ЗАРАДИ РІДНОГО ПИСЬМЕНСТВА - Андрію Содоморі 75!

 
 

ЗАРАДИ РІДНОГО ПИСЬМЕНСТВА - Андрію Содоморі 75!

Роксолана Зорівчак



 У кожному національному письменстві (крім давньогрецького) функціонують оригінальна й перекладна літератури. Залежно від історії нації, роль перекладної літератури то зменшується, то збільшується, але загалом вона ніколи не втрачає своєї ваги. Особливістю Андрія Олександровича Содомори як творчої особистості є те, що цей видатний Майстер українського красного письменства має колосальний доробок і в оригінальній, і в перекладній літературі: своїми перекладами, оригінальними творами та критичними працями він збагатив душу української нації.

А. Содомора народився першого грудня 1937 року, а перед тим – третього листопада того ж року, – за вироком трійки НКВД Ленінградської області, в карельському урочищі Сандормох розстріляли М. Зерова, В. Підмогильного, Г. Епіка, М. Вороного, М. Куліша, П. Филиповича, О. Слісаренка, Мирослава Ірчана, К. Поліщука, С. Рудницького, А. Крушельницького та чимало інших інтелектуалів різних націй. Знищення таких Талантів, як М. Зеров, – це всенаціональна трагедія. Та доля подарувала Україні в тому ж році інший великий Талант.

А. Содоморі, синові священика зі села Вирів Кам’янко-Бузького району на Львівщині, дуже поталанило в житті. Рідне село прищепило любов до своєї землі, розуміння найкращих наших духовних традицій, подарувало атмосферу української пісні – козацької, стрілецької, повстанської. Ця атмосфера супроводжує його все життя, відчувається в його перекладах, коментарях, оригінальній творчості. Андрій Олександрович навчався (1954-1959) на відділі класичної філології Львівського державного (з 1999 – національного) універ­ситету імені Івана Франка. Навіть в окаянні роки тоталітарного режиму цей університет був Франковим не лише іменем, а й суттю, і тут зберігалися глибокі традиції античності. Викладачі кафедри класичної філології, зокрема, Ю. Мушак, М. Білик, Й. Кобів, перекладали твори античних авторів українською мовою й заохочували до цього своїх студентів. Від них уперше студенти почули про М. Зерова та його творчість, – правда, спершу пошепки. Але ця творчість владно впроваджувала неофітів до живого світу античності.

Після закінчення університету Андрій Олександрович працював архіваріусом в Львівському історичному архіві, де панувала атмосфера середньовічної латини, згодом упродовж довгих років викладав латину в Львівському медичному інституті, (з 1997 р. – Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького), де, до речі, працював над перекладом латиномовних трактатів, і, нарешті, з 2002 р. він знову в Франковому університеті, куди повернувся завдяки старанням Ректора – професора І. О. Вакарчука. Саме на університет припадає найурожайніший період творчості Ювіляра.

Подвижницька праця (Андрій Олександрович вірний батьківській науці: “Взявся за чепіги – не випускай з рук”) розпочалася наприкінці 50-х років і виповнила вщерть його духовне єство. Ще студентом відчув А. Содомора великий потяг до перекладання античних творів, зрозумів, що переклад живить думку, збагачує виразові засоби мови, допомагає осмислити дійсність. 1961 роком датується перший його друкований переклад – оди Горація “До друга” [1]. 1962 р. вийшов перший книжковий переклад А. Содомори – новознайденої тоді в пісках Єгипту комедії “Відлюдник” чільного давньогрецького драматурга Менандра [4]. Перекласти її здібному студентові довірив світової слави грецист – професор С. Лур’є, що викладав у Львівському університеті у 1952-1964 роках та був для студентів не лише великим науковим авторитетом, а й наставником і дуже близькою та дорогою людиною. Таким чином Андрій Олександрович продовжив борозну, що її започаткував І. Франко, переклавши 1908 р. фрагменти Менандрової комедії “Право дитини” (опубліковано в “Літературно-науковому вістнику”, т. XLI, кн. 1). На переклад А. Содомори, як видатну подію в культурному житті України, відгукнувся рецензією у “Літературній Україні” Г. Кочур 6 липня 1962 р. [3]. Ця увага визнаного Метра, передусім, його критичні зауваження щодо мови перекладу, важила дуже багато для талановитого початківця. Зворушливо, що через 49 років – 17 листопада 2010 року – Андрій Олександрович став першим лауреатом Літературної премії імені Григорія Кочура Міністерства культури України за присвоєння українській культурі скарбів давньогрецької та давньоримської літератур. 1968 р. А. Содомора захистив кандидатську дисертацію про переклад поезії лесбійських ліриків українською мовою [11], визначивши кінцево напрям своєї наукової діяльності.

За довгі роки невтомної праці (не забуваймо, після декількох років праці в архіві Андрій Олександрович постійно викладає у вищих навчальних закладах, де педагогічне навантаження неймовірно високе) А. Содомора суттєво збагатив українську перекладну літературу, а в рідній – есеїстику, поезію, жанри новели і мініатюри. Твори Андрія Олександровича друкують найчастіше львівські видавництва “Літопис”, “Срібне слово” і “Піраміда“, київські “Дніпро” і “Основи”, з журналів – “Всесвіт” та “Дзвін” (до 1990 р. – “Жовтень”).

Між 1962 роком та 2012 – низка перекладених творів: від давньо­грецького поета Архілоха (VII ст. до н. е.) до окремих авторів новітньої літератури (поезії Й. В. Ґете, М. Ю. Лермонтова та ін.), що стали явищем великої культурної ваги. Серед перекладеного – твори найрізноманітніших жанрів, стилів, віршових та прозових форм. Найважливіший переклад – це повний український Горацій (1982), за що перекладача вшанували Перекладацькою премією імені Максима Рильського Спілки письменників України (1986). Справжня звитяга Андрія Олександровича – переклади давньогрецької драми: комедій Аристофана (1980), трагедій Софокла (1989), Есхіла (1990) та Еврипіда (1993).

Набувши досвіду, Андрій Олександрович усе глибше занурюється в поетику першотвору, усе повноцінніше підбирає виразові засоби рідної мови, постійно збагачує свій стилістичний інструментарій, даруючи читачеві нові твори з найрізноманітніших пластів життя античності і новітніх епох Тематичні зацікавлення перекладача сягнули ряду латиномовних творів Середньовіччя, Відродження та пізніших часів. Він збагатив нашу літературу “Салернським кодексом здоров’я” Арнольда з Вілланови, одного із знаменитих лікарів Середньовіччя (1975; 2011), твором “Подорож у східні краї” Вільгельма де Рубрука (1976), віршами Павла Русина з Коросна (першого українського – латиномовного – поета доби гуманізму, 1976), сатиричними та любовними піснями середньовічних мандрівних студентів-ваґантів (1979). А. Содомора переклав поеми “Метаморфози” Овідія (1985), “Про природу речей” Лукреція (1988) та “Моральні листи до Луцілія” мислителя Сенеки (1996). Серед перекладеного – найпопулярніші твори Овідія: “Любовні елегії”, “Мистецтво кохання”, “Скорботні елегії” (1999). Один з вагомих перекладів А. Содомори – це “Розрада від Філософії” С. Боеція (2002). До речі, цей твір, у духовно-культурному полі якого перебували й творили видатні європейські мислителі та письменники Середньовіччя та Відродження, ще в IХ ст. переклали англійською мовою за участю короля Альфреда Великого (849?899). Невідрадні обставини нашого життя були причиною того, що ми фатально запізнилися з численними перекладами. То ж багато в чому Андрієві Олександровичу доводиться “доробляти” за минулі століття.

2007 р. вийшов друком переклад латиномовної поеми білоруського просвітителя і гуманіста М. Гусовського “Пісня про зубра” (1522, непересічний поетичний твір, написаний елегійним двовіршем – тисяча сімдесят два рядки). Переклад опубліковано із фаховими спостереженнями над оригінальним текстом, а також заувагами щодо проблем перекладу А. Содомори. 2008 р. у перекладі А. Содомори вийшли знамениті поетичні оповідки для дітей “Петер-Нечесаха” Гайнріха Гофмана (К., “Грані-Т”). 2009 року видано об’ємну збірку “Римська елегія” (твори малознаних досі українському читачеві Тібулла, Проперція, Овідія), присвячену світлій пам’яті Анатоля Перепаді – близького приятеля А. Содомори. Про те, як складно перекладати римські елегії, сповнені музики, мелодійного звучання, йдеться в статті Андрія Олександровича “Елегійна пісенність Альбія Тібулла: Слово та образ” [7]. 2011 р. виходять “Буколіки”, “Георгіки” і “Малі поеми” Вергілія в перекладі А. Содомори. 2012 року він дарує рідному читачеві повну збірку елегій Теогніда – на яке давно чекала українська література. Цього ж року вийшли друком переклади всіх відомих фрагментів пісень знаменитої Сапфо.

Особливість, сказати б, навіть унікальність, літературної діяльності А. Содомори – у тому, що широкий розмах його перекладацької практики поєднується з не меншою за обсягом та жанровим розмаїттям оригінальною творчістю. Герої його оригінальних творів – це здебільшого люди непомітні, що перебувають на марґінесах життя, але саме тому дуже цікаві й привабливі. А ще в доробку Андрія Олександровича – віршова збірка “Наодинці зі Львовом” (2005, де знаходимо епіграми, класичні сонети, мініатюри, ліричні образки тощо) та “Пригорща хвилин: образки, мініатюри, катрени” (2007; друге доповнене вид. 2012).

Знаменитий здобуток А. Содомори – збірка новел, образків, філософських медитацій, присвячених Львову, під заголовком “Сльози речей“ (2010 р.).

Вагомий внесок А. О. Содомори в дослідження історії та теорії українського художнього перекладу. Його перекладознавчі праці, коментарі й передмови до численних перекладів, та й самі оригінальні твори вміщають чимало роздумів, зокрема щодо перекладацьких жанрів, множинності перекладів, відтворення власних імен засобами цільової мови, перекладу літератури для дітей. Пишучи про Й. Кобіва у книзі “Лініями долі”, А. Содомора зазначив: “Перекладач, особливо з давніх мов, рідко лише перекладач” [8, c. 206]. Стверджене передусім стосується самого Андрія Олександровича. Постійно, дедалі інтенсивніше відчувається в його творах та критичних працях тенденція подавати античний матеріал в контексті загальнокультурного простору з акцентом на український компонент. У центрі уваги автора – Слово й переклад, пошуки точного Слова й барви. Мета Андрія Олександровича – як і в антич­ності, поєднати образне мислення з наукою (те, чим вирізняється антична література, зокрема творчість Лукреція) та винести перекладознавчі проблеми на ширший читацький загал, не зменшуючи глибини дослідження. Досі, наскільки мені відомо, не було таких спроб окреслити головні перекладознавчі проблеми в художніх різно­жанрових, есеїстичних творах. Обговорення перекладознавчих проблем в ключі белетристич­ному, художньому не спрощує цих проблем, а максимально поглиблює їх, бо автор має змогу вільно працювати в асоціативному плані, природно звертатися до будь-якої деталі, будь-якої сфери мистецтва (музики, скульптури, живопису) чи точних наук (геометрії, астрономії), щоб максимально висвітлити найглибше приховані деталі, беручи “під мікроскоп” звуки, тони, півтони. У таких текстах, зрозуміло, марно було б шукати термінів чи дефініцій. Тексти не обтяжені від пунктирного охоплення тих чи інших проблем. Принагідно він торкається багатьох мовознавчих проблем, очевидно, з погляду пере­кладу. У текстах повсюдно зблискують іскринки гумору, тонкого гумору філолога, що межує з ліричними інтонаціями і є живильною силою для тексту.

2006 р. вийшла друком книжка А. Содомори “Студії одного вірша”. Присвячено її світлій пам’яті незабутнього Михайла Никоновича Москаленка – талановитого перекладача, ерудованого літературознавця, глибокого критика, уважного редактора, близького друга Андрія Олександровича. Як і А. Содомора, М. Москаленко був твердо переконаний, що тільки завдяки творчому засвоєнню вершинних здобутків уселюдської культури українська нація зможе не лише обстояти свою мовну та культурну самобутність, а й стати врівень із найрозви­не­ні­ши­ми народами світу. Опубліковані на сторінках “Всесвіту” (№ 9/10 за 1993; 1/2–7/8, 11/12 за 2006 р.). ”Нариси з історії українського перекладу” М. Мос­ка­ленка – найбагатше фактологічне, науково осмислене джерело до історії нашої перекладної літератури.

“Студії...” дуже цікаві тим, що в них висловлено тверезий погляд на переклад. Природно чергуючи різні стилістичні ключі, автор дає змогу читачеві глибоко відчути найтонші нюанси поетики, поєднання, так би мовити, непоєднувального, що стимулює думку, дає свіже бачення. Жанр книжки визначити не легко. Це не класична есеїстка, а спроба приязної розмови з читачем. Книжка виховує уважного читача, автор живо ділиться з ним своїм баченням і своїм міркуванням щодо багатьох перекладознавчих проблем, намагаючись навчити його відчувати Слово, робити власні висновки. Заголовок книжки (“Студії...”) може деякою мірою насторожити щодо складності самого тексту. Насправді книжку написано дуже доступно, хоча автор і використовує багато різноаспектної інформації. Але ж за плечима Андрія Олександровича – різножанрові твори, багаторічний великий досвід, то ж таке завдання йому під силу. Зосереджуючись на проблемі перекладності :: неперекладності, автор сам критично осмислює свої давніші переклади з Горація, подаючи й обґрунтовуючи нові версії. Таким чином читач може відчути перспективність чи безперспективність тієї чи іншої перекладацької стратегії.

У книзі детально обговорено ключові перекладознавчі проблеми, серед них – класифікацію жанрів: переклад, переспів, наслідування (імітація), версія, пародія, музична варіація на тему, перевіршування, відлуння, переробка. Адже без визначення перекладацьких жанрів неможливо дослі­дити цілісну історію художнього перекладу, а, отже, і історію культури. Приміром, у нас устійнився погляд, що переспів – це щось менш досконале, ніж переклад. Але це далеко не так, бо необхідно враховувати і своєрідності перекладуваного матеріалу, і свого читача. Фактично, те, що ми називаємо перекладом, дуже часто є одним з видів переспіву. Як визначити жанр Фран­кового “Лиса Микити”? Автор залишає відповідь за читачем, наводячи лише слова І. Франка: “Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий позичений рисунок наклав наші кольори” [12, 67].

У книзі – розгляд перлин світової лірики та часто їхніх численних різномовних перекладів. Розглянено передусім геніальні мініатюри, де неперекладність стоїть дуже гостро. Це, зокрема, “Wanderers Nachtlied” Й. В. Ґете, (про цей шедевр писав Андрій Олександрович також у книзі “Під чужою тінню”), “Парус” М. Ю. Лер­мон­това, “Chanson d’automne” П. Верлена, “Cancion del naranjo seco” Ф. Ґ. Лорки, “Ми вкупочці колись росли...” Т. Шевченка, “Безмежнеє поле в сніжному завою...” І. Франка, “У теплі дні збирання винограду...” М. Рильського. Єдиний виняток щодо обсягу – віршована казка І. Франка “Лис Микита” (з огляду на Франковий 150?річний ювілей у 2006 р.). Щоб належно оцінити “Студії...”, слід ураховувати, що в нас досить слабо розвинена перекладознавча критика, зокрема щодо античної літератури.

У “Студіях...” знаходимо блискучі зразки всебічного перекладо­знав­чого аналізу, назвати б його філологічно-культурологічним. Вражає уміння автора знайти образотворчу деталь, уловити найглибші акценти й інтонації, мело­дій­не поєднання слів, парадокс порівнянь, найтонші проблеми лінгвостилістики, жанрові й стилістичні своєрідності і мініатюр, і значніших за обсягом творів. У цьому Андрій Олександрович виступає гідним продовжувачем і удоскона­лю­вачем традицій І. Франка, М. Зерова, М. Рильського, Г. Кочура, В. Копті­лова. У книзі – промовисті, поетичні заголовки окремих розділів, зокрема: “Самотній голос першої скрипки осені...”, “Сонета кришталева філігрань”, “Книга – морська глибина...”, “Іван Франко – поет болю і спротиву. Діалог з античністю”, “Час тихо налягає на весло...”, “Чорне сонце із потойбіч...”, “Багатоголосе відлуння тиші”, “Одвічна засторога блискавиці”, “Несхитний дух над урвищем життя”, “Стукаю в двері дня...”, “Два надвечір’я: Трансформація поетичного образу”, “У прозорості джерела й слова”.

А. О. Содомора не тільки прискіпливо аналізує власний перекладацький доробок з античної літератури. Детально досліджуючи різномовні переклади окремих шедеврів світової літератури, автор пропонує і власні варіанти: Лермонтовського “Паруса” (“Біліє парус самотинний...”), “Нічної пісні мандрівника” Й. В. Ґете (“Всюди понад гори – Тінь сну...”), Верленової “Осінньої пісні” (“Зойки хлипкі, Довгі й пливкі...”). Як це не парадоксально, але саме власними перекладами А. Содомора підтверджує своє переконання про неперекладність згаданих творів. Така сама ідея оригінального вірша “Якщо неперекладність – забобон...”.

Дуже цікава проблема інтертекстуальності та вертикального контексту. Це загалом вагома проблема і літературознавства, і перекладознавства, адже більшість Шекспірових сюжетів уже були чиїмись раніше. М. Бахтін ствер­джує, що історія “Аліси” (ідеться про “Алісу з країни див” Льюїса Керролла) має чимало спільного з оповіданнями про Орфея (“Пригоди в підземному царстві”) та “Золотим ослом” Апулея (“Метаморфози”). У “Студії...” ідеться про сонет М. Рильського “У теплі дні збирання винограду...” і епізод з Гоме­рової “Одіссеї” – зустріч Одіссея і Навсікаї; Франкове “Безмежнеє поле в сніжному завою...” і Гораціїв рядок про “чорну журбу”; віршовану казку “Лис Микита” і тип людини, окресленої ще Гомером як Одіссей (“хитромудрий Одіссей“); “Парус” М. Лермонтова і Горацієву “Оду до Ліцинія”. У книзі спілкуються між собою видатні постаті різних епох, приміром, Ґ. В. Катулл і П. Верлен, Алкман і Й. В. Ґете, Горацій і М. Зеров – ідеться про літературно-духовний простір.

На численних прикладах А. О. Содомора показує, як багато втрачаємо, перекладаючи античний текст із метричної на силабо-тонічну систему віршування, ще й римованим віршем. Загалом, автор дуже велику увагу звертає на проблеми віршування і переклад, звукопис і переклад поезії. У світлі теоретичних настанов А. Содомори дуже цікава наболіла тема про західноєвропейські неримовані переклади української римованої поезії, зокрема тепер, коли посилюються загальні тенденції постмодернізму видозмінювати – аж до невпізнання – оригінал, згадаймо сценічний варіант “Лісової пісні” Лесі Українки в переробці В. Ткач і В. Фиппс.

Значне місце у книзі присвячено проблемам неперекладності, які розглядаються лише на певному конкретному матеріалі. Ідеться про причини неперекладності: неможливість будь-якої лексичної заміни, а також зміни порядку слів, (“Парус” М. Лермонтова); неможливість відтворення звукової лінії оригіналу, яка є носієм змісту (у “Нічній пісні мандрівника” Й. В. Ґете у восьми рядках вісім разів повторено [u]: Uber– Ruh – du – kaum – Hauch – nur – du – auch, і цій лінії підпорядкована вся звукова палітра мініатюри); відсутність певної граматичної форми в цільовій мові, прим., активного дієприкметника майбутнього часу на зразок Горацієвого “moriturus” в українській мові. Автор акцентує на необхідності дуже прискіпливо досліджувати текст. Неперекладність аж ніяк не означає, що не потрібно перекладати. Слід залучати всі ресурси рідної мови, іти до найглибшого розуміння оригіналу. А. О. Содомора звертає увагу читача на такі проблеми, як: оригінальність тексту – антична й наша; мітка часу на перекладах древніх творів; роль підрядника і прозового перекладу неперекладних творів. Треба засвідчити повагу до оригіналу – звукопису пісні, який передати не можемо.

Дуже цікава тема – це роль редактора. Про неї ідеться при подачі історії видань “Лиса Микити”, зокрема видання 1973 р., куди було внесено чимало разючих змін, що затерли національний колорит поеми, знищили саму ідею твору загалом. І тут допитливому читачеві хочеться подумати про літературу для дорослих і дітей – проблему дуже складну. Література, зокрема пере­кладна, для українських дітей – дітей, що часто були позбавлені рідномовної школи, – надзвичайно вагома. Патріотів завжди турбувала ця проблема. Ось що писав В. К. Про­ко­пович ще 1910 р. у статті “Книжка – дітям”: “Сховати од дитини євро­пейське письменство, закрити од неї цей світ – гріх непро­щенний... Та до того й зробити це неможливо. Адже все одно, дитину потягне туди, хіба що вона побачить цей світ через чуже вікно” [5, c. 7-8].

Серйозне місце відведено проблемі множинності перекладів. На вели­чез­ному фактичному матеріалі (до аналізу залучено навіть японські перекла­ди!), стверджено, що множинність перекладів – явище, без сумніву, – позитивне, але лише тоді, коли переклади є поступом уперед, а не тупцюванням на місці, як у випадку з мініатюрами Й. В. Ґете, М. Ю. Лер­монтова.

“Студії...” є значним внеском в історію українського художнього перекладу на її вже не просто акумуляційній, а суто дослідницькій стадії. Автор глибоко досліджує роль І. Франка, М. Зерова, Г. Кочура, Бориса Тена в донесенні античності до нас. Книга є певним внеском у Шевченкознавство (аналіз вірша “Ми вкупочці колись росли...”), у Франкознавство (новий погляд на вірш “Безмежнеє поле в сніжному завою...”, де матеріалом для студій послужив кожен рядок чи навіть сполучення слів).

На тлі сучасної затермінологізованості наукового мовлення всі твори А. Содомори ваблять кожного словолюба надзвичайно гарною формою викладу, прозорою і зрозумілою мовою, намаганням про найскладніше сказати найпростішим способом. Згадуються Франкові рядки: “Отсими простими словами висказано й моє найвище бажання як писателя і поета: щоб моє слово було ясне і щоби в ньому, як у дзеркалі, виднілося людське, щиролюдське лице”.

Дослідження А. Содомори протистоять авторам, які (чи то з власного безголов’я, чи на догоду комусь) намагаються ствердити, що й пере­кладацької школи в Україні ніколи не було, і успіхи нашого перекла­дацтва в найкращих випадках спорадичні. Адже найлегше подолати той нарід, якого вдалося помаленьку переконати, що в його культурі нічого й не існувало.

Для Андрія Содомори мова ? не знаряддя, а стан душі, вияв його глибинного українства. І що ширші творчі обрії Майстра, то глибинніше його чуття до рідної мови, видатнішою його особистість. Дуже вагомі праці Майстра, присвячені рідній мові. Хочеться зокрема виділити його філологічно-есеїстичні роздуми “Наодинці зі словом” (1999 р.), присвячені пам’яті Батьків. У передмові автор зазначає: “Ця книжка підсумовує сорокарічну працю над словом – оригінальним та перекладним. Але в ній – не про переклад. Радше про те, чим завдячує перекладач, і не тільки він, спілкуванню зі словом – розповідним, поетичним, пісенним“. У цій книжці мова про найбуденніше (Вулиця, Вікно чи навіть Міжвіконня) непомітно переходить у сферу поезії, пісні, історії, філософії. Доречно згадати останню прецікаву розвідку Андрія Олександровича в цій галузі “Від слова до серця, від серця – до слова”, опубліковану спершу а журналі “Дзвін“ (2011, Ч. 2), а тоді – окремим виданням [6]. В цій поданій в есеїстичному ключі розвідці А. Содомора дуже зворушливо ділиться з читачами своїми роздумами над словом, його вагою в житті людини та нації. У канві роздумів – постаті світової культури, зокрема античної та української, отже, духовний простір, в якому покликана жити людина, що наділена високим даром – Мовою. Хоча автор не мав наміру подавати впорядковані рекомендації з культури мовлення, у його праці широкий читач знайде чимало цікавого щодо дієслівного заклику, ступенювання прикметників, пасивних конструкцій, енергетики кличного відмінка, чергування голосних, що урізноманітнює звукову палітру, подвоєння приголосних, зокрема сонорних, милозвучної сув’язі слів та ін.

Скільки перекладів та розвідок Андрія Олександровича заховано в рідкісних журналах та малодоступних наукових збірниках! Найвищий час подумати над їх перевиданням, що мало б велику суспільно-національну вагу. Це так потрібно нашій філології!

То ж побажаймо Ювілярові міцного здоров’я, нових творчих ужинків, Щоб велося завжди і у всьому – у Вашій шановній Родині, у Вашій талановитій душі, і в нашій рідній Україні! Хай колісниця Вашого життя котиться по заквітчаній дорозі! Добра, удачі, світлого Чола і Серця на кожну мить у майбутньому!

Книжкам Андрія Олександровича побажаймо вдумливого читача по всій Україні та за її межами.


ЛІТЕРАТУРА

1. Горацій. До друга / Горацій ; пер. з латини А. О. Содомори // Питання класич. філол. – Львів, 1961. – Вип. 2. – С. 115.

2. Коптілов В. В. Перекладознавство як окрема галузь філології / В. В. Коптілов // Мовознавство. – 1971. – № 2. – С. 50-57.

3.Кочур Г. Вперше в Радянському Союзі / Г. Кочур // Кочур Г. Література та переклад : Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв’ю. – К. : Смолоскип, 2008. – Т. 2. – С. 626-627.

4.Менандр. Відлюдник / Менандр ; пер. з старогрец. А. О. Содомора. – Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1962. – 99 с.

5.Прокопович В. К. Книжка – дітям / С. Волох [В. К. Прокопович] // Світло. – 1910. – Кн. 3. – С. 7-8.

6. Содомора А. Від слова до серця, від серця – до слова / А. Содомора. – Львів : Літопис, 2012. – 52 с.

7.Содомора А. Елегійна пісенність Альбія Тібулла / А. Содомора // Теорія і практика перекладу: Матеріали Міжнар. наук. конф. : Studia in honorem – На пошану д?ра філол. н., проф. О. Чередниченка  / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка; Дрогобиц. держ. пед. ун-т ім. І. Франка ; за ред. : М. Зимомря, В. Кемінь, І. Зимомря. – Київ ; Дрогобич : Ред.-вид. відділ ДДПУ ім. І. Франка, 2008. – Т. 1. – С. 215-224. – (Наук. зап. Ф-ту романо-герман. філології; Сер. Філологічні науки).

8. Содомора А. Лініями долі. Літературні портрети / А. Содомора. – Львів : Літопис, 2003. – 376 с.

 9. Содомора А. Студії одного вірша / А. Содомора. – Львів : Літопис ; Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – 364 с.

10.Содомора А. Sub aliena umbra. Під чужою тінню: Роман-есе / А. Содомора.  – Львів : Літопис, 2000. – 236 с. 

11.Содомора А. А. Художественное мастерство лесбийских лириков и проб­лемы поэтического перевода их песен: 647 – Теория литературы: Автореф. дис. … канд. филол. наук / А. А. Содомора; Киев. гос. ун-т им. Т. Шевченко. – К., 1968. – 21 с.  

12.Франко І. Лис Микита. Передмова до четвертого видання / І.  Франко // Франко І. Зібрання творів : у 50 т. – К. : Наук. думка, 1976. – Т. 4. – С. 58-67.

  http://www.vsesvit-journal.com/index.php?option=com_content&task=view&id=1044&Itemid=41



Создан 27 фев 2013



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником