По залах «Музею покинутих секретів» 09.02.2013 Анатолій Висота

 

По залах «Музею покинутих секретів» 09.02.2013 Анатолій Висота

Згорнута рецензія на роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». – Київ.: Факт, 2009. – 832 с.



                                                         «...симпатія - та..., яка виникає, коли

                                                        людям разом добре працюється - й

                                                        добре регочеться... це важливо, це гріє...»

                                                                           із с. 811

 

         Вже давненько я спостерігаю за письменницею Оксаною Забужко. Має неабиякий талант жінка. А от пригадую її давнє інтерв´ю по ТБ: чітка мова, коротка, ніби хлопчача зачіска - нічого особливого. Та й сама назва її роману «Польові дослідження з  українського сексу» відхилили мене від бажання прочитати якийсь її твір. «Музей...» був першим, який я прочитав, здається, ще в 2010 р., а оце на початку 2013-го перечитав знову. Що ж мене зачепило? Це безоглядний УКРАЇНОЦЕНТРИЗМ  українки без ніяких вихилясів у бік колишніх метрополій. Якось я прочитав у газеті «День» відгук одного письменника та ще й доктора наук про роман і те, що автор його заслуговує на Нобелівську премію від України. Та невже? - подумалося мені. Оце  й підштовхнуло мене до цієї короткої розвідки. А розгорнуті рецензії та дисертації хай пишуть фахівці-літературознавці - книга того заслуговує.

         І знову я тримаю  в руках цю товстенну книжку з палітуркою такою, ніби шибка виглядає з-під землі. Хто не знає, не здогадається ніколи, що  це. Книга любовно зроблена, навіть про вузесеньку червону стрічечку не забули. Оглядаю свою бібліотеку в надії, що  я вже колись читав щось таке ж об´ємне під тисячу сторінок. «Біблія», «Мага віра» Лева Силенка, а ще «Книга Урантії» - не в рахунок, бо  це світоглядні твори.

         Чому це така дивна назва? Авторка розказала про давню дівчачу гру «у секретики». І тут я пригадав, що  колись і мої дочки копали на схилі рівчака коло двору ямку, устеляли її травичкою, обрамляли цвітом, вкладали свої скарби - найкращі золотисті обгортки з цукерок та інше, накривали уламком скла, засипали землею, примічали місце й, утаємничені, відходили, оглядаючись, чи ніхто не примітив схованого. Ледве дочекавшись наступного дня, наші дівчата вибігали з двору до свого «секретику» й, відкопавши та змівши зі скла пил, любувалися своїми скарбами. Хто їх навчив цьому? Хлопці  ТАК ніколи не гралися.

         Отож п. Оксана відкопала чимало старанно приховуваних від нас секретів з нашого давнього  і недавнього життя, щоб  і ми, читачі роману, дізналися про це й разом з нею поспівпереживали.

         Про що твір? Це оповідь про життя українців на прикладі подорожі в часі кількох родин у 20-му сторіччі з обривом напровесні 2004 року. Це роман про зраду. Яку? Авторка пояснює (с.815): «...Всяку. Батьківщини, Любови, Себе. Зраду - як дорогу, що веде до  смерти... - за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею  у світі баланс сил. Що більша зрада, то більші жертви». Місце дії - Україна, та переважно це Львів з околицями та Київ з околицями.

         Герої і прототипи. Дарина Гощинська - тележурналістка і має на каналі щотижневу програму «Діогенів ліхтар». Від її імені й ведеться основна оповідь. Мабуть, це збірний образ з багатьох реальних людей від Марічки Падалко, яка врятувала касету про «яйце Януковича» до  Ольги Герасимюк з її проектом «Без Табу». Остання Даринина любов - Адріян Ортинський молодий фізик, який з жалем покинув занепадаючу науку і заробляє на життя продажем антикваріату. Вона втратила батька, а він - матір. Ще одна колоритна родина: талановита й успішна художниця Влада Матусевич  з чоловіком - Вадимом, ніби опозиційним народним депутатом. Герої роману з нашого часу переважно мені симпатичні, особливо  тим, що з ними можна було б при нагоді  пореготати разом. А спосіб життя їх: з цигаркою у роті і чашкою кави в руці, а згодом в алкогольному чаду і в спалахах оргазму, - просто відштовхуючий. А ще ж є трете покоління  дідів і особливо бабів: Тетяни, Люсі, Володимири і Стефанії.

         Побудова роману й спосіб викладу матеріалу.  Старше покоління українців, навчене на творах класиків: М. Коцюбинського, Б. Грінченка, О. Кобилянської та інших, звикли до коротких речень, ясної  і чіткої мови, до  «так» або «ні». Це ніби літературна арифметика із причинно-наслідковими зв´язками. А є ще літературна алгебра - спосіб викладу в «потоці свідомости». Це схоже на те, як думає людина, коли хоче про щось розповісти, а кожне нове слово викликає нову асоціацію і думка так закучерявлюється, що оповідачу, мабуть, важко самому вкінці пригадати, з чого ж він почав і чим же тепер завершити. І читач схожим чином намагається вловити зміст й іноді не може впіймати і зі злом відкидає книжку. 

         Оксана Забужко застосувала, мабуть, «суперпотік свідомости» - інтегральне числення в літературі і в неї речення займають по півсторінки, а іноді й цілу сторінку. Тут вам не прості причини й наслідки, а справжня єдність  і боротьба протилежностей, недарма авторка має філософську освіту. От приклад. Дарину будить дзвінок матері. Розмова триває годину, а оповідь про неї займає майже 80 сторінок книги ( з с.274 по с.352!). Адріян більш лаконічний, бо передає свою телефонну розмову з батьком менше, як на тридцяти сторінках ( з с. 643 по с.670!).  Продертися через такий текст це, скажу я вам, треба мати силу волі. Така наполеглива пташка буде винагороджена знайденими золотими зернами істини.

         Весь роман-музей розбитий на вісім залів (глав чи частин), а в кожному залі є  свої закамарки - розділи і все це має свої назви. Сприйняття твору полегшують схематичні родоводи Адріяна й Дарини. До них хоч-не-хоч, а повертаєшся, щоб зрозуміти, хто кому ким доводиться.

         Війна за незалежність України триває й досі. Хто ж це на світлині в одностроях вояків УПА? Їх п´ятеро озброєних дивляться на нас із свого лісового сьогодні, де завтра у них смерть,  у наше сите теперішнє й ніби питають: «Як вам живеться, дорогі українці? Чи знаєте, за що нас убили, щоб ви жили»? Праворуч референт СБ «Стодоля», ліворуч референт з пропаганди «Кий», а між ними секретарка «Дзвіня».  За ними стоять два вояки-охоронці. Вони з тих українців, які показали полякам із Армії Крайової, а потім і Армії Людової, де раки зимують, і за ополячення, і за зневажливе: «русіни - кабанє». Де бралася в них  мужність, сила і воля до десятирічної боротьби спочатку проти поляків, потім проти німців і польських та радянських партизанів і найважче - проти нелюдів-совітів. Воювали майже проти всього світу. Зовнішньої підтримки ніякої, розрахунок лише на власні українські сили. Вони воювали, дотримуючись принципу: «Здобудеш  Вільну Україну, або загинеш  у боротьбі за неї!». На жаль, багато з них не витримали тої напруги боротьби і зрадили своїх товаришів, що привело до великих жертв.

         У цій же війні, вже холодній, загинув, обстоюючи українське, і батько героїні. Справа в тому, що українці посміли збудувати свій палац «Україна» у Києві гарнішим, аніж  кремлівський «Дворєц сьєздов». Після відкриття цього дива у 1970 році це було помічено і через кілька днів (с.42:)  «...Палац «Україна» відразу ж зачинився «на ремонт», інтер´єри були спішно обдерті з декору, з делікатно тонованих букових паркетів, горличко-сірої оббивки крісел, кунштовних світильників, - з усього, що давалося обдерти: все було замінене на грубіше, дешевше й простецьке...». Головний архітектор повісився прямо  в ЦК КПУ. Той батько кинувся шукати правду й обстоювати справедливість, за що  його зацькували, кинули у психушку, де він і загинув. Хай би про  це дізналися ті українці, які й досі вірять у «дружбу народів».

         Перекуплення росіянами українських телеканалів - це приклад вже інформаційної війни  Росії проти нашої країни. І Дарину витурили з  телеканалу, який спішно перетворився із просвітницького на розважальний. І багато чого в цій війні вони виграли. Вже зараз ми бачимо, що на телеекранах України майже нема. Нам доводять, що  раз України нема, то й українців, як нації, теж нема. Змінилася мова на суржик і Зозулястий дядько каже (с.675): - Наравицця вам?.. А вам, звиняюсь, яке діло? І вже для моїх рідних інтернатівців стало звичним: Міша і Пєтя. Вже і я їх не виправляю.

         З книги довідуємося, що вони хотіли провести у владу своїх людей, створюючи на ТБ ім´я і образ майбутнім народним депутатам - агентам впливу. Дарина мудра і застерігає депутата Вадима, що марна надія на політтехнології, с. 623: «Партачі вони...Твої «фахівці». Лялькарі, тандета. Підряджатися на таку грандіозну аферу - вигравати вибори у чужій країні методом масових пі-ар-акцій серед чужого населення, - це те саме, що обіцяти чайники з паперу: повний ігнор матеріалу. Непрофесійний, тупий, нахабний ігнор...»  і на с.624: «...сподіватись підбити   під  себе цілу величезну, сповнену загадкового і ніким не обліченого життя країну, таж це просто збій матриці в чиїхось хворих головах, потьмарення ума, ні чорта в них не вийде!».

         І таки не вийшло їм у 2004 році... І знову збій на виборах  у 2012 році, коли величезні кошти, затрачені на формування позитивного образу «борця з режимом» Н. Королевської, пішли прахом. Українці не купилися й пролетіла Королевська разом із  партією «Україна вперед!». Цю поразку їй компенсували місцем в уряді. Не читають, слава Богу, у російській ФСБ «Музей...».

         А нація, це ніби величезна мережа-невод, перекинута межи людьми межи простори і часи. У ній кожне вічко - родина, пов´язане з іншими вічками-родинами  живих тепер. А ще ж є мережі тих, які відійшли і тих, які ще народяться. І вони зв´язані поміж собою невідомими, але відчутними зв´язками-струнами. Смикнеш десь і ворухнеться вся ця велетенська структура-нація. Це зробила авторка, а в мене виплило з пам´яті, забриніло, що це ж і ми з батьком були на тому Володимирському базарі - купували мені-студенту першокурснику пальто - а потім, скільки я вчився в університеті, там будували той Палац «Україна».

         Розбір польотів - це ті прокляті питання, чесні відповіді на які так і не проникли досі в суспільну свідомість українців.  Питання (с.814): «...І чого воно так... Чого нас весь час опускають? Всю дорогу, куди в історію не глянь, вічно те саме - втоптують у гімно так, щоб ми й самі себе не бачили...». Є і відповідь ( с.815): «Чортове грище...».  Інструментом у ньому, скоріше молотаркою, в яку потрапила Україна, був Радянський Союз, який розпався від власної брехні. Тепер це Росія, яка  й досі нав´язується Україні в сестри. Ну ніяк вона не може без  України: як не Крим, то  віддайте хоч Косу Тузлу.

         Одне з пророцтв у романі сховалося за дужками(с.817): «...та якщо люди покинуть місто, сила дерев вирветься на волю без всякого стриму, аж доки безокі руїни будівель не втонуть в кипучих хащах, у дикому пралісі, тому самому, з якого місто  і вигулькнуло колись, майже два тисячоліття тому...».

         Не порожня! - кричить шепотом сорокарічна Дарина, прислухаючись до нового в собі життя і розуміючи, скільки зусиль всієї нації треба було для такого здвигу. І я в це вірю, хоч і пишеться в романі, що  множина спогадів скінченна, я сподіваюсь, що наша нація буде ще довго-довго.

 

         Що заважає сприйняттю твору? Про потік свідомости я вже казав. Є повтори, наприклад, про нелюбу авторці стару поетесу-шестидесятницю. Не завжди доречними є філософізми, як от: бритва Окама; теорема Гьоделя;Е дорівнює ем-це-квадрат та інше. Роман просякнутий натуралізмом та сексом, що пояснюється нежіночою цікавістю авторки до жіночого тіла.

          Не прикрашає роман ненормативна лексика і я спотикаюся на всіх цих б...  і х... , як і на зеківському жаргоні: фільтруй базар; западло та ін. (Хтось пояснить, що воно означає?).

         Нобелівська премія є оцінкою світових досягнень, придатних для розвитку західної цивілізації - суспільства споживання. Чи може українка отримати Нобелівську премію від Заходу за роман, в якому той Захід побіжно звинувачений у тридцятилітній українській катастрофі, у голодоморах та війнах? Ні! І не варто цим перейматися. Отримати добру оцінку від цивілізації, метою якої є спожити завтра більше і якісніше ніж сьогодні - це абсурд. Має пройти переоцінка цінностей, утворення НОВОЇ ПАРАДИГМИ. Якщо  ми впевнені, що є творіннями Творця, то треба йти далі. Крім комфортних умов існування, може, ще якийсь задум був у Творця щодо людей? Якщо Він є нам Батьком, то  ми є його Діти і в потенції маємо стати Синами і Дочками Божими. То життя є доростанням до якостей і можливостей Творця. Сину! Стань досконалим, як Батько! Хтось цьому опирається, і нині це більшість, а хтось сприяє, і нині це  вражаюча меншість. А той, хто  сприяє, має бути належно оцінений. Хто це зробить і коли?

         Українська премія - це оцінка світових досягнень, які сприяють руху людства до якостей і можливостей Творця. І нагороджувати нею будемо ми, українці, бо  це ми маємо відвічну нехіть до тесання каменю й побудови міст. Адже всі грандіозні споруди, як от комплекс із чотирьох храмів у ліванському місті Баальбек розміром більше Олімпійського стадіону в Києві, будуть зруйновані і засипані піском. Сам там був і бачив на власні очі. А що ж є таке, що не руйнується землетрусами й не засипається піском? Це нетлінні світлі помисли. Ми маємо від наших предків спадок колосальної цінності. Це українські пісні, яких є сотні тисяч, а всі й досі не пораховані. Згадаймо, як українці заспівали на Майдані і перемогли!

         На початку кожного Нового Року у березні на Всесвітній Український конгрес з´їдуться з усього світу всі претенденти на Премію і гості і це свято триватиме тиждень. Відзнакою лауреата буде Велика золота медаль, а матеріальним наповненням премії - кубометр  українського чорнозему. Хай везуть скрізь по світу і роздають хоч у вузликах, як Святу Землю, з якої розпочато рух людства до Світла і Істини.

                            Хай же буде!



Создан 14 фев 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником