ до великого, і народу, що хоче стати великим. Ця свідомість повстає серед тих, що самі хочуть і мають відвагу стати осередком, організуючим революційну боротьбу і творчим ядром порядкуючих ідей нового ладу. Ця меншість, ці коротко провідники, розпочинаючи перші бої, здобувають масу для своєї ідеї і для завдань боротьби. Ведучи її до безпереривних, впертих і послідовних боїв, вони щораз ясніше вирізьблюють в її свідомості ясність ідеї і приучують до щораз то більшої плановости в боротьбі.Революція є зв’язана в своєму розвитку оковами старого порядку. Вона не має необмеженої свободи для переведення одноцілої організації сил для завдань остаточного бою з зорганізованими й сцентралізованими силами пануючого народу. Вона не має умов, щоби з місця поставити проти організованої сили ворога силуїй рівну. Вона може перемогти тільки зводженням безперервних часткових боїв зі силами старого режиму чи пануючого народу. Розгортаючи її на кожному відтинку ненависного старого порядку, спрямовуючи всі сили невдоволеної маси і революційних елементів на його знищення, вона може щойно тою дорогою зібрати сили, потрібні для остаточної розправи і зорганізувати їх в моготню революційну армію, досить сильну, щоб зламати опір старого режиму, або змести панування пануючого народу.В тому моменті, коли революційні часткові бої достаточно обезсилили старий порядок, коли вони змобілізували масу для боротьби із ним, коли вони розпутали сили цілої стихії – словом, коли революція дозріла до остаточного вибуху і зведення остаточного рішаючого бою із силами свого противника і ворога – тоді стає необхідною та одна керуюча і плануюча воля, яка зуміла б ту стихію опанувати ясним оформленням її стремлінь і прагнень, і здібністю організувати і генієм стратега. Стає необхідною воля одного вождя, в якому стихія бачила б свою ідею, свою організуючу силу і план боротьби. Того вождя мусить висунути кожна революція, якщо вона перемагає. Воля, сила і геній вождя може єдино повести стихію до переможної боротьби і влити в її стихійний бунтарський і буйно-життєрадісний гін, порядкуючу ідею нового ладу. Його появи викликати механічно не можна. За вождем можна тільки тужити і бажати його приходу, якщо його нема. Кожна революція мусить його видати і вона його видає. Трюмфуючого, коли вона силою своєї тдготованости і дозрілости в боротьбі і витриманою в моменті зриву до кінця динамікою перемагає і поконаного, коли цих умов не сповнено, і коли вона з тієї причини є тільки одним етапом революції, яка в даний момент не виповнила своїх завдань і не скінчилася. Такою була визвольна українська революціє 1917-20 р.
Дві революції й Симон Петлюра.
Постать Симона Петлюри виросла на тлі бурхливих дій 1917-20 рр. в повні органічно з великого пориву і важкої боротьби пробудженого в огні революції народу. Визвольна українська революція 1917-1920 рр. так і перейде з його ім’ям до нашої історії. Цього факту не вдасться нікому ні оминути ні замовчати. Його боротьба перетворила ці бурхливі часи в правдиву визвольну революцію і дала початок великій епосі, в якій живемо. Його чин дав початок тій самостійній політичній свідомості і думці, що діє до сьогодні в нашім поколінні і змагається з новими труднощами і новим опором за здійснення його великої ідеї. Ті, що че можуть дати належної оцінки тій постаті, головно з причини хзилевої поразки, якої зазнала в тодішніх умовинах наша визвольна боротьба,– не розуміють здебільша величини того завдання, яке стояло тоді перед українськими революційними силами і Петлюрою, що став їхнім вождем. Вони не добачають величезної гамуючої сили того власного, розложеного впливом неволі, середовища, серед якого він виріс і діяв і якому повинен був і мусів протиставитися.Часто, ще й сьогодні говориться про революцію на Сході Европи в 1917, як про «революцію в Росії», значить одну революцію. На ділі в тому часі відбувалися на Сході Европи дві ворожі собі революції. Одною була московська національна революція, другою –  визвольна революція поневолених народів з Україною на чолі. Перша з них виросла на грунті повної нездарности і зледащіння старої московської командної верстви, тобто царсько-дворянського режиму, що був уже нездібний виповняти завдання великодержавної завойовницької ролі Москви. Друга виростала з ворожої московській імперії природи поневолених нею народів. Отрясаючи шкаралущу рабства і гнобительські окови, ця друга революція викликала на історичну арену зовсім нові сили, нові народи з Україною на чолі до самостійного буття. Визвольна українська революція, вибиваючися на чоло визвольних змагань усіх інших народів, була в повному розумінні того слова революцією. Вона покликала до життя й історичного буття зовсім нові сили, намагаючись не тільки змінити старі порядки й запровадити свої власні, національні, але й перебудувати на руїнах московської імперії Схід Европи в зовсім нову систему, а за тим і взагалі змінити міжнародний світовий порядок. Визвольна українська революція була дійсною революцією, що давала початок новій епосі в історії України і цілого світу. Національна московська революція була реакцією, що мала відродити підточений московський імперіялізм і оновленням його сил здавити революційні змагання України й усіх поневолених народів.Звідси обидві ці революції розвивалися органічно у взаємно ворожім собі напрямку: одна до большевизму, друга до ІV-го Універсалу, до проголошення самостійної Української Держави. Московський большевизм був представником відрожуючогося в новій формі московського завойовництва, імперіялізму. Відроджуючийся під силою штика в акті ІУ-го Універсалу, український націоналізм був представником тих народів, що через знищення того імперіялізму намагались вийти на арену історії з власною порядкуючою новою програмою національного і міжнародного життя.На першому етапі розвитку обидві революції мали неначе б то справді багато спільного. Обидві вони родилися і повставали на грунті невдоволення мас існуючим старим порядком. Обидві розвивалися в огні боротьби із ним. І хоч причини невдоволення були інші для одної і другої і різні були їх остаточні цілі, до яких вони йшли,– думка про спільну основу і мету обох революцій довго не могла покинути дуже великої частини політично думаючих українських революційних елементів, Ця думка була вщеплена довгою неволею і покріпаченням тих елементів та накинена великим розумом і волею творців оновленої ідеї московського імперіялізму. Вона мала величезний вплив на перебіг обох революцій і була першою і найважнішою причиною поразки української визвольної революції періоду 1917-20 років. Вияснення її ваги в процесі творення революційної ідеї визволення України вияснює і перший рішаючий етап визвольної боротьби України, тобто 1917 рік і появу Симона Петлюри і таку, а не іншу його роль у визвольних змаганнях. Боротьба з старим порядком в московській імперії йшла задовго перед революцією на цілому її просторі. Перед у цій боротьбі в Московщині вело робітництво, на Україні – селянство. Організуючим чинником цих революційних сил була інтелігенція. Але роль української інтелігенції в процесі творення визвольної  української  революційної ідеї і в організації сил для її здійснення була далеко не така, як роль інтелігенції московської. Московська революційна інтелігенція мала амбіцію стати новою командною верствою московської імперії, дарма, що й революційна ідея проголошувала визволення пролегаріяту і його передову роль в майбутній звільненій від дворянства і царизму Росії. Ідея визволення пролетаріяту, ідея соціялізму була тільки її зброєю в боротьбі за владу. Пролетаріят мав бути тою силою, яка б винесла її на верхи суспільности, силою, якою сама вона стати не могла. З ним зв’язала вона свою долю ще й тому, що московське селянство було цілковито затуркане, темне і політично несвідоме, воно не могло бути авангардом революції. Ця амбітна московська інтелігенція досягла великого розмаху в ставленні своєї революційної ідеї, відважилась проголосити рішучу боротьбу гнилому і тупому старому режимові і не завагалася піти в гущу московського робітництва й організувати його для цієї боротьби. В своїх змаганнях вона була вперта, послідовна і вміла бути також безоглядною і навіть жорстокою, якщо цього вимагали умовини боротьби.Ту свою ідею московська інтелігенція зуміла накинути інтелігенції українській, дарма що вона була їй ворожа цілою своєю чужонаціональною завойовницькою природою. Московська революційна інтелігенція вміла це зробити. Вона боротьбу з існуючим порядком поставила за ціль революції і до тої цілі запрягла інтелігенцію українську, щоб знову при її помочі запрягти до свого воза і ті відсередні революційні протимосковські сили українського і других поневолених народів, сили, на які ця інтелігенція могла мати вплив. Московський революційний провід зумів заздалегідь належно оцінити величезну вибухову роль визвольної української революції і її загрозливість для великодержавнго становища тієї майбутньої московської імперії, в якій вона готувалася обняти владу. Тому він відділив цим відосереднім силам місце в своєму фронті, обдурюючи їх «демократією», «соціялізмом», «автономією», «самовизначенням, аж до відокремлення», – по поваленні існуючого порядку, але під його ідейним і фактичним проводом і в рамах його волею і силою накреслених прав.Українська передреволюційна інтелігенція в переважаючій своїй більшості не мала ні тієї амбіції, ні розмаху, ні відваги, ні безоглядної послідовности, що її мала революціїїна інтелігенція московська. Вона не мала амбіції стати організуючим проводом визвольної боротьби українського народу, а тільки бажала безвольно і безчинно для нього волі і свободи. Вона не мала розмаху і твердости в ставленні своїх ідей, навіть ідей демократи, автономії і самовизначення, тільки шукала для них оправдання в революційній Москві, остаточно і в безсторонній «науці». Вона не мала відваги піти в масу і там будити й організувати сили для боротьби, тільки замикалася в «братствах» і гуртківстві, оминаючи українські селянські маси, тим більше, що «братня», московська революційна інтелігенція кричала, що тільки робітництво, пролетаріят може доконати революцію. Вона не мала тої конечної в кожній боротьбі за великі справи безоглядної послідовности; оминаючи «зайві жертви» і страхаючись проливу крови, проголошувала зброю і війну «видумкою» і «варварством». Вона засвоїла собі всі ті елементи революційної московської програми, якими революційна Москва розкладала боєздатність своїх ворогів, але яких сама ніколи не мала наміру дотриматися.Такою була українська інтелігенція пошевченківської доби і такий був зміст усіх її дореволюційних політичних ідей: народництва, українофільства, всякого демократизму і соціялізму. Не диво, що дійсно революційні українські елементи доби народництва і українофільства йшли до романтичних московських революційних організацій і там клали свої голови як московські революціонери за московську справу. А пізніше, хоч на Україні й повстали найрізнорідніші, неначе б то українські демократичні й соціялістичні партії, то вони були або безпосередніми філіями московських партій, або були їм ідейно і політичне підпорядковані. Вони були протирежимні, вони ненавиділи царат і його деспотично-дворянський порядок, але вони були пересичені духовим рабством і москвофільством, але москвофільством до тої нової московської імперії, яка творилася в новій формі, що неначе б то мала дати повну свободу, знести всякий гніт і поневолення.Та українська інтелігенція, про яку тут мова, бачила своє місце поруч московської інтелігенції в «одному революційному фронті». Її москвофільство відорвало її і відчужило від визвольних змагань українського народу, від визвольної української революції, ворожої великодержавній московській революції. Тієї другої, справжньої революції, українська революційна, але москофільська інтелігенція не бачила. Вона до кінця навіть в часі, коли московська революція у формі більшовизму показала вже виразно великодержавне, завойовницьке, гнобительске обличчя, вона навіть тоді говорила устами своїх ідейних представників Винниченка, Грушевського і інших про «одну революцію», про «один революційний фронт».Тим часом те, від чого відірвалася і відчужилася політично українська інтелігенція, діяло і розвивалося в здорових непоневолених елементах українського народу. Ним було передусім українське селянство. Велика наша історична традиція жила і відживала в його душі. Воно ж бо само, як ніяке селянство інших народів, брало надзвичайно активну участь в творенні цеї традиції. Ціла попередня доба в історії України була ділом його поривів, змагань і боротьби. Козаччина, Запоріжжя, гетьманщина, гайдамаччина – цеж була доба його свідомих змагань до національно-державного визволення. Доба, в якій зоно виказало розмах і. силу верстви, здібної творити велику національну історію. В огні боротьби тої доби воно засвоїло собі її ідею, можна сказати до тої міри, що мало її в своїй крові. Зокрема часи Богдана Хмельницького і гайдамаччини були тою живою іскрою непоборного бунтарства, що не дозволяло йому погодитися з неволею і гнало його порядкувати своєю волею і силою своє життя. Та доба і її ідея були тим живіші в його свідомості перед революцією 1917 р., що про неї так пориваюче і могутньо заговорив до нього геній Шевченка.Хоч отже, дореволюційна українська інтелігенція намагалася формувати думку селянства в напрямі своїх московських ідей – воно, в своїй кращій, свідомій частині, жило своїми ідеями, йшло за голосом своєї крови. Воно поволі, але вперто, через декого з молодшої генерації інтелігенції, що вийшла з його рядів, оформлює власну, вільну від усякого чужого впливу визвольно-національну і державницьку ідею самостійної України, ідею ворожу всякій Москві і власному москвофільству. Найкращим представником тої генерації був Микола Міхновський. І хоч ця ідея була проскрибована в усіх українських революційних партіях поза нечисленними виразно самостійницькими елементами – все ж вона могутньо, неначе полум’я, охопила і розворушила народні селянські маси в 1917 р. Вона заговорила міліонами багнетів озброєних селян, що домагались негайного повалення зненавиджених порядків північного ворога, негайного захоплення влади в українські руки. Вона заговорила стихійним потягом тих мас до організації збройних сил, і перші самочинно зорганізовані полки так і носили назви: гетьмана Хмельницького, Павла Полуботка, Дорошенка, Мазепи, Шевченка – словом, усіх тих імен, які москофільська українська інтелігенція промовчувала, або в кращому випадку не хотіла згадувати. Ця озброєна стихія жадібно ловила кожну політичну думку, яка б надавала форму її пробудженій, але ясній свідомості. Вона завжди не так, а по-своєму розуміла революційну програму тлумачену Винниченком, Грушевським і іншими. Вона програми «автономії», «хведерації» і всякої політичної граматики не розуміла – вона підкладала під них свій зміст і перла до рішучих дій. Вона розумом свого інстинкту протиставилася в своїх діях посяганням всякої Москви, до якої чула органічну ненависть. Винниченки не могли і не хотіли піти тою дорогою. А вони опинилися були в 1917 р. на чолі тої стихії і були її проводом.Дивним може видаватися, що саме такі люди стояли в проводі стихії, ідея якої була їм чужа і протиставна. Причиною цього було, що і представники українських тодішніх партій мали за собою традицію боротьби зі старим режимом. Селянська маса, яка не мала виразної, ясної політичної програми, але яка теж його ненавиділа, бачила чи хотіла бачити в них представників своєї безкомпромісової ідеї і провідників в організації сил для боротьби. Своєї власної політичної програми зона не вміла грунтовно викристалізувати. Вона ще не встигла в своїй масі прийняти програму Міхновських. Світова війна приспішила повалення старих порядків у московській імперії. На першому кроці боротьби із старим ладом і в першому моменті по його упадкові маса побачила перед собою Винниченків і Грушевських, що перші заговорили до неї урочисто їх мовою, що перші підкладали під її боротьбу політичну думку, якої вона ще не мала. Ця думка була скалічена тим каліцтвом, яке неволя витиснула на душі тодішньої української інтелігенції, заражуючи її новим москофільством. Але все ж вона була «своя», все ж була приємлива, коли стверджувала те велике, що сталося.На руїнах старого порядку треба було будувати новий. Маси домагалися його негайного творення від тих, яких обдарувала своїм довір’ям. Від них ждали вони ясних, рішучих і певних вказівок і наказів. Але там не було ні ясности в цілях, ні рішучости в усіх починах, ні певности у виконанні. Не було революційного розмаху, а тільки керенщина, що замість посилювати процес визвольної творчости і боротьби, – гамувала його, тупцювала на позиції «одного революційного фронту», «автономії у вільній Роси» і т. д. Це тривало цілий 1917 рік! Революційна озброєна селянська маса, що в національнім запалі рвалася до боротьби і творчости, поволі остигала і затрачувала віру в здібність і навіть ідейність свого проводу. Вона вірила в нього до часу, коли старого порядку не зруйновано, вірила з час «медових» місяців революції. Коли ж прийшло до будови нового, маса не могла найти з ним спільної мови. Вона бо була носієм визвольної революції свого народу, українська керенщина, що вийшла на її чоло стирчала духово в світі ворожих їй ідей, тої «одної» «російської революції».Тим часом московська революція заздалегідь покінчила зі своєю керенщиною. Вона найшла для себе організуючу і життєздатну форму в більшовизмі, свого вождя в Леніні. Відроджений в більшовизмі московський імперіалізм з Леніним на чолі спрямував на Україну свій перший завойовницький крок. Головні представники Центральної Ради, яка дійсним проводом української визвольної революції 1917-20 рр. ніколи не була, тільки давала її себе нести і воліклася в її хвості – не могла стати осередком організуючої волі для боротьби з більшовизмом і Леніним. Навпаки, вона не давала організуватися озброєній стихії і то не тільки розкладовою отрутою своїх демобілізуючих ідей «єдности з російською революцією», «одного революційного фронту», «автономії у вільній Росії», «автономії у федеративній Росії» і т. д. Вона не давала організуватися і безпосереднім явним натиском, і своїми потягненнями, і навіть силовими засобами. Все ж таки стихія ставила цим намаганням опір, опір несвідомий, але могутній, в якому вона видержала майже цілий 1917 рік, рік найбільшого розпорошення української керенщини. Правда, її запал прохолов, її віра в успіх її справи була підірвана, а прагнення до організування і творчости розтрачені. В ній розросталися вже ознаки розкладу і розгублености, посіяні політикою Центральної Ради. Отаманія, як наслідок браку сильної організуючої сили одного проводу, був найкращим показчиком того розкладу і розгублености. Все ж таки цю стихію вдалося майже наново підняти на ноги під загрозою завойовницького наступу московського більшовизму людині, що піднялася в той незвичайно важкий подіями 1919 рік.Тою людиною був Симон Петлюра. Факт, що свою політичну діяльність до революції зв’язав він із тим кволим і скалічілим соціалістично-демократичним світом, у якого москофільська політична думка була пануюча серед української інтелігенції, і що з тою керенщиною зв’язав він свої виступи впродовж 1917 року вирішив його таку, а не іншу роль і його невдачу. Правда, впродовж цілого того страченого безповоротно 1917 року, в якому можна було свобідно перевести організацію озброєної селянської стихії – він наближувався з усіх передових постатей тогочасного політичного випадкового проводу найблище до неї. Його тягнули до неї, його непересічні здібності організатора і провідника. Це є причиною того, що майже цілий той рік його політична діяльність була зв’язана з Генеральним Секретаріятом Військових Справ, в якому він був головою. Але він не найшов одночасно в собі досить сили і безоглядної рішучости, щоби протиставитися розкладовому впливові Грушевських, Винниченків і інших хоч бив справі організації збройних сил української революції, якщо не міг і не хотів протиставитись тоді взагалі їх політичній ідеї. Він міг це своєчасно зробити, спираючись на ту нечисленну, але здорову політичну меншість, то, гуртуючись навколо самостійницьких елементів і груп з Миколою Міхновським на чолі, самочинно рвалася до організації революційної армії і мала відвагу кидати гасло безоглядного розриву з політикою Центральної Ради.Все ж таки він перший в обличчі завойовницької загрози московського большевизму виказав велику притомність ума, зірвав з політикою бездарного тупцювання і в тих незвичайно тяжких умовинах, в які загнала визвольну революцію політика Центральної Ради, зорганізував збройну українську силу, що створила справжню традицію визвольної боротьби і революції, витворила в своїм чині ідею самостійної української державности – ідею, шо стала початком тієї визвольної української революції, якої ця боротьба була початком і коротким етапом. Симон Петлюра, що безсумніву виростав понад голови сучасних революційних діячів, мав найбільше даних на те, щоб стати вождем революційної стихії.В моменті охолодження її революційного початкового запалу при кінці 1917  і на початку 1918 року і пізніше він зумів налити її погасаючий запал новою вірою і повести її у властивім напрямку витривалої, безоглядної і послідовної боротьби за українську державність. Його ім’я було для стихії ідеєю і програмою. Програмою Петлюри була дія, боротьба. На неї був найвиший час. В умовах, в яких він виступив на чолі подій і в яких довелося йому може й з власної вини працювати, він домігся справді великих діл. Без досягнень, яких домагався, зорганізована його генієм українська армія в боротьбі з московським наїзником, вартість традиції того етапу боротьби була б далеко не така, якою витворила її та армія силою його організаційного й провідницького генія. Справді, треба дивуватися його витривалості, послідовності і надзвичайній зосередженості волі над справою цієї боротьби, що стала для нього всім. І справді нас не може не дивувати надзвичайна глибина його духу, чистість і твердість характеру, що висунули його із скаліченого оточення. Він відродився вартостями власної душі, характеру, волі, і не події, а ті вартості, які були в ньому висунули його на становище, яке він займав, і зумовили величину тої ролі, яку він у визвольних змаганнях відограв.Справжнім вождем революції Симон Петлюра не був. Велич завдання, яке стояло перед українською революцією, умови, в які запровадили її дореволюційні процеси боротьби, і непідготовані, а тому й складні умови остаточного бою з наїзником, на чолі якого став Ленін, – все те вимагало, щоб на чолі української революції став український Ленін, більший від московського, який би висунув в огненнім світлі ясну ідею могутньої в своїх заложеннях, визвольної української національної революції, зорганізував її притягаючою силою поривання народу і повів його порядкуючим планом і геніяльністю стратега до рішучого, безоглядного і переможного остаточного бою з силами ворога. Такого вождя не було. Симон Петлюра з усіх тодішніх революційних діячів відчув найкраще крик народжуючоїся нової доби в історії народу і, йдучи за тим голосом, піднявся цього великого завдання. Зриваючи з рабською двоєдушністю, нерішучістю і паралічем середовища, з якого вийшов, розпочав в кінці хоч і пізно одверту боротьбу з Москвою. Перебираючи щораз більше владу в свої руки, виявив в цій боротьбі велике завзяття, хоч «не мав, -як писав про нього Д. Донцов, – такого широкого розмаху в задумах і імпозантної сили у їх виконанні», як їх мали інші великі вожді народів і яких спеціяльно вимагала могуча в своїх основах, силах і перспективах українська революція. Симон Петлюра, – писав він, – «мусів витримати натиск двох стихій: одної – серед якої виріс і яка витиснула на його дусі свою печать і другої – того матеріялу, якому мала надати форму його ідея. Перша стихія – це було українське інтелігентське народ полюбство і виховане на туманному кирило-методіївстві і драгоманівському всесвітянстві українство, друга – український народ. Першу він повинен був перебороти в собі – другій себе накинути. Завдання незвичайно тяжке і вже за саму спробу виконати його варто на цю людину звернути увагу». Згаданий автор не може рівняти його з Хмельницьким, бо «не можемо рівняти нашої скаліченої сучасности до зрізничкованого і барвистого українства тих часів, але людина, про яку тут говорю, лише вона одна зуміла зайняти в наші бурхливі часи становище подібне до становища тих... Фанатично був прив’язаний тільки до справи. Цей фанатизм переходив і на масу, яка створила з нього свого героя, а з його імени легенду, що її хотів убити Шльома Шварцбарт на бульварі Сен Мішель».Давати повну і дійсну характеристику цієї постаті сьогодні не може ще ніхто. Для цього треба не тільки проведення повної глибокої аналізи цілого життя Симона Петлюри, його індивідуальности, цілої душевної структури його. Для цього перш за все потрібно докладного прослідження тої великої доби з нашій історії, що означена роками 1917-20, так інтенсивного, глибокого і так складного в своїх процесах національного явища, – першого етапу нашої нової ери. І для цього потрюно ще певної віддалі.«Симон Петлюра – сказано в одному місці – історична постать, але історія для нього ще не настала. Доба, що її перший етап. пройшов під знаком його імені, не відійшла в минуле. Вона для нас сьогоднішня сучасність і близьке майбутнє. Його дії переходили за грози і бурі великого українського революційного зриву, з ним він був органічно зв’язаний, з ним і до історії перейде. Без тої революції нема Симона Петлюри ані його образу. А що таке для революції 4 роки? Життя та сила її означується не кількістю літ, а циклами творчих подій, і рік для неї може бути хвилиною, а хвилина десятком літ. Скільки потрібно часу для української революції – не знаємо, але знаємо, що її цикл не довершений. Недовершеніій тому для нас і образ Симона Петлюри. Всяка його характеристика, зроблена зараз, буде персональною, не погодженою з його добою, одірваною од тла, нереальною. У найліпшому випадку вона буде легендою. Але вже за життя Симона Петлюри про нього складено правдиві народні легенди і навмисних він не потребує. Лише тоді, коли довершений буде український революційний цикл, коли ціла революційна доба пластичною картиною перейде до нашої історії, тоді тільки виступить яскраво і виразно постать Симона Петлюри, тоді тільки буде дано йому і його боротьбі достойну і правдиву характеристику».Життя його складалося з двох різних періодів. У першому, дореволюційному – все наче б то таке буденне, звичайне, неособливе, наче б зовсім незв’язане з тим, чим став Петлюра за другої частини свого життя.Син полтавського візника – учень полтавської духовної бурси, а дальше духовної семинарії. Вигнаний з вищих богословських курсів за те, що мав відвагу явно виступити як українець, опиняється з «вовчим білетом» і розпочинає тулацьке життя, весь час продовжуючи самостійно працю над собою. Бачимо його у Львові, як прислухується університетським викладам, на Кубані при архівно-статистичній роботі, знову ж у Києві секретарем редакції «Рада», потім у Петербурзі бухгалтером в приватно-транспортному товаристві. В межичасі підпадає під вплив і входить у зв’язки з тодішніми українськими революційними кругами, стає членом РУП (Революційна Українська Партія), пише в підпільних часописах; переїхавши з Петербурга до Москви, стає редактором журналу «Украинская Жизнь». Вибух світової війни застає його на праці в «Земському Союзі».1917-й й рік. Пробудилася Україна морально обкраденою, але бурхливою, завзятою. Петлюра з головою поринає в революційну діяльність. Змінюються точки прикладання його внутрішньої сили, і він із малознаного дореволюційного робітника пера стає щораз більше популярним трибуном народних мас. Бачимо його скрізь. На мітингах, на з’їздах, в комітетах на подітичних засіданнях, на трибуні Центральної Ради. Його промови і спеціяльна участь перш усього на всіх українських військових з’їздах здобувають йому широку славу серед селянських і впершу чергу військових мас, ці останні наділяють його своєю спеціяльною любов’ю і довір’ям, віддаючи в його руки спочатку головування Генерального Військового Комітету, а згодом і військове міністерство при уряді Української Центральної Ради.Це був великий час. Сотні тисяч озброєного українського народу виявляли готовість до великих дій. Міліони пробудженої революційної маси ждали великого відважного слова і сильної певної руки провідника. Міліони пробуджених, але несвідомих безмежно хотіли комусь вірити, бо чули в собі силу ламати навіть найбільший опір і пристрасно рвалися творити щось нове велике, але не вміли власним розумом збудувати в своїй свідомості його ясного образу, ані виробити плану його живого здійснення. Вони шукали проводу серед тих, яких перші дні революції висунули на чоло подій. Але тодішний український політичний провід не міг дати масам ні того образу, ні того плану, бо й сам його не мав, весь час вбачаючи їх в «автономії» і «спільному резолюційному фронті’». Петлюра ж в тому часі, тобто протягом майже цілого 1917 р. теж не зміг належно використати своєї популярности для переведення тої великої акції, яку накидав сам момент. Він тоді задержався був на половині дороги. Майже інстинктовно всі сили своєї енергії зосереджує він на тій ділянці революційного процесу, яка завжди була і буде найнеобхіднішою в комплексі революційних сил – на справі організації революційного війська. Але рівночасно з тим його політична думка, вихована в середовищі дореволюційного українства і пошани до «авторитетів», сильно в’язала його з провідними думками тодішнього політичного проводу. І тому хоч не міг він прийняти за своє гасла Винниченка «нам війська не треба» – то все ж таки не міг дійти до усвідомлення конечности піти своїм окремими шляхом, без них і проти них. Це його «роздвоєння» в той час спричинило те, що український військовий рух в російській армії під його керівництвом впродовж цілого 1917 року не вилився у тверді організаційні форми української армії, не вийшов вповні із стадії тільки українізаційного руху. В цьому ж почасти теж і причина, що великий національний запал серед вояцьких мас, який так високо піднімався в половині 1917 р. – в кінці цього ж року почав згасати, створюючи грунт деморалізації. І цю свою непоправну помилку відчув саме найбільше сам Симон Петлюра вже тоді, коли йому прийшлось на чолі тільки невеличких частин боронити кордони і столицю України перед ворожою навалою. Тоді то впали з його уст ці слова: «Якби я мав ще хоч тисячу, хоч п’ятсот ще вірних і відданих людей, ми не допустили б ворогів до серця України».1918-ий рік. Вже в кінці 1917 р., зараз після III Всеукраїнського Військового З’їзду – Петлюра попадає в конфлікт з тодішніми керівними політичними кругами і зрікається посту міністра військових справ. Кинувши високе місце при уряді, він сам йде у вояцьку масу і починає організовувати Кіш Слобідської України. Сформувавши його, стає на його чолі і в час, коли перші лави більшевицької армії спрямовують свої кроки на украінську землю, перший виступає із цею своєю частиною проти них.Рівночасно із наступом своєї армії на Україну більшовики організують сильне повстання у самому Києві. Нависла загроза, що ще доки Муравйов підійде до столиці із своїми військами, – вона буде в руках ворога. Одинока надія на Петлюру і на його Слобідський Кіш червоних і чорних гайдамаків. Стривожений Петлюра негайно заявляється із своїми частинами в Києві. Впродовж кількаденних завзятих боїв із збільшовиченими московськими частинами і повстанцями, Петлюра здобуває їхню твердиню Арсенал і приводить місто до спокою.В часі цих боїв Петлюра виявив не тільки великий несподіваний стратегічний хист, але й дійсно незвичайну особисту хоробрість. В сірій, простій козацькій шинелі, в чорній, звичайній смушевій шапці плече в плече з рядовим козаком з багнетом в руках вступає в бій з ворогом. Не дивлячись на небезпеку, він завжди з’являється там, де його присутність була найбільше потрібна, де особистою присутністю, особистим приказом і прикладом треба було піднести завзяття горсток своєї частини. В найбільш вирішальний момент, не дивлячись на велику силу ворога і сильну його фортецю – він перший з карабіном в руках на чолі своїх гайдамаків кидається у приступ на Арсенал і під градом ворожих куль добуває його.Тим часом Муравйов із своїми бандами підходив під Києв. Кілька завзятих боїв – Крути – Київ і украшські невеликі частини мусять відступити ка захід. Український уряд входить в договір з осередніми державами і годиться на підмогу німецьких військ, і при їхній допомозі українські військові частини відбивають Київ і усувають ворожі війська поза кордони України.Петлюра в той час дальше стоїть оподалік політичного і військового керівництва, весь час тільки на становищі коменданта свого Слобідського Коша. З приходом німців на Україну і з припиненням фронтової боротьби віддається праці в земстві, став на чолі київського земства, а потім і на чолі Всеукраїнського Земського Союзу.Побувши трохи на Україні, німці розганяють Центральну Раду. Влада переходить у руки генерала П. Скоропадського, який проголошує себе гетьманом України. За часів влади цієї слабої, майже безвольної фігури, щораз до більшого впливу на Україні приходять московські чорносотенні сили. Розпочинається дика гульня реакційних і протиукраїнських елементів по українських селах. Все це нагромаджує дуже скоро в масах народу стільки ненависти, що кожної хвилини Україна могла запалати страшним вогнем народної помсти. Неминуче треба було зарадити цьому. Треба було тим більше, що на таких настроях, які накипали в українських масах, дуже легко міг заграти по-мистецьки московський большевизм. Виникає рішення українськими руками організувати повстання і збройною силою усунути гетьмансько-московську владу на Україні разом з її шильдом П. Скоропадським. Осередком і серцем повстання стала Біла Церква, і рішений на цей крок перейнятий духом справжньої української державницької ідеї – Загін Січових Стрільців на чолі з своїм незмінним полководцем Євгеном Коновальцем.Знову виринає конечність присутности Симона Петлюри. Широкому народному вибухові треба було дати одного провідника і один спільний виразний прапор. Одним і другим міг стати в той час тільки Петлюра! Але Петлюра вже кілька місяців у в’язниці... Декому з київських політичних кіл удається видобути його на волю, а комендант Січових Стрільців через своїх людей потайки, перебраного за рядового стр’льця, перевозить його до Білої Церкви.Лунає клич до повстання. Першими виступають всі як один СС-і, за ними вільне козацтво, розгалужене в 1917-му р. майже по всій Україні, дальше повстанці, а там і регулярні українські військові частини, які одна по другій переходять на сторону Симона Петлюри. З кожним днем перемога схиляється в його бік, і 19/ХІІ 1918 р. він побідно вступає до звільненого від гетьмансько-московських військ Києва на чолі військ Української Народної Республіки.Повстання набрало було такої широкої велетенської сили, що противника просто змітали із шляху. Весь народ селянський пішов на заклик «батька Петлюри»! Село за селом, місто за містом, повіт за повітом, губернія за губернією ставали на бік його двохтисячного повстанчого ядра СС-ів.В той час ім’я Симона Петлюри дійшло було до найглухіших закутків України. Він ставав казковим, легендарним героєм українського народу.Всі вбачали з ньому свого великого визволителя. а серед гущі селянських мас повстає перша з легенд, якими обдарував його неодною український народ. Легенда про Петлюру-характерника. Народ по селах говорив і з уст до уст переказував, що коли настав останній час терпіння, коли вже вщерть наповнилася гнівом народна душа, а Симон Петлюра сидів за міцними гратами, то його товариші прислали йому листа. В цьому листі був і малюнок коня. І от Симон вирізує з паперу того коня, приліплює на стіну своєї камери, коли доторкає рукою гриви – стіна розступається, і він на свойому білому коні летить до вірних стрільців, що вже стоять готові до бою.Цієї безмежної вербуючої сили його імени в той час не в силі заперечити навіть вороги. Один з героїв роману московського письменника Булгакова так по свойому схоплює це:«...Не було! Не було! Не було цього Симона зовсім на світі! Це просто міф народжений на Україні в тумані жахливого 1918 року... Було щось друге. Була люта ненависть. Було чотириста тисяч війська, а навколо нього чотири крат по сорок разів чотириста тисяч селян із серцем палаючим невгомонною злістю. О, багато, багато назбиралося в цих серцях, виповнених вщерть тужливими мріями про свою вічно сподівану селянську реформу «вся земля селянами». І удари летнантських стеків по обличчях, і шрапнельний хуткий вогонь по непокірних селах, спини зі смугами від шомполів, і реквізовані коні, і загарбаний хліб, і дідичі з грубими пиками, що поверталися в свої маєтки... От що було. І ще були десятки тисяч людей, то вернулися з війни і вміли стріляти. Були сотні тисяч рушниць, закопаних у землю, захованих по клунях і коморах, не здані, не дивлячись на швидкі смертні присуди польових судів, ні на порки шомполами і стрільбу шрапнелями. Міліони набоїв в тій же самій землі, трьохдюймові гармати в кожному п’ятому селі і кулемети в кожному другому, в кожному містечку склади зброї. І в цих же містечках народні вчителі, лікарські помічники, українські семінаристи, що волею долі стали прапорщиками, здоровенні сини пасішників, штабскапітани з українськими прізвищами... Всі вони говорять на українській мові, всі вони люблять Україну – чарівну, уявну... без панів, і без москалів. І тисячі колишніх полонених, що вернули з Галичини. Це в додатку до тих тисячів селян. Ось що було! А Симон?! Та не було його! Не було! Так! Легенда, міраж, просто слово, в якім злилася і невгасима лють, і жадоба селянської помсти, і сподівання тих вірних синів своєї сонячної України, що ненавидить Москву, яка б вона не була – большевицька, царська,  чи ще яка. От так то смерть не забарилась. Вона пішла осінніми, а згодом і зимовими українськими дорогами разом із сухими завоями снігу стала стукотіти в перелісках скорострілами. Її самої не було видно, але яскраво видний ішов попереду неї дзюбатий селянській гнів. А Петлюра? Це міф! Міф Петлюри! Це міф такий же знаменний, як і міф про Наполеона, який ніколи не існував.А де взялася його вісімсоттисячна найліпша, добірна армія?! Вона зіткалася з морозного голчастого синього присмеркового туману... Ох страшна, страшна Україна з її туманами, туманами»!Ця характеристика москаля відбирає С. Петлюрі прикмети дійсного провідника, так само як відбирає українському селянству, що видало із себе найкращий державницький елемент якунебудь національну свідомість. Але ця характеристика, як не можна краще, висказує, якою великою силою стало ім’я Симона Петлюри в кінці 1918 р. на Україні. Воно було для українських мас найконкретнішим, найбільш зрозумілим і найближчим гаслом і прапором в один і той же самий час. Було не тільки ім’ям провідника, але просто таки уосібленням самої ідеї, самої мети руху, що зводилася до: «Україна ані большевицька, ані царська, лише своя незалежна Українська Держава» І таким було воно впродовж усіх дальших років нашої визвольної збройної боротьби, таким воно осталось і після того, як українські землі залляли на довший час ворожі сили.1919 і 1920-ий роки. Страшні, повні пожеж і крови, повні нелюдських зусиль української героїчної армії в боротьбі з усіма ворожими силами, страшні, трагічні, але великі роки. Симон Петлюра весь час на чолі української армії, в його руках найвищий військовий пост – головне командування, а згодом і майже вся державна влада. Перевівши успішно протигетьманське повстання, Петлюра всю свою силу скеровує на те, щоб із цих сотень тисяч повстанців, які виступили під його прапором – викристалізувати сильну, дисципліновану армію. Вповні перевести цього завдання не дають большевики, які зараз же кидають на Україну майже усі свої збройні сили. Розпочинається нова боротьба і ведеться вона в той час не тільки на одному протибольше-вицькому фронті. Ведеться безперервно продовж обою цих років. Українська визвольна армія під проводом Симона Петлюри важко кривавиться в боротьбі з наїзницькими силами. Нераз в просто катастрофічному стані, при вичерпанні всіх потрібних засобів, без зброї, без одягу, десяткована пошестями, безліків, до крайности перевтомлена – вона все рівно видержує і не сходить з поля бою до останнього. Так, як і її улюблений вождь – Симон Петлюр. В той час, коли богато з провідних постатей українського уряду «перевтомлюється» і виїздить за кордон, в той час, коли запанувала масова зневіра, коли багато, багато давалося ловити на приману ворога – він ні на мент не віддаляється від справи. З великою вірою в перемогу, з свідомістю конечности якнайдовше витримати в боротьбі він ніколи не знесилюється. Навіть тоді, коли вже здавалося ворог переміг, а останки його армії не в силі були піднятися до нової акції. Навіть в таких моментах вік не тратить надії і все робить, щоб наново запалити боротьбу, і це йому вдавалося.У цей критичний час він весь час тримав у своїх руках душу армії і сам був душею і серцем цієї армії. А любив Симон Петлюра свою армію і дорожив нею, як наиоільшим скарбом – любила безкритично і самовіддано і українська армія свого Головного Отамана. Для неї він був усе! Так само і для того молодого покоління революції, шо йшло під його прапори. Так само і для українського селянства, що йшло до боротьби і в повстання «за те, за що Петлюра»!Роки 1919-20 – це роки Симона Петлюри! Ця найбільш кривава і геройська сторінка недавньої нашої збройної боротьби на кожній своїй хвилині, на кожному своєму місці має печать його імени і такою вона й перейде до української історії.Переможений відходить на еміграцію продовжувати підготовку нової боротьба. У 1924-му році оселюється в Парижі і тут його досягає рука ворога, який ніколи не міг бути певний свого становища на Україні, доки жив Симон Петлюра.25 травня 1926 р. проходив  Головний Отаман вулицею Расін, прямуючи в сторону Бульвару Сен-Мішель. На розі вулиці і бульвару наблизився до нього посланець большевицької Москви. Блиснув чекістський револьвер, посипалися стріли, Симон Петлюра захитався і упав на тротуар.– Досить! Досить! – вириваються останні слова з уст Отамана.Убийник стріляв дальше до лежачого. Стріляв цільно, намагаючись з повною певністю убити на смерть, бо такий був приказ тих, перед ким вічно стояло марево Петлюри.Симон Петлюра згинув. Але живе, росте і могутніє ідея боротьби за українську державність, яку він наближував своєю боротьбою.В постаті Симона Петлюри і в його діях стільки хрустальности характеру, ідейности і героїзму в починах, що жива і діюча пам’ять про нього живе і житиме в душі кожного українця. Український народ в боротьбі за ідею великою могутньої української держави буде завжди вірний словам, що їх невідома рука виписала на одному з вінків на його могилі:»Минулому і майбутньому України вірні до кінцям».
«Українське видавництво» Львів 1941 р.

ХРОНОЛОГІЯ ОСНОВНИХ ДАТ ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНОСТІ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
Народився 23 (10 ст. ст.) травня 1879 р. у м.Полтаві (на вулиці Загородній, будинок 20).1888 – 1895 – навчається у початковій церковнопарафіяльній школі.1895 – 1901 – навчається у Полтавській духовній семінарії.Улітку 1901 – бере участь у Всеукраїнському студентському з’їзді.1902 – розпочав журналістську діяльність. У львівському Літературному Науковому Віснику, що редагувався М. Грушевським, вийшла його перша публіцистична праця, присвячена стану народної освіти на Полтавщині.Восени 1902 – виїхав на Кубань, дає приватні уроки у Катеринодарі, працює в археографічній експедиції члена-кореспондента Російської АН Ф. Щербини, організував у Катеринодарі осередок РУП – Чорноморську вільну громаду.Грудень 1903 – перший арешт за революційну діяльність.Березень 1904 – повернувся в Україну, перебуває у Києві.Восени 1904 – емігрував до Львова, де працює співредактором рупівських часописів «Селянин» і «Праця», встановлює контакти з І. Франком, М. Грушевським, В. Гнатюком, М. Ганкевичем.Жовтень 1905 – повернувся до Києва.Грудень 1905 – бере участь у ІІ з’їзді РУП, обраний членом ЦК УСДРП.27 січня 1906* – за направленням ЦК УСДРП виїхав до Петербурга, де редагує місячник «Вільна Україна».Улітку 1906 – повертається до Києва, працює секретарем газети «Рада», згодом у часопису «Україна».Травень 1907 – працює у редколегії газети «Слово», від вересня – редактор.Восени 1908 – переїхав до Петербурга, де працює бухгалтером у транспортному товаристві, співпрацює з журналами «Мир» та «Образование».1911 – переїхав до Москви, одружився з Ольгою Більською, працює бухгалтером у страховій компанії.25 жовтня 1911 – народилася донька Леся (у Києві).1912 – 1914 – редактор журналу «Украинская жизнь».Початок 1916 – добровільно вступив на службу до Всеросійського Союзу Земств, перебуває на посаді Уповноваженого Головного Всеросійського Земського З’їзду, Голови Контрольної Колегії Земського Союзу на Західному фронті.
1917 р.Квітень – виступає ініціатором і організатором проведення у Мінську Українського з’їзду Західного фронту, обраний головою української фронтової ради.4-5 квітня – бере участь у роботі конференції УСДРП, обраний членом Центрального комітету УСДРП та редколегії центрального органу УСДРП – «Робітнича газета».6-8 квітня – бере участь у роботі Національного конгресу.5-8 травня – бере участь у 1-му Всеукраїнському військовому з’їзді, обраний головою УГВК.9 травня – вперше бере участь у роботі Центральної Ради.5-10 червня – бере участь у 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді. Вдруге обраний головою УГВК.15 червня – обраний до складу Генерального Секретаріату.21 червня – у складі делегації Центральної Ради проводить переговори з полуботківцями.22 червня – доповідав на засіданні Центральної Ради про інцидент з полком ім. Гетьмана Полуботка.28-30 червня – у складі комісії Центральної Ради веде переговори з делегацією Тимчасового уряду (Керенський, Церетелі, Терещенко, Некрасов).4 липня – виступає на нараді представників усіх частин Київського гарнізону з приводу виступу полуботківців.8 липня – Генеральний Секретаріат доручив С.Петлюрі ведення справ з полуботківцями.10 липня – на засіданні Комітету Центральної Ради вносить резолюцію з пропозицією припинити відправку полку імені Богдана Хмельницького на фронт, вивести з Києва кирасирів і донських козаків, негайно українізувати весь гарнізон Києва.16 липня – провів переговори у Ставці Верховного Головнокомандувача щодо українізації в армії.17 липня – на засіданні Генерального Секретаріату звітував про переговори з Брусиловим.30 липня – подав на розгляд воєнного міністра вимоги: реорганізувати армію в Україні на основах національно-територіального принципу.6 серпня – виступав на засіданні Центральної Ради з питань українізації війська.28 серпня – на засіданні Малої Ради запропонував надіслати телеграму військам не підкорятися наказам генерала Корнілова.31 серпня – написав таємного листа до Генерального Секретаріату, в якому запропонував створити «Краєвий комітет оборони нового ладу при Генеральному Секретаріаті Центральної Ради».4 вересня – доповідав у справі створення Комітету на засіданні Генерального Секретаріату.8 вересня – робить доповідь на засіданні Генерального Секретаріату про проблеми формування Вільного козацтва.13 вересня – очолює делегацію УГВК на переговорах у Ставці Верховного Головнокомандувача М. Духоніна з проблем українізації війська.22 вересня – виступив на засіданні Генерального Секретаріату із законопроектом про Вільне козацтво.4-10 жовтня – бере участь у роботі військового з’їзду Південно-Західного фронту у Бердичеві, виступає з закликом створення боєздатної національної армії.13 жовтня – звернувся з листом до Тимчасового уряду з вимогою надати йому необмежену владу у зв’язку із ускладненнями і труднощами на фронті.20 жовтня – виступає перед делегатами 3-го Всеукраїнського військового з’їзду.25 жовтня – на екстреному засіданні Малої Ради подав відомості з телеграфу про більшовицький переворот у Петрограді; виступив із закликом до делегатів 3-го військового з’їзду організуватися в полк для захисту Центральної Ради.31 жовтня – постановою Центральної Ради офіційно призначається Генеральним секретарем з військових справ; віддав наказ українським військам зайняти всі найважливіші урядові об’єкти Києва.2 листопада – розіслав у війська телеграму про те, що його поставлено на чолі військової влади України.6 листопада – направив делегацію Генерального Секретаріату у складі О. Лотоцького і Д. Дорошенка до Ставки Верховного Головнокомандування, яка уклала угоду про створення Українського фронту.7 листопада – віддав наказ про створення Українського фронту.10 листопада – започатковано Український Генеральний Штаб.У ніч з 29 на 30 листопада – під керівництвом С. Петлюри унеможливлено більшовицьке повстання у Києві акцією повного роззброєння десятитисячного збільшовиченого вояцтва і арешту більшовицьких ватажків.3 грудня – за дорученням Петлюри генерал П. Скоропадський провів операцію для знешкодження ВРК Південно-Західного фронту у Бердичеві.5 грудня – виступив з повідомленням про ультиматум РНК на 1-му Всеукраїнському з’їзді Рад.10 грудня – віддав наказ про надання відпустки за місцем проживання воякам усіх запасних і тилових частин, що були призвані не з України.12 грудня – на засіданні Генерального Секретаріату відстоює принципову позицію щодо пропуску козаків на Дон.15 грудня – на засіданні Генерального Секретаріату наполягав остаточно визначитися, «чи воюємо ми, чи ні», доводив, що необхідно взяти Харків, як «оплот більшовизму в Україні».17 грудня – на засіданні соціал-демократичної фракції Центральної Ради гострій критиці піддана діяльність Петлюри, причиною чого стало самочинне затвердження ним «Статуту Української Народної Армії».18 грудня – подає у відставку з поста Генерального секретаря з військових справ.
1918 р.4 січня – на засіданні Ради Народних Міністрів слухали письмову пропозицію Петлюри організувати Гайдамацький кіш чисельністю 3 тис. осіб.12 січня – українське командування направило Гайдамацький кіш Слобідської України під Полтаву, де Кіш отримав перше бойове хрещення.16 січня – згідно з наказом командування Петлюра із штабом і частиною Гайдамацького коша прибув у район Крут, на станцію Бобрик.19 січня – прибув з Гайдамацьким кошем до Києва.21 січня – керує штурмом «Арсеналу».22 січня – безпосередньо керує боєм за центр міста і за вокзал.23-26 січня – керує обороною центральної частини міста.27 січня – удосвіта, залишивши Київ, з Гайдамацьким кошем відступив у район с.Ігнатівки (Ірпінь), де Кіш реорганізовано в Гайдамацький курінь.31 січня – На чолі Гайдамацького куреня разом з куренем Січових Стрільців зайняли Коростень.12 лютого – бій Гайдамацького куреня разом з Запорізькою бригадою за Бердичів.13 лютого – Гайдамацький курінь зайняв ст. Ірпінь.15 лютого – бій з більшовиками на р. Ірпінь, біля колонії Северинівка під Бучею.1 березня – на чолі Гайдамацького куреня вступив до Києва.3 березня – наказом по військовому міністерству звільнений з посади командира Гайдамацького куреня.Квітень – на губернському земському з’їзді Київщини обрано головою Київської Народної Земської Управи, а на з’їзді представників земств України обирають головою Всеукраїнської Спілки Земств.28 травня – направив лист до німецького посла у Києві барона Мумма з вимогою зупинити вакханалію арештів німецькими офіцерами і солдатами ні в чому невинних громадян.16 червня – від імені Всеукраїнського Земського з’їзду направив Скоропадському меморандум із засудженням діяльності його уряду.27 липня – після виступу на зборах Сільськогосподарського товариства з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння і повернення землі селянам заарештований гетьманською владою.12 листопада – звільнений із в’язниці.13 листопада – виїхав у Білу Церкву до Січових Стрільців, де згодом узяв участь у протигетьманському повстанні.14 листопада – на таємній нараді уповноважених представників від партій і організацій-членів УНС, а також представників війська було сформовано Директорію – орган політичного керівництва на період повстання проти Гетьманату, членом якої обрано Петлюру (заочно).15 листопада – за своїм підписом як Головного Отамана Військ УНР та підписом начальника штабу республіканських військ О. Осецького видав лист-Універсал до українського народу, в якому закликав до боротьби за волю України.17 листопада – в складі Директорії переїхав із Білої Церкви до Фастова.18 листопада – на станції Калинівка приймає звіт А. Мельника про результати Мотовилівського бою.11 грудня – на переговорах у Козятині з делегацією вищого німецького командування підписав домовленість про негайну евакуацію німецького війська з території Української Народної Республіки.19 грудня – у складі Директорії прибув до Києва.
1919 р.16 січня – бере участь у Державній нараді Директорії, уряду, представників політичних партій та війська, яка відбулася у Києві.23-28 січня – бере участь у роботі і виголошує промову на Трудовому Конгресі України.11 лютого – звернувся до ЦК УСДРП з листом про тимчасовий вихід із УСДРП.27 лютого – у Ходорові зустрівся з представниками місії генерала Бертелемі, що прибули на переговори про лінію розмежування УГА і польської армії.6 квітня – у Рівному скликав Державну нараду з наміром досягти компромісного рішення між урядом і опозицією.9 травня – обраний Головою Директорії.11 червня – прибув до Кам’янця-Подільського як тимчасової столиці УНР.17 липня – у Кам’янці-Подільському зустрічався з делегацією єврейського населення з приводу погромів.20 липня – бере участь у спільному засіданні проводів УНР і ЗОУНР у міському театрі Кам’янця-Подільського.27 серпня – підписав відозву Головного Отамана «Проти погромів».30 серпня – перебуває з військом на підступах до Києва, на бойовій лінії Пост-Волинський – Червоний Трактир.31 серпня – присутній на параді залоги Кам’янця-Подільського з нагоди вступу українського війська до Києва.24 вересня – бере участь у нараді Директорії, Диктатури і обох урядів у Кам’янці-Подільському, що ухвалила декларацію про боротьбу з денікінцями.25 жовтня – бере участь у Державній нараді в Кам’янці-Подільському за участю Директорії, обох урядів, представників Буковинської Національної Ради та представників партій, спілок, земств, кооперативних організацій.4 листопада – виступає на нараді у Жмеринці за участю Директорії, Диктатури, Уряду, Військового міністерства, командирів груп і корпусів, скликаній для з’ясування ситуації, накреслення шляхів подальших військових акцій і політичної роботи.6 листопада – дав дозвіл послати спільну делегацію представників обох армій до Денікіна.9 листопада – у Кам’янці-Подільському скликав спільне засідання Директорії і уряду для обговорення питання про зраду галичан.15 листопада – відбулося останнє засідання Директорії, на якому, у зв’язку з від’їздом членів Директорії Швеця і Макаренка за кордон, верховне керування справами Республіки покладалося на Голову Директорії.23 листопада – Петлюра приймає рішення про добровільність участі у подальшому поході.26 листопада – виступає на військовій нараді у Старокостянтинові з закликом не втрачати духу, продовжувати боротьбу, реорганізувавши армію і задовольнивши її пекучі проблеми.4 грудня – нарада у Чорториї за участю членів уряду, штабних чинів і командуючих дивізіями, яка прийняла рішення про необхідність від’їзду Петлюри за кордон.5 грудня – віддає наказ про перехід армії у Зимовий похід.6 грудня – виїхав до Варшави.9 грудня – відбулася перша зустріч С. Петлюри з Ю. Пілсудським.16 грудня – наказує відновити в місці перебування Ставки діяльність Центральних Установ УНР.
1920 р.17 січня – направив ноту до Найвищої Ради Союзних і Сполучених держав у Парижі про допомогу Україні.22 січня – звернувся з меморандумом до Пілсудського, в якому виклав численні факти ворожої поведінки польської військової влади, терору, грабіжництва і насильства польської адміністрації та польських вояків на українських землях.15 березня – віддав наказ Військовому міністру В. Сальському особисто виїхати до Кам’янця-Подільського для формування частин.26 березня – провів військову нараду, яка розглянула структуру Армії УНР і ухвалила створити Вищу Військову Раду.10 квітня – здійснив огляд особового складу 6-ї Січової Стрілецької дивізії у Бердичеві.17 квітня – затвердив штати Військового міністерства.19 квітня – звернувся з відозвою до українського народу, в якій роз’яснювалася суть нового етапу боротьби у зв’язку з українсько-польським договором.21 квітня – підписано українсько-польську політичну конвенцію про співпрацю між УНР та Польщею.24 квітня – підписано військову конвенцію з Польщею про надання військової та економічної допомоги УНР у спільній війні з Радянською Росією.25 квітня – згідно з військовою конвенцією розпочався спільний похід українських та польських військ на схід проти більшовиків.5 травня – відбулася зустріч Петлюри з Пілсудським на вокзалі у Бердичеві.6 травня – в районі м. Ямполя вітав армію Зимового походу, що перейшла на звільнену українську територію.7 травня – союзницькі війська здобули Київ.16-17 травня – зустріч Петлюри з Пілсудським у Вінниці.24 травня – уряд і Петлюра урочисто в’їхали до Києва. На Софіївському майдані відбувся парад українських і польських військ за участю 6-ї Стрілецької дивізії, який приймали С. Петлюра та генерал Ридз-Смігли.27 травня – доручив В. Прокоповичу сформувати новий склад уряду.10 червня – уряд УНР залишив Київ.8 липня – звернення С. Петлюри «До населення Поділля» про перебрання від поляків військової та цивільної влади на Поділлі.13 липня – підписав відозву «До українського населення Галичини», в якій він закликав добровольців поповнювати Армію УНР.14 липня – у листі до Ю. Пілсудського висловився проти намірів польської сторони вести мирні переговори з більшовиками.Серпень – бойові дії Армії УНР по лінії Дністра.8 вересня – направив телеграму-подяку командиру Окремої кінної дивізії полковнику І. Омеляновичу-Павленкові, всім командирам полків, усім старшинам та козакам, йому підлеглим, за успішні акції проти ворога.15 вересня – звернувся з телеграмою військам з нагоди переходу в наступ.27 вересня – підписав наказ про організацію повстання на Правобережній Україні.9 жовтня – створив тимчасову комісію для ведення мирних переговорів у Ризі. Але на переговори представників УНР не допустили.10 жовтня – українські війська звільнили Коростень і Жмеринку.12 жовтня – між Польщею і Радянською Росією у Ризі було підписано прелімінарний мир, згідно з яким 18 жовтня на всьому фронті припинялися бойові дії.18 жовтня – направив Пілсудському телеграму з запевненням, що Українська армія, виконуючи волю народу, буде боротися до кінця.20 жовтня – надіслав урядові Польщі ноту, в якій заявляв, що укладення договору з Радянською Україною є порушенням договору від 21 квітня 1920 р.24 жовтня – звільнено Вінницю. Українські війська вийшли на лінію Яруга – Шаргород – Бар – Деражня – Летичів – Літин.8 листопада – державна нарада в Ялтушкові ухвалила рішення про підготовку наступу на 11 листопада.10-21 листопада – безперервні бої Армії УНР з більшовицькими військами.12 листопада – затвердив ухвалені Радою Народних Міністрів закони «Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», «Про Державну Народну Раду Української Народної Республіки» та «Закон про вище військове управління УНР».18 листопада – на засіданні Ради Народних Міністрів за участю С. Петлюри у волинському містечку Фрідріхівці прийнято рішення про перехід Армії і уряду УНР на територію Польщі.19 листопада – віддав розпорядження про евакуацію всіх установ і державного майна на територію Польщі.21 листопада – в районі Підволочиська спостерігає за останнім боєм і відступом Армії УНР за Збруч.23 листопада – наказав Військовому міністрові жодної частини, підлеглої Військовому міністерству, не розпускати.
1921 р.9 січня – підписав закон про Раду Республіки як тимчасовий орган народної влади, якому належить повнота влади на час перебування Правительства Української Народної Республіки поза межами Республіки.21 січня – на засіданні Ради Народних Міністрів у Тарнові за участю уряду УНР, представників вищого командного складу армії і Генерального Штабу порушив питання про необхідність всебічної роботи Уряду у справі організації повстання в Україні проти московської окупаційної влади і створення для цього Партизансько-Повстанського Штабу.3 лютого – виступає на відкритті першої сесії Ради Республіки.10 лютого – затвердив Вищу Військову Раду.12 березня – підписав звернення «До населення України» з закликом готуватися до повстання.27 травня – затвердив у новій редакції «Закон про вище військове управління в УНР».5 серпня – підписав накази про відставку уряду В. Прокоповича і про призначення П. Пилипчука Головою Ради Міністрів і міністром фінансів УНР.13 жовтня – віддав наказ про реорганізацію армії до потреб розгортання на випадок повстання.25 жовтня – лист-наказ Ю.Тютюннику з нагоди початку Другого Зимового походу.Листопад – переїхав з Тарнова до Варшави.2-4 грудня – провів нараду за участю Військового міністра, Начальника Генштабу, Генерального Інспектора, Начальника Військово-Ліквідаційної комісії і деяких командирів дивізій, на якій було обговорено завдання, що стоять перед Державним осередком, і практичні шляхи їх вирішення.5 грудня – лист до прем’єр-міністра «Про чергові завдання боротьби проти окупаційної влади на Україні».24 грудня – лист до уряду УНР щодо самозваної «віденської Директорії».30 грудня – у листі до Начальника Генерального Штабу виклав засадничі положення стратегії подальшої боротьби.
1922 р.14 січня – призначив А. Лівицького Головою Ради Народних Міністрів і міністром юстиції УНР.10 травня – лист прем’єр-міністрові УНР у зв’язку з проведенням Генуезької конференції.15 травня – наказом Головного Отамана командиром повстанських сил на Правобережній Україні призначено отамана Орла (Я. Гальчевського).22 травня – лист до інспектора Армії УНР генерала Єрошевича про заходи для протистояння амністії інтернованих вояків, що оголошувалась радянськими органами.24 травня – на посаду Військового міністра затверджено Генштабу генерал-поручника М. Юнаківа.26 травня – лист прем’єр-міністрові УНР про організацію допомоги голодуючим в Україні.9 червня – лист до Військового міністра УНР про план відродження оборонної промисловості України.13 липня – затвердив скорочений штат Військового міністерства.23 вересня – лист до інспектора Армії УНР генерала Єрошевича про культурно-просвітню та виховну роботу в армії.
1923 р.7 січня – затвердив постанову Ради Народних Міністрів «Про заклик на дійсну військову службу для поповнення армії старшин і військових урядовців запасу армії та флоту й народного резерву і козаків запасу армії і флоту».15 січня – у листі до Військового міністра наполягає зберегти військову організацію.10 березня – лист до генерал-інспектора Армії УНР, Воєнміна, Начальника Генерального штабу щодо запобіжних заходів у зв’язку з виїздом вояків до Франції.18 травня – лист до заступника Голови Ради Міністрів УНР про переїзд уряду УНР з Тарнова.20 травня – лист міністру закордонних справ УНР з приводу Ноти Раковського англійському урядові.31 грудня – разом з В. Прокоповичем, тодішнім прем’єр-міністром уряду УНР, виїхав із Польщі.
1924 р.1 січня – у Відні зустрівся з П. Чижевським та Є. Чикаленком.2 січня – 23 травня – перебуває в Будапешті.23 травня – у Берні по дорозі на Цюріх гостював у Л. Курбаса.24 травня – 7 серпня – прибув до Цюріха, мешкає у готелі «Сімплон» на Шюценгасе.8 серпня – 15 жовтня – перебуває в Женеві. Мешкає у пансіоні на rue Candole.9 вересня – лист до В.Кедровського щодо організації наукового з’їзду українських емігрантів-учених.25 вересня – лист до генерала Сальського про створення Товариства вояків Армії УНР.16 жовтня – прибув до Парижа.
1925 р.5 квітня – лист до Голови Ради Міністрів А.Лівицького про полагодження справ Державного Центру на випадок своєї смерті.21 серпня – до Парижа переїхали дружина і донька Петлюри. Поселилися в Латинському кварталі, біля Сорбонни, по вулиці Тенар.5 жовтня – лист до Є. Бачинського щодо організації друкованого органу і з запрошенням до співпраці.15 жовтня – вийшло перше число тижневика «Тризуб».
1926 р.Січень – створено організацію «Прометей», в основу діяльності якої була покладена ідея об’єднання всіх поневолених більшовиками народів для боротьби з радянською Росією.18 квітня – у «Тризубі» друкує статтю «Ловці душ», що була відповіддю на промову Чубаря з нападками на уряд УНР.23 травня – бере участь у Третьому з’їзді Союзу Українських Емігрантських Організацій у Парижі.25 травня – С. Петлюру вбито.
(* дати до 16 лютого 1918 р. подано за старим стилем, хронологію укладено Сергієм Литвином)

НЕВІДОМИЙ СИМОН ПЕТЛЮРА – ІСТОРІЯ ОДНОГО ІНТЕРВ’Ю
Відставка Кабінету міністрів України, очолюваного В.Ющенком, рішення президента Росії про призначення російським послом в Україні колишнього прем’єр-міністра РФ, відомого громадсько-політичного діяча і господарника В.Черномирдіна, надання нового імпульсу співробітництву в рамках ГУУАМ викликали як в Україні, так і за її межами спалах інтересу до українсько-російських відносин, до питання про те, як і в якому напрямку розвиватиметься зовнішньополітична діяльність України в XXI ст.У цьому контексті становить значний інтерес виявлений у фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО) текст інтерв’ю видатного державного, політичного і військового діяча України Симона Петлюри співробітнику інформаційного агентства російської еміграції РУСС-ПРЕСС, у якому порушуються питання внутрішньої та зовнішньої політики України в умовах її повної незалежності. Текст було підготовлено на початку 1924 р., коли С.Петлюра виїхав із Польщі до Західної Європи.Зазначений документ містився у зібранні особистих документів сотника армії Української Народної Республіки (УНР) В.Шевченка, який тоді навчався в Українській господарчій академії в Подебрадах (Чехословаччина). Відправником його був начальник особистої охорони С.Петлюри полковник армії УНР К.Чебатарьов. Він, адресуючи матеріал В.Шевченку, спеціально попередив його, що з текстом інтерв’ю не слід ознайомлювати в повному обсязі навіть своїх однодумців, тобто людей, котрі міцно стоять на національно-державних позиціях. Це свідчить про те, що матеріал тоді ще не було опубліковано. Хоча й сьогодні з’ясувати, чи з’явилося інтерв’ю в російській емігрантській пресі, не вдалося. Однак зміст цього документа має незаперечну наукову і політичну вагу для об’єктивного висвітлення українсько-російських відносин і правильного розуміння ролі та місця незалежної України в системі загальноєвропейських відносин.Не викликає сумнівів, що текст зазначеного інтерв’ю належить перу С.Петлюри, який у листуванні зі своїми соратниками й однодумцями К.Мацієвичем і В.Садовським у 1925–1926 рр. неодноразово порушував питання українсько-російських відносин (див. «Симон Петлюра. Невідомі листи з Парижа як заповіт борцям за самостійну Україну». Українська видавнича спілка, К., 2001 р.). Так, у листі від 22 травня 1925 р., адресованому К.Мацієвичу в Прагу, він дуже болісно відреагував на повідомлення про те, що нібито чільні діячі партії українських есерів погодилися зі своїми російськими однопартійцями про майбутні федеративні зв’язки України з небільшовицькою Росією. С.Петлюру особливо обурювала позиція російських політиків, які продовжували бачити в українському народі «молодшого» брата. «Розглядаючи майбутні відносини, росіяни, коли йдеться про справу України, – підкреслював він, – ставляться до неї як до проблеми, що не має перспектив на її розв’язання в дусі незалежності державної».І в наступному листі до зазначеного адресата 12 червня 1925 р. тема союзницьких або федеративних зв’язків України з небільшовицькою Росією посідає провідне місце. Засуджуючи прагнення окремих українських політичних груп або діячів втягти Україну в «союзну орбіту» із Москвою, С.Петлюра наголошував на тому, що зазначені дії «були б не тільки доказом «малоросійської хиткості» провідників нашого руху, не лише компрометацією їх, а й обмеженням нашого національного ідеалу».Виступаючи як непоступливий, послідовний і безкомпромісний самостійник-державник, рішучий противник орієнтації на будь-яку Росію, – С.Петлюра водночас у питаннях зовнішньополітичних стояв на позиціях реальної політики. У цитованому вище листі К.Мацієвичу він писав: «...Я не хочу сказати, що не мають серед української громадськості існувати політичні течії, які б у разі невдачі нашої боротьби в новій спробі реставрації самостійності завдали б на себе, простіше кажучи, і тягар неприємного одіуму представництва ідеї «союзницького» чи федеративного співжиття з Москвою».Сьогодні особливо актуально звучать слова С.Петлюри про геополітичне значення незалежної України для стабільності в Європі і Чорноморському басейні, про необхідність в інтересах майбутнього державного будівництва, як у Росії, так і в Україні, усунення «уже тепер усього того, що може ускладнити процеси цього будівництва».Слід вказати й на ту важливу обставину, що С.Петлюра, усвідомлюючи місце і роль майбутньої України в системі міжнародних відносин на Європейському континенті, вважав, що українська незалежність прямо пов’язана з підтримкою її провідними країнами Заходу. У листі від 19 квітня 1925 р. К.Мацієвичу він писав: «Тому я великої ваги надаю зовнішнім чинникам і гадаю, що без вчасної допомоги з їхнього боку ми знову провалимося по всіх швах і закінчимо нові спроби українського державного ренесансу катастрофою», підкресливши: «Все це змушує мене думати про те, як би лиху зарадити і невеселої перспективи для нашої нації уникнути».Наведені вище думки С.Петлюри про зовнішню політику незалежної України, необхідність її відповідності концепції наявних міжнародних відносин, про особливий характер українсько-російських зв’язків залишаються актуальними й повчальними і для нашого часу. Водночас історичний досвід, пов’язаний із подіями XX століття, дав чимало очевидних свідчень того, коли великі держави в питаннях «великої стратегії» розглядали Україну не як рівноправного партнера, суб’єкта міжнародних відносин, а як «розмінну» монету в різних політичних хитросплетеннях і комбінаціях, використовуючи при цьому політичні розбіжності всередині самої України, що в результаті призвело до падіння УНР.Однією з головних причин поразки національно-державного будівництва в період 1917–1920 рр. була відсутність справжньої єдності і дій усіх українських національних політичних сил, їхніх лідерів, коли особисті інтереси й амбіції брали гору над державними і загальнонаціональними інтересами. Це особливо відчув на собі С.Петлюра, який очолив Директорію УНР та її збройні сили у вирішальний період боротьби за незалежність (1918–1920 рр.).Тому, перебуваючи в еміграції і розмірковуючи над причинами падіння УНР, які позначилися і на його власній долі, С.Петлюра послідовно й особливо гостро порушував питання необхідності консолідації сил українського народу, підвищення його національної самосвідомості, вироблення єдиної платформи на відновлення суверенітету УНР. Можна сказати, що ця мета була сенсом його життя. Він був твердо переконаний: у кінцевому підсумку український народ здобуде вистраждану століттями національно-державну незалежність. «У мене немає розчарування ні в нашому народі, бо він є таким, яким його зробили обставини, часом сильніші од нього, ні в його здатності до самостійного життя, бо ця здатність буде розвиватись і зміцнюватись і зміцнювати його. Ситуація, в якій він опинився сьогодні, не є ні вічною, ні безнадійною. Змінити її до певної міри залежить і від напруження власних сил. Треба працювати над цим всім і кожному, – в міру його сил і можливостей». Ці слова С.Петлюри сьогодні звучать особливо актуально і сучасно.Запропонована нижче публікація має не лише привернути до реалістичного й поглибленого вивчення зовнішньополітичних відносин України з її сусідами в контексті загальноєвропейської політики, а й присвячується світлій пам’яті Симона Петлюри, який трагічно загинув у Парижі 25 травня 1926 р. від рук убивці.
А. Кентій, В. Лозицький «Дзеркало тижня» №25, 07 липня 2001, 

Інтерв’ю з Симоном Петлюрою співробітника РУСС-ПРЕСС (повний текст)*
На ваші запитання я відповідатиму в трохи зміненому порядку і зупинюся насамперед на українізації, проводжуваній більшовиками. У цьому напрямку нинішньої політики більшовиків я вбачаю чергову їхню поступку стихійній силі українського національного руху, а водночас логічно послідовний і політичний захід з метою оволодіти силою цього руху й зміцнити свої позиції в Україні. Зростання української національної самосвідомості, помітне кожному безсторонньому спостерігачу, не могло не привернути до себе уваги більшовицьких лідерів.«Змичка» села з містом, якій більшовики не без підстав надають такого вирішального значення у справі свого дальшого перебування при владі, не може відбутися, за їхнім власним визнанням, без попереднього, хоча б часткового, задоволення тих вимог, які висуває національно розбуджене українське село. Політика репресій і переслідування всього українського як контрреволюційного, нерозумно і жорстоко проводжувана більшовиками впродовж п’яти років, давала протилежні результати, викликаючи народний терор у вигляді безперервних повстань, що, зрештою, і змусило більшовиків піти на певні поступки. Діяльність української еміграції, у бік якої зверталися погляди розтерзуваної комуністами країни, зіграла при цьому помітну роль. Отямилися перші, щоправда, досить невпливові й нечисленні, українські комуністи та грузинські і наполегливо звертали увагу своїх московських патронів на зростання небезпеки. Керівники III Інтернаціоналу зрозуміли, що поступка необхідна не лише з міркувань внутрішньої політики, а й що в перипетіях політики зовнішньої, за найближчої більш-менш сприятливої міжнародної кон’юнктури, вона може дати відчутні результати. Не полишаючи ідеї використання політичних та економічних криз у Європі з метою насадження там радянської системи, керівники Московського інтернаціоналу, вже під впливом своїх військових експертів, мали б у позитивному сенсі розв’язати питання про українізацію і з мотивів майбутньої мілітарної боротьби. Адже і фронт останньої, а ще більше тил обох армій проходитимуть по території, населеній українцями. Заручитись симпатіями цього населення, явитися перед ним якщо не в ореолі національного визволителя, то принаймні толерантного контрагента важливо і з погляду стратегічного. У цьому разі більшовики, залишаючись вірними собі, готують випробувану зброю, яка дала блискучі результати останнім часом,– агітацію, що має на меті розкласти противника і завербувати з-поміж нього союзників. Поруч із цим слід поставити відверто висловлюване самими більшовиками прагнення залучити на свій бік проголошенням начал національної свободи тубільні народи Азії. Таким чином, більшовицька українізація має розглядатися як одна ланка того плану, що вони його виношують на випадок збройного конфлікту зі своїми сусідами. Говорити про успіхи її в самій Україні поки що передчасно. Відомості, які надходять звідти, змушують поставитися до неї радше з недовірою й застереженнями. Як в усьому, що декларують більшовики, так і в цьому питанні за гучними і гарними словами та високими ідеями криється чимало фарисейства й сурогату. Так, українізація спрощено і прямолінійно зводиться лише до переходу на українську мову в діловодстві і до запровадження її у школах як знаряддя навчання в дусі комуністичних ідей. Поки що не чутно, щоб до колосальної за своїм змістом й обсягом роботи українізації залучено було культурні сили України, які не сповідують комуністичної віри. Ні, українізацію проводить переважно зайшлий елемент, комуністи з Москви, які наспіх самі ледь навчилися і навчаються української мови. Не важко уявити, скільки викривлень і шкоди принесе така українізація справжній національній культурі, скільки зайвої роботи додасться справжнім культурним працівникам України з очищення принесеного сміття і фальші. Нарочитість і фарисейство українізації, проводжуваної більшовиками, тим більше впадає в око, що одночасно з декларуванням і частковою реалізацією її комуністичні лідери поклали край останнім ознакам державної самостійності УСРР, ліквідувавши дипломатичні представництва її за кордоном і цілий ряд комісаріатів в Україні, об’єднавши в Союзних центральних установах керівництво найважливішими господарськими галузями України. Фактично Україна тепер більше, ніж будь-коли раніше, є джерелом для безсоромної експлуатації на користь Союзу Радянських Республік. Достатньо ілюструє становище України той факт, що бюджет України як складової частини Союзу становить лише 12% бюджету Москви як державного центру Союзу, а хліб та інші продукти українського сільського господарства служать головним предметом зовнішньої торгівлі Союзу, тоді як місцеве населення саме не має хліба, недоїдає, а то й просто голодує. Те, що виробляє український селянин на своєму полі, більшовики, в буквальному сенсі, виривають у нього з голодного рота для того, щоб підтримати свій престиж перед закордоном.Таким чином, українізація, проводжувана більшовиками, в зазначених умовах постає як обдуманий хід політичної гри в інтересах комунізму, а не як справжній засіб задоволення національних потреб 35 мільйонного населення України.Однак це не означає, що вона не принесе деяких, бодай короткочасних вигод. Розрахунок більшовиків на ефект такої тактики в сенсі впливу на українську еміграцію й особливо на українське населення, яке живе тепер у Польщі, виявляється певною мірою правильним. Фактам «зміновіхівства», по-українськи «перекинчицтва», проф. Грушевського і п. Тютюнника, що Вас цікавлять, ні я, ні, наскільки мені відомо, серйозне коло української еміграції особливого значення не надають. По суті, проф. Грушевський давно вже впритул наблизився до більшовиків у своїх соціально-політичних концепціях, і, швидше, дивує той факт, що він так довго зволікав із публічним фіксуванням своєї еволюції. Що стосується п. Тютюнника, то його політична нестійкість для нашої еміграції не секрет. Він уже раз переходив до більшовиків, нинішній його перехід до них нікого не дивує, як не здивує нікого і новий його крок у зворотному напрямку, коли ситуація певним чином зміниться.Взагалі ж, мені здається, що, пояснюючи той чи інший факт переходу українців-емігрантів, які живуть у Польщі, до більшовиків, слід брати до уваги ті психологічні мотиви, появу й поширення яких так рясно живить становище українців у Польщі.Тут я маю коротко торкнутися загального становища української еміграції. Умови її життя, як матеріальні, так і правові, – дуже тяжкі. Порівняно сприятливі вони в Чехословаччині, де українська інтелігенція, як і російська, знайшла куди докласти свої сили, організувавши за сприяння тамтешніх впливових кіл Український університет із трьома факультетами, Агрономічну академію, Вищий педагогічний інститут, Матуральні Курси, де триває підготовка до майбутньої культурної і творчої праці на батьківщині.Не такі справи в Румунії, Німеччині, а особливо в Польщі. Тут становище її тяжче. Матеріально незабезпечена, принаймні в більшості своїй, ущемлювана правовими обмеженнями, вона тут і морально піддається тяжким переживанням на грунті тієї національної політики, яка здійснюється тут стосовно єдинокровного українського місцевого населення. Гострота цих переживань тим більше дається взнаки, що ця політика суперечить тим гаслам і формальним обіцянкам, які були покладені в основу спільної боротьби поляків та «наддніпрянських» українців проти більшовиків 1920 р. і під якими перші, використавши політично мілітарну силу других, перейшли потім до порядку денного. Якщо ця політика не може задовольняти українців, які живуть у Польщі, то, з другого боку, вона викликає глибоку гіркоту й розчарування у тієї частини української еміграції, яка разом з Українською армією поділяла труднощі боротьби 1920 р., а після інтернування в межі Польщі і перебування в «обозах» мала достатньо матеріалу для поглиблення цієї гіркоти. Не дивно, що на грунті цього розчарування більшовицька «українізація», хоч би якою спотвореною вона була, розцінюється деякими колами еміграції як явище більш позитивне, що дає якусь підставу вірити в серйозність нового курсу більшовиків у національному питанні, а може, використовувати його в напрямку, що відповідає справжнім потребам українського народу. Для елементів політично мало розвинених, але за натурою своєю дійових і така можливість, при зіставленні її з польською дійсністю, є достатнім імпульсом для повернення. Звідси велика, порівняно з іншими центрами еміграції, рееміграція українців на батьківщину, зокрема моральна, попри всі зусилля з боку командування, особливо сприятлива. Я особисто гадаю, що рееміграція таких елементів не означає ослаблення тієї ідейної роботи, якою переймається політично свідома частина української еміграції. «Перекинчицтво» серед цієї частини еміграції – явище рідкісне і широкого, масового поширення не має. Впливу його піддаються, як я сказав, елементи малоцінні в політичному плані. Що стосується більшості еміграцій, то вона залишається на своїх колишніх ідейних позиціях і, негативно ставлячись до більшовиків, не вірить ні в серйозність, ні в щирість нового «путчу» більшовиків у національному питанні.Антибільшовицька позиція об’єднує всю українську еміграцію, не розрізняючи політичних угруповань. Інший цемент, що з’єднує її, – ідея української державності. Природно, що різноманітні течії української політичної думки борються між собою за переважання своєї програми і своєї концепції української державності, але є серйозні підстави для висновку, що це розходження не завадить усім за сприятливих умов згуртуватися під гаслом пріоритету державності над партійністю і партикуляризмом, тим більше що базою для об’єднаної творчої роботи будуть справжні настрої народних мас, а не теоретичні настрої тих чи тих емігрантських груп.Що стосується тієї течії, яку представляю я, то вона зберігає рівнодійну між різними течіями і зберігає традиції української державності, вважаючи, що це надбання національної боротьби не має розтринькуватися, а навпаки, має бути передане народу в його нових реставраційно-державних починаннях. Не тільки я і мої найближчі співробітники, а й уся свідома частина української еміграції своє перебування на чужині намагається використовувати з метою пропаганди української ідеї серед політичних і громадських кіл Європи й Америки та ознайомлення їх із життєвістю і політичною доцільністю ідеї Української держави.Українська еміграція прагне до того, щоб ця ідея зрештою набула об’єктивної вартості у свідомості політичних кіл Європи, яка завдяки створенню Української держави стала б більш зрівноваженою і стійкою, оскільки в систему її державно-політичних відносин увійшов би досить сильний, як економічно, так і щодо кількості населення, чинник; з його допомогою успішніше можна було б регулювати складні відносини на сході Європи й особливо в системі Чорноморського басейну, ніж це було досі. Не маючи імперіалістичних прагнень, будучи державою національною, Україна давала б гарантії миру в цьому тривожному пункті Європи, а своїми природними багатствами становила б велику цінність для останньої і в економічному плані.З цікавого для Вас питання про польсько-українські відносини я можу сказати не дуже багато. Договір, укладений урядом Речі Посполитої Польської й урядом Української Народної Республіки у квітні 1920 р., був анульований фактом підписання в Ризі Польщею договору з Совітами. Надалі міністерства, як парламентарні, так і позапарламентарні, поглиблювали зміст цього акту й звели нанівець значення українського чинника в системі своєї «східної політики». Щоправда, у деяких органах польської преси, а також у Сеймі іноді лунають застереження і заклики до серйознішої оцінки наростання сили українського руху. Та ці застереження мають поодинокий і платонічний характер. Вони не підкріплюються справами й відповідним ставленням до національних інтересів українського населення у себе вдома, через що за ними навряд чи можна визнати реальне політичне значення.А в майбутньому про нього говорити і важко, і передчасно.Що стосується ставлення до російської еміграції, то воно не тільки в мене, а й, наскільки я знаю настрої української еміграції, у всіх відповідальних представників її визначається її – російської еміграції – ставленням до проблем української державності. Наскільки я ознайомлений з різними течіями політичної думки російської еміграції, вона ще не позбулася упереджених і не життєвих критеріїв у цьому питанні. Як серед правих кіл її, так і серед демократичних, аж до соціалістів із різноманітними їхніми відтінками, панують стосовно української проблеми невиразні і спотворені уявлення. У цьому плані російські більшовики пішли далі від них. Я гадаю, життя змусить те ж саме зробити і ті політичні кола, що є їхніми антиподами. Колишні відносини на сході Європи не можуть бути відновлені ні в тій формі, ні в тих межах, які були до війни. Погрози деяких кіл російського суспільства розправитися з українцями, грузинами й іншими національностями, які прагнуть створити чи відновити свою державність, нікого не лякають і викликають зворотну дію. Добровільно ніхто з них в обійми Єдиної Великої Росії, чи буде вона республіканською, конституційно-демократичною, чи самодержавною, не захоче повернутися. Спроба силою змусити їх до цього – занадто небезпечна, і насамперед для самих росіян, адже ніхто не може бути впевненим у результаті боротьби. Зокрема, що стосується України, то сумний приклад із просуванням Добровольчої армії, яке було ліквідоване не так фронтовими перемогами більшовиків, як дезорганізацією тилу її українським населенням, ображеним насильницькими діями частин Добровольчої армії та нападом її на Українську армію, має послугувати ще одним застереженням для надмірних ілюзій у спробах силою возз’єднати відірване. Внутрішня сила українського національного руху набагато ширша, відцентрова, ніж уявляють собі деякі російські політики, і не може вона бути втиснута в тісні рамки федерації чи місцевого самоврядування. З огляду на це, було б украй бажаним, щоб російська еміграція засвоїла собі трохи інші критерії в українському питанні, визнавши за ним першорядне значення в справі врегулювання відносин на території, заселеній різними народами, досить підготовленими до самостійного державного життя, що дає їм більше гарантій і вигод для розвитку своїх різноманітних інтересів, ніж може дати будь-яка концепція російських возз’єднувачів. Я знаю, що відмовитися від звичних навичок і колишніх критеріїв не так легко. Але інтереси майбутнього будівництва як Росії, так і України зобов’язують усунути вже тепер усе те, що може ускладнити процеси цього будівництва. З цих міркувань політичним колам обох еміграцій слід говорити не про місцеве самоврядування чи федерацію, а про найбільш доцільне розмежування територіальних інтересів і про евентуальні схеми економічних відносин, які б накреслювали взаємні інтереси обох сусідніх держав. З усього сказаного вище Ви могли винести враження, що не тільки особисто я, а й уся українська еміграція міцно вірить і переконана як у життєвості, так і в непорушності української державної ідеї. Цю переконаність живить та сила однорідності, яку виявила українська нація у спробах її денаціоналізації на своєму історичному шляху і в зростанні національної самосвідомості її, з якою, зрештою, мали б рахуватися і такі новелятори, як більшовики, і з якими життя змусить рахуватися – хочуть вони цього чи ні – й інших сусідів України. Ідеал української державності, що почав у 1917–1918 рр. набувати цілком реальних обрисів і знайшов своє вираження в напружених зусиллях державного будівництва, тимчасово викривився завдяки соціальній демагогії більшовиків, які щось зіпсували, щось поламали в цій будівельній роботі. Однак база державного будівництва залишилася незачепленою. Знищити її навіть більшовики, за всієї їхньої жорстокості і безцеремонності, не в змозі. Вона – у народі українському, в його творчих потенціях і свідомій волі до самостійного державного буття.Перебуваючи на еміграції, ми, як частина народу, вчимося, нагромаджуємо свої спостереження над чужим досвідом у питаннях державного будівництва, свідомі того і впевнені, що все це, за нестійкості сучасних політичних відносин Європи, буде використане в реальних умовах рідної обстановки і принесе свою користь у справі звільнення нашого народу.
* Запитання були задані письмово.



Петро Мірчук  ЄВГЕН КОНОВАЛЕЦЬ –  ЛІДЕР УКРАЇНСЬКОГО ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ  Хто такий Євген Коновалець: Князь могутньої Руси-України? Гетьман козацької України, а чи може президент новітньої української держави?А якщо він ані князем, ані гетьманом, ані президентом української держави не був, то чому ж це всі щирі українські патріоти згадують його ім’я, ім’я Євгена Коновальця, з такою самою пошаною, як імена найславніших українських князів і гетьманів, а його портрет бачимо в кожній хаті поруч портретів Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Симона Петлюри поруч із тими найбільшими синами України, що починали нову добу в нашій історії?Чому?А тому, що не будучи ніколи формальним головою держави, Євген Коновалець був чимсь більше. Він був і залишився для майбутніх поколінь вождем української нації. Він був тим, кого рука Провидіння привела в Київ у найкритичніший момент, як лукаві присипляли пробуджену українську національну стихію дурманом «всеросійської соціялістичної революції»: привела на те, щоб він своїм дужим покликом остеріг українську націю перед смертельною небезпекою і вказав їй єдиноправильний шлях. І він, Євген Коновалець, це зробив. В час, коли ідея державної самостійности української нації вперто відкидалася з глумом формальними проводирями як «гола ідея, яка не може мати ніякої принади для клясово свідомого українського соціяліста», а й само поняття нації вважалося тими соціялістичними талмудистами «неіснуючим питанням», коли вимогу творення регулярної, здисциплінованої, національної армії голосно висміювалося навіть тим, хто формально вважався головою уряду України[1], в той час він, Євген Коновалець, підносить різко, рішуче і твердо клич: Творімо негайно міцну, здисципліновану, реґулярну, українську національну армію, на прапорах якої яснітиме єдина ідея, єдине гасло – ЗА САМОСТІЙНУ, СОБОРНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ!Таку збройну силу він творить з залізною впертістю і послідовністю, а з нею повертає він революційну стихію пробудженого українського народу на правильний шлях – на шлях збройної боротьби проти білих і червоних московських наїзників, за національну свободу, за державність.А після невдачі збройних змагань, коли серед зневірених політичних діячів починає зроджуватися концепція угодовства, льояльности супроти окупанта, отой перший ступінь духового рабства, Євген Коновалець рішуче і високо підносить прапор самостійницької, державницької і соборницької націоналістичної революції і надає революційному українському націоналістичному рухові організовані форми: Він творить підпільну революційно-збройну Українську Військову Організацію – УВО, а в дальшому розвою дії, як вищий ступінь боротьби, Організацію Українських Націоналістів – ОУН. Як Комендант УВО і як Провідник ОУН Євген Коновалець керує впродовж двох десятків років тією українською націоналістичною революцією, яка на внутрішньому відтинку охопила весь український народ і завершила його духове переродження з народу мучеників у націю героїв-борців, а на зовнішньому відтинку голосними актами неустрашимих революціонерів пригадувала всьому світові раз-по-раз неприродність стану поневолення України та переконливо повчала, що українська земля це не тільки поневолена червоною Москвою Наддніпрянщина, але що й окуповані Польщею землі це ніяка «Малопольська Восходня», а тільки західня Україна і що навіть віками поневолюване Закарпаття це ніяка «Мадярска Подкарпатска Русь», а Карпатська Україна, нерозривна частина єдиної соборної України.Українська націоналістична революція має переломове позитивне значення для дальшого розвою української нації, для всієї дальшої її історії. І тому то організатор і вождь української націоналістичної революції полк. Євген Коновалець ставиться усіми щирими українськими патріотами як вождь української нації в ряді найбільших, найвизначніших і найбільш заслужених постатей української історії.Та, щоб краще зрозуміти ролю і значення полк. Євгена Коновальця в історії нашого народу, а поруч того і самого полк. Є. Коновальця як людину, перекарткуймо сторінки його життя й діяльности.

НА СТУДЕНТСЬКИХ БАРИКАДАХ
Євген Коновалець народився 14 червня 1891 р. в галицько-українському селі Зашкові біля Львова, де його дід о. Михайло Коновалець був довгі роки греко-католицьким парохом, а батько Михайло був управителем місцевої народньої школи. Мати Євгена, Марія, походила з українського священичого роду Венгриновських. Брат Євгенового батька, о. Володимир Коновалець, який брав дуже активну участь в українському громадському і політичному житті і мав великий вплив на Євгена, був парохом села Малехів, а другий стрий Євгена, о. Орест Коновалець, був парохом села Страдче[2].У своєму рідному селі Зашків закінчив Євген Коновалець в 1901 р. народню школу.В минулому столітті Галичина, як відомо, опинилася була в висліді вікової неволі і вікових польських утисків у важкому під кожним оглядом положенні. Під тиском безупинних переслідувань колишня українська світська інтелігенція винародовилась, спольщилася. І лиш від половини минулого століття починає знову поволі вирощуватись нова українська світська інтелігенція.Але український народ виявився гранітним заборолом, об який на протязі довгих віків розбивалися всі скажені удари польських займанців, скеровуванні пляново й послідовно «на зніщенє Русі». Український селянин навіть у стані найважчого соціяльного закріпощення та політичного переслідування міцно держався своєї національної приналежности та успішно протиставлявся всім польонізаційним заходам польських панів, а український священик, гідно служачи своєму рідному народові, не тільки вперто протиставлявся латинізації обряду, але й політичному тискові польського шовінізму.В такій атмосфері родився і зростав молодий Євген. Як син українського села він від дитячих років просякав увесь тією, так характеристичною для українського простолюддя, твердістю, стійкістю характеру, непохитністю і шляхетною впертістю в своїх прямуваннях та глибокою, щирою любов’ю до свого рідного, до свого народу. А батько, народній учитель, та дід і стриї, свідомі українські патріоти й душпастирі українського народу, доповняли в Євгена цей стихійний патріотизм розповідями про давнє славне минуле українського народу та українською патріотичною літературою.
«Впертий Євген»
По закінченні народньої школи в Зашкові перейшов Євген Коновалець продовжувати свою науку до української Академічної гімназії у Львові, яку закінчив іспитом зрілости в 1909 р. В час науки перебував Євген постійно у Львові, а на вакації та на Різдвяні і Великодні ферії повертався до батьків, до родинного Зашкова.В науці був Євген весь час одним із найкращих учнів. Але не своїми успіхами в науці звертав на себе увагу всіх, хто з ним зустрічався, Євген, а – живим своїм активним заінтересуванням від наймолодших літ суспільно-громадськими справами, дружністю щодо своїх товаришів та імпонуючою шляхетною впертістю в прямуванні до наміченої цілі.Дуже інтересний епізод із життя Євгена Коновальця в гімназійних часах, який яскраво відмічає згадані дві останні прикмети Євгена, оповів його колишній учитель математики в Академічній гімназії, проф. Н.:Будучи учителем математики, проф. Н. був дуже строгим і через те, як він сам признає, гімназисти його боялися й не любили. Євген був добрим учнем математики і тому не мав ніяких зударів з учителем, але із-за шорсткої вдачі учителя не було між ними якогось особливого щирого відношення. І ось одного дня, після третьої конференції, коли той учитель ввійшов до шостої класи, учнем якої був і Євген, заскочив його несподівано тим, що по вході учителя до кляси Євген не сів на лавці, як усі, а зголосився, що він має щось учителеві сказати. Шорсткий учитель ввізвав Євгена негайно сісти, але він не схотів. Не помогли й дальші накази учителя і він, знервований, викинув Євгена з кляси. Та на найближчій лекції повторилося те саме. Заінтригований небувалою впертістю учня, учитель покликав по лекції Євгена і спитав його, чого він хоче.«Я прошу вас, пане професоре, – сказав Євген, – щоб ви питали нашого товариша В.: ви дали йому на третій конференції «двійку» і якщо ви не допустите його здати й поправити оцінку, то він муситиме повторити клясу. А він вже вивчив матеріял. Я сам приготовив його і я прошу вас перепитати його».«Не мішайсь, Євгене, до не своїх справ! – упімнув його строго учитель. – Це тільки моя справа, чи В. перейде до сьомої кляси, чи муситиме повторити шосту».«Ні, пане професоре! – заперечив пристрасно Євген. – Це не ваша тільки справа! Я був припадково наочним свідком, як батько учня В., довідавшись про погану оцінку сина у вас, жорстоко збив його, як із-за того виникла важка сварка між батьком і матір’ю В. і як після сварки батько мого товариша пішов з горя до шинку пити. Якщо ви заставите В. повторювати клясу, то це може мати важкі наслідки не лиш для нього самого, але й для родинного життя його батьків. Ви маєте обов’язок вимагати від учня, щоб він знав матеріял, але не смієте спричиняти родинних трагедій. Тому я приготовив мого товариша, він знає матеріял і я вимагаю від вас, пане професоре, щоб ви перепитали його й дали йому змогу перейти до сьомої кляси!»«Впертий Євген» переміг: його дружнє співчуття до долі товариша зворушило шорсткого учителя і він, переконавшись що В. дійсно вже опанував матеріял навчання, перепустив його до сьомої кляси.Успіх не розладував енергії Євгена, а навпаки, ще скріпив. Він організує після цього дружню допомогу між українськими гімназистами в ширших розмірах, спонукуючи здібніших учнів помагати своїм незаможним товаришам у науці дарово[3].«Українці, – повторював нераз Євген Коновалець своїм товаришам гімназистам, – мусять бути добрими учнями, мусять засвоювати собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що нам пограбувала неволя».
Крім шкільної науки – політична освіта
Але в вимогах супроти себе самого й супроти своїх товаришів Євген Коновалець не спиняється на конечності належного засвоєння собі шкільної науки. Він звертає увагу на те, що сучасне політичне положення українського народу зобов’язує морально теж кожного українського студента, а то вже й гімназиста, бути активним працівником на народній ниві; суспільно-політичні ж українські діячі не сміють бути дилетантами, неуками; вони мусять мати належні підстави політичної освіти.А тому вже в сьомій гімназійній бере Євген Коновалець активну участь у праці таємних студентських гуртків, ціллю яких було ширити політичну свідомість й політичну освіту.Модними були в той час і в Галичині соціялістичні кличі. Але в Євгена Коновальця не викликали вони захоплення ніколи. Саме тому, що на селі він зріс і знав наскрізь та розумів душу українського селянина, який в польському «пролетареві» бачив такого самого свого ворога, як в польському панові, а в українському інтелігентові не бачив ніякого свого «клясового ворога», але брата; у Львові ж він зустрічався з українськими робітниками і бачив, що так само розуміють соціяльно-політичні проблеми й українські робітники. Соціялістична доктрина «клясової війни» була зовсім чужою українській духовості і могла тільки штучно насаджуватись серед українців при допомозі демагогії. Тому він цю чужу доктрину рішуче відкидає і стає-завзятим, як тоді казали: народовцем. Не писання Драгоманова, Маркса, Енгельса, але політичні поеми Тараса Шевченка, ідеологічно-програмову брошуру «Самостійна Україна» та політичні видання наддніпрянської Української Народньої Партії, що друкувалися у Львові, вивчав Євген Коновалець сам і доручав вивчати, як підстави політичного знання українського інтелігента.
Проти отрути москвофільства
Спричинниками важкого політичного та економічного положення українців у Галичині були поляки. Поляки залишалися далі непримиренними ворогами національного відродження галицьких українців. Тому і вся політично – суспільна праця в користь українського народу в Галичині мусіла мати виразний протипольський характер.Та разом з тим, вже при перших своїх кроках у громадській роботі мусів Євген Коновалець зударитись і з другою перепоною в національному відродженні українців – з москвофільством.Давня, історична назва українського народу «русини» задержалася в Галичині загально аж до 20-століття. Цим користувалися ті галицько-українські політики, що, втративши віру в спроможність українців самим визволитись з-під польського панування, сперлися на московську поміч і стали проповідувати національну єдність «русинів»-українців з «русскими»-москалями. Прихильниками того політичного руху, званого «москвофільством» і щедро піддержуваного царською Москвою, стало чимало тодішніх галицько–українських священиків і з їх вини хвилі москвофільської отрути стали заливати всю Галичину. Особливо міцними були впливи москвофілів в тому часі у Львівщині.,Молодий Євген Коновалець виповідає москвофільству таку саму безпощадну війну, як і польській змові «на зніщенє Русі». Родинні знайомства з довколишніми священиками-москвофілами використовує він зручно для того, щоб при нагоді куртуазійних відвідин кожного із них знайомитись зблизька з даним селом, підшукувати там найкращі одиниці і при їх помочі запускати коріння для української національно–свідомої роботи, для виполовлювання москвофільського хабаззя.
«Новітній гайдамака»
Освітню працю серед українських мас починає Євген Коновалець вести вже молодим гімназистом у своєму рідному селі Зашкові, а по матурі поширює її на весь львівський повіт, додавши їй виразну політичну закраску.В Зашкові оживлено його заходами «Просвіту», основано при ній театральний гурток і хор, які улаштовують імпрези не тільки в Зашкові, а й по довколишніх українських селах. В селі будується гарний Народній Дім, основується споживча і кредитова кооператива, організується сильне гніздо «Сокола». Склавши матуру, Євген Коновалець стає секретарем львівської філії «Просвіти» і поширює таку ж працю, яку він повів у рідному селі, на весь львівський повіт. Його заходами було тоді влаштовано у Львові першу Шевченківську академію силами сільських хорів.Та впарі з цією просвітньою роботою йде крок-у-крок і політична праця Євгена Коновальця. Як студент стає він представником студентів у Центральному Комітеті Української Національно-демократичної Партії і з рамені тієї партії організує політичну працю студентів у львівському повіті, а далі й по всій Галичині, беручи в цій праці участь не тільки як її керівник, а й як один із сірих виконавців.В час виборів уважали поляки молоденького Євгена своїм небезпечним противником. «Новітній гайдамака» – говорили про нього поляки. Якщо ваш Євген, – казав батькові Євгена львівський староста поляк в 1911 р. – сидітиме в-час виборів у Львові, то я не вишлю до Зашкова війська; якщо ж ви мені того не приобіцяєте, то я вишлю військо». Очевидно, молодий Євген відмовився сидіти бездіяльне в час виборів у Львові і польський староста для протидіяння молоденькому українському патріотові-студентові рішився вислати до Зашкова й сусідніх сіл польську поліцію, зміцнену відділом війська. Коли розгорілася виборча боротьба за громадську раду в Дублянах біля Львова, де була Висока Школа Агрономії, і поляки запрягли до виборчої боротьби польських студентів під особистим керівництвом відомого україножера проф. Ґрабского, о. Володимир Коновалець запросив у допомогу українцям свого молоденького братанича Євгена, тодішнього студента права. Поляки вибори програли і з помсти добилися того, що Євгена Коновальця було заарештовано й поставлено перед суд. У тих часах політичний процес був подією небуденною. Судом і тюрмою думали поляки залякати молодого Євгена. Але австрійський суд звільнив його від вини й кари і таким способом польська затія вийшла тільки на користь Є. Коновальцеві, бо збільшила серед українських селян його авторитет як неустрашимого борця за права українського народу, якому й польські пани не можуть нічого вдіяти.
За український університет
По зложенні іспиту зрілости, записався Євген Коновалець в 1909 р. на студії права на Львівському університеті, які закінчив в 1914 р., склавши всі іспити та перший ригороз; вибух війни та покликання його до війська вліті 1914 року перешкодили йому скласти ще два останні ригорози, щоб завершити закінчені студії дипломом доктора права.Весь час своїх університетських студій брав Євген Коновалець живу, активну участь теж у студентському житті. А положення тоді було таке, що й на студентському відтинку йшла завзята боротьба українців проти оргій польського шовінізму. Влада в університеті була в руках поляків і шовіністичні польські професори дотримували кроку своїм землякам у протиукраїнській політиці в інших ділянках: вони послідовно змагали до того, щоб австрійський університет у Львові повністю спольонізувати, а доступ до нього українцям якнайбільш утруднити. Українці ж вимагали, щоб основані австрійським урядом українські катедри не тільки були вдержані, але й збільшені так, щоб львівський університет або став зовсім українським, або бодай українсько-польським з однаковою кількістю катедр, а українські студенти щоб мали такий самий вільний доступ і такі самі свободи, як їх мали поляки.На барикадах тієї боротьби українських студентів Євген Коновалець був завжди на передових позиціях: в демонстраціях, на вічах, в зударах з польськими студентами та польською поліцією.В бурхливих демонстраціях українських студентів в липні 1910 р., коли то в зударі з польськими студентами від куль польських шовіністів загинув український студент Адам Коцко, Євген Коновалець був одним із тих, що зорганізували і провели належну відсіч польським напасникам. Із-за цього він був заарештований і разом із сто іншими українськими студентами засів на лаві обвинувачених у голосному тоді «Процесі 101 українських студентів» у Львові. Його обвинувачувала польська поліція в тому, що він вже з Зашкова виїхав до Львова на ту студентську демонстрацію з окутою залізом палицею і під час зудару з польськими студентами, озброєний тією палицею, був «головним погромником невинних польських» напасників. Але запропонований батьком Євгена на свідка жид-орендар з Зашкова зізнав перед судом, що він бачив того дня Євгена, як той їхав до Львова, але не зауважив, щоб він мав із собою залізну палицю і завдяки тому свідченню суд Євгена звільнив.Та польські студенти були іншої думки про ролю Євгена Коновальця під час зудару та про його палицю, аніж суд, і для них теж став молодий Євген Коновалець небезпечним у політичній і в рукопашній дії «новітнім гайдамакою».
Конечна ще – військова підготова!
В 1912 році покликано Євгена Коновальця до військової служби в австрійській армії. Як студент відслужив він однорічну військову службу в старшинській школі у Львові та із ступнем четаря («льойтнант»)[4] повернувся до «цивіля» кінчати перервані студії.Військова служба звернула Євгенові Коновальцеві увагу на те,  що українській молоді конечно мати теж військову підготову: можливість вибуху війни між Австрією й Росією ставала все більш реальною, а в випадку війни українці мусять мати свої військові частини. Тому ініціює він зорганізування окремого студентського товариства для військового вишколу його членів під назвою «Січові Стрільці». Його ініціативу підхоплюють швидко спортово-руханкові товариства «Січ» і «Сокіл», які творять такі ж відділи для військового вишколу під назвою «Січові Стрільці» як секції січових і сокільських гнізд і в скорому часі вся Галичина вкривається сіткою військово – вишкільних організацій «Січових Стрільців».Ті відділи «Січових Стрільців» були об’єднані в трьох окремих центрах: «Січовими Стрільцями», які творили секції при «Січах», керував «Український Січовий Союз» при головній управі «Січей»; «Січові Стрільці», секції «Сокола», підлягали Головній Команді при Соколові-Батьку; а студентська частина, прийнявши назву «Січові Стрільці І.», залишилася самостійною. Євген Коновалець не зайняв формально-провідного посту в ні одній із цих формацій; а однак всі «Січові Стрільці» визнавали його, Євгена Коновальця, душею цього руху і своїм ідейним провідником.
Найкращий взірець українського студента
Таким був Євген Коновалець в часах своїх гімназійних та університетських студій: одним із найкращих учнів між гімназистами і студентами, а одночасно – вже від наймолодших років одним із передових борців на студентських барикадах; студентом-громадянином і студентом-бойовиком.Вимагаючи від інших, він старався насамперед сам бути взірцевим прикладом. І – без тіні театральщини, без крапельки жажди почестей, видних становищ, голосних похвал, а з найглибшою щирістю, найбільшою жертвенністю і подивугідною скромністю. Тому й щирою була глибока пошана до нього серед всього українського студентства, серед українського селянства, яке він просвіщав, політично усвідомлював і організував, приготовляючи до великого історичного іспиту, та навіть серед старших українських політичних і суспільно-громадських діячів.
Шляхом призначення
Та не на терені галицької України, а в золотоверхому Києві призначила доля Євгенові Коновальцеві відіграти Важливу в історії всієї української нації ролю. Тому туди, на схід, повела його доля своїми дивними шляхами.З вибухом війни між Австрією й Росією покликано Євгена Коновальця до військової служби в 35-тому полку «Крайової Оборони» («Ляндвери»). Перебуваючи перший місяць із своєю частиною у Львові, він був наочним свідком формування із вишколюваних у відділах «Січових Стрільців» окремого українського військового легіону під назвою «Українські Січові Стрільці», але перейти з загально-австрійської «Крайової Оборони» до українського легіону УСС, як цього він бажав, військове командування йому не дозволило.Вже в першому місяці війни прийшлось Є. Коновальцеві пережити перший важкий удар: австрійська, а точніше польська поліція заарештувала його батька Михайла та стрия о. Володимира Коновальця і, хоч оба вони були загально відомими ворогами москвофільства й самої Росії, відставила обох їх до табору інтернованих у Талергофі як непевних щодо їхнього австрійського патріотизму.У вересні 1914 р. австрійські війська відступили зі Львова в Карпати. Під час того відступу, та в час боїв у Карпатах, доводилось Євгенові Коновальцеві бачити трагедію галицьких українців, що падали жертвою польсько-мадярського шовінізму: на підставі злобних доносів місцевих польських шовіністів мадярська військова жандармерія арештувала свідоміших українських селян і зараз же їх, мужчин, жінок, а то й дітей – вішали як... російських шпигунів.В квітні 1915 р. опинився Євген Коновалець із своєю частиною на фронтовій позиції на горі Маківці. Але не в рядах УСС-ів, що теж стояли тоді в бойових окопах на Маківці, а як старшина австрійської «Крайової Оборони», зложеної з членів різних національностей Австро-Угорщини. В останньому тижні квітня 1915 р. російські війська повели сильний наступ на Маківку: різнонаціональна «Крайова Оборона» не видержала ворожого наступу й безладно відступила, а четар Євген Коновалець попав до російського полону.Разом з іншими австро-угорськими полоненими перевезено Є. Коновальця до табору воєннополонених у Чорному Ярі, а опісля до великого табору полонених в Царицині, який сьогодні зветься Сталінградом.

У ЗБРОЙНОМУ ЗМАГУ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ
«Прийде час, коли не словами будемо з’ясовувати суть невмирущої стрілецької ідеї». Полк. Є. Коновалець
«Революція Іде...»
Вістка про революцію в Росії та про знищення царського режиму дійшла швидко й до таборів полонених в Царицині. Вслід за нею долетіла туди й вістка про створення в Україні Української Центральної Ради як уряду української держави.Для українських самостійників, що ними були полонені галицькі українці, Українська Центральна Рада була нерозривно зв’язана з поняттям самостійної української держави, бо – чому ж мало б бути інакше, коли перестав існувати окупаційний державний апарат царської Росії і українці дістали змогу сказати свобідно своє слово та самі рішати про свою долю? Їм було ясно, що Москва намагатиметься знову поневолити Україну, як тільки встановиться в Московщині якась нова влада. Значить, Україні потрібна негайно своя власна міцна армія, яка стане на кордонах відновленої української держави і своєю зброєю загородить шлях в Україну новим московським ордам.А тому полонені галичани-українці рішили, що і їм треба ставати в ряди української армії, щоб і своїми грудьми захищати волю України. По таборах полонених почались на цю тему живі розмови, дискусії, віча.Зразу було сподівання, що з розвалом царського режиму табори полонених будуть розпущені, а що-найменше полонених українців передасть нова влада в диспозицію уряду України – Української Центральної Ради. Та ці сподівання не справджувалися ніяк. Новий російський уряд проголосив конечність продовжувати війну проти Центральних Держав, а в зв’язку з тим уважати й далі всіх полонених австрійської армії ворожими вояками, яких треба держати в таборах під пильним наглядом. Положення полонених українців-галичан могла змінити тільки інтервенція Української Центральної Ради. Але її, чомусь, не було. Тож запальчивіші з-поміж полонених стали одинцем тікати з таборів і прямувати до Києва, щоб там швидше стати співучасниками творення української держави.Душею того руху серед полонених українців-галичан був 26-літній хорунжий австрійської армії Євген Коновалець. Та він бачив, що втікати з таборів полонених можна лише одинцем. А стати в ряди української армії бажали всі полонені. Тому через тих, що тікали одинцем, він передає в Київ Центральній Раді листи, в яких з’ясовує бажання полонених українців-галичан ставати в ряди армії української держави та прохання до Центральної Ради, щоб вона своєю інтервенцією добилася негайного звільнення всіх полонених українців і передання їх до диспозиції Центральної Ради.Але й на писемні звернення, заяви й прохання ніякої відповіді від Центральної Ради не було. Супроти цього на початку липня 1917 р. Євген Коновалець вибирається сам до Києва, щоб особисто зрушити цю справу з мертвої точки.У Києві зустрівся Коновалець з масою українського вояцтва. Це було ледве кілька днів після закінчення Другого Всеукраїнського Військового З’їзду, в якому брало участь дві з половиною тисячі делегатів українського вояцтва. Вони ще не вспіли роз’їхатися до своїх частин. Крім цього, в Києві було вже створено Перший Український Полк ім. Богдана Хмельницького та формувався саме Другий Український Полк ім. Павла Полуботка. Живу діяльність серед вояцьких мас розгортало політично-військове товариство «Клюб ім. гетьмана Полуботка». Скрізь тут, і серед вояків обох новозформованих українських полків, і серед учасників Військового З’їзду, і серед діячів Клюбу ім. Полуботка видно було ентузіязм національного пробудження.В домі братів Шеметів зустрівся Євген Коновалець з організатором військового руху, поручником, а в цивільному званні адвокатом, Миколою Міхновським та його найближчим співробітником в політичній діяльності, військовим лікарем Іваном Луценком[5]. Микола Міхновський поставився з нескриваною симпатією до пляну полонених українців-галичан та висловив своє захоплення їхнім патріотизмом і почуттям соборности. Але, звернувши увагу на труднощі й перепони, з якими доводиться оце зустрічатися при затвердженні Центральною Радою самочинно формованого Другого Українського Полку ім. Полуботка, Міхновський порадив Коновальцеві добитися насамперед згоди Центральної Ради на формування української військової частини з полонених українців-галичан.Голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради Володимир Винниченко зустрів Євгена Коновальця з його пляном зовсім холодно. Знову – військо? «Не своєї армії нам, соціял-демократам, і всім щирим патріотам треба, а знищення всяких постійних армій»[6]! Неприємне враження, що його викликала виголошена при тій нагоді агіткова антимілітаристична промова Винниченка, злагіднив генеральний секретар військових справ Симон Петлюра, який порадив Коновальцеві скласти писемне з’ясування справи та приобіцяв, що справа буде полагоджена позитивно.В Києві діяв у тому часі Галицько-Буковинський Комітет, культурно-допомогового характеру. За посередництвом того Комітету Євген Коновалець передав Генеральному Секретаріятові Центральної Ради писемний меморіял у справі перенесення всіх полонених австрійської армії української національности на територію України та створення з них окремої військової частини, яка ставить себе до диспозиції Українській Центральній Раді. З надією на скоре позитивне полагодження цієї справи Генеральним Секретаріятом Центральної Ради повернувся Є. Коновалець до табору полонених в Царицині[7].В часі свого кількаденного перебування в Києві на початку липня 1917 р. Євген Коновалець мав змогу приглянутись зовсім зблизька отій «революції, що йде». Він, як і багато інших тодішніх спостерігачів, помітив, що та революція несе Україні дві різні течії: національний патріотизм та соціялістичний інтернаціоналізм. Речником одної був Микола Міхновський, другої – Володимир Винниченко. Почуваннями та своїм світоглядом Євген Коновалець був повністю по стороні націоналістичної ідеології та державницької програми Миколи Міхновського. Демагогічна соціялістична фразеологія Винниченка була для духовости галицького українця зовсім чужою й незрозумілою, надто примітивною; а нерозривно зв’язаний з тим «українським» соціялізмом антимілітаризм, якщо йшлося про творення своєї власної української армії, та вперте проповідування «клясової солідарности» з московськими соціялістичними партіями викликало найрішучіші застереження. Та тільки ж, – Винниченко, а не Міхновський був головою Генерального Секретаріяту Центральної Ради, тобто головою уряду української держави, та й голова Центральної Ради проф. Михайло Грушевський піддержував повністю Винниченка; а в Коновальця було глибоко вкорінене в душі почуття дисципліни й респектування своєї власної влади. В партійному ж житті він ніякої участи не брав і до міжпартійних спорів мішатися рішуче не хотів, уважаючи, що це внутрішня справа персональних відносин між наддніпрянцями, до якої йому, галичанинові, мішатися не слід. А тому, хоч політичний світогляд Винниченка, а зокрема ж постава Винниченка до питання організації української армії, йому ніяк не подобалися, Коновалець рішив зберігати строгу льояльність супроти свого власного уряду. Він уважав, що й Винниченко є теж українським патріотом і вірив, що Винниченко таки відчує загальні настрої українських мас і під їх впливом закине свої безглузді соціялістичні утопії та врешті-решт піде по лінії бажань українського народу.
На службу рідній державі
Революція ішла. Вона тільки що почалася. Якими шляхами вона далі піде, які форми прибере в дальшому ході і до чого доведе – знати певно не міг ніхто. А тому й треба було бути приготованим на всякі можливості. Українцям же ж треба було конечно бути приготованими, насамперед , на можливість нового московського намагання поневолити Україну й український народ , нового намагання зберегти в Україні стан колоніяльного визиску Москвою. Треба було бути приготованими на таку можливість і приготованими знищити таку небезпеку в зародку. Значить, треба було насамперед змагати всими силами до створення своєї міцної і здисциплінованої армії.Ця вимога здавалася такою логічною, такою ясною, що її мусіла б бачити кожна думаюча людина. Тому Євген Коновалець і всі інші полонені українці-галичани були певні, що їхнє зголошення в ряди української армії, щоб служити рідній державі, буде негайно прийняте Генеральним Секретаріятом Центральної Ради і справа може йти ще тільки про технічне переведення предложеного Коновальцем пляну. Те, що галичани формально могли в тому часі вважатися австрійськими громадянами, не могло мати найменшого значення як перешкода для прийняття їх в ряди української армії (з Австрією була Україна в тому часі ще в стані війни). Навпаки, це повинно було ще більш спонукувати Центральну Раду до прийняття галичан, які опинилися на Наддніпрянщині, в ряди армії та до державного апарату в Україні для заманіфестування, що відроджена революцією українська держава вважається соборною, в склад якої має ввійти теж Галичина, Буковина та Закарпаття.На диво, спосіб думання Володимира Винниченка та його партійних колег був інакшим. В половині липня 1917 року сталася подія, яка дуже сильно захитала довір’ям до Центральної Ради серед українських патріотів, а в ряди українського вояцтва внесла дезорієнтацію, зневіру й деморалізацію. Цією подією була постава Генерального Секретаріяту Центральної Ради до виступу Полуботківців. Цей інцидент виглядав коротко так:Поруч Першого Українського Полку ім. Богдана Хмельницького, який добився офіційного затвердження Генеральним Секретаріятом Центральної Ради, почав творитися самочинно Другий Український Полк ім. Павла Полуботка. Та затвердити його створення Генеральний Секретаріят відмовлявся, виправдуючись небезпекою інтервенції московської залоги в Києві проти Центральної Ради. Невдоволені браком відваги й рішучости в діячів Генерального Секретаріяту Центральної Ради та обурені, врешті, Другим Універсалом, яким Центральна Рада 16 липня 1917 р., замість сподіваної повної незалежности української держави, проголошувала збереження державної приналежности України до Росії з мінімалістичною вимогою автономії для України в рамцях федеративної російської республіки, українські самостійники – державники рішили виступити з власною ініціятивою. В ночі з 18 на 19 липня полк «Полуботківців» роззброїв всі московські залоги в Києві і, опанувавши столицю України, ввізвав Центральну Раду завернути на шлях державного самостійництва, ставлячи себе до диспозиції Центральної Ради. Нічого не стояло на перешкоді тому, щоб Центральна Рада прийняла заклик і зірвала всякі переговори з московським «Тимчасовим Правительством» та перейшла на шлях власної самостійної політики як уряд зовсім незалежної української держави. А тим часом Генеральний Секретаріят, використовуючи довір’я «Полуботківців», наказав підступно роззброїти їх, повернути зброю роззброєним московським залогам і під ескортою наново озброєних московських залог вислав роззброєних «Полуботківців» на фронт, а ідейних організаторів виступу «Полуботківців», між ними й поручника Миколу Міхновського, наказав заарештувати й передати російському судівництву.Виходило, що український уряд, що ним український загал вважав Генеральний Секретаріят Центральної Ради, є справді – проти державної самостійности України та проти творення окремої, власної армії...Вістка про цей неймовірний вчинок Генерального Секретаріяту Центральної Ради дійшла й до таборів полонених. Але й це пробували пояснювати як вислід особливого політичного положення, в якому перебуває в сучасний момент Україна, та виявом міжпартійної боротьби. Рішення полонених українців-галичан стати із зброєю в руках на служіння рідній державі не змінилось. І коли на перший меморіял ніяка відповідь від Генерального Секретаріяту Центральної Ради не приходила, рішився Євген Коновалець самому тікати з табору полонених до Києва й там особисто пильнувати полагодження справи.В вересні 1917 Євген Коновалець прибув удруге до Києва і передав Генеральному Секретаріятові свій другий меморіял у справі створення з полонених українців-галичан окремої військової формації. Але й тепер, замість сподіваної згоди, Генеральний Секретаріят видав... доручення українізованим військовим частинам не приймати в свої ряди галичан, а тих, яких вже було прийнято, негайно звільнити.Та й це не зневірило завзятих молодих українських патріотів. Користуючись «Галицько-Буковинським Комітетом», Євген Коновалець організує разом із своїми друзями Федором Черником, Іваном Чмолою та Романом Дашкевичем[8] в Києві при кінці жовтня велике віче галичан, ціллю якого, як подавали організатори, мало бути винесення протесту проти тодішньої політики Австрії супроти Галичини[9]. На вічу виступив Євген Коновалець з палкою промовою, в висновку якої поставив вимогу негайного організування з українців, полонених австрійської армії, окремої військової формації, яка як складова частина армії соборної української держави була б носієм і борцем за здійснення ідеї визволення західніх українських земель з-під Австрії та прилучення їх до української держави. Віче підхопило цю думку й оформило її в рішучу вимогу до Центральної Ради: уможливити галичанам негайне творення військової частини.І врешті невтомні заходи молодих галицько–українських патріотів під проводом Євгена Коновальця увінчалися успіхом: 12 листопада 1917 р. Симон Петлюра як Генеральний Секретар військових справ Центральної Ради передав Галицько-Буковинському Комітетові на письмі згоду Генерального Секретаріяту Центральної Ради на творення з полонених українців, вояків австрійської армії, окремої військової формації, яка повинна стояти в диспозиції Центральної Ради. Галицько-Буковинський Комітет видав негайно відозву з датою 13 листопада 1917 р., підписану «Тимчасовою Головною Радою галицьких, буковинських і угорських українців», в якій закликалося добровольців записуватися до Січових Стрільців: «Ми галицькі, буковинські і угорські українці, сини єдиного українського народу, в цей важкий час почуваючи свою відповідальність перед будучими поколіннями, не можемо бути тільки глядачами, а повинні взяти як найдіяльнішу участь у творенні нового державного ладу на Україні і в закріпленні тих всіх свобід, які виборов собі український народ».А вже кілька днів пізніше поїхав з доручення Комітету Роман Дашкевич до недалекого табору полонених у Дарниці біля Києва і привіз перших 22 добровольців.Остаточне видання Генеральним Секретаріятом Центральної Ради дозволу на формування військової частини з полонених українців галичан «це був перший успіх Євгена Коновальця, а разом із цим був покладений перший угольний камінь під будову всіх тих родів зброї та формацій Січового Стрілецтва на Україні, що відіграло визначну, а інколи вирішну ролю в історії визвольної боротьби України в рр. 1917-19»[10].
За здорові основи української армії
У висліді кількамісячних впертих заходів галицько-українських полонених під проводом Євгена Коновальця Генеральний Секретаріят Центральної Ради дав остаточно свою згоду на організування окремої військової формації під назвою «Галицько-буковинський Корінь Січових Стрільців». Та це не означало ніяк, що соціялістичні лідери, які керували політикою Генерального Секретаріяту Центральної Ради, змінили врешті свою думку в питанні потреби організування своєї власної міцної армії. Навпаки, вони, – за виїмком єдиного Симона Петлюри, – поступаючись під тиском прилюдно поставлених вимог, рішили тим енергійніше змагати до того, щоб і галичанам, які опинилися на території Наддніпрянщини, прищепити свій соціялістичний, «антимілітаристичний» і протидержавницький світогляд, а запляновану військову формацію перетворити в розполітиковану, мітінгуючу групу. З тією метою, впарі з дозволом на організування формації, доручено ввести в тій формації всі «здобутки революції»: усунення строгої військової дисципліни, знесення військових ранг та введення принципу виборности старшин, допущення до частини окремих партійних соціялістичних агітаторів для «клясового усвідомлювання стрільців» та встановлення «солдатських рад» як керівних органів військової частини. А комендантом Куреня визначено не когось із галицько-українських старшин, ініціяторів формування частини, але старшину російської служби із соціялістично–партійним квитком – Ол. Лисенка.Супроти цього, Євгенові Коновальцеві та його однодумцям стало ясним, що після закінчення боротьби за одержання згоди Генерального Секретаріяту Центральної Ради на формування військової частини, їм треба звести ще важчий бій за покладення здорових основ побудови армії, а то – як виявилося в найближчих днях існування Куреня – й за душу стрільця. Бо перші тижні позначилися успіхами заходів соціялістичних діячів. «Ідея радянського устрою у війську має за собою незвичайно багато демагогічних псевдоаргументів, вона видається дуже вигідною й зовсім ясною, а передовсім незвичайно оригінальною і вповні відповідає обороні прав одиниці, які завжди видвигає революція в своїх перших днях», – пише співучасник тих подій. – «Тому ця ідея має такий непереможний вплив на вояків – навіть патріотично настроєних. Тільки на практиці може всякий пересічний вояк наглядно зрозуміти всю шкідливість цієї ідеї для війська. Тому й не диво, що Курінь Січових Стрільців, який в грудні 1917 р. числив около 500 багнетів, а зложений був з пересічно ідейного й інтелігентного вояцького матеріялу, що цей курінь, стоячи недвозначно на грунті самостійности України, мимо цього приймав радянську систему»[11].До того долучувалися й невідрадні умовини, в яких опинилися стрільці Куреня з першого дня. «Призначений Військовим Секретаріятом перший командир куреня, старшина російської служби Ол. Лисенко, мав багато якихось зайнять поза куренем у інших установах і тому в казармі бував лише рідким гостем. Стрільцями не турбувався, не подбав ні про зброю, ні одяг, ні харчування так, що стрільці ходили зразу в старому лахмітті австрійських полонених і харчувалися в Київському Етапному Пункті»[12].Але Євген Коновалець і тепер не зневірюється й не капітулює. Вступивши в ряди новоформованого Куреня звичайним стрільцем, він підготовляє ґрунт для остаточної розправи з ідеями розкладу і їх носіями. Для того, він разом із своїми однодумцями, побіч відповідної праці серед тих, які вже стали стрільцями Куреня, докладає зусиль, щоб ряди Куреня збільшилися добровольцями з-поміж полонених, старшинами Українських Січових Стрільців. На початку січня 1918 р. прибула решта старшин УСС, що перебували в таборах полонених, замітно скріпивши сили однодумців Євгена Коновальця.Вирішний бій за основи, на яких мала спиратися надалі побудова Куреня Січових Стрільців, бій за душу стрільця та взагалі за основи, на яких мала формуватися українська армія, відбувся 19 січня 1918 р.[13] Того дня відбулося віче Куреня у зв’язку з виданням 16 січня 1918 р. Центральною Радою закону, а день пізніше генеральним секретарем військових справ Поршем виконного розпорядку про демобілізацію української армії; віче повинно було передискутувати й вирішити дальшу долю Куреня. На те віче прибув сам Порш в асисті своїх співпартійців, «делегатів Всеукраїнської та Київської Ради Військових Депутатів» з Шинкарем, тогочасним комендантом міста Києва, на чолі.Генеральний секретар військових справ Порш та його співпартійці заявили стрільцям у своїх виступах, що Курінь може існувати далі як «народня міліція», але стрільці мусять закріпити систему «солдатських рад» і прогнати «всяких панів–офіцерів як собак»; інакше, – погрожували вони, – Курінь буде роззброєний і розв’язаний[14].З зовсім іншими думками й поглядами на справу виступив на тому вічу Євген Коновалець, та один із його тодішніх однодумців, Василь Кучабський. Євген Коновалець звернув стрільцям увагу на серйозність положення, в якому опинилася Україна у зв’язку з загрозою походу большевицько–московських орд на завоювання й поновне поневолення України, пригадав відвічну правду, що тільки збройна сила є найпевнішою обороною проти ворожих агресій і то – не озброєна маса мітингуючих партійців, яка при першій серйозній небезпеці розбігнеться, хто куди, але міцна дійсною військовою дисципліною та щирим, понадпартійним патріотизмом збройна сила.Соціялістичні діячі були зовсім певними своєї перемоги, бо сили видавилися аж надто нерівними. Та вони не взяли до уваги найважливішого фактора: дуже сильного вкорінення в душах галицьких українців щирого патріотизму й респекту до дисципліни. Завдяки їм – переможцем вийшов стрілець Євген Коновалець. Вислідом гарячої дискусії було: скасування радянської системи в Курені, замінення «солдатської ради» 7-членною «Стрілецькою Радою», компетенції якої ограничено до вирішування засадничих і політичних питань, та прийняття постанови про введення строгої військової дисципліни. Комендантом Куреня, назву якого змінено на «Перший Курінь Січових Стрільців», обрано на місце усуненого вічем Ол. Лисенка – дотеперішнього стрільця Куреня Євгена Коновальця. Усім стрільцям роздано для підпису окремі заяви про добровільне підпорядкування себе строгій військовій дисципліні. Кількох стрільців, які не схотіли підписати заяв, усунено зі складу Куреня; партійних агітаторів викинено й заборонено їм вступ на терен Куреня.Такий вислід вирішного зудару був дуже немилим для соціялістичних лідерів. Та вони мусіли з ним примиритися, бо й вони самі, і кожен інший, знав добре, що їхні погрози роззброїти Курінь Січових Стрільців практично нездійснимі.Зрештою, вже ледве кілька днів після тих випадків, соціялістичним діячам Центральної Ради довелося знову звернутися до Куреня Січових Стрільців, але вже не з новими вимогами «прогнать всіх панів–офіцерів», а з проханням виступити збройно в обороні столиці перед большевиками.Ця друга перемога Євгена Коновальця була ще важливішою для формації Січових Стрільців та для дальшого ходу збройної боротьби українського народу в тому етапі, як перша – досягнення згоди на організування Куреня. Бо при системі, яку зразу накинули були Куреневі соціялістичні діячі, Курінь швидко був би здеморалізувався і здемобілізувався так, як багато інших тодішніх військових частин. «Ця система, – свідчить сучасник, – зовсім зв’язувала старшин, нищила їх ініціятиву й вплив і Курінь Січових Стрільців ледве чи в перших днях січня 1918 р. представляв собою яку-небудь вартість». Щойно ставши, завдяки перемозі Євгена Коновальця на тому вічу, на шлях організації справжнього війська, Січові Стрільці змогли стати тією невмирущої слави військовою частиною, якій довелось відіграти таку велику ролю у визвольних змаганнях 1918-1920 рр. 
В обороні Золотоверхого Києва
Позитивні наслідки введення в Курені Січових Стрільців принципів організації справжнього війська виявилися несподівано скоро. 18 січня 1918 р. почався наступ большевицько-московських орд на Україну, а в ночі з 28 на 29 січня – три дні після проголошення Четвертого Універсалу Центральної Ради, – у Києві вибухло большевицьке повстання. Положення Центральної Ради стало крайньо небезпечним. І от тоді, коли численні військові частини УНРеспубліки, які перебували в тому часі в Києві, у висліді партійного розполітикування й повного знищення військової дисципліни «радянським» устроєм проголосили свій «невтралітет», більш прихильний до большевиків, як до Центральної Ради, то Січові Стрільці не мітингували, а однодушне, здисципліновано стали до виконання наказу: В бій, за волю України, за золотоверхий Київ!Гідна постава, мужність, патріотизм і бойовий запал Січових Стрільців захопили й українську студентську молодь Києва. На вістку про грізну небезпеку для Батьківщини твориться «Помічний Студентський Курінь Січових Стрільців», в рядах якого українські наддніпрянські студенти рам’я об рам’я із своїми галицькими братами в геройському бою під Крутами гідно склали іспит найвищої любови до свого народу.В Києві стали Січові Стрільці ядром і головною силою опору проти большевицьких повстанців. У важких кількаденних вуличних боях Січові Стрільці разом з рештками полків Богданівського й Полуботківського, що залишилися ще були після демобілізації, та з частинами Вільного Козацтва під командою самостійника Ковенка і Гайдамаками Симона Петлюри здавили виступ сильніших чисельно большевицьких повстанців і тим уможливили урядові самостійної української держави пробути в Києві в тих важливих днях, коли в Бересті закінчувалися мирові переговори з Центральними Державами. А кілька днів пізніше, коли уряд рішив відступити перед ордами Муравйова з Києва, Січові Стрільці захищали безпеку відступу і зокрема особисту безпеку членів уряду.Сьогодні, після основної аналізи тодішнього положення й тодішніх подій, немає ніякого сумніву, що коли б не Січові Стрільці й не їхня державницько–вояцька постава в той критичний момент, то вже три дні після проголошення Четвертого Універсалу уряд самостійної української держави та Центральна Рада були б захоплені большевиками в полон і зліквідовані, уся ж Україна в кілька днів після того була б опанована большевиками. Оборона Києва перед большевицькими повстанцями дала урядові Української Народньої Республіки змогу довести до успішного закінчення мирові переговори з Центральними Державами й підписати Берестейський мир, відступити пляново з Києва, зорганізувати успішний спротив большевицькому наступові і в короткому часі знову повернутися переможно до столиці. Безвиглядне, – як заявив був Винниченко, – положення Української Народньої Республіки врятував із своїми Січовими Стрільцями Євген Коновалець.При повороті уряду і військ Української Народньої Республіки до столиці, три тижні після відступу, першими ввійшли в Київ частини Січових Стрільців під командою отамана Євгена Коновальця.
В обличчі державного перевороту
Ми відмітили вже, що Євген Коновалець був рішучим противником ведення серед вояцтва партійної пропаганди та втягання вояків, а то й цілого війська до партійної політики й міжпартійної розігри. Він твердо й послідовно стояв на становищі, що армія мусить бути весь час тільки збройним рам’ям народу в його оборонній боротьбі проти ворожих агресій і стояти в розпорядженні лишень уряду української держави. А тому Євген Коновалець з однієї сторони – прогнав з казарм Куреня Січових Стрільців всіх партійних агітаторів, що їх насилали вперто соціял-демократи й соціял-революціонери за благословенням їхніх партійних лідерів, членів Генерального Секретаріяту Центральної Ради, а з другої – строго зберігав повну льояльність супроти уряду Української Народньої Республіки, зложеного виключно із соціялістів, не дивлячись на те, що діяльність тих соціялістичних діячів на постах державних міністрів йому ніяк не подобалася. «Хоч як боляче відчували ми їхню нехіть до нашої ідеї самостійної та незалежної української держави, – писав Є. Коновалець, – а проте ми не зневірювалися в них. Швидко ми були примушені ставитись критичніше до діяльности діячів Центральної Ради, бо бачили наглядно, що їхня політика вводить у краю замість ладу щораз більшу анархію, яка не тільки виключає організацію війська, але веде державу до неминучої руїни»[15].Але й ця критична постава до політики Центральної Ради не змінила рішення таки зберігати льояльність супроти Центральної Ради і її Генерального Секретаріяту як законного уряду Української Народньої Республіки. Тому, коли до Є. Коновальця дійшли вістки про підготовлюваний гетьманський переворот, він негайно остеріг перед ним діячів Центральної Ради: Лизанівського, Чечіля, Шрага, а далі й самого голову Центральної Ради проф. М. Грушевського. Та проф. М. Грушевський запевнив його, що ніякої небезпеки для Центральної Ради і її Генерального Секретаріяту немає. «Лише ця виразна й категорична заява голови Центральної Ради була причиною, що напад німців на будинок Центральної Ради 28 квітня заскочив нас неприготованими», – свідчить полк. Євген Коновалець[16]. На вістку про арештування німцями кількох міністрів Центральної Ради полк. Є. Коновалець зарядив воєнне поготівля, дожидаючи наказів Генерального Секретаріяту. Січові Стрільці були готові виступити в обороні уряду УНРеспубліки проти німців. Але з Генерального Секретаріяту Центральної Ради ніякого наказу до виступу не було. Коли ж полк. Коновалець поінформував Генеральний Секретаріят про збройну підготовку російських, добровольців до перевороту і висловив готовість Січових Стрільців обеззброїти російських добровольців, заки вони виступлять, то військове міністерство Центральної Ради категорично спротивилось тому.Така постава уряду й президії Центральної Ради здезорієнтувала Січових Стрільців і вони були змушені бездіяльно придивлятися до ходу подій. Остання шанса для Центральної Ради була в моменті проголошування факту довершеного державного перевороту на Софійській площі: якраз тоді проходив туди із своєю сотнею скорострілів сот. Федь Черник і якщо б хтось із компетентних діячів Центральної Ради дав був йому наказ до збройної інтервенції, то гетьманський переворот був би в зародку повністю зліквідований. Але такого наказу не було. Соціялістичні діячі виявилися зовсім нездібними не тільки до державного будівництва, але й навіть до власної оборони.Того ж таки дня, коли відбувся державний переворот, гетьман запросив до себе полк. Євгена Коновальця як командира Січових Стрільців і запропонував йому, щоб Січові Стрільці перейшли в його службу, офіціально визнавши нову владу. Полк. Євген Коновалець відповів, що стрілецтво є дисциплінованим військом, яке зробить так, як йому скаже його командування; що Січові Стрільці не мішаються до політики і їхнім завданням є служити рідному краєві, підчиняючись його правовому урядові; що для Січових Стрільців тим правовим урядом України була досі Центральна Рада і що Стрілецьке військо не може через ніч переходити з табору до табору лише тому, що хтось ставить їх перед доконаний факт і, що Стрілецтво є докраю схвильоване методою переведення перевороту та засобами, якими він, гетьман Скоропадський, користувався для перевороту. Від себе особисто полк. Є. Коновалець висловив побоювання, що виступ Скоропадського буде початком великих лих для України. «Не дивлячись на те, що Січове Стрілецтво як революційна військова організація утратило віру у вартість Центральної Ради, все ж, бажаючи рятувати її авторитет у широких народних масах, перед замахом, що йшов виразно з боку суто московської реакції, воно шукало в перших днях нових подій шляхів для зліквідування гетьманського перевороту. Тим треба пояснити відмову Січових Стрільців на пропозиції гетьмана і німців»[17].З огляду на відмову Куреня Січових Стрільців визнати уряд гетьмана Павла Скоропадського, казарми Куреня були негайно після гетьманського перевороту оточені сильними німецькими військовими частинами. В такій ситуації, не маючи ніяких наказів ані інструкцій Центральної Ради, щоб ставити будь-який спротив, Курінь Січових Стрільців постановив скласти зброю й розформуватися. Діючою після розформування Куреня залишилася тільки Стрілецька Рада.А тимчасом гетьманська влада в Україні закріплювалася. Почала з доручення гетьмана творитися регулярна українська армія. Тільки ж, гетьман вже при переводженні державного перевороту сперся не на якусь із українських партій, або політичних організацій, а на російський шовіністичний і до українства ворожо настроєний «Саюз Земельних Собствєнніков» (з-українська званий «Союз Землевласників») і в висліді того, всі керівні посади в державній адміністрації та в новоствореній українській армії опинилися відразу в руках членів того Союзу, або людей, вказаних тим Союзом. Було очевидним, що від такого стану не могло бути користи справі української державности, бо ж ці фахові, але явно ворожі державній самостійності України міністри й урядовці не змагатимуть до закріплювання державної самостійности України, ані чужі, а то й ворожі українській справі старшини не надихнуть українським патріотизмом вояцтва організованої ними української армії, хоч з фахово–військового боку їхня праця була дуже гарна. А тому обов’язком кожного українського патріота стало – протидіяти такому розвоєві відносин в Україні.З метою протидіяння шкідливому напрямкові політики гетьманського уряду створився з представників усіх тодішніх українських партій окремий Український Національно-Державний Союз, перезваний згодом на «Український Національний Союз». Але, коли представники соціялістичних партій в Національному Союзі вважали, що завданням українських патріотів у тогочасній ситуації має бути послідовна критика й опозиція до гетьманського режиму, то Євген Коновалець станув на іншому становищі. Він поставив вимогу до всіх українських патріотів: протидіяти шкідливому напрямку політики гетьманського уряду таким способом, щоб іти усім у державний апарат і відсувати з нього крок за кроком росіян, ворогів державної самостійности України, та скеровувати політику гетьманського уряду на властивий шлях самостійницького державного будівництва. Згідно з цим, він, як військовик і комендант розв’язаного Куреня Січових Стрільців, заявив бажання старатися про дозвіл гетьмана на поновне формування Куреня СС, щоб тим способом протидіяти зростові сил і впливів московських добровольчих дружин.Проект Є. Коновальця щодо відновлення військової формації Січових Стрільців за згодою гетьмана зустрівся з апробатою всіх членів Українського Народнього Союзу[18].Маючи цю моральну згоду опозиційних до гетьманату кругів колишньої Центральної Ради, Є. Коновалець зголосив гетьманові, чотири місяці після розв’язання Куреня Січових Стрільців, бажання відновити цю військову формацію. Тільки ж, – згадує про той момент сам полк. Є. Коновалець, – «декляруючи урядові української держави бажання знову творити Січове Стрілецтво, я спершу сам, а пізніше і делегація Січових Стрільців з Білої Церкви, заявили й виразно це підкреслювали, що Січові Стрільці будуть вірні гетьманській владі, якщо вона буде боронити самостійної і від нікого незалежної української державности»[19].Гетьман прийняв пропозицію полк. Є. Коновальця відновити військову формацію Січових Стрільців. Застереження полк. Є. Коновальця та представників Стрілецтва визнав гетьман самозрозумілими і заявив у відповіді на ті застереження, що він для того й перебрав державну владу в Україні в свої руки, щоб рятувати українську державність та її самостійність. Намовам та інтригам російських кругів, які намагалися не допустити до відновлення Куреня Січових Стрільців, уляг гетьман лише настільки, що місцем постою для Січових Стрільців визначив не Київ, як цього бажали Січові Стрільці, але містечко Білу Церкву.Тримісячне перебування у Білій Церкві було використане Куренем під керівництвом його командира полк. Є. Коновальця з максимальним вкладом сил для досягнення незвичайно великих обсягів технічно-військового вишколу й морального підйому. Задемонструвати ті обсяги прийшлося Січовим Стрільцям в несподівано скорому часі і в зовсім несподіваній обстановці.Гетьман Скоропадський хотів щиро добра своєму краєві. Але, окружившись міністрами та урядовцями з шовіністично–російських кругів, він все більш хилився до концепції привернення російської імперії, в складі якої мала б бути й Україна і врешті проголосив злощасну «Грамоту гетьмана» з датою 14 листопада 1918 р. про злуку України з Московщиною в єдину «Російську державу».Полк. Євген Коновалець, визнавши владу гетьмана, намагався всіма силами відтягнути гетьмана від про-російської політики, шкідливої для справи української державности, а одночасно докладав усіх зусиль, щоб здержати діячів колишньої Центральної Ради від драстичних виступів проти гетьмана й притягнути їх до позитивної праці в державному апараті гетьманської влади для розбудови державно–національного життя українського народу. З тією метою він піддержував весь час безперервно живий контакт з опозиційним до гетьманського уряду Українським Національним Союзом і разом з тим – як тільки міг часто відвідував гетьмана і пригадував йому конечність ведення урядом гетьмана державницько–самостійницької політики. І навіть ще в день проголошення «Грамоти гетьмана» про федерацію, коли Стрілецька Рада прийняла була вже рішення про збройний виступ проти гетьманського уряду, полк. Є. Коновалець на власну руку пішов ще раз до гетьмана з апелем, щоб той завернув з пагубного шляху. Полк. Є. Коновалець поставив тоді гетьманові такі вимоги: 1. відкликання маніфесту про федерацію з Росією; 2. скликання національного конгресу при участі всіх українських політичних партій та організацій; 3. розформування російських добровольчих військових відділів; 4. перенесення Куреня Січових Стрільців з Білої Церкви до Києва. Разом з вимогами полк. Є. Коновалець дав гетьманові запевнення, що в випадку сповнення тих вимог Січові Стрільці дадуть гетьманові повну моральну та збройну піддержку.І тільки, коли гетьман відмовив, заявивши, що він не в силі вже завернути своєї політики, визначеної універсалом про федерацію з Росією, полк. Є. Коновалець рішився остаточно на збройний виступ проти гетьманської влади. Про своє рішення він попередив гетьмана, заявивши йому, що універсалом про федерацію з Росією гетьман звільнив Січових Стрільців від вірности йому як гетьманові української держави.Збройний виступ проти гетьманського уряду грозив братовбивчою війною. На щастя, так воно не сталося. Зорганізована гетьманом з українців Сердюцька Дивізія на вістку про повстання відмовилася виступати в бій проти повстанців і в вирішному бою під Мотовилівкою проти Січових Стрільців станули не їхні брати-українці, вірні гетьманському режимові, а тільки 3.000 російських білогвардійських добровольців, які ішли в бій не в обороні гетьмана і самостійної української держави, але в обороні політичного стану дальшого панування Москви над Україною. Від куль Січових Стрільців під Мотовилівкою 18 листопада 1918 р. впало 600 російських чорносотенців. Українське вояцтво, зорганізоване гетьманом в Сердюцькій Дивізії, зберегло й на далі невтральність, а по зайнятті повстанцями Києва добровільно стало в ряди формації Січових Стрільців, яка з куреня, а потім полку розрослася в ході повстання, та по його успішному закінченні, в Корпус Січових Стрільців.Із самим гетьманом Скоропадським шукав полк. Є. Коновалець злагоди ще навіть тоді, коли збройний спротив гетьмана догоряв і перемога повстання була вже зовсім очевидною. Та з особистої зустрічі з гетьманом повернувся полк. Є. Коновалець і цим разом з нічим, «переконавшись, що воля генералів Долгорукова, Келера і Кірпічова (широковідомих тоді запеклих ворогів української державности), а не гетьмана, була в той час рішальною»[20].
«Через Київ до Львова!»
У тому самому часі, коли на Наддніпрянщині доля гетьманату входила в вирішну стадію, в Галичині почалась польсько-українська війна. До гетьмана української держави прибула делегація уряду Західньої України, прохаючи збройної допомоги проти польських імперіялістів. Гетьман особисто поставився із співчуттям до долі західніх українців. Та російське оточення, на яке спирався гетьман, вважало, що Наддніпрянська Україна, як частина Росії, не повинна вмішуватись до спору за «по-австрійську спадщину». Тому гетьман висунув пропозицію, щоб на допомогу галицьким українцям відійшли з Наддніпрянщини – Січові Стрільці, при чому й їх відхід до Галичини на протипольський фронт повинен був виглядати на «самовільний перехід». Згідно з тим пляном, гетьман мав дати Січовим Стрільцям наказ перебрати охорону західньою кордону здовж Збруча, а Січові Стрільці, прибувши над Збруч, повинні були вже без наказу чи формальної згоди гетьмана, перейти з усією зброєю до Галичини.Але Стрілецька Рада, яка повинна була вирішити питання, чи «Окремий Загін Січових Стрільців» має залишити Наддніпрянщину й перейти в Галичину, – відмовилася залишати Наддніпрянщину. На цій нараді була делегація уряду Західньої України в особах д-ра О. Назарука й д-ра С. Шухевича, та Симон Петлюра як представник Українського Національного Союзу. Полк. Є. Коновалець, а з ним і вся Стрілецька Рада стали на становищі, що «шлях до вільного Львова веде через вільний Київ»; а що над Києвом як столицею самостійної української держави нависла саме дуже серйозна небезпека, то й обов’язком січового стрілецтва в такий момент є – стати насамперед на сторожі волі Києва. З’ясовуючи своє становище на Стрілецькій Раді, полк. Є. Коновалець звернув увагу на сучасну політичну ситуацію, яка зумовляла те, що без збереження самостійности наддніпрянської української держави годі думати про збереження самостійности Західньої України: капітуляція центральних держав і вибух революції в Австро-Угорщині й Німеччині заохотять московських большевиків до походу проти України і, якщо б їм вдалося захопити в скорому часі Наддніпрянщину, то вони не спиняться на Збручі і тоді Галичина, взята в два вогні між Польщею й большевицькою Москвою, встоятись не зможе. Крім цього, – хоч як парадоксально воно виглядає, коли брати до уваги територіяльну величину й кількість населення обох частин України, – сили Загону Січових Стрільців для Галицької Армії вирішного значення мати не зможуть, а на Наддніпрянщині в сучасних умовинах Загін Січових Стрільців являється хребтом регулярної української армії і тому й роля його на Наддніпрянщині матиме вирішальний вплив на дальший хід подій. Про те, щоб наддніпрянську українську державу міг захистити перед большевиками гетьман, не могло бути й мови, бо зложений з росіян уряд гетьмана своїми «каратєльними отрядами» в соціяльній ділянці та протиукраїнською політикою в національній ділянці підірвав зовсім авторитет гетьмана серед українських мас. У висліді того населення не дало б гетьманові належної піддержки в боротьбі проти большевиків, а опертя гетьмана на російські добровольчі дружини мусило бути однозначним з ліквідацією самостійної української держави й приверненням України до стану провінції російської імперії.Тож, коли стало ясним, що в однаково грізній, смертельній небезпеці опинилися Львів і Київ, полк. Євген Коновалець, а з ним і все січове стрілецтво поставили на першому місці долю Києва і рішили кинути своє життя у вир боротьби за волю Києва.
Проти анархії та отаманії
Знищивши в зародку, та виполовши з корінням анархію та отаманію в Курені Січових Стрільців, полк. Євген Коновалець рішив повести безкомпромісову боротьбу проти тієї грізної язви, яка підточувала основи армії УНР взагалі.Перш за все, вже на самому початку підготовки до протигетьманського повстання полк. Є. Коновалець подбав про те, щоб до складу пропонованої Директорії, як майбутнього уряду Української Народньої Республіки, увійшов Симон Петлюра, єдина людина серед тодішніх соціялістичних лідерів, яка мала належне зрозуміння для ролі армії. У грудні 1917 р. та в січні 1918 р. С. Петлюра з власної ініціятиви організував Загони Гайдамаків, як регулярні частини української армії, для охорони України перед московськими большевиками в той час, коли всі інші його тодішні партійні колеги були відвертими ворогами «мілітаризму» й докладали всіх зусиль для ліквідування регулярної української армії. Після гетьманського перевороту Володимир Винниченко і далі вважався проводирем українських соціялістів, а тому й він саме очолив на вимогу соціялістичних партій опозиційний до гетьмана «Український Національний Союз». Він же, Винниченко, був особистим ворогом Симона Петлюри й рішуче противився тому, щоб до проводу «Українського Національного Союзу» і до заплянованої Директорії УНР входив теж Симон Петлюра. Та полк. Євген Коновалець стояв при своїй вимозі щодо участи Симона Петлюри в складі Директорії твердо і В. Винниченко, який був зовсім свідомий того, що без участи Січових Стрільців протигетьманське повстання ніяких виглядів на успіх не має, скорився вимозі полк. Є. Коновальця. Винниченко – як це він сам подає у своїх споминах – був «примушений домаганням Січових Стрільців, єдиної нашої опорної сили, закликати й Симона Петлюру до повстання», а точніше – погодитись на участь Симона Петлюри в складі Директорії УНР.Таким способом, полк. Євген Коновалець своєю рішучою обороною Симона Петлюри вирішив те, що на становищі Головного Отамана військ Української Народньої Республіки, а пізніше й на становищі голови уряду УНРеспубліки став безкомпромісовий самостійник і антибольшевик Симон Петлюра, а не «антимілітарист» і антидержавник Винниченко, Порш, чи хтось інший із тодішніх соціялістів, яких увесь час мучило питання: «А чи не мають таки большевики більше рації, як ми». Із-за цього вони шукали весь час порозуміння з московськими большевиками.Але й те, що на пості Головного Отамана військ Української Народньої Республіки після протигетьманського повстання став Симон Петлюра, не розв’язало ще болючої проблеми анархії та отаманії в армії УНР. Симон Петлюра все ще залишався членом соціял-демократичної партії, провідником якої був Володимир Винниченко. В’язаний партійною дисципліною, Петлюра мусів підчинятися, часто навіть проти власного переконання, політичним директивам партії. А директиви ці у військовій ділянці сприяли і ширенню анархії і отаманії в армії. Вже під час протигетьманського повстання потворилися в Україні різні повстанські загони, організовані не військовими командирами під керуванням одної головної військової команди, але партійно-політичними діячами. А що й сам Володимир Винниченко хитався весь час між большевизмом і антибольшевизмом і в час протигетьманського повстання заключив був без відома несоціялістичних партій, членів Українського Національного Союзу, договір про співпрацю з большевиками, то й зрозуміло, що тим більше серед низових соціялістичних діячів границя між ворожістю й приязню до большевиків надто часто губилася.У висліді такого стану потворилися самостійні повстанчі загони отаманів Зеленого, Шинкаря, Соколовського, Ангела, Григор’єва, Волоха, Божка, Оскілка та інших, які головну увагу звертали не на військове діло, а на партійне політиканство. Тому, хоч в час протигетьманського повстання і в перших тижнях після нього армія УНР начисляла до триста тисяч озброєного люду, то вартість тієї армії під військовим і політичним оглядом була дуже проблематична. Це й виявилось уже в найближчих місяцях.Полк. Євген Коновалець був рішуче проти такої методи організування армії на засаді партійного довір’я або недовір’я до даного отамана, залишаючи при тому отаманові повну свободу, без підпорядкування строгій військовій дисципліні в одностайній організаційній структурі. Звертаючи пильну увагу на зберігання здорових основ побудови армії, він, насамперед, здержує наплив добровольців до Січових Стрільців, що з Куреня виросли швидко в Дивізію, а далі в Корпус силою кругле 20 тисяч вояків (званий зразу «Осадний Корпус отамана Коновальця», а від січня 1919 «Корпус Січових Стрільців»). Коновалець вводить в усіх частинах Корпусу організаційний лад та тверду військову дисципліну, усуваючи весь хиткий елемент. Цю методу радить полк. Коновалець Симонові Петлюрі, як Головному Отаманові військ УНР, застосувати до всієї армії УНР: здержати мобілізацію, охопити всі існуючі частини одностайною організаційною структурою, заступити політикуючих партійних «отаманів» фаховими військовими старшинами, прочистити всі частини від хиткого елементу і в цілій армії завести строгу військову дисципліну. На жаль, ці вимоги полк. Коновальця не знайшли потрібного зрозуміння в членів Директорії і система отаманії збереглась й надалі. «Армія, – свідчить співучасник тих подій, ген. М. Безручко, – організується й формується без усякого пляну й без усяких підстав. Формують частини активніші особи, які, зібравши певний гурток людей навколо себе, отримують пізніше санкцію уряду й стають Н-ною частиною... Сваволя й отаманія у війську часто зводила нанівець усякі пляни командування. До цього ще стремління кожного політичного угрупування мати свою частину – викликало остаточний розбрат у війську»[21].Крайню шкідливість такої системи побачили щойно тоді, коли більшість партійних «.отаманів» зрадила уряд Української Народньої Республіки й перейшла на сторону большевиків, бо їм – не подобалась «партійна лінія» керівників УНР і із 300-тисячної армії залишилося вірними урядові УНР заледве ЗО тисяч вояків, з чого половину становив Корпус Січових Стрільців...До внутрішньо-політичних справ полк. Євген Коновалець намагався не вмішуватися самому і тим більше держати осторонь політики формацію Січових Стрільців. Але тодішня політична дійсність в Україні змушувала і полк. Є. Коновальця, і формацію Січових Стрільців бодай якоюсь мірою таки встрявати й у позавійськові справи. Тим більше, що втягав їх туди сам уряд УНР. Так вже Центральна Рада і її Генеральний Секретаріят при своєму першому відступі з Києва в перших днях лютого 1918 р. й аж до свого повороту до Києва призначили Курінь Січових Стрільців охороною Центральної Ради і її окремих членів, вважаючи Січових Стрільців найповнішою та найбільш здисциплінованою частиною армії УНР. Таке саме завдання дала формації Січових Стрільців від самого початку підготовки до протигетьманського повстання й Директорія УНР. По здобутті Києва в грудні 1918 р. частинам Січових Стрільців доручено теж нагляд над безпекою й порядком у столиці, тобто поліційні завдання, призначивши полк. Є. Коновальця комендантом міста Києва. Міністри уряду УНР, не маючи власного справного адміністраційного апарату, відсилали до Січових Стрільців для полагодження навіть такі справи, які ані з військовістю, ані навіть з поліцією нічого спільного не мали. Так змушений займати слово теж у позавійськових справах, полк. Коновалець вимагав послідовно заведення ладу й порядку на місце неладу й анархії теж в усіх інших ділянках державно–національного життя. В поліційній ділянці він вимагав ліквідації кількох паралельних політично-слідчих поліційних установ, що їх творила кожна партія і кожен «отаман» для себе, а заведення на їх місце одностайної і єдиної державної політичної розвідочно–слідчої установи, яка звернула б свою увагу не на противників тієї чи іншої української партії, як це робилося, але на ворогів української державности. Свободу діяльности всіх ворогів української державности радив обмежити настільки, наскільки це вимагали безпека й інтереси української держави в часі війни. На жаль, і тут, як і в військовій ділянці, зустрівся Коновалець з непереборимим спротивом соціялістичних партійних діячів, для яких свобода була однозначна з анархією.Особливо турбувався полк. Коновалець в той час браком ясного пляну державної праці в самих членів Директорії. Лихом було не тільки те, що внутрі самої Директорії виявилися дуже глибокі та яскраві різниці думок, але й у тому, що в них не було конечної в таких випадках толеранції думки одного супроти одного. Не вироблено було такої системи дії, при помочі якої після обміну думок було б приймано завжди як обов’язуючу одну постанову. В такій ситуації, де кожен із членів Директорії вперто відстоював свій погляд і видавав свої власні доручення, не оглядаючись на доручення й напрямні праці інших членів Директорії, збільшувався загальний хаос і дезорієнтація.Головою Директорії був В. Винниченко і він з того титулу повинен був унапрямлювати державну політику й державницьку роботу, але саме він весь час виявляв найбільші хитання між пляном згоди з большевиками в ім’я поширення большевицької революції по всій Европі і пляном політично–мілітарного союзу з капіталістичною Францією для ліквідування большевизму навіть на терені Росії. Так само в ділянці соціяльного ладу в Україні – від пропозиції введення комуністично–большевицького ладу до проекту системи «соціялізованого капіталізму».Думаючи державницькими категоріями, полк. Є. Коновалець розумів, що врятувати українську державу перед загальною анархією, яка розвалювала її з нутра, та перед грізною агресією московських большевиків, «білих» москалів та поляків з-зовні, може тільки міцна влада. Чуючи весь час виправдування Винниченка, що він не в силі вести позитивну державотворчу працю, бо не має піддержки з боку українських військових кругів, полк. Є. Коновалець, в порозумінні із Стрілецькою Радою, запропонував Володимирові Винниченкові через д-ра Осипа Назарука перейняти диктаторську владу, даючи при тому рішуче запевнення, що в такому випадку Січові Стрільці повністю піддержать його, безоглядно йому підпорядкуються й будуть йому помагати в переведенні його політичної і соціяльної програми. При одній умові, – що Винниченко твердо стоятиме на сторожі самостійности української держави. На диво, Винниченко тієї пропозиції, яка давала йому повну свободу дії для реалізування власної політичної і соціяльної програми, не прийняв, а в своєму, кілька років пізніше написаному творі «Відродження нації», згадуючи цю пропозицію полк. Коновальця, називає її «шантажем отаманщини й вислідом розгублености та безпорадности».Після відмови Винниченка взяти в свої руки повноту державної влади та відповідальности, яка з цього випливає, полк. Є. Коновалець, знову ж за порозумінням із Стрілецькою Радою, звернувся з такою самою пропозицією до Симона Петлюри, відомого із своєї здецидованої ворожости до Москви й большевицького ладу. Але й Симон Петлюра не хотів ще тоді брати на себе повноти відповідальности. Тоді Стрілецька Рада висунула третій проект, – щоб усю державну владу перебрав у свої руки тріумвірат у складі: Симон Петлюра, полк. Євген Коновалець і полк. Андрій Мельник. Симон Петлюра годився на те тільки при умові, що на це погодяться добровільно не лишень всі інші члени Директорії, але й проводи всіх українських політичних партій. Супроти цього, третю пропозицію взято на обговорення т. зв. «державної наради» в Києві в дні 16 січня 1919 р., учасниками якої були, крім членів уряду, теж представники політичних партій та організацій. Ясно, що в атмосфері партійної демагогії провести таке рішення було неможливо і представники Стрілецької Ради свою пропозицію відкликали.Замість схвалення проекту тріумвірату, «державна нарада» винесла постанову про покликання полк. Євгена Коновальця до складу Директорії як її шостого члена. Та для полк. Коновальця і Стрілецької Ради було очевидним, що заступлення пропонованого тріумвірату, всі три члени якого мали повне довір’я один до одного та були зовсім близькими своїми політичними поглядами, шестичленною Директорією не могло означати закінчення противоріч у поглядах та діяльності уряду, тому полк. Є. Коновалець від участи в шестичленній Директорії відмовився.Сам полк. Євген Коновалець говорить про це в своїх «Причинках до історії української революції» так: «Представники стрілецтва звернули вже тоді рішучу увагу на хаос, який тоді творився й ріс, остерігали перед усякого роду експериментами та вказували на необхідність ясности й твердости як у внутрішній так і в закордонній політиці Української Народньої Республіки. Те саме повторив я на офіційному прийнятті у Винниченка для представників партій та великих організацій. Винниченко зрозумів цю мою промову як виступ проти його особи та зараз же після цього приступив до мене з докорами, питаючи, чому саме виступаємо ми проти нього. Я зазначив йому, що ми не виступаємо проти окремих членів Директорії, але проти політики цілої Директорії, яка веде Україну до катастрофи»[22].
В обороні гідности і чести народу
Свідомість неминучої страшної катастрофи не зламала однак морально полк. Євгена Коновальця й не заставила його капітулювати. Те, що сказав він у наведеній нами вище цитаті, – зробити все можливе, щоб і в найважчій ситуації врятувати гідність і честь народу, – розумів він не як порожню фразу, а як рішучий наказ обов’язку щодо батьківщини. Тому, хоч у час важкої проби десятки «отаманів» або проголошували невтралітет у війні України проти московських большевиків, або навіть переходили на сторону ворога проти уряду Української Народньої Республіки, членами якого були їхні ж партійні колеґи, полк. Євгенові Коновальцеві ніколи й на думку не приходило піти їхнім слідом. На стійці в боротьбі, в обороні гідности і чести народу він стоїть непохитно. За весь період українсько–московської війни в 1918-20 роках Січові Стрільці полк. Є. Коновальця залишались і під військовим, і під політичним оглядом найповнішою частиною армії Української Народньої Республіки.
Проти партикуляризмів
Почуття соборности міцне в українців усіх частин української території. Але, різне політичне положення східньої та західньої частини України викликало в політичних діячів обох тих частин, у критичних моментах важкого положення, концепції і рішення, що мали характер партикулярного патріотизму. Найяскравішими прикладами такої партикулярної політики в час визвольних змагань 1918-20 рр. були: а) договір з Денікіним Командування Української Галицької Армії та б) Варшавський договір уряду Української Народньої Республіки, підписаний східньо–українською частиною всупереч протестам західньо–української частини уряду УНР.Полк. Євген Коновалець був рішучим і послідовним ворогом всякого партикулярного патріотизму і з ним послідовно боровся. Коли в момент проби, в час, як йому треба було вибирати між боротьбою за Львів, або боротьбою за Київ, він поставив на першому місці боротьбу за Київ, то це не означало ніяк, що він перекидається на партикулярного патріота Східньої України, відмовившись від журби за долю західньої частини батьківщини. Своїм історичним рішенням він тільки визначив мірило важливости справи обох частин України в аспекті єдиної, соборної української держави в тогочасній ситуації. Тож, відмовившись відійти з Куренем Січових Стрільців до Галичини, бо важливішим завданням в тодішній ситуації вважав оборону самостійности наддніпрянської української держави, полк. Є. Коновалець не тільки не зірвав контактів з урядом та військовим командуванням Західньо–Української Народньої Республіки, а навпаки, скріпив з ними ділові зв’язки і їх весь час дружньо вдержував.Піддержку збройній боротьбі братів галичан виявив полк. Є. Коновалець зокрема доставою зброї Українській Галицькій Армії. Бездоганне функціонування адміністраційного апарату формації Січових Стрільців дало їм змогу перебрати в своє посідання із запасів колишньої російської армії стільки зброї й амуніції, що Січові Стрільці не лише стали найкраще озброєною частиною армії УНР, але й були спроможні відправити ще деяку частину зброї Українській Галицькій Армії, яка незвичайно сильно відчувала брак зброї. Організовані полк. Є. Коновальцем постійні транспорти зброї, амуніції, сукна, саперного й санітарного добра були для УГА найбільш потрібною допомогою.Крім цього, полк. Коновалець звернув увагу й на можливість взаємної допомоги обох армій в людях. З тією метою він висунув плян обміну персональним складом військових частин: певна кількість наддніпрянців, вояків армії УНР, повинна була відійти до складу УГА, а на їх місце, в заміну, мала прийти відповідна кількість вояків УГА. Таким способом, у спільній боротьбі, рам’я об рам’я галичан і наддніпрянців в обороні самостійности обох частин Батьківщини повинна була міцніти духова єдність обох віток українського народу. В пляні такої акції вислав полк. Коновалець до Галичини в грудні 1918 р. із складу Корпусу Січових Стрільців одну бригаду, зложену із самих наддніпрянців, а в заміну за неї прибуло з Галичини до Січових Стрільців дві тисячі вояків-галичан. Такий обмін відбувався в менших розмірах теж пізніше. Із полк. Дмитром Вітовським, що був душею Листопадового зриву у Львові та військовим міністром західньо–українського уряду, був полк. Євген Коновалець весь час у живому діловому контакті та в щирій особистій дружбі.Особливо важливим посередником єднання галичан із наддніпрянцями стали полк. Є. Коновалець і його Січові Стрільці тоді, коли УГА перейшла Збруч, щоб разом із наддніпрянською армією УНР визволяти від московських большевиків Київ.У дуже важкому політично-моральному положенні опинилися Січові Стрільці тоді, коли командування УГА, щоб рятувати спаралізовану жахливою епідемією тифу армію, заключило сепаратний договір неаґресії із Денікіним. Полк. Коновалець навіть не був поінформований про переговори. Довідавшись про підписаний договір УГА із Денікіним, полк. Є. Коновалець рішуче відсепарувався від нього і стану війни між. Корпусом Січових Стрільців та російською армією Денікіна ніколи ні на хвилину не припинив. Та й командування армії Денікіна із своєї сторони в договорі із УГА про перемир’я виразно виключило з засягу того договору «Корпус Коновальця». Корпус Січових Стрільців залишився й після договору УГА з Денікіним головною збройною опорою Директорії УНР. Однак з боку наддніпрянців посипались теж на Січових Стрільців закиди «зради».В тій незвичайно важкій, під політично-моральним оглядом, ситуації полк. Коновалець не розгубився, ані не заломився, а зберіг подиву гідну рівновагу духа і спокій. Відсепарувавшись від договору з Денікіним, що був оцінений ним як «повторення переяславського договору», полк. Коновалець виступив рішучим оборонцем чести галицьких українців перед зневагами з боку деяких діячів та кругів наддніпрянських українців. Довідавшись, що Головний Отаман Симон Петлюра приготовляє окрему відозву у зв’язку з договором УГА із Денікіним, полк. Коновалець негайно вислав до нього своїх спеціяльних післанців. У висліді розмов Петлюра перередагував відозву в зовсім спокійному, діловому тоні, усунувши з неї образливі слова не лиш на адресу всіх галичан, але й на адресу окремих галицьких діячів.Зовсім подібна ситуація витворилася рік пізніше у зв’язку із підписанням Варшавського договору. Тільки тепер ролі обох сторін були перемінені: тепер галичани обвинувачували наддніпрянців у зраді, у продажу полякам Західньої України, у підступному виданні вояків-галичан полякам. Цим разом Січові Стрільці були самі заторкнені багато дошкульніше, бо в наслідках афери Варшавського договору Корпус Січових Стрільців був несподівано оточений поляками і роззброєний[23]. Одначе полк. Євген Коновалець рішуче обороняв Головного Отамана Симона Петлюру й уряд УНР перед закидом національної зради.Бо, будучи послідовним патріотом-соборником, полк. Євген Коновалець був непримиренним ворогом всякого партикулярного псевдо-патріотизму і рішуче поборював всі прояви, які породжували, або підсичували отой нездоровий і шкідливий для справи української державности партикулярний псевдо-патріотизм.
Жертва чужої політичної гри
На службу українській державі із зброєю в руках зголосився полк. Євген Коновалець в перших днях російської революції, в первопочинах відродженої української державности. Ставши командиром української армії він гідно захищав честь української зброї до останньої можливости. Військово–здисциплінованою, морально-політично міцною та боєздатною зберіг полк. Коновалець зорганізовану ним військову формацію Січових Стрільців аж до 6 грудня 1919 року, коли то у висліді триденних нарад Головного Отамана, уряду й вищих представників війська УНР в Чарториї було рішено ліквідувати регулярну війну і демобілізувати регулярну армію та перейти до партизанки. Повинуючись льояльно тій постанові уряду та найвищого військового командування УНРеспубліки, нарада старшин Корпусу Січових Стрільців під проводом полк. Є. Коновальця прийняла того ж 6 грудня 1919 р. постанову про формальне розв’язання регулярної військової частини Січових Стрільців.Та фактична ліквідація Січових Стрільців як військової частини наступила як вислід чужої політичної гри: новий ніби–союзник армії УНР, поляки, підступно роззброїли Січових Стрільців і перевели всіх до таборів полонених.
Гідно видержаний іспит
Безпосередня активна участь полк. Євгена Коновальця в бурхливих подіях на наддніпрянській Україні в 1917-19 роках була для нього важким іспитом державницько–політичної зрілости. Його він видержав блискуче.Вже першим своїм виступом полк. Євген Коновалець підняв угору прапор українського самостійництва і міцно та рішуче держав його розвиненим під час дворічних боїв проти червоних і білих московських імперіялістів, не схиливши його вниз ні в одному із таких численних моментів важких проб. Українську Центральну Раду вважав полк. Коновалець від самого її початку урядом самостійної української держави, вірячи твердо, що перші три універсали Центральної Ради є тільки даниною тодішній політичній психозі, якою був соціялістично–федералістичний дурман, і що вся Центральна Рада, з Володимиром Винниченком і його партійними колегами включно, під тиском патріотичних настроїв пробудженої української нації, еволюціонуватимуть нестримно до Четвертого Універсалу – до повного національно-державного самостійництва. Перед соціял-інтернаціоналістичною демагогією виявився він сам відпорним і успішно зумів захистити перед тією загрозою теж усе Січове Стрілецтво.В питанні національно-державної самостійности України залишається полк. Євген Коновалець весь час строго принциповим і безкомпромісовим.Друга основна риса полк. Євгена Коновальця, виявлена ним так виразно в добі збройних змагань, це його державницько – творча настанова. Держава в розумінні Є. Коновальця є гарантом волі й добробуту. Виведеній тоді українськими соціялістами на сцену політичної дії засаді «насамперед партія!», полк. Євген Коновалець з усією рішучістю протиставляє засаду «насамперед держава!». А тому він позитивно ставиться до Української Народньої Республіки, хоч соціялістичні експерименти її керівників йому ніяк не подобаються, і так же позитивно ставиться він теж до гетьманської української держави. Від керманичів Української Народньої Республіки вимагає полк. Коновалець безупинно державницько-творчої програми і дії: плянової розбудови справно діючого адміністраційного апарату; формування здисциплінованої армії; заведення ладу й порядку та вкорочення всякої анархії і сваволі антидержавницьких елементів; припинення оргій партійщини; передання керування державними фінансами та економікою країни в руки не партійних агітаторів, але дійсних фахівців; розбудови шкільництва і всіх інших ділянок державно – національного життя.Соборництво – це третя основна риса патріотизму полк. Євгена Коновальця, так прикладно задемонстрована ним у дії в тих часах важкого іспиту. Для нього існує лише одна Україна і лише один український народ.Як здецидований самостійник і державник полк. Євген Коновалець усвідомлює собі від першого дня революції в Росії конечність існування міцної, здисциплінованої української армії, без якої не оборонити самостійности відновленої української держави перед новими імперіялістичними зазіханнями Москви. Тому плянові організування української армії присвячує свою головну увагу. Будучи ж соборником, він вважає, що українці із західніх земель, які опинилися на території східньої частини України, так само зобов’язані захищати Золотоверхий Київ, як і наддніпрянці. Тому й творить із них Курінь Січових Стрільців – ставлячи однак в основу політичного світогляду, організованої ним військової формації оті три головні прикмети патріотизму: самостійництво, державництво й соборництво. «Національно-державне питання, – пише сам полк. Є. Коновалець, – ставили Січові Стрільці на перше місце, й за це, мабуть, посипалися на них закиди щодо їх шовінізму, контрреволюційности й реакційности»[24].Полк. Є. Коновалець і формація Січових Стрільців, в якій за весь час її існування він був не тільки комендантом, але, передусім, ідейно-політичним провідником, «не виявили у своїй діяльності ніяких хитань, їхня ідеологія залишилася до останнього дня простолінійною і послідовною аж до нюансів... Національно-державний момент був провідним чинником усієї діяльности формації Січових Стрільців[25].
Творець державницької традиції
Ні головою уряду, ні міністром, ані провідником якоїсь із впливових політичних партій в періодах Центральної Ради та Директорії УНРеспубліки полк. Євген Коновалець не був. У роках збройної боротьби за українську державу 1918-20 років він був тільки комендантом та ідейно-політичним провідником одної із військових формацій Української Народньої Республіки – Січових Стрільців. А однак – саме він, полк. Євген Коновалець, був тим, хто найбільше заважив на тому, що політичні події на наддніпрянській Україні в роках 1918-20 прибрали виразний характер боротьби за самостійну українську державу.Цю істину мусить признати кожен совісний і чесний дослідник тієї доби нашої історії.Полк. Є. Коновалець із Куренем а згодом Корпусом Січових Стрільців був завжди надійною опорою для уряду української держави та здецидованим оборонцем її самостійности в найбільш критичних моментах.Полк. Євген Коновалець в роках 1917-19 був ще ледве 26-28 літнім юнаком! Ця пригадка віку полк. Є. Коновальця в тому часі ще міцніше унагляднює могутність індивідуальности, політичної зрілости та характерности того, хто вже 26-літнім юнаком в хаосі подій вміє бачити правильний шлях, не піддається ніяк панівній тоді серед молодої наддніпрянської інтелігенції психозі соціялістичного дурману, ані його демагогії, не розгублюється й у найбільш складній ситуації, ні не заломлюється політично й морально навіть в найважчих моментах проби.Постать полк. Євгена Коновальця під політично-моральним оглядом на тлі тодішніх подій і осіб це – постать велетня.Цю непересічність індивідуальности Євгена Коновальця признають і його партійно-політичні противники.Львівське «Діло» (з датою 31 травня 1938 р.), орган УНДО, писало про ролю і значення полк. Є. Коновальця в боротьбі Наддніпрянщини за державність в 1917-20 рр.:«З іменем Євгена Коновальця зв’язана найсвітліша сторінка історії боротьби проти Московщини; його ім’я для кожного українця означає передусім творця Січових Стрільців, спершу невеличкого куреня, потім корпусу, тієї єдиної й цілком вийняткової української військово-революційної формації, яка мала де-де більше значення від її чисто військових операцій, її перемог і поразок: це була школа українця – соборника й українця – державника, школа, з якої виходив ідеальний тип українця, який не знав партикулярного патріотизму, для якого не існувала Галичина, ані Наддніпрянщина, Буковина ані Закарпаття, та який думав виключно тільки всеукраїнськими категоріями, хоч би вони в даному моменті йшли позірно на шкоду тіснішій батьківщині, в якій Січовий Стрілець народився. І тому Євген Коновалець, всеукраїнський діяч-полководець, підтримував Центральну Раду, яка заключила берестейський мир із німцями та йшов із своїми Січовими Стрільцями разом із Гайдамаками Симона Петлюри в авангарді німецьких військ. І тому волів дати себе німцям роззброїти, аніж зрадити Центральну Раду. І тому він згодом примирився із Павлом Скоропадським під умовою збереження національного змісту української державної самостійности, і тому підняв повстання проти Скоропадського та німців, коли ця передумова завела, і тому не дав послуху делегатові галицької Національної Ради та не пішов під Львів, бачачи осередок всеукраїнських подій і свій вояцький обов’язок над Дніпром, і тому до останку витримав при армії УНР, не зважаючи на тиф, і голод, і холод. І тому з табору інтернованих у Луцьку виїхав на Словаччину, щоб знову творити українські військові кадри для боротьби проти Росії, користаючи з резерву, яким були табори інтернованих українських вояків у Німецькому Яблонному, і тому по останній день свого життя залишився фанатиком української збройної сили, потрібної в часі найближчого великого міжнароднього зудару».Велич світлої постаті полк. Євгена Коновальця як носія ідеї і чину державного будівництва така сильна, а його заслуги в спрямуванні збройної боротьби українського народу в 1917-20 роках на шлях самостійництва й державництва такі непересічні, що навіть американська «Народня Воля», орган соціялістів, противників українського націоналізму, в числі з датою 2 червня 1938 р. таки признала:«Євген Коновалець, бувший хорунжий австрійської армії, полонений росіянами, став восени 1917 р. комендантом «Галицького Куреня» в Києві, що пізніше прийняв назву Куреня Січових Стрільців. Курінь виріс у полк, а далі в корпус...Комендант Коновалець... на тому становищі заслужився багато, що політика українського уряду не схитнулася довгий час ні в большевицький, ні в польський, ні в денікінський бік. Як тільки покійний С. Петлюра заключив з Польщею договір, Стрілецька Рада на пропозицію Коновальця розв’язала Корпус Січових Стрільців. Старшини СС виїхали за кордони Польщі, щоб продовжити визвольне діло. На еміграції члени Стрілецької Ради з Коновальцем на чолі дали почин до організації відпору проти поляків і большевиків, окупантів українських земель».

ШЛЯХОМ РЕВОЛЮЦІЇ
«У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетоплюється народ у націю». (Полк. Є. Коновалець).
Ще раз – у таборі полонених...
Після двох років, – отих двох років, які у книзі буття української нації вписали цілу добу її новітньої історії, – полк. Євген Коновалець опинився знову в таборі полонених. Цим разом – у польському таборі інтернованих вояків Української Народньої Республіки у Луцьку. Разом із сотнями інших друзів по ідеї й по зброї.Та моральне почуття в полк. Є. Коновальця тепер було безмірно важче, як перед двома роками. Тоді – душа була окрилена патосом національного відродження Батьківщини і переповнена найкращими надіями й твердою вірою в успіхи державотворчої праці на руїнах царської російської тюрми народів. Тепер – давила душу гірка свідомість трагічної невдачі збройних змагань. На місці колишніх найкращих надій стояла тепер похмура безвиглядність...Полк. Є. Коновалець перебрав команду над табором інтернованих у Луцьку, щоб своєю працею та інтервенціями полегшити долю інтернованих. Поляки на словах вважали Січових Стрільців частиною армії Симона Петлюри, тобто ,,союзником» і з огляду на те деклярували свою готовість іти в усьому назустріч потребам інтернованих. Та в дійсності вони ненавиділи Січових Стрільців як галичан і їхнє відношення до полонених Січових Стрільців на ділі було протилежністю до їхніх слів. Тому праця полк. Є. Коновальця як коменданта табору полонених в обороні друзів вимагала витрати дуже багато зусиль та енергії.А однак – і в тому незвичайно важкому морально–душевному положенні й у вирі томлячої праці в користь інтернованих, полк. Євген Коновалець вперто думає над майбутнім: над можливостями дальшої боротьби за українську державу. «Ми, – згадує про це опісля сам полк. Коновалець, – не знали, як довго триватиме наше інтернування і що Польща гадає робити з нами далі. Думаючи над засобами, якими можна добутися на волю, не забували ми при цьому ніколи нашої мети: дальшої організованої активної боротьби».В квітні 1920 р. був підписаний «Варшавський договір» про мілітарний союз УНР з Польщею, в висліді якого війська УНР під командою Головного Отамана Симона Петлюри та польські війська під командою маршала Пілсудського вирушили проти большевиків, щоб звільнити від них Україну. Але при тій угоді поляки не бажали собі, щоб в армії УНР була, зложена із галичан, формація Січових Стрільців, а й полк. Євген Коновалець і всі стрільці не вважали можливим ставати союзником Польщі, яка загарбала й жорстоко гнобила українські землі – Галичину й Волинь. Тим більше, що полк. Коновалець, як це він сам засвідчує, не вірив зовсім в якийсь успіх завдяки згоді з поляками, бо й на Наддніпрянській Україні не загинула ще була пам’ять про колишнє польське панування і годі було сподіватися, щоб населення України вітало польських жовнірів як своїх визволителів. Будучи інтернованим, полк. Євген Коновалець не мав спроможности впливати на Головного Отамана Симона Петлюру і здержати його від такого сумнівної вартости союзу; все ж, висловлюючи Петлюрі свою думку, він заявився рішуче проти співпраці з поляками. Замість такої співпраці, полк. Коновалець представив Головному Отаманові Симонові Петлюрі такий плян дії: Січові Стрільці повинні одержати змогу дістатися з таборів інтернованих до Чехо-Словаччини і там скріпити українську бригаду. Він, полк. Коновалець, буде посередником між урядом УНР і командуванням української бригади в Чехо-Словаччині і доведе до того, щоб зміцнена українська бригада перейшла з Чехо-Словаччини через Румунію в Україну, в околицю Одеси і, прочистивши там околицю від большевиків, задержалась там. Завдяки тому маневрові українська армія матиме доступ до моря і морем контакт з усім світом. Якщо похід військ Петлюри з поляками вдасться, тоді українська бригада на півдні України, нічим не зв’язана з поляками, буде противагою до польських збройних сил і дасть Петлюрі змогу в пригожий момент відв’язатися від не дуже то милого союзу з поляками. Якщо б же той похід не повівся, то збереження під контролею української бригади і в околиці Одеси дасть українцям змогу мати певну й вигідну випадову базу для майбутніх військових операцій проти большевиків.Симонові Петлюрі такий плян подобався. Завдяки його інтервенції полк. Коновалець, а з ним теж велика частина старшин корпусу Січових Стрільців одержали змогу виїхати весною 1920 р. до Чехо-Словаччини. Вслід за ними змогла видістатися з лагерів інтернованих теж решта старшин і стрільців. Частина їх долучилася до повстанських відділів під командуванням ген. Омеляновича-Павленка, які поверталися боєм в Україну, частина повернулася до Галичини, а решта переїхала до Чехо-Словаччини.
І знову – між Скіллою і Харібдою партикуляризмів
Прибувши весною 1920 р. за кордон, полк. Євген Коновалець відвідав скупчення української еміграції в Чехо-Словаччині, Австрії й Німеччині та відбув розмови з усіми провідними тогочасними еміграційними українськими політиками. Він з прикрістю мусів ствердити, що його плян перевезення всіх українських військових частин з терену Чехо-Словаччини не такий то легкий до здійснення, як це видавалося йому під час перебування в таборі інтернованих. Труднощі й перешкоди політичного характеру з боку чехо-словацького, румунського і польського урядів брав полк. Коновалець до уваги; однак з віддалі не припускав, що партійне розсварення та партикулярна ворожнеча серед українських еміграційних провідників аж так сильно розвинені.Проти пляну полк. Коновальця заявився рішуче диктатор ЗУНР д-р. Євген Петрушевич і відновлений ним на еміграції уряд ЗУНР. Вони стали на становищі, що наддніпрянський уряд УНР своїм Варшавським договором, зрікшись офіційно західньо-українських земель у користь Польщі, зрадив західніх українців і тому західні українці мусять самі захищати свою вужчу батьківщину; уряд ЗУНР добивається на міжнародньому форумі визнання Галичини окремою самостійною державою, а для цього потрібно доказувати західнім політикам самостійність інтересів Галичини, і з подіями на Східній Україні активно не в’язатися.Авторитет еміграційного уряду Західньо-Української Народньої Республіки, очоленого диктатором д-ром Євгеном Петрушевичем, був у тому часі серед всієї галицької еміграції і головно серед галицько-українського вояцтва, що опинилося на еміграції, дуже сильним і приєднати те вояцтво для політичного пляну, проти якого рішуче заявився д-р. Петрушевич, було справою нелегкою.Східньо-українські ж політики, які опинилися на еміграції, створили стан нестерпної міжпартійної гризні, поборюючи один одного. Партії соціял-демократів та соціял–революціонерів покололися на безліч відламів, з яких кожен заявляв себе єдиною правдивою партією ес-деків, чи там ес-ерів, та лаяв інших своїх однопартійців, які не пристали до того відламу. Одностайними були всі ті еміграційні відлами східньо-українських соціял-демократів і соціял–революціонерів в одному: в неперебірчивій лайці на адресу всіх галицьких українців, закидаючи їм, що це вони своїм договором з Денікіним зрадили українську справу й завинили всі невдачі українських визвольних змагань. Це ще більше зміцнювало нехіть галицько-українських політиків включатися ще раз активно до політичних подій на Наддніпрянщині.Із-за цих сумних відносин серед української політичної еміграції реалізування пляну полк. Коновальця затягалося.Полк. Євген Коновалець розумів добре, що обидва оті острівці партикулярного патріотизму, це Скілла і Харібда для корабля української державности, киданого в різні сторони хвилями тогочасних подій. Тому, як в часі збройної боротьби на Рідних Землях, так і тепер, опинившись на еміграції, він з усією рішучістю виступає проти обох тих партикулярних патріотизмів, не лякаючись плисти проти хвилі. Та саме тому, що він не схотів причалювати до жодного із тих зрадливих острівців, на нього посипалися атаки з обох сторін: круги д-ра Петрушевича накинулись на полк. Євгена Коновальця із закидами, що він і після Варшавського договору не хоче зірвати зв’язків з Головним Отаманом УНР Симоном Петлюрою, значить, «зрадив Галичину й разом з Петлюрою запродався полякам».3 боку ж наддніпрянських партійних діячів посипались закиди в сторону полк. Коновальця про зраду ним Головного Отамана. Коновалець, мовляв, не схотів тепер іти із своїми Січовими Стрільцями в новий польсько-український похід проти большевиків за визволення Наддніпрянщини; а в дальшому обвинувачували його в отаманії, в націоналістичному шовінізмі, в ширенні анархії на Наддніпрянщині і т. п.Всі ті несовісні, незаслужені й безосновні закиди з обох таборів партикулярних патріотів та всяких партійних демагогів боліли полк. Коновальця. Та зрушити його міцного соборницького наставлення вони не були в силі. Розуміючи, що після невдачі збройної боротьби треба конечно вести політичну дію в користь української справи, полк. Коновалець включається в неї, але приєднується, піддержує або ініціює тільки такі акції та організації з ідеологічно-політичною закраскою, які побіч ідеї національного активізму і віри у власні сили, виразно й рішуче пропагують теж ідею соборництва.
Неприйнятий плян останньої можливости
Похід польсько-українських військ на Київ закінчився невдачею надсподівано скоро. Поляки стали поводитись на звільнених теренах наддніпрянської України так, наче б це була ворожа територія, окупована поляками. Своєю поведінкою вони викликали ворожість населення України не тільки до себе, а й до військ та уряду УНР, які прикликали собі поляків на допомогу. Не зустрівши із-за цього сподіваної піддержки українського населення, польсько-українські війська були змушені з поспіхом відступати, большевики ж, ідучи вслід за ними, перейшли в серпні 1920 р. Збруч і почали наступ на Варшаву.У цій новій, створеній воєнними операціями ситуації запропонував полк. Є. Коновалець Головному Отаманові Симонові Петлюрі такий плян: армія УНР повинна відступити в Карпати і тут відв’язатися від воєнних дій, зберігаючи та скріплюючи свою боєздатність; большевики, переслідуючи польські війська, займуть в скорому часі Варшаву й упоєні тією перемогою помаршують далі на захід; тим походом буде вже безпосередньо загрожена Центральна, а далі й Західня Европа і західні держави будуть змушені для рятування самих себе перед большевицькою навалою організувати спільний фронт боротьби проти большевиків, використовуючи для неї всі наявні протибольшевицькі сили. Тоді зовсім інакше поставиться Західня Европа й до української армії та до української проблеми взагалі. Для включення українських армій в таку спільну протибольшевицьку війну західні політики піддержать справу української державности, поляки ж, турбуючись визволенням своєї Варшави і своїх власних земель, не зможуть виявляти своїх імперіялістичних апетитів супроти західньо-українських земель.На жаль, Головний Отаман Симон Петлюра не погодився на такий плян полк. Коновальця, вважаючи, що це було б однозначне із зрадою союзника УНР – поляків, яким він як Головний Отаман УНР рішений додержати вірність до кінця. В ім’я збереження союзницької вірности, війська УНР далі стали на захист Польщі і дуже замітно причинилися до вдержання большевицького маршу на захід.Але поляки із своєї сторони вже ледве кілька місяців пізніше задемонстрували, що вони зберігати союзницьку вірність Українській Народній Республіці зовсім не збираються. Щоб рятувати себе й використати догідну ситуацію для збереження в своєму посіданні ще й загарбаних західньо-українських і західньо-білоруських земель, поляки заключили поспішно перемир’я, а далі й мировий договір з большевиками, визнавши большевицьку окупацію України, а залишки армії УНР, яка так вірно помагала полякам в обороні перед большевиками, поляки роззброїли та інтернували.Постава європейських народів – італійців, румунів, мадярів і навіть фінляндців – у другій світовій війні, коли то всі ті народи, керуючись у критичний час тільки своїми власними національними інтересами, не тільки зірвали договір союзництва з Німеччиною, але й перейшли в табір противників Німеччини, повчає, що зірвання урядом УНР Варшавського договору літом 1920 р., обосноване не тільки рацією стану української державности, але й поведінкою польського віроломного союзника в час його перебування в Україні, ніякою зрадою союзника не було б. А тому приходиться жаліти, що того пляну полк. Коновальця, який давав останню можливість повернути хід подій в користь української справи, не було використано.
З гаслами націоналізму
Формальне розв’язання корпусу Січових Стрільців не зірвало ідейних зв’язків полк. Коновальця з колишніми січовими стрільцями. Головно ж із недавніми старшинами своєї військової частини, які стали включатися в політичне життя, вдержує він далі тісний зв’язок, вказуючи їм правильний шлях. Сам він бере активну участь в усіх спробах зорганізування всеукраїнського громадського центру: піддержує будовану на принципі всеукраїнства «Ліґу Відбудови України», яка постала була у Відні весною 1920 р., але із-за невідповідного добору людей швидко розпалась; вступає на початку 1921 р. до Всеукраїнської Національної Ради, яка однак теж швидко перестала існувати внаслідок того, що на вимогу д-ра Петрушевича з неї виступили майже всі галичани; щиро піддержує концепцію скликання Всеукраїнського Конгресу, завданням якого було б створити всеукраїнський політичний провід, як репрезентанта та координатора діяльности всієї української еміграції. Разом з цим він дає ініціятиву для творення окремих ідеологічно-політичних організацій, які внесли б у задушливу атмосферу зпримітивізованого партійництва здоровий подув гасел чистого, понадпартійного націоналізму. І в цьому саме він спирається на своїх недавніх товаришів по зброї.В липні 1921 р. відбувся у Львові З’їзд Українського Студентства, який крім справ таємного українського університету обмірковує теж ідеологічно-політичні проблеми і заявляється за ідеологією українського націоналізму. Майже одночасно з тим З’їздом відбуваються в Відні організаційні збори «Молодої України», на яких метою нової всеукраїнської громадсько-політичної організації ставиться: протидіяти пропаганді територіяльного сепаратизму, протиставляючи цьому ідеї соборництва і підносити скрізь гасла українського націоналізму.З’їзд Відпоручників Українських Військових Організацій у Празі, З’їзд Українського Студентства у Львові, Збори «Молодої України» у Відні і заходи для скликання Всеукраїнського Конгресу з метою створення всеукраїнського політичного проводу всієї української еміграції – це все, наче б то, окремі, непов’язані одно з одним явища тодішнього українського політичного життя, хоч під ідейно-політичним оглядом в усіх тих випадках чітко наголошено ті самі гасла українського націоналізму. Але, всі партійні діячі, атакуючи ініціяторів всіх згаданих імпрез, не без підстав зауважили, що всіми тими первопочинами організованого націоналізму керує вміло одна провідна людина – полк. Євген Коновалець.
Тільки зміна форми боротьби
В липні 1920 р. відбулося в Празі під проводом полк. Є. Коновальця останнє засідання Стрілецької Ради. На ньому полк. Коновалець звернув увагу на конечність реалістичного розгляду ситуації, яка вимагає, щоб не лиш брати до уваги можливість, але й приготовлятись до затяжного періоду на українських землях під польською і московською окупаціями. Необхідно приступити до організування боротьби українського народу на Рідних Землях в умовинах ворожої окупації.З метою організування боротьби в Україні в умовинах довшого періоду ворожої окупації висуває полк. Коновалець проект створення окремої підпільної військової організації: таким способом збройна боротьба за українську державність повинна бути не повністю ліквідована, а тільки змінена щодо її форми, достосована до нової дійсности; регулярну українську армію повинно заступити організоване українське збройне підпілля. Продовжувана в нових формах збройна боротьба проти окупантів повинна держати далі весь український народ в стані морально-політичної мобілізації, ставити без упину перед очі своїм і чужим нестійкість та насильницький характер ворожої окупації і революційною дією творити потрібний морально-політичний капітал для ведення відповідних політичних акцій на зовнішньому форумі.Плян полк. Коновальця був прийнятий і загал недавніх старшин та стрільців Січово-Стрілецької Організації включився швидко в нову дію: вони стали повертатися на Рідні Землі – одні в Галичину, другі на Наддніпрянщину, щоб там почати організувати Українську Військову Організацію (УВО) як здійснення цієї нової форми збройної боротьби. На Наддніпрянщину виїхали, як керівники нової дії, сотник Іван Андрух і пор. Микола Опока, а з завданням керувати творенням УВО на Західньо-Українських Землях повернувся до Галичини полк. ген. штабу Юрко Отмарштайн, один із найближчих співробітників полк. Коновальця у формаціях Січових Стрільців, а опісля начальник штабу Ю. Тютюнника в час Зимового Походу.В червні 1921 р. полк. Євген Коновалець повертається сам до Галичини й переймає безпосереднє керування Українською Військовою Організацією на Рідних Землях у свої руки. Під його особистим, вмілим керівництвом організаційна структура УВО завершується, мережа клітин УВО по всьому краю закріплюється й поширюється і нова організація збройного підпілля переходить до бойових акцій. Похоронну для української державности – як здавалося окупантам – тишу прорізують знову гуки пострілів, які голосять світові, що збройна боротьба українського народу ведеться в нових формах далі.
Ідеологія і рух, що зродилися з духовости української нації
В пізніших роках, коли український націоналізм, як ідеологія і як рух, став могутньою політичною силою, що обернула внівець всі ворожі пляни перетворити знову українську націю в покірного раба, а Україну в слухняну колонію, – наші відвічні національні вороги намагалися в своїй єхидності компрометувати український націоналізм в опінії чужинців і навіть українців злобною видумкою, нібито український націоналізм є – наслідуванням і переношенням на український терен чужих ,,реакційних» рухів: німецького націонал-соціялізму та італійського фашизму. Цю нікчемну видумку помагали нашим відвічним національним ворогам, а то ще й тепер помагають піддержувати й ширити між чужими й своїми деякі українські «патріоти партії» тому, що український націоналізм є смертельним ворогом теж їхньої партійницької засади: «Або така Україна, як хочу я і моя партія, або ніяка!»На цю ворожу інсинуацію ми хочемо звернути увагу при розгляді генези націоналістичного руху – УВО й ОУН, організованого полк. Євгеном Коновальцем, бо тут найвиразніше виявляється, як позбавленою всяких підстав і як безглуздою є ця ворожа інсинуація. З кличами державницького українського націоналізму виступає полк. Коновалець в дії – в періоді визвольних змагань 1917-20 рр., різко протиставляючи їх антидержавницькому соціялізмові, імпортованому з чужого поля; з кличами чистого українського націоналізму виступає полк. Євген Коновалець від перших днів нової політичної дійсности, після невдачі збройної боротьби 1917-20 рр.; ідеологію чистого, державницького українського націоналізму ставить полк. Євген Коновалець в основу організованої ним підпільно-революційної організації УВО в 1920 р., отже в часі, коли про італійський фашизм, а тим більше про німецький націонал-соціялізм ніхто навіть із їхніх пізніших творців навіть ще не думав.І не мав потреби полк. Євген Коновалець для формування нової політичної організації оглядатися за чужими взірцями: він же на власні очі на протязі 1917-20 років бачив, яким прокляттям для українського народу в переломовому моменті виявився імпортований з чужого поля соціялізм і якою могутньою творчою силою виявлявся в той сам час зроджений з української духовости український націоналізм. Йому, отому українському державницькому націоналізмові, зродженому з духовости української нації в її тисячолітній боротьбі за свої права, став служити Євген Коновалець ще в юних своїх роках, йому служив він вірно в час збройної боротьби і йому став він служити й тепер, на новому етапі визвольної боротьби українського народу.
Встановлення ієрархії цілей і завдань
Скеровуючи визвольну боротьбу українського народу в періоді «миру» на шлях революції, полк. Коновалець не відкидав цим позитивної, «органічної» праці в культурно-освітній та економічній ділянках, як це помилково, або злобно твердили та ще й тепер твердять деякі політичні противники УВО й ОУН. Так званій «органічній» праці в тих ділянках – організуванні «Просвіт», «Рідної Школи», спортово-виховних «Соколів», «Січей», «Пласту» та сільськогосподарських кооперативів та інших економічних станиць присвячував полк. Коновалець сам дуже багато уваги в своїх юнацьких часах, як про це ми згадували в першій частині нашої праці, і доручав присвячувати належну увагу цим ділянкам життя й тепер членам УВО й ОУН. Полк. Коновалець як комендант УВО, а опісля провідник ОУН встановив лише конечну ієрархію цілей і завдань: на першому місці поставив він змагання за привернення самостійности соборної української держави, отже політичні цілі всенаціонального розміру й історичного значення, яким має бути підпорядкована праця й діяльність на всіх відтинках життя народу. А тому й працю в «Просвітах», «Рідній Школі», «Пласті», «Соколах» і інших культурно-виховних організаціях він розумів сам і доручав розуміти всім членам УВО й ОУН як перший ступінь підготовки українського загалу до вищих, політичних завдань, а не як самоціль і як засіб відтягання нею українського громадянства від революції, як це намагалися робити опортуністичні діячі. Те саме стосується й розбудови економічного життя.У висліді того, саме члени УВО й ОУН були найактивнішими членами всіх існуючих культурно-освітніх та економічних українських організацій та установ. Саме вони були в усіх тих організаціях найідейнішими робітниками. Тільки ж при всій тій праці вони завжди пригадували: сама розбудова «Просвіт», кооперативів та інших установ не знищить стану поневолення українського народу, бо як довго на українських землях існуватиме стан поневолення, так довго всі здобутки українського народу в усіх ділянках, – як великими вони й не були б, – мають лише провізоричний характер: окупант може кожної хвилини все те знищити дотла. Якщо все це буде єдиною опорою змагань поневоленого народу, то ворог матиме змогу легко такий опір в пригожий момент зруйнувати. А тому основним завданням поневоленого народу мусить бути революційна мобілізація мас до остаточного завершення цілі, а вся так звана «органічна» праця мусить розглядатися як допоміжний засіб для досягнення основного завдання.
Конфлікт із еміграційними урядами
Заснована й очолена полк. Євгеном Коновальцем Українська Військова Організація стає швидко важливим чинником у політичному житті українського народу в новій дійсності, в якій йому довелося опинитися у висліді невдачі збройних змагань. Революційно-збройна боротьба УВО роздерла хмару пригноблення, що оповила була український народ в перших місяцях окупації, привернула йому віру у свої сили та вказала йому на нові можливості активної боротьби. Тодішні члени УВО В. Кучабський і Я. Чиж писали про дію і значення УВО так: «...Значне стертя галицької пасивности й розбудження оптимізму, спертого на почутті власних сил і врешті вся сітка таємної військової організації... Вирівнювання ріжниць, суперечностей і недовір’я між галицьким і наддніпрянським громадянством, що кристалізується в новій всеукраїнській ідеології, яку сьогодні приймають усі молоді й незіпсовані сили нашого народу з обох боків Збруча, вже тепер дає значні висліди в напрямку галицько-наддніпрянського зближення не тільки на терені Польщі, Галичини й Волині, але й на терені Великої України».Здавалось, що поява й дія Української Військової Організації мусіла викликати радість у кожного щирого українського патріота. А однак – дійсність була зовсім інакшою. На УВО посипались неждано атаки не тільки з боку всяких соціялістичних партайманів, запеклих ворогів українського націоналізму, але й проти УВО виступили оба українські еміграційні уряди: уряд УНР, що перебував тоді в Тарнові у Польщі, та уряд ЗУНР, що перебував у Відні. Наддніпрянському еміграційному урядові не подобалася революційна діяльність УВО, скерована проти «союзника УНР» Польщі та пов’язання революційної дії УВО «в Польщі» з такою ж революційною дією українського підпілля на Наддніпрянщині. За те ж саме пов’язання діяльности УВО на західньо-українських землях з революційною протибольшевицькою діяльністю на Наддніпрянщині накинувся на УВО й галицький еміграційний уряд, вимагаючи від полк. Коновальця, щоб він підчинив УВО та всю її діяльність беззастережно урядові ЗУНР, ставши на засаді незаінтересування справами Наддніпрянщини.До яких меж доходила ворожість еміграційних «державних центрів» до соборництва УВО, задеклярованого в ідеї і чині, свідчить болюча справа загибелі полк. Юрка Отмарштайна. Відомий полякам факт, що провідне становище в УВО займає недавній комендант штабу військ УНР в часі Зимового Походу, полк. Ю. Отмарштайн, був дуже невигідним для кругів уенерівщини, що перебували в Польщі. Вони, щоб «бути чистими» в очах поляків, не завагалися прикласти свої руки до скритого замордування такого щирого та хрустального характеру українського патріота, яким був полк. Ю. Отмарштайн...Але, коли еміграційне середовище УНР було спроможним у своєму партійницькому засліпленні тільки до поодиноких, хоч і дуже прикрих не тільки з організаційного, а й із загально-національного становища виступів проти УВО, то неприхильне ставлення до УВО еміграційного уряду ЗУНР спиняло й путало дію УВО на верхах і на низах, бо ж, як-не-як, а уряд д-ра Петрушевича втішався таки в перших повоєнних роках ще замітним авторитетом серед західньо-українського загалу. Не бажали розриву з урядом д-ра Петрушевича в тому часі й деякі провідні члени УВО. Тому, щоб вияснити ситуацію в безпосередніх розмовах з д-ром Петрушевичем і членами його уряду, полк. Коновалець виїжджає восени 1922 р. знову за кордон.У зв’язку з тим виїздом полк. Коновальця за кордон та передбачаючи, що політична ситуація вимагатиме довшого його перебування за кордоном, вводиться в організаційній структурі УВО таку зміну, що комендант і Верховна Команда УВО повинні перебувати надалі за кордоном, а в Краю керуватиме організацією Крайова Команда УВО.Д-р. Є. Петрушевич поставив полк, Коновальцеві рішучу вимогу безоглядного підпорядкування УВО йому – диктаторові Західньо-Української Народньої Республіки. Рівночасно ні на крок не думав відступити від обраної ним політичної лінії партикуляризму – повного відмежування інтересів західньо-українських земель від інтересів Наддніпрянської України та шукання піддержки то в Антанти, то знову в большевиків.Будучи свідомим того, що розвій настроїв західньо-українського загалу та й сама УВО не дозріли ще для відвертого розриву УВО з екзильним урядом Західньо-Української Народньої Республіки, та не бажаючи викликати внутрішніх потрясінь в цілій УВО, полк. Євген Коновалець рішився в грудні 1923 року відійти з посту головного коменданта УВО. Перейти на політичні позиції д-ра Петрушевича полк. Коновалець відмовився. З його відходом з УВО обов’язки Верховної Команди УВО передано військовому міністерству уряду ЗУНР, а крайовим комендантом УВО став полк. Андрій Мельник.
Ідейно-політична перемога на внутрішньому фронті
На щастя, відхід полк. Є. Коновальця від УВО не тривав довго. Офіційні спроби д-ра Петрушевича, як диктатора ЗУНР переговорювати з большевиками, щоб одержати їхню допомогу в боротьбі за визволення Західньої України з-під польської окупації, не тільки не знайшли піддержки й апробати серед населення, але й погребали весь авторитет диктатора, що його він мав до того часу серед західніх українців. Західньо-український загал не менше від поляків ненавидів і московсько-большевицьких окупантів та приязні переговори з большевиками вважав такою ж самою національною зрадою, як і переговори коштом українських інтересів з поляками.У самому УВО відсутність полк. Є. Коновальця відчувалася дуже боляче. Ані військовий міністр уряду ЗУНР, як начальний комендант УВО, ані полк. Андрій Мельник, як крайовий комендант УВО, не спроможні були заступити того авторитету, яким втішався серед усіх українських революціонерів-націоналістів полк. Євген Коновалець. В рядах УВО виникли ідеологічно-політичні розбіжності, а до того УВО зустрів важкий удар з боку польської поліції у виді масових арештувань. У тому був заарештований, а далі й засуджений на кількарічне ув’язнення теж тодішній крайовий комендант УВО полк. А. Мельник.До полк. Є. Коновальця прибула від Крайової Команди УВО окрема делегація з закликом, щоб він знову перебрав провід УВО в свої руки. Як передумову для свого повороту на пост головного коменданта УВО полк. Коновалець поставив вимогу повного унезалежнення УВО від д-ра Петрушевича і його уряду. Представники УВО без спротиву погодились на цю вимогу і в червні 1924 р. полк. Є. Коновалець знову перебрав провід УВО в свої руки, як начальний комендант. Соборницько-революційна організація УВО стала незалежною від еміграційних урядів, які вперто стояли на своїх позиціях партикулярного патріотизму.Ідейно-політичний конфлікт полк. Євгена Коновальця як націоналіста-соборника з еміграційними урядами, носіями партикулярного патріотизму та партійництва, закінчився повною перемогою полк. Коновальця і його ідей.
За ідеологічне оформлення революційної організації
Організована полк. Євгеном Коновальцем Українська Військова Організація виходила на поле бою під прапором ідей українського націоналізму. Та в період залежности УВО від уряду д-ра Петрушевича, головно ж в час відходу полк. Коновальця з УВО, виникли в УВО ідеологічно-політичні розбіжності, із-за чого УВО стала перетворюватися в підпільну організацію військово-бойового характеру без чітко визначеного ідеологічно-політичного обличчя. Окремі провідні члени УВО, поруч своєї діяльности у військово-бойовій організації, стали шукати для себе місця в легальних політичних партіях, хто в якій.Такий стан вважав полк. Коновалець некорисним, бо для успіху визвольної боротьби потрібно не самого тільки спротиву ворожій окупації, але й свідомости, за що має  йти боротьба. Революційний рух спротиву мусить мати виразне ідеологічно-політичне обличчя. Наслідки пливкости ідеологічно-політичних основ УВО почали виявлятися в намаганнях деяких провідних його членів, як Д. Палієва, В. Целевича, Матчака, – визначити Українській Військовій Організації тільки ролю допоміжного чинника опортуністичної партії УНДО для натиску на поляків, то знову в пропонуванні ще іншими – опертя в революційній протипольській боротьбі на большевиків. Перейнявши знову керму в УВО, полк. Коновалець звернув увагу на те, що в організації мусить бути привернена ідеологічно-політична чіткість: вона мусить знову стати міцно на грунті українського революційного націоналізму. Хто в дальшій своїй світоглядовій еволюції відійшов від тих основ, мусить відійти з УВО.З тих причин вийшли з УВО Паліїв, Целевич, Матчак, Чиж і інші; не повернувся до УВО після виходу з тюрми й полк. А. Мельник.А тим часом, поруч УВО постали на західньо-українських землях та на еміграції теж інші націоналістичні організації – Союз Української Націоналістичної Молоді, Група УНМ, Легія Українських Націоналістів. Тому полк. Коновалець ставить плян: з’єднати УВО з усіми іншими націоналістичними організаціями в краю й на чужині в одну революційно-підпільну організацію з чітко визначеним ідеологічно-політичним обличчям, як носія і реалізатора ідей і кличів революційного українського націоналізму.
Замість УВО – ОУН
Полк. Євген Коновалець мав серед усіх українських націоналістів безумовний авторитет. Бути із ним в контакті бажали всі існуючі тоді в краю й на еміграції політичні організації, що стояли на засадах українського націоналізму. Цим довір’ям покористувався полк. Коновалець для того, щоб скликати першу Конференцію Українських Націоналістів для обговорення проблеми злиття всіх націоналістичних організацій в одну.Завданням революційної націоналістичної організації ставить полк. Коновалець не сам збройно-революційний спротив окупантам, але й поглиблення й поширення ідейно-політичної революції серед найширших кругів українського народу: відживлення та скріплення почуття національної гідности й гордости, віри у свої сили, знищення всіх наслідків поневолення в народній духовості, знищення всякого нахилу до опортунізму; розбудження серед мас політичного активізму, готовости до революційної боротьби та жертв, яких вимагає революційна боротьба; скріплювання принциповости в дії й характерности. Коновалець ставить вимогу ведення відповідних політичних акцій на внутрішньому й зовнішньому полі. Тому, змагаючи до об’єднання всіх націоналістичних організацій в одну, він не пропонує влиття усіх інших до УВО, але ставить проект створення з усіх існуючих єдиної нової революційної націоналістичної організації. В такому, накресленому полк. Коновальцем пляні проходили наради Першої Конференції Українських Націоналістів, що відбулася в днях 3-7 листопада 1927 р., у висліді чого було постановлено: «Створити єдину організацію українських націоналістів. До часу створення такої організації, рахуючись із потребою хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликати до життя й чину Провід Українських Націоналістів».Головою Проводу Українських Націоналістів було обрано одноголосно полк. Євгена Коновальця. Іншого кандидата на той так відповідальний пост не було.Після чотирнадцятимісячної всесторонньої підготовки відбувся в днях 29 січня – 3 лютого 1929 р. Перший Конгрес Українських Націоналістів. На ньому покликано до життя і дії, на місце УВО й усіх інших українських націоналістичних організацій та гуртів, єдину, революційно-підпільну українську націоналістичну організацію – Організацію Українських Націоналістів.Найгіднішим та найвідповіднішим зайняти пост голови Проводу новоствореної ОУН визнано однодушно – полк. Євгена Коновальця.
Пропаганда української справи – без орієнтації на чужі сили
В політичній дії полк. Є. Коновалець проводить весь час різке відмежування пропаганди української визвольної справи серед чужинців та приєднування для неї між чужинцями приятелів і союзників від орієнтації на чужі сили. Основою визвольної боротьби ставить він орієнтацію на власні сили. А тому, присвячуючи належну увагу й сили політичній роботі на міжнародньому форумі, полк. Коновалець разом з цим строго зберігає весь час самостійність і незалежність ОУН від сторонніх сил.З цих мотивів полк. Коновалець вибирає місцем свого особистого осідку Женеву в Швейцарії, невтральній країні. Там проживав він аж до 1936 року, коли то швейцарська поліція, викривши заплянований на нього большевицький атентат, зажадала його виїзду із Швейцарії. Тоді переїхав полк. Коновалець до Італії, до Риму.По суті полк. Коновалець закріплює незалежність своєї політичної праці від сторонніх сил в той спосіб, що веде її одночасно на терені обох політичних бльоків, що починають все виразніше зарисовуватись: в Німеччині та Італії з однієї і в Англії, Франції та Америці з другої сторони. Для того висилає він провідних діячів ОУН: полк. Р. Ярого із штабом співробітників до Німеччини, а інж. Є. Ляховича до Англії й опісля до США. Їхнім завданням було зорганізувати на терені даних держав апарат інформативної Служби для знайомлення чужинецького світу з українською справою та з’єднування публічної опінії даної країни для визвольної боротьби українського народу, а разом з цим нав’язування приязних контактів з окремими політиками даної країни. Розбудові пресово-інформативної праці на обох тих теренах – виданню бюлетенів, брошур і книжок про українську визвольну боротьбу в мовах тих народів – присвячує полк. Коновалець увесь час дуже багато уваги.Сам виїжджає в поїздку до Америки і в часі від квітня до липня 1929 р. відвідує всі більші скупчення української еміграції в США й Канаді, щоб і заморську українську еміграцію включити в визвольну боротьбу. Завдяки тій поїздці полк. Коновальця ідейно-духова єдність української еміграції з українським народом на Рідних Землях замітно зміцніла й українські громади в США й Канаді стали активним помічником ОУН в її боротьбі і в політичній дії, організуючи різні демонстрації проти польських та проти московсько-большевицьких окупантів України, і даючи постійно фінансову допомогу для ведення революційної боротьби ОУН в краю.Використання для української справи пригожої міжнародньої ситуації визнає полк. Коновалець дуже важливим чинником, але при цьому він завжди рішуче наголошує, що в признаванні важливости цього чинника не вільно йти аж так далеко, щоб зовнішні події і чужі сили визнавати основними й до них достосовувати свої власні змагання, йдучи безвільно в їхньому хвості, а навпаки: сили й змагання власного народу треба вважати основою визвольної боротьби, а міжнародню ситуацію й сторонні сили тільки допоміжними чинниками. Приєднуванні приятелів і союзників українському народові в його боротьбі присвячує полк. Є. Коновалець дуже багато уваги й сил, ведучи в цьому напрямі весь час живу, інтензивну акцію; але при тому він уважливо пильнує, щоб ніколи й у ніякому випадку не перейти в співпраці з чужим світом тієї межі, за якою починається – ворожа агентура, та щоб бути завжди готовим зірвати співпрацю з даним народом, якщо б тільки виявилось, що той або має ворожі заміри супроти українського народу, або що співпраця з ним з якихсь інших причин не лежить в інтересах України.Пропаганда української справи серед усього чужинецького світу та з’єднування приятелів для нашої справи, але без орієнтації на чужу силу, без узалежнювання себе від сторонньої сили – це та засада політичної дії, якій полк. Євген Коновалець особисто і, як вождь української націоналістичної революції, залишився вірним, все своє життя, ніколи і нічим її не порушуючи.
Ідеологічна ексклюзивність і політична толерантність
Організацію Українських Націоналістів розумів полк. Коновалець як ідеологічно-політичний рух, а тому й вимагав, щоб основною прикметою ОУН була ідеологічна чіткість. Бо ж революція, що її проводить ОУН – це не сам спротив окупантові, але, перш-за-все, духовне переродження української нації: відродження всіх тих позитивних і творчих прикмет, які винесли були українську націю на вершини в давнину, і знищення всякого намулу, нанесеного віками поневолення. А для того мусить революційна організація мати свій прапор із виразно виписаними на ньому ідеями та кличами, під якими те переродження мусить проходити. Ідеологічна замазаність, хитання, коекзистенція в тій самій організації супротивних одна одній ідеологій – неприпустимі.Полк. Коновалець стає рішучим противником насамперед соціялізму, бо – як наочний свідок – переконався, що соціялізм був гробокопателем української державности в 1917-20 рр. Непримиренним противником він залишається весь час і всякого опортунізму.Та разом з тим, у ділянці політичної дії він виявляє подиву гідну толерантність супроти діячів інших українських політичних партій, за виїмком, очевидно, здецидованих коляборантів. В інтересі всесторонности української визвольної політики вдержує він весь час особистий контакт з чільнішими українськими послами до польського парляменту і коли тільки якась акція українських опортуністичних партій лежала безсумнівно в українському інтересі, полк. Коновалець щиро її завжди піддержував. Так було, наприклад, тоді, коли у зв’язку з пацифікацією в Галичині українська парляментарна репрезентація повела меморіялово-протестну і політичну акцію на міжнародньому форумі, а зокрема на форумі Ліги Націй. Цій акції дав полк. Коновалець всю можливу піддержку і при виїзді членів української парляментарної репрезентації в тій справі за кордон охоче й щиро служив їй своїм досвідом і своїми зв’язками.
Готування старшинських кадрів
Останнім етапом визвольної революції повинно бути всенародне збройне повстання у слушний час. Ведення ж військово-збройної боротьби вимагає вишколених кадрів, фахових старшин. Тому вирощування старшинських кадрів займало важливе місце між завданнями УВО й ОУН.Під особистим керівництвом полк. Коновальця організується при Начальній Команді УВО, а опісля при Проводі ОУН окремий Військовий Штаб, завданням якого було приготовляти й видавати відповідну військово-вишкільну літературу та організувати на чужині спеціяльні військові старшинські курси, на які таємно покликали замітніших членів УВО й ОУН. На таких курсах у Данцигу, на терені Чехо-Словаччини, в Австрії, підвищують своє військове знання визначні провідні члени УВО й ОУН – майбутні командири збройної боротьби Карпатської України полк. М. Колодзінський – «Гузар» та чот. Зенон Коссак – «Тарнавський» і майбутні командири УПА ген. Роман Шухевич-«Тарас Чупринка», ген. Дмитро Грицай-«Перебийніс», полк. Олекса Гасин-«Лицар» і інші.Військовий вишкіл вводиться на доручення полк. Коновальця як одну із ділянок вишколу кожного члена УВО й ОУН. Завдяки цьому, в час другої світової війни при творенні відділів Української Повстанчої Армії ОУН могла поставити УПАрмії до диспозиції кадри своїх членів – військово підготованих старшин.При цьому треба підкреслити небуденну серйозність полк. Є. Коновальця в трактуванні цієї ділянки, яку задокументував він зокрема ось чим:У час військово-збройних дій на українських землях у 1917-20 рр. в армії УНР ніколи не функціонувала справно військова ділянка, передусім із-за принципово ворожого ставлення соціялістичних політиків до ,,мілітаризму». У висліді такого стану невпорядкованою залишалася весь час зокрема справа визначування старшинських ранг. В принципі старшинські ранги в армії УНР були знесені окремим декретом Генерального Секретаря військових справ УНР М. Порша і замість регулярних старшинських ступенів було введено «революційне» загальне окреслення «отаман». Згодом прийшов відворот від такої «революційности», але належно впорядкованою ця ділянка не стала в армії УНР ніколи. Звичайно залишалося при тому, що колишні дійсні старшини користувалися теж в армії УНР своїми ранговими титулами. Інакше було в армії гетьмана. При відновленні формації Січових Стрільців «отаман» Євген Коновалець як комендант «Окремого Загону», а з ним ще деякі старшини Січових Стрільців одержали регулярне формальне підвищення до ранґи полковника. З титулом полковника перейшов Є. Коновалець як командир Січових Стрільців після протигетьманського повстання й до армії УНР і від тоді старшини й стрільці формації Січових Стрільців, як теж інші військовики, звали завжди Коновальця полковником, хоч політичні діячі УНР воліли й далі «революційне» окреслення «отаман».Так залишався Євген Коновалець в ранзі полковника й тоді, коли став командиром Корпусу Січових Стрільців, який начисляв поверх двадцять тисяч регулярного війська. Ні безліч переможних боїв, якими керував полк. Євген Коновалець, ні призначений йому пост командира Корпусу не спонукали міністерство військових справ УНР підвищити полк. Є. Коновальця до ступня генерала; не старався про те й сам полк. Коновалець, бачачи, що сам звук слова «генерал» соціялістичних діячів лякає.На цю ділянку звернув увагу уряд УНР щойно тоді, коли опинився на еміграції і коли й соціялістичні українські діячі побачили, що нищення військових ранґ та їх регулярних окреслень в армії оцінює весь культурний світ не як «революційне досягнення поступу», а тільки як вияв політичного примітивізму. Тому на еміграції почав уряд УНР признавати колишнім старшинам армії УНР різні військові ступені, із ступенями генерала включно. Таким способом велика частина генералів армії УНР одержала признання ступеня генерала від уряду УНР щойно тоді, як і вони, і уряд УНР опинилися на еміграції.Підвищення до ступеня генерала запропонував уряд УНР на еміграції й полк. Євгенові Коновальцеві. Ніхто, навіть з найзапекліших політичних противників полк. Є. Коновальця, не заперечував, що таке підвищення належалось полк. Є. Коновальцеві, бо ніхто інший так, як він, своєю діяльністю на протязі років в армії УНР на таке підвищення не заслужив.А однак – полк. Є. Коновалець пропозицію еміграційного уряду УНР іменувати його генералом армії УНР рішуче відкинув. Він став на становищі, що підвищування в військових ступнях може одержувати даний старшина тільки в активній військовій службі. З виходом на еміграцію активна служба в армії УНР закінчилася, то й ніяке підвищування в рангах місця мати не може.Замість «посмертного» підвищування в рангах, вимагав полк. Коновалець від еміграційного уряду УНР – організування серйозних, дійсних старшинських курсів для того, щоб бодай у майбутньому мати потрібні кадри не партійних «отаманів», але дійсних, вишколених старшин.
За розбудову підпілля на Наддніпрянщині
ОУН розгорнула свою революційну діяльність найширше та найміцніше в Західній Україні. Та це не означає, що саме на ЗУЗ звернув полк. Коновалець, як провідник ОУН, головну увагу, відсуваючи на дальший плян революційну дію в інших частинах України. Навпаки, розгорненню революційної дії та розбудові революційної націоналістичної організації на Наддніпрянській Україні присвячував полк. Є. Коновалець весь час найбільше уваги, заплативши врешті за це своїм власним життям. Причиною дуже різної інтензивности революційної дії в поодиноких частинах території України була відмінна стадія підготовки населення до такої дії, а далі – різниця режимів ворожих окупацій. Національне відродження в Західній Україні пішло відразу в напрямку націоналізму і націоналістична ідеологія для галицьких українців після першої світової війни була тільки вищим ступенем природнього, органічного розвитку політичної свідомости. Режим цісарської Австрії був безмірно лагіднішим від режиму царської Росії і через те в Галичині вже перед першою світовою війною поширилися серед найширшого загалу українців різні організації й товариства, які гартували своїх членів у суспільно-громадській здисциплінованості. Врешті, польський режим після першої світової війни, хоч наставлений на повне знищення українського характеру окупованих Польщею українських земель, то все ж таки був імітацією західньо-европейської демократії. Національне ж відродження українців на Наддніпрянщині на початку 20-го сторіччя вже в зародку було придавлене й зведене на манівці імпортованим з Росії соціялізмом, крайнє ворожо наставленим до ідей українського націоналізму. Царський режим не допускав існування українських організацій, які діяли б серед найширших мас і привчали б загал громадянства до організованої здисциплінованости. Врешті, большевицько-московський режим увів на окупованих теренах Наддніпрянської України систематичний, найжорстокіший варварський терор, ліквідуючи фізично всякий прояв революційного спротиву та користуючись у найширших розмірах системою провокації. Ось чому в Галичині змогла ОУН розростись безмірно міцніше та розгорнути свою революційну дію ширше, ніж на Наддніпрянщині.Та все це ще більш заставляло полк. Є. Коновальця звернути особливу увагу на поширення революційної дії націоналістичного підпілля на Наддніпрянщині.Вже в періоді первопочинів УВО висилає полк. Коновалець на Наддніпрянщину своїх випробуваних друзів по ідеї, щоб там відновити зв’язки з українськими патріотами, знайомими йому з періоду збройної боротьби і при їх помочі організувати мережу революційної націоналістичної підпільної організації. У висліді тієї ініціятиви твориться в Києві в 1920 р. «Центральний Революційний Комітет». Удари, що їх наносить революційній дії на Наддніпрянщині большевицька поліція ЧК і ҐПУ, не зневірюють незламного організатора й вождя революції. Він все наново ставить революційну роботу на опанованих большевиками теренах України.Соборницький характер революційної націоналістичної організації намагається полк. Коновалець зберегти і в персональному доборі членів Проводу ОУН.Беручи до уваги зовсім інші умовини для революційно-підпільної дії в підсовєтській Україні, полк. Коновалець не творить тут централізованої сітки революційно-підпільної організації з єдиним крайовим проводом на всі українські землі, окуповані большевиками, але децентралізовані, самостійно діючі клітини, які звичайно навіть назви для себе приймають різні, щоб таким чином невдача одної клітини не потягала за собою розкриття інших. Зв’язок із організаторами й керівниками тих клітин переймає полк. Коновалець особисто в свої власні руки: тільки він один, йому одному відомими способами, контактувався із зв’язковими підпільної організації на СУЗ, які під якимсь претекстом мали змогу побувати поза кордонами СССР і знову повернутися в Україну. Інформуючи членів Проводу ОУН про діяльність клітин революційно-підпільної організації, на СУЗ та про свої зв’язки з ними, полк. Коновалець навіть їм не розкривав ні розміщення клітин організації в терені, ні їхніх провідників, ні зв’язкових, ні способу контакту з ними. Тільки випадково бачили деякі члени ПУН декого із таких зв’язкових: звичайно полк. Коновалець зустрічався із зв’язковими Організації з підсовєтської України особисто, сам один, завжди в іншому місці, а то й в іншій за кожним разом європейській країні, їздячи для того не тільки по всіх країнах Західньої й Центральної Европи, але й до Фінляндії, Литви, Швеції й Норвегії.На підставі інформацій найближчих тодішніх співробітників полк. Коновальця стверджено, що на переломі 1937/38 рр. існувало на Наддніпрянщині щонайменше п’ять таких самостійно діючих центрів революційно-підпільної організації, з якими полк. Коновалець за посередництвом окремих крайових зв’язкових держав безпосередньо зв’язок.Ясна річ, що безпосереднє керівництво організаційною сіткою на Наддніпрянщині та безпосередні контакти із зв’язковими, які приїжджали для зустрічі з полк. Коновальцем з підбольшевицької України, крили в собі дуже серйозну небезпеку для самого життя полк. Євгена Коновальця. Про таку небезпеку пригадували такі голосні події, як заманення при помочі зв’язкових-провокаторів у засідку та охоплення керівників біломосковських еміграційних організацій ген. Кутєпова й ген. Мюллера. Але й ці пригадки про грізну небезпеку від безпосередньої зустрічі з людьми, які приїжджають у характері зв’язкових підпільної організації з СССР не вплинули на полк. Є. Коновальця в тому напрямі, щоб він передав особисті контакти комусь із своїх співробітників. Він рішуче й послідовно стояв на становищі, що особливості підбольшевицької дійсности вимагають, щоб керівництво поодинокими центрами підпільно-революційної організації й контакт із провідниками тих центрів перебували таки безпосередньо в його руках.Весною 1938 р. полк. Коновалець подав своїм найближчим співробітникам, що він приготовляється до того, щоб в найближчих місяцях особисто дістатись нелегально, організаційним зв’язком до УССР і там на місці особисто провірити ситуацію, стан і можливості підпільно-революційної дії.Факт, що в 1936 р. швейцарська поліція в Женеві викрила большевицьких агентів Нормана і тов., які приготовляли замах на полк. Є. Коновальця, свідчить переконливо про те, що до того часу большевицьким агентам не вдалося ще було ніде продістатися в сітку організаційного зв’язку полк. Коновальця з СУЗ; а переведення большевицького атентату в травні 1938 при помочі одної із сіток зв’язку говорить ясно про те, що й весною 1938 р. большевики не знали організаційної сітки, при помочі якої полк. Коновалець приготовлявся їхати нелегально в Україну, бо якщо б большевицька поліція була довідалась вже про сам плян нелегальної поїздки полк. Коновальця в Україну, то зовсім певно не організувала б атентату поза кордонами СССР, а сконцентрувала б була всю свою увагу на намаганні схопити полк. Коновальця живим на окупованій ними території України.Присвячування полк. Є. Коновальцем у революційній праці особливої уваги Наддніпрянщині пригадує ще раз, що українським патріотом-соборником залишився він до смерти, а перебрання ним на себе самого важкого завдання особистого й безпосереднього керування революційною роботою в підбольшевицькій Україні і всіх, зв’язаних із тим аж надто серйозних небезпек ставить живо перед нашими очима велику індивідуальність полк. Євгена Коновальця як неустрашимого революціонера. Особливо ж чітко підкреслює ту незвичайну особисту відвагу полк. Є. Коновальця як провідника революційної організації згадуване його рішення особистої нелегальної поїздки до УССР, в царство всевладного московсько-большевицького ГПУ. 
«Ет ту, Бруте, контра ме!»
Здавалось би, що за всю цю важку, відповідальну, повну найбільшої посвяти і так корисну для всієї української нації працю знаходив полк. Є. Коновалець бодай належне признання та повну піддержку з боку всього українського народу. Він же щиро й безкорисно віддав Україні всі свої сили, все своє життя, ніколи ,,патріотом партії» не був і якщо не погоджувався з тією чи іншою українською партією, а то й поборював їх, то робив він це завжди єдино в ім’я всенаціональних українських інтересів.На жаль, в часах, коли полк. Є. Коновальцеві доводилось вести революційно-визвольну боротьбу, язва партійництва так дошкульно підгризала характер багатьох політичних українських діячів, що вони, засліплені партійною ненавистю до кожного партійного їх противника, не завагалися виступити навіть проти випробуваного українського патріота такого хрустально чистого характеру, з такими незвичайними організаційними здібностями та з такими заслугами історичного значення в боротьбі за українську державу, як полк. Євген Коновалець. Раз-по-раз приходилось йому на протязі двадцяти років повторяти з гіркістю вислів Цезаря, що став відомою в усьому світі приказкою: «І ти, Бруте, проти мене?», «І ви, українські політичні діячі, члени українського народу, для якого я віддаю все, що маю, проти мене?»...Неперебірлива лайка в пресі українських партійних діячів та їхні несовісні наклепи й інсинуації мусіли боліти полк. Є. Коновальця безмірно важче, аніж всі атаки із сторони наших національних ворогів. Всі атаки й наклепи червоних та «білих» москалів і поляків приймав полк. Коновалець завжди з усмішкою, українською приказкою: «Брешуть на нас собаки, значить – ми їдемо!» Але за що ж, чому, в ім’я чого насідалися на його честь свої ж таки «патріоти партії»?«Хай дошкулюють, – писав полк. Коновалець з гірким жалем в одному із своїх листів до близького приятеля, – хай інтригують і видумують найогидніші інсинуації, може урвуть ними і мою видержливість і я в висліді того залишу важку суспільну роботу й... хоч короткий час заживу спокійно приватним життям, як безліч інших».Та надщербити крицеву міць стійкости полк. Євгена Коновальця на полі бою за волю Батьківщини не змогли ні скажені ворожі атаки, ні нікчемні напасті українських таки партійних політиканів, ні важкі умовини еміграційного життя.Бо до всіх трудів, зв’язаних із працею на пості керівника підпільно-революційної організації, долучувалися ще й важкі матеріяльні умовини еміграційного життя, серед яких приходилось полк. Є. Коновальцеві жити весь час, а про які мало знали навіть найближчі його товариші праці.Національні вороги українського народу, москалі й поляки, проти яких було звернене вістря боротьби, організованої й керованої полк. Коновальцем, намагалися плямити його честь інсинуаціями про те, ніби ведена ним боротьба і він сам у приватному житті спираються «на чужі фонди». Такі інсинуації повторяли за кордоном всі агенти тих наших національних ворогів. У своїй партійній засліпленості не завагалися й деякі українці, в своєму моральному упадку, повторювати отакі інсинуації наших національних ворогів, щоб тільки дискредитувати боротьбу, очолювану полк. Коновальцем, і його самого.А тим часом, кожна чесна людина, яка цікавилась тими справами, мусить признати, що полк. Євген Коновалець не тільки не одержував ніколи ні сотка якоїсь підмоги в своїй боротьбі від якихсь сторонніх сил, але й ніколи про таку підмогу не старався, бо будь-яке узалежнювання себе чи веденої ним боротьби від сторонніх сил він відкидав рішуче і в теорії, і на практиці. У своїй праці спирався полк. Є. Коновалець і під моральним, і під матеріяльним оглядами тільки на українське громадянство; якщо мова про фінансову піддержку, то на щиру і щедру жертвенність української еміграції в США і Канаді.Та мимо щедрости українського громадянства, яке перебувало на чужині, його пожертви в порівнянні до потреб революційної дії на Рідних Землях і спертої на неї та доповнюючої її політичної роботи за кордоном, були далеко не вистачальними. Бачачи це, полк. Коновалець впливав на розподіл фондів так, що були заспокоєні потреби боротьби і політичної роботи, після того мінімум прожитку для тих, хто всеціло віддав себе політичній роботі і на самому кінці – конечності прожитку для себе самого і своєї сім’ї. Про важкі фінансові клопоти, в яких доводилось із-за цього жити йому і його сім’ї, не скаржився полк. Коновалець ніколи нікому. Та про них говорить проречисто хоча б один лист, що його написав полк. Коновалець до свого довіреного приятеля в США в 1936 р. Коли швейцарська поліція викрила приготовлюваний большевицькими агентами атентат на полк. Коновальця і в зв’язку з цим доручила полк. Коновальцеві негайно виїхати з Швейцарії, він, одержавши від італійської влади дозвіл переїхати до Риму, був змушений написати листа до свого довіреного приятеля в США з проханням взяти для нього в якомусь американському банку позичку сто дол. (очевидно, на прізвище того приятеля), бо в нього не було грошей на... заплачення білету для його дружини і сина із Женеви до Риму! «Цього листа, – писав він приятелеві, – зараз знищте і нікому про нього не згадуйте»...Отож, і ці важкі умовини приватного життя не в силі були зігнути борця.Коли ж до всіх ворожих атак, до всіх небезпек і труднощів революційної боротьби та до важких умовин приватного життя долучувалися безупинно ще й нікчемні напасті партійних політиканів, то він хоч і повторяв не раз з гіркістю Цезареве: «І ти, Бруте, проти мене?», то не відкривав за прикладом того ж Цезаря в зрезиґнуванні своїх грудей на удари, але – до болю стискав зуби з почуття прикрости і сорому за таких «патріотів» – і певним, непохитним кроком маршував на чолі когорти незламних революціонерів далі, в важкому поході до світлої мети.
Ворожі пазурі – досягли...
Смертельну загрозу для себе від українського націоналізму окупанти України бачили і розуміли. Організатора ж і керівника українського націоналістичного руху знали московські большевики добре з безпосередньої зустрічі з ним в 1918-19 роках: це ж він, полк. Євген Коновалець, в останніх днях січня 1918 р. здавив безпощадно большевицьку ворохоблю в Києві й не дав большевицьким заговірникам легким коштом знищити в зародку українську державність, це ж він, полк. Євген Коновалець, був із своїми Січовими Стрільцями хребтом протибольшевицької збройної боротьби Української Народньої Республіки, це він, полк. Євген Коновалець, був носієм ладу, порядку і дисципліни серед моря анархії, загрожуючи нанести тим найважчий удар всім большевицьким затіям. Большевицькі вожаки здавали собі добре справу з того, що коли полк. Євген Коновалець зумів уже двадцять-кілька літнім молодцем у зовсім новій тоді для нього ситуації виявитися таким здібним і таким успішним організатором збройної боротьби й державного будівництва, то яким стратегом і політиком він зуміє виявити себе в майбутньому, маючи за собою стільки досвіду, користуючись, тепер велетенським авторитетом серед усіх українців та спираючись на сітку міцної підпільно-революційної організації, коли над СССР загримить буря нової війни!А тому й большевицьке ГПУ напружувало весь час усі свої сили, щоб або схопити полк. Євгена Коновальця живим, як схопили біломосковських проводирів ген. Мюллера й ген. Кутєпова, або щоб його вбити. Зрозуміло, що на відвертий морд большевицькими агентами на території котроїсь із чужих держав, при якому злочинці були б зловлені й перед чужим судом була б перед усім світом розкрита злочинна діяльність московсько-большевицького ҐПУ теж поза кордонами СССР, большевики з політично-пропаґандивних мотивів не зважувалися. Вони заходились біля того, щоб доконаний ними злочин вбивства провідника українських революціонерів не давав безсумнівних доказів, що це їхня, большевицька робота.Та довгі роки заміри большевиків не вдавалися. Незвичайний хист революціонера-організатора, що його мав полк. Коновалець, та його глибоке знання провокаторсько-поліційних большевицьких методів перекреслювали всі пляни ҐПУ для довершення підготовлюваного злочину, хоч на протязі тих довгих років полк. Коновалець, як ми згадували, особисто вів справи зв’язку з СУЗ і часто зустрічався в різних містах Центральної, Західньої та Північної Европи із зв’язковими організації, які приїжджали з УССР і туди поверталися.Щойно в 1938 р., напередодні нової воєнної завірюхи, що нависала над усією Европою, вдалося таки московсько-большевицькому ҐПУ продістатися якось в одну із клітин зв’язку і підставити туди свого агента для довершення злочину вбивства.Скритовбивчий злочин большевицької Москви виконано в голландському місті Роттердам 23 травня 1938 р. Того дня приїхав полк. Євген Коновалець до Роттердаму на умовлену зустріч із котримсь із зв’язкових організації з УССР – найправдоподібніше був ним «Валюх», – який прибув туди як один із пасажирів совєтського торговельного корабля «Мєнжинскій». Зустріч відбулася в кав’ярні «Атлянта» в год. 12 вполудне. Зв’язковий передав полк. Коновальцеві невеличкий пакет, що мав бути збіркою шифрованих організаційних звітів та матеріялів про відносини в УССР, а насправді був приготованою большевицькою поліцією «пекельною машиною». По кількахвилинній розмові прибувший вийшов з кав’ярні, а вслід за ним вийшов теж полк. Коновалець, прямуючи пішком до недалекого готелю «Ґранд Сантраль», де він задержався, прибувши до Роттердаму. Пройшовши шматок дороги, він задержався біля кінотеатру «Люмієр» і в тому моменті «пекельна машина» вибухла, пошматувавши тіло полк. Євгена Коновальця: ліве рам’я і праву ногу розірвав вибух на шматки, решта тіла була теж жахливо покалічена, цілою залишилася тільки облита кров’ю голова.Тотожність особи виконавця большевицького скритовбивства досі ще з усією певністю не стверджена; невиясненими залишаються ще й деякі інші важливі моменти, зв’язані із тим злочином. Основна трудність вияснення справи в тому, що, як ми вже згадували, зв’язок із центрами організації на Наддніпрянщині держав весь час особисто сам полк. Коновалець, сам він зустрічався із зв’язковими, що приїжджали звідтіля і навіть найближчі співробітники провідника не знали зв’язкових, а бачити могли хіба тільки випадково котрогось із них. Зв’язкового, який виступав під прізвищем «Валюх», бачили в. рр. 1936-38 декотрі члени ПУН-у та співробітники «Пресової Служби» ОУН в Берліні, бо до бюра «Пресової Служби» заходив «Валюх» в тих роках двічі, або тричі; бачила його теж кілька разів дружина полк. Коновальця і вона це подала після атентату голландській поліції підозріння, що атентатчиком був саме «Валюх», бо опис його особи підходив під вигляд «Валюха».Замітка, нібито «Валюх» привозив полк. Коновальцеві гроші для ОУН, є або перекрученням у протоколі голландської поліції, або злобною видумкою партійно-політичних противників ОУН, сконструйованою для підсовування підозріння, наче б ОУН користувалася грошовою допомогою большевицького провокатора, бо ж кожному ясно, що членство революційної організації в підсовєтській Україні ніяких грошових пожертв для закордону складати не було спроможним. В дійсності було навпаки: з закордону передавано – правда, мінімальну – грошову допомогу до УССР для покривання коштів техніки роботи в терені і це зовсім зрозуміле, коли взяти до уваги дуже важке матеріяльне положення кожної людини в УССР. Зв’язкові з УССР, а між ними і «Валюх», привозили шифровані звіти й різні матеріяли про положення в УССР і – кожним разом певну умовлену річ як доказ, що даний зв’язковий приїжджає дійсно від керівника даного центру: папіроски, цукерки, умовлену сорту тютюну, умовлене нове совєтське видання, умовлене число совєтського журналу чи газети тощо. Якщо б «Валюх», або інші зв’язкові з УССР дійсно «передали Коновальцеві кілька разів більші суми грошей із підсовєтської України», то прихід таких сум було б, безсумнівно, десь видно в господарському стані ПУН-у, а тим часом якраз у тих роках і ПУН, і полк. Коновалець приватно, і ціла ОУН перебували у важкому фінансовому положенні так, що це було одною з причин припинення видавничої діяльности ОУН за кордоном. Те саме стосується й твердження, нібито полк. Коновалець візвав був Ярослава Барановського до Роттердаму, щоб «перебрати від нього більшу суму грошей для організації» (такі твердження зустрічаємо в брошурі Ярослава Кутька «Пекельна машина в Роттердамі»). Фінансовим референтом у ПУН-і був не Я. Барановський, а інж. Демчук і якщо б ішло про перебрання грошей для організації, то полк. Коновалець був би викликав не Барановського, а Демчука. Зрештою, та «більша сума» не могла, хіба, бути аж такою великою, щоб не міг її перевезти з Роттердаму сам полк. Коновалець, коли він на стрічу із зв’язковим до Роттердаму, як це відмічено в протоколах слідства голландською поліцією, привіз був цілу паку протибольшевицької літератури сам, не користуючись нічиєю допомогою. Роля Ярослава Барановського залишається теж не зовсім виясненою. Але, якщо полк. Коновалець викликав його до Роттердаму на зустріч у часі перебування зв’язкового з УССР, то це могло стосуватися тільки пляну наладнання постачання протибольшевицької літератури ОУН до УССР галицько-волинською сіткою ОУН, бо саме тією ділянкою керував тоді з рамені ПУН-у Ярослав Барановський.У висліді солідно проведеного слідства голландська поліція прийшла до висновку, що виконавець скритовбивства прибув для виконання злочину на большевицькому кораблі «Мєнжинскій» і ним утік по виконанні злочину до СССР і що злочин скритовбивства полк. Є. Коновальця був ділом московсько-большевицького ҐПУ.На столику в кімнаті готелю «Сантраль», в якому задержався був полк. Є. Коновалець, прибувши до Роттердаму, залишився хрестик з Розп’яттям Христовим – мимовільно залишений полк. Євгеном Коновальцем доказ, що він був глибоко віруючим християнином. Той хрестик, як подають найближчі знайомі полк. Коновальця, одержав він від своєї матері, коли виїжджав на війну і від тоді мав його завжди при собі, в усіх походах і боях та в часах перебування на чужині. Це був символ єдности щирої християнської віри з глибоким патріотизмом воїна-революціонера.
«Поховали Пана-Отамана в чужу землю...»
У суботу, 28 травня 1938 р., вполудне відбувся похорон полк. Євгена Коновальця, колишнього командира Січових Стрільців, колишнього коменданта Української Військової Організації і голови Проводу Організації Українських Націоналістів, що впав на чужині у бою з відвічним ворогом України. У чужу землю похоронено того, хто гідно заслужив собі, щоб його домовина спочила в золотоверхій столиці України, поруч домовин великих українських князів і гетьманів: бо він був фактичним вождем української нації упродовж двадцяти років...В похороні взяла участь тільки невеличка кількість осіб, бо щойно вечором того дня, коли відбувся похорон, голландська поліція подала до преси повідомлення про вислід слідства і про те, хто це в дійсності впав жертвою нового кривавого злочину большевицької Москви. Дружина полк. Коновальця п-і Ольга одержала повідомлення голландської поліції про трагічну загибель її мужа щойно 25 травня. Від Проводу ОУН взяв участь у похороні ген. Курманович, з Лондону і Берліну прибуло три співробітники «Націоналістичної Пресової Служби» та радник Ом. Тарновецький; литовський уряд, з огляду на те, що полк. Коновалець прийняв був на еміграції литовське громадянство, репрезентував литовський консул у Голландії. Похоронного обряду довершив місцевий голландський католицький душпастир. Родина погиблого, яка жила тоді у Львові, – його брат та сестра його дружини з мужем, – одержали пашпорти щойно кілька днів після похорону й аж тоді змогли відвідати могилу погиблого.Згодом поставлено на могилі пам’ятник. Сама могила збудована так, що домовину з забальзамованим тілом можна буде в слушний час перевезти в Україну та похоронити в Рідній Землі, для якої полк. Євген Коновалець віддав всеціло себе і своє життя.
Шлях велетня
Шлях двадцятилітньої боротьби за українську державність, що його пройшов полк. Євген Коновалець, – це шлях одного із духово-політичних українських велетнів.Його ролю в історії української нації можна порівнювати тільки з ролею найвизначніших українських князів і гетьманів.Згадувати і вшановувати відновлення української держави в 1918 році та героїчну збройну боротьбу українського народу в 1918-20 рр. в обороні відновленої самостійної української держави, не згадуючи й не вшановуючи разом з цим полк. Євгена Коновальця, значить – згадувати і вшановувати діло, не згадуючи й не вшановуючи головного творця того діла. Адже це він, полк. Євген Коновалець, був тим, хто в момент трагічної розгублености формальних керівників відродження вказав українському народові правильний шлях до дійсного відродження: шлях до самостійности української держави; тим шляхом сміло і твердо пішов він сам і повів за собою всіх. щирих українських патріотів, не звертаючи ніякої уваги на глузування тодішнього офіційного псевдо-вождя Винниченка та його товаришів, що цей шлях до української державності – це ,,шлях націоналістичного шовінізму, створений браком клясової революційної свідомости». Це ж він, полк. Євген Коновалець, в час трагічної перемоги соціялістичних антидержавників і «антимілітаристів» над самостійниками-державниками з-під стягу Миколи Міхновського, коли згадані соціялістичні псевдо-вожді проголошували офіційно, що вони ніяк не збираються «одділяти Україну од Росії» і окремими законами й міністерськими декретами демобілізували регулярну українську армію, добивається своєю рішучістю дозволу на формування регулярної, здисциплінованої військової формації як збройного рамені самостійної української держави: тієї формації Січових Стрільців, яка стала хребтом армії Української Народньої Республіки в усій її протимосковській боротьбі. Це на його поклик формується в Києві з української студентської молоді соборницький «Помічний Студентський Курінь», який своїм героїзмом в бою під Крутами вписав одну з найславніших сторінок української історії, чистою своєю кров’ю окропивши державницький акт 22 січня. Ліквідація большевицької ворохобні в Києві; охорона членів Центральної Ради та членів уряду УНР в часі відступу з Києва; прогнання большевиків з Києва; бій під Мотовилівкою, який вирішив про привернення УНРеспубліки як самостійної української держави і безліч інших боїв в обороні української держави перед московською навалою – зв’язані нерозривно з особою командира Січових Стрільців, з полк. Євгеном Коновальцем. Для всіх українців його ім’я було символом прямолінійного та безкомпромісового самостійництва, державництва і – ладу й порядку, що в тодішніх умовинах анархії мало особливе значення: вістку про наближення частин полк. Коновальця до якоїсь місцевости приймало все місцеве населення, однаково українці, як і інші, які не були ворогами української державности, з нескриваними висловами радости й полегші, що «йде тверда влада, буде врешті лад і порядок».А коли в війні проти переважаючих ворожих орд встоятись не було сил, і одні, в важкій зневірі стали голосити кличі й проводити в практиці політику капітулянтства, а інші пустились самі й намагались потягнути за собою весь український загал на манівці територіяльного сепаратизму і партійництва, він, полк. Євген Коновалець, знову кличе всіх українських патріотів до боротьби за українську державність під прапором, на якому виписані кличі й ідеї соборництва, національного активізму й віри у власні сили, як протиставлення загумінковому сепаратизмові, урядовому сервілізмові та вірі в спасіння з боку Антанти, Польщі чи большевиків. Він ставить концепцію продовжування безкомпромісової боротьби в формі перманентної, всеобіймаючої революції аж до повної перемоги і для реалізування цієї концепції творить УВО й ОУН. В цій організованій і керованій ним революції завершується ідейно-політичне відродження української нації; поширення і зміцнення національної свідомости, політичного активізму і бойової наснаги доходить до небувалих вершин, опановує всі прошарки українського народу; росте і гартується в боротьбі нація, свідома своїх цілей і зріла до найважчих завдань.Січові Стрільці під командою і під політичним проводом полк. Євгена Коновальця творили на полях боїв на розлогих просторах України самостійницьку традицію української державности; по невдачі збройної боротьби вони під проводом полк. Євгена Коновальця стають ядром УВО й ОУН, переймають у свої руки і в революційній боротьбі високо й міцно держать прапор української державности; в рядах УВО й ОУН під проводом полк. Є. Коновальця ростуть і гартуються майбутні командири і бійці преславної УПА. Таким способом, започаткована в роках визвольних змагань боротьба за українську державність не переривалась, але безперервно ведеться по сьогоднішній день. У цьому ж важкому, але нестримному марші до свободи вів український народ в перших двадцяти роках полк. Євген Коновалець – вождь української національної революції, а після його трагічної загибелі веде до перемоги – його дух.І йтиме нестримно унапрямлений ним могутній похід українського народу до свободи доти, доки не скапітулюють перед вирощеними його ідеєю й чином українськими воїнами-революціонерами недобитки московських наїздників, поки над звільненою Україною замість червоного символу поневолення не замає свобідно синьо-жовтий прапор, символ свободи, а замість серпа й молота, символу закріпощення й пониження, не заблисне знову гордо Володимирів Тризуб, символ гідности й могутности української нації.У тому ж, що національне пробудження українського народу в 1917 р. не знівечено соціялістичним антидержавництвом; у тому, що державницькі змагання українського народу в тому періоді не закінчилися добровільною капітуляцією перед концепцією чи то «єдиної всеросійської монархії», чи теж «єдиної всеросійської соціялістичної республіки», але, задокументувавши перед світом насильницький характер окупації України Москвою, залишилися непохитно в серцях всіх українців; у тому, що під ударами невдач визвольних змагань 1917-20 рр. український народ не заломався морально, не зневірився і не пішов на шлях угодовства з окупантами, але повів далі безкомпромісову боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу; у тому, що в революційній боротьбі український народ перетворився остаточно в зрілу націю, досягши вершин моральної міці; у всьому тому – головна заслуга його: командира Січових Стрільців, коменданта УВО, провідника ОУН, – ОРГАНІЗАТОРА І ВОЖДЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ – ПОЛК. ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ.  Примітки:[1] Володимир Винниченко, голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради, писав тоді: «Замиготіли в очах червоні жупани, кунтуші, запахло димом гармат, свіжою кров’ю, гнилим трупом?»... «Не своєї армії нам, соціял-демократам, і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій!»  («Робітнича Газета» 12, квітня 1917). [2] Син о. Ореста, Євген Коновалець, загинув в бою проти польських наїзників як вояк УГА в 1919 р. – Дані з молодечих літ полк. Євгена Коновальця на підставі інформації рідного брата полк. Євгена – д-ра Мирона Коновальця. [3] Цей інтересний епізод переповів авторові цих рядків П. Могильницький, приятель згаданого професора. [4] В армії УНР відповідником до австрійського «льойтнанта» був ступінь «хорунжого» і тому ми зустрічаємо пояснення з часів перебування Є. Коновальця на Наддніпрянщині, що він «колишній хорунжий австрійської армії». [5] Є. Зиблікевич: «Спомин про полк. Є. Коновальця». [6] Дослівна цитата з тогочасної статті В. Винниченка в «Робітничій Газеті». [7] Поворот до табору полонених був конечним з двох причин. По-перше, для поїздки до Києва Є. Коновалець був одержав коротку відпустку в команді табору під порукою старшинського слова, що він повернеться до табору і Коновалець бажав додержати своєї обіцянки щоб не пошкодити іншим полоненим, а по-друге, накреслений плян дії вимагав особистого контакту з рештою полонених. [8] В. К(учабський): «Січові Стрільці». [9] М. Матчак: «Початки Січових Стрільців». [10] Є. Зиблікевич: «Спомин про Є. Коновальця» [11] В. К.: «Січові Стрільці», ст. 8. [12] Є. Зиблікевич: «Спомин про Є. Коновальця».[13] М. Матчак: «Початки Січових Стрільців», Календар Червоної Калини на 1937 р., ст. 75.[14] Є. Зиблікевич: оп. цит.[15] Полк. Євген Коновалець: «Причинки до історії української революції», ст. 5. [16] Полк. Євген Коновалець: Оп. цит. ст. 6. [17] Полк. Є. Коновалець: «Причинки», ст. 8. [18] Полк. Є. Коновалець: «Причинки», ст. 10. [19] Там же, ст. 11. [20] Полк. Є Коновалець: «Причинки», ст. 18. [21] Ген. М. Безручко: «Січові Стрільці в боротьбі за державність», ст. 81.[22] Полк. Є. Коновалець: «Причинки», ст. 25.[23] Це твердження може видаватися анахронізмом тому, що підступне роззброєння Січових Стрільців поляками сталось 7 грудня 1919 Року, а «Варшавський договір» був підписаний щойно 21 квітня 1920 р.Та тут не вільно забувати, що 21 квітня 1920 р. це дата формального підписання остаточного тексту договору. Вже Деклярацією Дипломатичної Місії УНР в Варшаві з датою 2 грудня 1919 р. за підписом Андрія Лівицького було задекляровано згоду на польсько-український кордон на річці Збруч (гляди: О. Доценко, «Літопис Української Революції», т. II, кн. 5, ст. 65), а польські співпартнери в переговорах ЗО жовтня 1919 р. вимагали: «щоб в армії українській була переведена повна однозгідність, щоб Польща мала певність, що уряд УНР не буде толерувати на своїй території відділів, ворожих до Польщі» (Там же, ст. 35). Ясно, що тими «відділами, які ставляться вороже до Польщі» і яких «Уряд УНР не повинен толерувати» в випадку згоди з Польщею, були – Січові Стрільці.[24] Полк. Є. Коновалець: «Причинки», ст. 28.[25] Полк. Є. Коновалець: «Причинки», ст. 28. 

Степан Бандера
НАД МОГИЛОЮ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ(Промова виголошена 25 травня 1958 року над могилою сл. пам. полк. Євгена Коновальця в Роттердамі, Голляндія).
Двадцять років – це звичайно невеликий відтинок часу в житті народів. Звичайно – але не це двадцятиріччя, яке лягло між теперішністю і трагічним травнем 1938 року. До нього не можна прикладати звичайної міри часу. Воно виповнене такими подіями історичного значення, що своєю вагою може рівнятися з цілими сторіччями інших епох. І всесвітня історія запише цей період назрівання, ходу і наслідків Другої світової війни, як один з важливіших. А вже в історії українського народу й української землі це двадцятиріччя закарбувалося такими подіями і процесами, далекосяглими перемінами і трагічними потрясеннями, що їх було б досить на долю багатьох поколінь.Цей власний багатий і важкий зміст того порівняно недовгого часу творить неначе призму, через яку можемо бачити події і постаті у далекій перспективі, не в сучасних, а історичних пропорціях. Чимало справ і проблем, які двадцять років тому полонили увагу народів, сьогодні виглядають дрібними і маловажними. Скільки відійшло у безслідне забуття постатей, що в той час стояли в центрі публічної уваги? Але ця перспектива часу, багата на великі події і зміни, не тільки зменшує і нівелює картини. Вона теж відслонює і ставить на ввесь зріст такі постаті і справи, які здобули собі тривале значення і вплив у житті народів.І ось стоїмо над могилою такого небуденного мужа, полковника Євгена Коновальця. Двадцять літ проминуло, як у цій чужинній землі, далеко від Батьківщини, поховано тіло одного з найбільших синів України. Та всі бурхливі події, що бурунами котилися через Землі України і не лишили незаторкненого навіть цієї, здавалося б затишної голляндської країни, не змогли затопити, ні присипати пилом забуття пам’яті про Євгена Коновальця. Вони немов підняли її на височінь, неначе очистили довкола неї виднокруг, так що вона виступає ще монументальнішою, ще світлішою на тлі нашої епохи.Коли замислимося над питанням: чому це так, чому той час не прислонив тінню цієї постаті, приходимо до переконання, що це діється завдяки величі і вартості життєвого чину полковника Коновальця, завершеного Його смертю борця.Євген Коновалець, комендант Корпусу Січових Стрільців – це одна з найбільших, найсвітліших постатей у період будування і збройної оборони Української Держави 1917-20 років. Після знищення Української Держави і захоплення Земель України ворожою військовою навалою. Він стає основоположником, організатором і провідником націоналістичного, визвольного руху, оформленого найперше в Українській Військовій Організації, а згодом в Організації Українських Націоналістів, що продовжує Національно-визвольну боротьбу за державну самостійність України революційними методами.Змістом усього життя славної пам’яті Євгена Коновальця було повне самопосвяти і послідовне змагання за волю свого народу, за здійснення на українській землі, в українській державі християнських засад, загальнолюдських і національних ідеалів – волі, правди і справедливости. Невмирущість великої ідеї увіковічнює й опромінює пам’ять покійного Полковника, бо Він зробив дуже багато для закріплення і перемоги цієї ідеї.Організація Українських Націоналістів і ввесь національно-визвольний рух встоялися в боротьбі з большевицькою Москвою й іншими наїзниками на Україну, закріпили й поширили свої впливи в українському народі через те, що вірно й послідовно йдуть шляхом Євгена Коновальця.Він навчив нас, як треба служити великій ідеї цілим життям. Визнаючи свої національні ідеали, згідні з вічними Божими законами, та відкидаючи все незгідне з ними, що накидає нам ворог, зокрема протихристиянський большевизм, український народ мусить вести за це боротьбу за всяких обставин, а не тільки у пригожій ситуації. Змагання за волю і правду, за Бога і за Батьківщину мусить бути головним змістом життя поневоленого народу, а не тільки засобом, дорогою до кращого життя в майбутньому, оскільки є вигляди на недалеке осягнення цієї мети. Україна, з уваги на своє геополітичне розташування, може тільки власними силами, власним змаганням здобути й втримати свою незалежність. При цьому вона виконуватиме важливу місію ширшого значення і для інших народів, здійснюючи та захищаючи універсальне гасло: «воля народам, воля людині!»Большевицька Москва добре оцінила незаступимість полковника Коновальця, як Провідника українських національно-визвольних змагань, українського націоналістичного руху. Вбиваючи Провідника, ворог сподівався не тільки обезголовити цей рух, але цілком його знищити. Та знищити Організацію Українських Націоналістів, спинити її боротьбу не вдалося большевикам навіть убивством її Вождя. Джерело її живучости і сили лежить у всьому народі і з нього приходить постійне відновлення і скріплення національно-визвольної боротьби та її дійових чинників.Та передусім самому покійному Провідникові завдячуємо тим, що навіть після Його трагічного загину ОУН не збилася зі свого шляху і віднайшла свою самостійницьку пробоєвість у дальшому важливому і важкому періоді своєї діяльности. Полковник Коновалець, як керманич революційної боротьби проти окупантів Українських Земель, зокрема проти большевицької Москви, був так само висунений на ворожі знищувальні дії, як борці підпілля, і завжди це враховував у своїй праці. Особисто неустрашимий, він турбувався найбільше долею визвольного руху, якщо б Його не стало в живих. Для того Він намагався якнайбільше своїх ідей, напрямних і засад визвольної дії прищепити цілій Організації, всім її кадрам.Майбутнього розвитку світових подій і в зв’язку з ними умовин дальшої визвольної боротьби не можна з певністю передбачити на далеку мету і через те годі визначити відповідні конкретні пляни дії. Але те, що лише в тому напрямі можна було зробити, те полковник Коновалець зробив, щоб приготовити ОУН до правильної дії і боротьби в різних можливих ситуаціях.Коли в 1941 році розгорілася між двома загарбницькими, тоталітарними імперіялізмами війна на українській землі та за її посідання, тоді ОУН, пам’ятаючи висновки Євгена Коновальця з ходу подій в 1917-1918 рр., дала почин і дійові рамки для активного виступу української нації на історичній арені. Проголошенням віднови Української Держави в червні 1941 року та будівництвом самостійного державного життя засвідчено, що український народ в жадній ситуації не зрікається своїх прав господаря на власній землі і тільки пошанування цих суверенних прав України іншими народами і державами може бути платформою приязні з ними.Коли гітлеризм недвозначно виявив свої загарбницькі пляни і колоніальні методи супроти України, тоді ОУН, не зважаючи на трагічність двофронтової боротьби, перейшла до широких збройних діл, організуючи Українську Повстанську Армію.Широка збройно-політична боротьба проти гітлерівського знищування України та проти поновленої большевицької займанщини, яку розгорнула ОУН-УПА в Другій світовій війні та в перші повоєнні роки, становить найвище піднесення українських визвольних змагань після 1917-20 років. Організаційно-політичні основи і напрямні для того дав Організатор і Провідник націоналістичного руху полк. Коновалець.Найбільш непригожі зовнішні обставини не дали змоги підняти повстання проти большевизму і здобути державну незалежність України. Міжнародне становище допомогло Москві кинути змобілізовані у війні армії на придушення визвольної боротьби України та інших народів уярмлених большевизмом. Та ОУН-УПА не склала зброї і не припинила продовжувати боротьбу, йдучи слідами славної пам’яті полковника Коновальця. Як Він і інші провідники самостійницьких змагань з Головним Отаманом Симоном Петлюрою у проводі, після заливу України ворожими окупаціями розпочали боротьбу революційно-підпільними методами, так знову ОУН-УПА під проводом Романа Шухевича-Чупринки перейшла з повстанської тактики на підпільну.Визвольна боротьба триває далі. Її незламність – це найповніша запорука прийдешньої перемоги. Тепер цілий український народ захоплений націоналістичною ідеологією самостійности України та послідовної боротьби з безбожницьким і протинароднім большевизмом. Націоналістичний рух став всенароднім визвольним рухом. А в парі з закоріненням його ідей в народі живе і все більше поширюється пам’ять про його великого Провідника й Основоположника Євгена Коновальця. Даремні всі большевицькі намагання осквернити й вирвати з душі народу цю велику славу, так само, як не вдається ворогові знищити віри в Бога та інших національних святощів.Сьогодні, як і раніше, можемо ствердити, що ворогові Бога, України і всього свободолюбного людства не вдалося знищити ОУН і українського визвольного руху вбивством його Основника й Провідника. Але одночасно усвідомлюємо собі, що це величезна незаступима втрата, якої впродовж двадцяти літ понині не можемо переболіти. Розвиток і боротьба ОУН були б пішли ще багато краще і дальше, якщо б її далі очолював і нею кермував полковник Коновалець. Ворожа бомба вирвала Його з визвольного змагання якраз напередодні того періоду, в якому самостійницький фронт найбільше потребував Його, досвідченого й незаступимого політичного і військового керманича. Його героїчна смерть борця на найвищій і найважливішій стійці скріпила ще більше діючу силу націоналістичної ідеї, віру і завзяття українських націоналістів. Але втрати Його ніщо не вирівняє.Коли стоїмо над могилою Того, хто був у нашому спільному змаганні Перший, Найбільший, Єдиний, – то жаль і біль проймають наші серця з такою ж невтишною гостротою, як тоді, двадцять років тому, коли вперше, в різних обставинах і не одночасно, але з однаковою грозою поразила нас страшна вістка про загин Полковника. І час, який проминув від тієї пори ті проніс понад нами стільки великих і важких, героїчних і трагічних подій, – не в силі заглушити цього жалю.А проте і цей жаль-біль не переходить у нас в одчай. Бо кріпить нас наша віра. Невичерпне джерело сили наших душ – християнська віра в Бога, в Його справедливість і безмежна доброту, віра в безсмертність людської душі – дає нам певність що наш невіджалуваний Провідник приймає участь у новому вищому й незнищимому житті. З цієї самої віри черпаєм переконання про нерозривний зв’язок Його й інших полягли борців за волю з нашими дальшими визвольними змаганнями. Цей зв’язок полягає не тільки на їхньому вкладі у визвольну справу за життя, але продовжується далі в інший, містичний спосіб. Розділені кордоном смерти, але з’єднані зв’язком віри, ідеї і любови – живі та померлі можуть собі взаємно помагати перед Богом і через Бога.У двадцяті роковини смерти Євгена Коновальця прибули до міста Його загину сотні синів і дочок українського народу, щоб на могилі цього Великого Українського Патріота, Борця і Провідника скласти вінки та вшанувати Його світлу пам’ять. Прибулі – це немов делегація від цілої нації, яка зберігає пам’ять про свого Великого Сина в найбільшій пошані. Наші поминки, молитви і вінки висловлюють найщиріші почуття всіх вірних дітей України, а зокрема всіх активних борців і страдників за цю ідею, для якої жив і за яку поліг полковник Коновалець. Хоч тільки мала частина українських патріотів має змогу спільно вшанувати двадцяту річницю Його смерти, а багато навіть не знає цієї дати, одначе всі віддають найкращий поклін Його пам’яті вірністю Його ідеї. І кожний з нас добре завершить вшанування Його пам’яті, коли до молитви за вічне щастя Його душі додасть обітницю над Його могилою: іти Його слідами, все життя працювати щиро для добра України і боротися до загину за її волю. Щоб перемога великої ідеї і правди навіки закріпила пам’ять і славу їх Великого Борця-Подвижника Євгена Коновальця.
Слава Україні!                                     Героям слава!

22:33 29.10.2012 - 8:51 15.11.2012 - 12:28 27.11.2012Упорядкування та редагування Богдана Гордасевича



Обновлен 06 мая 2018. Создан 14 июн 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником